Лілія х Віл, платонічно. Не перевірено на помилки.За своє життя Лілія бачив багато вродливих створінь, деяких з них він навіть кохав, можливо й досі кохає, проте сказати точно вже не може – не пам’ятає. Час давно забрав з собою їх голоси та імена, стер їхні лиця з його пам’яті. Лілія вже й не пам’ятає коли по справжньому кохав і кого, від тих емоцій залишилось лише розмите, неначе заховане туманом, відчуття, і те він вже не впевнений чи відчував його насправді, можливо це просто вплив романів та казок, які він так часто читав своєму сину. Чи може і те саме кохання – вигадка, що так по-хитрому наснилась йому після перегляду тих новомодних романтичних драм.
Лілія, можливо, і не пам'ятав що таке кохання, проте він знав як це любити. Ванруж любив своїх, не рідних, дітей, йому подобалась музика, грати у відеоігри та листати журнали мод, дивлячись на красивих людей та одяг. Відчуття любові було для нього реальним, повсякденним. Таке життя його задовільняло.
Коледж Ворона для нього відчувався більше як сімейна поїздка, ніж навчальний заклад, єдине, що нагадувало Лілії за причину перебування тут – це уніформа, котру потрібно було надягати кожен ранок, та постійна потреба у відвідуванні занять. Відвідування школи було чимось незнайомим для старого фея, а можливість це відчути, ще й з дорогими його людьми – відчувалось як довгоочікуваний подарунок.
З ранку сніданок, в день занятя, під вечір клуб, а на ніч вечеря з його сім'єю. Безметежена благодать. Так було перші два роки, проте на третій рік навчання почались зміни. В коледжі почалась своєрідна буря. Спочатку з невідомої йому Землі, з незнаної до того країни появився новий студент, чистий наче аркуш білого паперу, потім один за одним, наче доміно, студенти почали впадати в стан оверблоту, атмосфера ставала дедалі важчою.
Єдиним, що дозволяло йому відволіктись від нагнітаючих думок, щодо можливої долі одного з членів своєї сім'ї, був хаусварден Помфіору. Такий ж красивий як і відома королева Піроксену – Віл Шоенхайт. Людина, краса якої перехоплювала подих, прямий як струна, риси його лиця були чіткими, ніби вирізані з каменю. Зовнішність Віла, як вважав Лілія – це витвір мистецтва.
Лілія був впевнений, що не кохав Шоенхайта, він навіть не міг сказати чи любить його, проте Ванружу точно подобалось спостерігати за блондином. Червоні очі легко знаходили високу фігуру хаусвардена у натовпі, що не було складно. Витягнута фігура, пряма спина – фей кожен раз бачив людину, кожен крок якої віддавав грацією та важко-тренованою елегантністю. Віл був для Лілії музеєм, красим, грандіозним, перехоплюючим подих, переповненим в середині невідомими йому скарбами. Вони мало спілкувались, лише пересікались час від часу по справах гуртожитків, проте того що шатен знав про Шоенхейта йому вистачало для захоплення цією людиною. Такий молодий, а вже такий серйозний – це дуже мило.
Фей бачив старання Віла бути першим, бути найкращим та найгарнішим, він бачив його строгість, проте від червоних очей і не заховалась турбота, з якою Шоенхайт дивився на своїх близьких, те як він сміявся поруч з ними, та майже по-материнські строго відчитував своїх першокурсників. Ліліля ніколи не вважав голову Помфіору холодною чи страшною людину, звісно, той був вимогливим до оточуючих, проте і від себе блондин вимагав ще більше. Ванруж знав таких людей, зазвичай і кінці вони залишались однин на один з власними очікуваннями, тому фей був радий, що у прекрасного хаусвардена, були близькі друзі, що захищали його від такої неприємної долі. Ліля ніколи не стане одним з них, проте він завжди буде спостерігати за ними. Молоді та прекрасні, у них попереду ціле життя, мрії, можливо всі з них колись підуть по життю різними дорогами, проте у спогадах вони завжди будуть разом. Ванруж вважав це прекрасним.
Неможливо було не любити впевнені очі Віла, що завжди дивились чітко на його співрозмовника. Вампіро-подібний любив дивитись в них під час розмови, глибокий фіолетовий колір, що так гарно виділявся на блідому лиці. Лілії подобались такі люди, вони завжди мали ціль, з такими людьми йому подобалось вести двобій. Їхні рухи завжди були чіткими, витонченими, та доведеними до вершини можливостей бійця. Такі бої живили його кров, в таких людей було приємно вигравати. Йому подобалось бачити як рішучість в таких очах змінювалась на відчай. Освідомлення того, що їх «вершина» - це просто чийсь «пагорб» таких людей розбивало. В часи своєї молодості – це було його гоббі. Він би збрехав, якби сказав, що не бажає побачити такий самий погляд у цих фіолетових очах, проте Лілія ніколи не битиметься з Шоенхайтом. Тепер він інший, а Віл занадто близький по віку до йог осина, та і фей ніколи не був фанатом спалення музеїв.
Віл Шоенхайт був його другим гоббі. Лілія насолоджувався своїми спостереженнями, йому подобалось дивитись за тим як з кожним днем Шоенхайт зростав як морально так і фізично, ніби дослід. Ванруж його не кохав, навіть не любив ніколи, проте Віл однозначно йому подобався.
#TwistedWonderland #ВикривленаКраїнаЧудес #ЛіліяВанруж_ВілШоенхайт #N #S #A #Міні #Впроцесі #ЗбірникІсторій