![](https://static.wixstatic.com/media/f3009c_0aa4984a028e48cdaab2081df10f4add~mv2.jpg/v1/fill/w_116,h_238,al_c,q_80,usm_0.66_1.00_0.01,blur_2,enc_auto/f3009c_0aa4984a028e48cdaab2081df10f4add~mv2.jpg)
Юна Марічка стояла при світлі Місяця зовсім сама. В її ласкавих очах, які безперервно когось шукали, відбивались зорі, а порцелянову шкіру на щоках покривав скромний рум'янець. Від легкого подиху свіжого вітерцю, затріпотіли багряні стрічки на вінку, розлітаючись на всі боки. Вона була схожа на богиню, дуже самотню, але дуже горду. Тонкий стан ховала дорога плахта та спідниця по коліно брунатного кольору. На шиї суворо брязчали дукачі, при плавному її поступі в червоних чоботях.
Марічка опустила погляд на руку — її прикрашав срібний перстень. Простий, без детальних штрихів, але такий рідний. От тільки дарувач все не приходив…
Тканина тонко зітканої білосніжної сорочки пропускала нічну прохолоду, збуджуючи душу та тіло. Кожну ніч вона виходила на пагорб, слухаючи тишу та просячи у небес одного:
Нехай повернеться живим!
От тільки… Труна вже давно лежала в землі. Олекса теж відчував холод. Жорстокий і їдкий. Він віддав все, що мав, аби Марічка залишилась на цьому світі і щоби ніколи не відчувала болю, не вийшло.
Вона все чекала, ще сотні днів та ночей, допоки її голову не посріблила сивина.