#Б #F #міні #фентезі #казкові_мотиви #відкритий_фінал #завершений
У кав'ярні «Філіжанка з коліжанкою» завжди було повно народу. Приходили групи, приходили пари, хтось приходив поодинці — втім, останні зазвичай швидко знаходили компанію для легкої бесіди. Існують у всесвіті чудові кав'ярні, де можна спокійно посидіти на самоті, але сюди приходили для бесід.
Не щастило з компанією — і відповідно, бесідою, — тільки Ізабеллі.
Що ж поробиш, коли її, сновиду–примару, не бачив ніхто, крім барменши. З іншого боку — хоч так. Принаймні, кавіль можна було отримати, ну і на інших зі сторони подивитися. За напої та смаколики вона виписувала чеки — хотілося вірити, що на це батьківської скарбниці вистачить.
Цей сон їй подобався неймовірно. На відміну від всіх інших, блідих і розпливчастих, він був дуже щільним і дуже цікавим. Якби ще можна було з кимось побалакати — було б зовсім добре.
…Компанія знайшлася на шістдесят сьоме відвідування кав’ярні і тридцять перший рік сну. Ізабелла як раз допивала свою філіжанку кавілю, морально готуючи себе піти і впасти в бліді нудні сни, коли хтось раптом торкнувся її плеча.
Рвучко озирнувшись, вона побачила таку саму примарну дівчину. Більш того — вона, як і Ізабелла, була в пишній довгій сукні: таких тут більше ні в кого не було.
— Можна до тебе сісти? — ніяково поцікавилась та.
— Прошу! Прошу! — Ізабелла так зраділа, що плюнувши на етікет, дворцове виховання та все інше, підскочила і відсунула для нової майже-знайомої стілець.
Та збентежилася ще більше, але сіла. З хвилину обидві мовчки уважно роздивлялися одна одну.
— То ти теж принцеса? — нарешті не витримала Ізабела. — Теж спиш? Довго вже? Я веретеном накололася, а ти чого?
Новенька похитала головою.
— Е, та ні. Я взагалі померла. Через яблуко отруйне. Але ніяк далі не пускають, ти зрозуміла. Все кілька років по загробним світам всілякім швендаюсь, набридло вже. Я Еленора.
Ця перша бесіда розтяглася аж на шість чималеньких філіжанок. Їм багато про що було розповісти — про безкінечний дурний сон про школу і невивчене завдання, про те, як від нудьги кататись на Цербері — та хіба мало знайдеться тем, якщо застряг у безкінечному сні або на грані смерті.
Коли прийшов час розходитися — обох вже тягли якісь сили, — вони так-сяк домовилися про час нової зустрічі.
Спочатку бачитися вдавалося зрідка. Час для обох плинув надто невизначено й примхливо, точно домовитися було важко — іноді вони чекали взагалі безнадійно, іноді одна приходила тоді, коли інша вже була вимушена йти, тож вдавалося перекинутися лише парою слів. Але іноді були й справжні довгі бесіди — і з часом їх вдавалося влаштовувати все краще.
Вони носили одна одній подарунки. Ізабелла навчилася концентруватися на снах про політ та дивовижні краєвиди, і зберігати їх так, щоб поділитися відчуттями і враженнями. Несподівано виявилося, що керувати снами або навіть для розваги приходити у сни інших не так вже й важко — треба було лише взятися.
А Елеонора навіть знайшла роботу — допомагала молодшому янголу зі всілякими дрібонькими завданнями. За це її час від часу пускали до раю, де вона могла набрати для Ізабели квітів.
Зустрічаясь та прощаваясь, вони цілували повітря біля щок одна одної. Це виглядало манірно та нещиро — але вони обидві знали про всі ці пророцтва з поцілунками й боялися ризикувати: хіба мало, як воно все викрутить.
— Цікаво, — сказала одного разу Ізабелла, — як воно все викрутить, якщо ми поцілуємося. Теоретично просто цікаво.
— Так, — сказала Еленора. — Мені теж. Теоретично. Думаю, ми попрокидаємося там. Або застрягнемо назавжди тут.
На свій власний подив, другий варіант вона озвучила ніби як з надією.
— Це було б жахли-иво, — замріяно відгукнулася Ізабела. — Мені довелося б завжди тинятися у снах. До речі, ти знаєш, мені якраз, гм, вчора вдалося не тільки до тих трьох сумних дівчат в сни поприходити, але й разом їх зібрати, уявляєш? Я замок трішки більш щільно наснила, вони й погуляти там змогли. Хоч уві сні побавилися та посміялися. Для Янки послання від бабусі теж передала. Вона їй малюнок у відповідь намалювала, і сказала, що в школі її вчителька нарешті похвалила. Он, можешь передати? — Ізабелла витягла з кишені розкішного плаття дитячий малюнок.
— О, чудово, — Елеора ніжно підхопила його і заховала під широкий пояс. — Я якраз післязавтра знову в раю буду, передам. А застрягти тут — так, було б жахливо. До речі, зовсім забула — уяви, мене на курси підвищення кваліфікації направили! У мене диво третього ступеня якось так само собою вийшло, то мені сказали, можуть курси запропонувати, то я й погодилася!
Барменша, до якої долітали уривки їхньої розмови, мовчки протирала склянку і думала про те, що, здається, їй до бару слід додавати номери. І ще про те, що не можуть всі казки мати щасливий фінал. Принаймні, з точки зору оточуючих.