Хлопець глибоко та болісно вдихнув. Його легені розривало від болю та жалю до власного розбитого серця. Людина, що повинна була б кохати його до нестями ще місяць тому, зараз сиділа поруч з ним, розриваючи його на брудні шматки м‘яса, яким воно буває лише у нещасних.
—Я нічого не можу зробити із тим, що відчуваю.
Холодно кинув молодик напроти Олеся.
Він сидів опустивши голову і в очах його було пусто.
Він із марною надією підняв очі і побачив лише розбитого на друзки коханого.
Хлопець був нерухомий, із поглядом значно пустішим, ніж у Адама, який щойно визнав власну зраду.
Секунда паузи і ком, що накопичився в горлі Олеся виплеснулася у хриплий істеричний схлип. Із хлопцевих очей бризнули сльози.
Той схопив чужу руку у свої долоні та тремтячи і різко припав до неї губами, не відпускаючи
—Як ти міг…
Гнівно прошепотів парубок, виснажено та істерично цілуючи чужу руку. В ці поцілунки він вклав відчай, яким хотілось задушитись, ніби мотузкою.
Адам лише майже байдуже дивився на чужі страждання. В ньому тріпотів відчай більший та болючіший.
Його чекала смерть. І здавалось що він уже її пережив, лише для того щоб не завдавати коханому болю.
От-от би він зірвався, але видумана про зраду історія повинна була змусити Олеся ненавидіти його. Ненавидіти, щоб він не страждав, коли Адам помре.
Хотілось винайти машину часу, щоб просто зникнути з життя свого коханого.
Зникнути, щоб вони назавжди замкнули в собі цей біль.
«Не залишай мене…»
Одночасно та відчайдушно шепотіли їхні думки.
«Не залишай..»
ну от, тепер мій чай - сольоний, сльози накапали