"І він тоне..." 16+

#MoonChaiStory #MCS #Ліс #Юліан #Єрем #ЮліанЄрем #S #В2 #романтика #магічніістоти #словянськаміфологія #Закінчений #Міні #еротика

І він тоне…

«Дивна якась смерть виходить, особливо коли я лісний дух, а ще більш смішно, що до мене підбивав клинці Водяник. Магда розсердиться, але вже глибоко наплювати. Міла… Може так я побачусь з нею? Де носило цього Юліана весь цей час…»

Звідки у нього, Єрема, таке дике бажання розпрощатися з життям, що він дозволяє якимось там русалкам втопити його? Може перестав вірити в угоду з Лісом? Мілу не повернути, а він для людини не годиться. Занадто багато крові на його руках за стільки століть…

Та хтось хватає його за рукав вишиванки і тягне вгору, до світла, а потім з такою силою шпурляє Єрема на берег, що той ударяється носом і з нього починає юшити кров. Морок невдоволено закректав і точно озвучив цим всі знані їм прокльони.

– Юліане, ми лише гралися, – Верба говорила таким високим голосом, що аж вуха закладало. А потім закричала. Єрем підняв голову і побачив як Юліан тримає русалку за горло, а та неначе викинута на берег риба тріпочеться та махає довгим хвостом. Водяний дивиться на неї зверхньо і його очі мерехтять.

– Згиньте! – прошипів Юліан і жбурнув русалку в воду. Інші вже зникли від гріха якомога далі.

Юліан оглядівся і зронив тяжкий погляд в сторону Єрема, а потім широко посміхнувся.

– О, – він округлив губи, неначе тільки зараз побачив перед собою парубка, – ти забився? Тисяча моїх вибачень, Єреме. Хочеш поцілую там де болить?

Юліан присів поряд навпочіпки та подав руку, від його усмішки сироти шли аж по загривку вниз до попереку.

– Де тебе носило? – хлопець покосився на довгі пальці, котрі так і манили за собою. Тільки зараз зрозумів, що сидить прямо в багнюці, весь мокрий, як хлющ і стукотить зубами. Ще раз обміркував своє положення і все ж таки вхопився за руку, дозволяючи Водянику потягнути його і на секунду притиснути до свого тіла.

– То тут, то там, я на місці не сиджу.

– Чекай! Марена! Вони ж і її топили! А най би вас всіх чорти закусали… Магда зжере мене.

Юліан дзвінко засміявся.

– Он як. Врятував я твою людину. Гарненька така, коса до поясу і щічки рум’яненькі, неначе самі дорогі коралі… – мрійливо подивився він поверх голови Єрема і той аж скривився. Краще б його якось відвести від Марени, а то ще злякає дівчину, потім Маґді буде робота переляк шептати.

– Де ти її залишив? – запитав Єрем, намагаючись не звертати уваги на те, як облизувався Юліан.

– Трохи далі. Але от халепа… – він надув губи. – Я не знаю чи жива вона, щось не подумав перевіряти, біг до іншого потопельника. Сподіваюся вона того, має віру, і не буде тут нам блукати неприкаяною.

– Щоб ти… Юліан, – з горла вирвався рик і Єрем кинувся туди, куди вказав Водяник, який лише тихенько посміювався. Він точно розважався. Хоча мав би допомагати! З якого це дива цей прісноводний такий розслаблений тут стоїть?!

Єрем підбіг до непритомної дівчини та присів поряд. І що робити? Як рятувати людей? Він ніколи не робив такого і здебільшого він вбивав… Водяник схилився над обличчям дівчини й втягнув повітря через рот. З губ дівчини почала витікати вода, поки Марена не почала кашляти, відпльовуючи все, чого встигла нахлептатися.

– Єрем?.. Єрем… Хто… – вона продовжувала кашляти, а потім просто кинулася хлопцю на шию, стискаючи його в обіймах. – Ти порятував мене… Знову…

Єрем не знав куди подітися, поки його продовжували обнімати та дякувати за якийсь казковий порятунок, який наснився панночці поки та тонула.

– Яка пречудова пара! – сплеснув в долоні Юліан і Марена обернулася. На них дивився простий біловолосий чоловік. Луски та перетинки на пальцях кудись магічним чином зникли разом з іншими незмінними атрибутами Водяника. – Єрем, ти нас познайомиш? Так хочеться дізнатися ім’я прегарної панночки, яка завітала до нас таким цікавим способом.

«Та ти ж її зараз сам втопиш, кому ти у вуха заливаєш?»

– Я – Марена. Ви допомагали Єрему врятувати мене? Як я вам вдячна, таточко вас теж нагородить. Осипле вас золотими дукачами, дасть вам самих гарних тканин.

– Ох яка щедрість! Можливо і дружин нам організує? Ладних, як ти, панночко, – водяник схилився до дівчини, й та вся зашарілася, що аж можна було відчути власною шкірою жар від того, як палають щоки.

Єрем скреготнув зубами і Юліан покосився на нього, ховаючи хижу посмішку.

– Юліан має купу панночок. Нічого нам тут робити, потрібно йти. Ти ж хочеш додому, Марено?

– Куди ви підете мокрі? Захворіє наша панна, доведеться шукати лікаря, а де ж ти його посеред Лісу знайдеш? Хіба подорожник прикладемо. Знаю де можна сховатися…

***

Вогонь затріщав і тіло одразу занурило в рятівне тепло. Єрем до цього не уявляв, як сильно він промерз і його били дрижаки. Марена теж трусилася немов осиновий листочок, хоча намагалася не видавати, тримаючись впевнено. Юліан вже кудись зник, поки вони грілися, а потім з’явився зі спійманим зайцем та кошиком ягід та грибів.

– Вечеря. Марена, любонько, допоможеш мені?

Поки ладили вечерю, до приготування якої, до слова, Єрема не підпустили, хлопець встиг зігрітися та пройшовся по їх невеличкій галявині, виглядаючи чорного крука. Може б якась вісточка від Магди… Але глухо. Інакше він від Юліана не здихається. Вчепився в них своїми гострими зубами, що щука в здобич – не врятуєшся. Ще й до Марени смалить халявки, нахаба.

Ніч занурила Ліс в темряву занадто швидко чи то їх так розморила їжа з теплом, що час протік неначе бурхлива гірська річка. Марена вже куняла на плечу у Юліана, поки Єрем споглядав за язиками полум’я, які витанцьовували свій чудернацький танець.

– Магда не розказала мені для чого вам це людське дівча, – почав тиху розмову Юліана, – а я не звик йти наосліп.

– Але ж пішов. Уклав угоду, – Єрем потягнувся і перевів погляд на Водяника, поки той закинувши голову, виглядав зірки через переплутані гілки дерев. – Що такого хоче Водяник, що аж довелося йти наосліп?

– Те, чого не має, Єреме. В мене до тебе зустрічне запитання. Якби я дозволив вбити її, – блондин провів пальцями по обличчю Марени і спустився до горла. Кігті загострилися і Єрем напружився, трохи подавшись тілом вперед, готовий в будь-який момент кинутися на захист. Дівчина щось замугикала уві сні. – Ти б втратив щось, я правий?

– Так.

Юліан прибрав небезпечно гострі кігті від горла Марена та обережно вклав її на листя.

– Я так і знав. Моя угода не стосується її, можу вбити, звабити чи забрати до своїх русалок. Мені вона нецікава.

– То чому ти тоді тут?

З губ Водяника злетів переливчастий смішок і Єрему закортіло попросити Юліана його повторити, але вчасно зупинився.

– Бо ти тут, а більшого знати й не потрібно. Мене так розізлило, що ти дозволив собі тонути прямо в моїй річці. Яка зухвалість та дурість з твого боку. А яка ганьба мені – втратити таку дорогоцінність як ти, Єреме.

Юліан опинився поряд, повернувши назад свою подобу. Хотілося запитати його про те, як він може так далеко заходити в Ліс і змінювати себе, але його плеча торкнулися прохолодні пальці. Після жару вогнища доторк був надмірно приємним.

– Я не знаю, що ти просив у Лісу, Єреме. Лише відчуваю, що це щось має велику ціну і жорстокі наслідки, – голос Юліана став шепотом. Він схилився до шиї хлопця і провів по ній носом. Тепер дрижаки били не від крижаної води.

– Не загравайся, Юліане.

– Хіба ти зупиняєш мене? Тікаєш і знову приходиш…

Відкритої ділянки шкіри за вухом торкнулися прохолодні вуста. Єрем і сам не розумів чому він зараз просто не відштовхне його? Чому він заціпенів? Чому голос розуму в голові мав би кричати йому, що він робить помилку, коли дозволяє Юліану переходити межу, а натомість притих і залишив його сам на сам? Навіть танець з мавками не йде в порівняння з тим, як п’янить зараз Він.

Єрем хапається за білосніжну тканину, залишаючи зім’яті ділянки, і дихає так тяжко, ледь встигаючи насититися повітрям.

Краще б він там потонув… А може він і помер? Було б звісно недобре, але що поробиш, крім як змиритися зі своєю трагічною долею.

Очі, злегка затягнуті молочною димкою, зустрілися з його поглядом. Юліан облизнув губи, виставляючи свої загострені зуби, які здатні розірвати плоть лише одним укусом. Він відчував це на своїй шиї.

Єрем подається вперед, прогинаючись в спині.

«Що я роблю?!»

Хватає Юліана за потилицю, зариваючись пальцями в розкішне світле волосся.

«Єрем, стій!»

Притискається вустами в поцілунку, відчайдушно продовжуючи втискатися в тіло Юліана, поки той намагається відійти від шоку і перехопити ініціативу.

«Треба було дати Вербі себе втопити».

Юліан відповідає і вони падають на килим з листя та голок, через що водяний опиняється над ним і підминає Єрема під себе, неначе робив так вже тисячу разів.

Чи думає Єрем про те, що Юліан таке робив тисячу разів?

Так.

Чи хоче він зараз про це задумуватися?

Ні.

Зараз він хоче лише щоб Юліан не зупинявся його цілувати. Щоб стискав в своїх обіймах сильніше, мало не ламаючи йому кістки. Щоб був ближче.

Нитка з коралей ледь витримала натиск та поспішність, не кажучи вже про бідну вишиванку, яку ледь не рвали на ньому. Те ж він і робив з одягом Юліана, хоча його напівпрозору блузку тяжко назвати серйозним одягом.

Почувся тріск і мугикання. Вони завмерли.

– Марена… – зашептав Єрем одними губами. Юліан глянув через плече і вишкірився.

– Подорослішає швидше. Та і коли вона ще побачить, як кохаються такі гарні чоловіки.

Єрем закотив очі і Юліан відновив поцілунок, затискаючи руки парубка у того над головою, дряпаючи зап'ястки. Про Марену забули за секунду. Та і не важливо йому чи побачить їх хтось.

Хоча… От якби побачила Верба і всі її подружки… Він міг заплатити коралями за таке видовище, як їх перекошені від злості та образи личка.

Галявину наповнив тихий стогін.

Єрем точно кілька разів вилаявся від того, наскільки різні почуття перемішалися в ньому. А Юліан лише усміхався, притискаючись лобом до нього. Поряд з головою хлопця вгризалися в вогку землю гострі кігті водяника.

Як він міг опинитися в цій ситуації по своїй волі? Навіть якщо Юліан щирий… Їх нічого не чекає. Єрем може дати йому лише ці хвилини. Але кого він дурить? Він забирає цей час собі, на згадку, бо чим далі він заходить у своєму прагненні стати людиною, тим сильніше Ліс хапається за нього.

– Єрем… – Юліан шепоче його ім’я і воно залишається оскоминою на язику власника. Залишиться там назавжди… Він забере з собою цей спогад. Бережно загорне його і сховає в скриню пам’яті, як саму дорогу річ.

– Юліан… – хриплий стогін зривається з його вуст.

Його Юліан… Завжди був. Тільки зараз це стало зрозуміло Єрему, та вже пізно.

***

Марена недалеко від них тихо сопіла, поки Єрем мовчки лежав на плечі водяника, дозволяючи тому виводити пальцем візерунки на його долоні.

– Єреме, я знаю, що ти мене покинеш. Завтра, через день… Я живу з цією думкою і знав би ти який гіркий цей трунок, – Юліан подивився на нього і побачив в його погляді те, чого менше всього очікував від водяника – біль. Та блондин посміхнувся. – Поборюсь за тебе. Ти ж не думав, що я дозволю тобі так просто втекти від мене?

– Це не те над чим ти маєш владу.

– Владу… Всього лиш її потрібно мати.

Єрем вскочив і перелякано глипнув на водяника.

– Яку угоду ти уклав? Що ти просив?

– Просив дещо дорогоцінне.

Юліан взяв руку Єрема і приклав до грудей, туди, де повільно, ледь-ледь чутно, відстукувало серце.

І він все зрозумів.

І він тоне…