Що може бути спільного між хлопцем, що шукає вбивцю свого батька, і хлопчиною, чиє життя перетворилося на суцільну пастку?
Оріджинал про стосунки двох хлопців, що живуть по різні сторони закону. Один - поліціянт-стажер, йде стопами вбитого батька, інший - вимушений виконувати будь-яку майже завжди нелегальну роботу, аби вижити. Вони зустрічаються таємно, знають далеко не всю правду один про одного, хоча їх пов'язує й минуле, й теперішнє, й лише від них залежить, чи пов'язуватиме їх майбутнє.
тґк "Тримай ґейську книжечку"
#S #B2 #Максі #ВПроцесіНаписання #Кримінал #Інвалідність #Детектив
Алекса та Раске
Надворі вже кілька годин панувала непроглядна темрява. Теплий бриз скуйовдив розпатлане волосся. Хлопець прибрав з очей чуба. Увесь квартал повільно занурився в сон. Крім однієї будівлі, однієї кімнати, одного вікна. Саме туди Алекса і тримав свою путь. Він спустився з даху водостічною рурою до вікна на третьому поверсі, шибки якого пропускали тьмяне світло. М'яко ступив на старий паркет, той навіть не рипнув. За дві повні книжок полиці від Алекси сидів хлопець. Під єдиним джерелом світла у залі — настільною лампою — його біляве волосся здавалося золотавим, а шкіра під тонкою білою сорочкою відблискувала бронзою. Нетерпляче подолавши відстань між ними, Алекса вправним рухом вихопив з кобури пістолет хлопця і притулив ствол до його потилиці.
— Пау! — хлопець здригнувся. — Вам слід бути обачнішим, пане поліціянте.
— Не називай мене так, з твоїх вуст це звучить як образа. — Раске обернувся.
— Це що, ваша зброя? Та ти жартуєш! Де це взагалі відкопали? Таким уже давно ніхто навіть не цікавиться. Не пригадаю, що б взагалі бачив щось схоже в крамниці. — Лекса зважив його в руці. — З цього мотлоху лише в притул стріляти й згодиться.
— То, чому не вистрілив? — ось вона, та усмішка, заради якої Алекса так поспішав сюди.
— Бо в цьому випадку я більше не скуштую твоїх чарівних млинців... До речі, де вони? — очі хлопця жадібно забігали поверхнею стола.
Раске задоволено посміхнувся і дістав з наплічника прозорий лоток:
— Ось, — простягнув він. — Тільки не захляпай тут нічого.
— Мг! — вже жуючи кивнув Алекса. Млинці були ледь теплі, проте це не псувало смаку помідорів, сиру та м'яса, завернутих конвертиками. Він примостився на підлозі поряд зі столом, підібгавши одну ногу під себе. — Ти вафкий!
Раске запитально поглянув на хлопця. Той, ковтнувши, продовжив:
— Чому я тебе не застрелив. Бо ти важкий. Я не витягну звідси твоє тіло, а лишати його тут ризиковано — надто багато слідів та доказів, що... — Алекса розповідав, жестикулюючи руками. І, коли рука з млинцем опинилася неподалік голови Раске, він нахилився і відкусив шматок. — Гей, це моє! Ти собі ще таких вдома зробиш, не об'їдай дитину!
Раске розвів руки й стенув плечима. Раптом його увагу привернула темна пляма, що відблискувала під світильником на футболці. Він підійшов до Алекси. Ухопив його за руку і задер рукав одежини. Бліде плече від ключиці перетинала неглибока, проте довга подряпина, з якої тонкою цівкою сочилася кров.
— Ти чого? — Алекса від несподіванки впустив лоток на підлогу.
— Що це? — Раске суворо поглянув у вічі хлопця.
— Та, пусте. — він опустив погляд і спробував вивільнити руку, проте вона була міцно стиснута іншою, засмаглою. Алекса вже встиг забути про бійку, що сталася пів години тому. Що вже казати про цю подряпинку. Та спробою звільнитися хлопчина викликав нову хвилю болю, від якої обличчя ледь перекосило.
— Пробач. Піду пошукаю аптечку. Але якщо ти ще хоч раз прийдеш до мене в крові, я відвезу тебе до лікарні.
— Це погано скінчиться. — сумно мовив Алекса.
— Отож, бо й воно, дитино! — кинув Раске, занурюючись у темряву міської бібліотеки.
Алекса вже було розтулив рота, аби заперечити й нагадати свій вік, проте вчасно згадав ним же сказану декілька хвилин тому фразу. Та й, формально, Алекса, у свої сімнадцять, все ще був дитиною. Пригадавши цей факт, він знітився. Уже давно ніхто його таким не вважав. Алекса робив жахливі, зовсім не дитячі, речі за наказами брата. А для Раске він був лише самотнім вередливим дитям, про яке йому було приємно піклуватися. Алекса мимоволі посміхнувся.
— Аптечка біднувата, але для бібліотеки й це непогано. — Раске опустився на коліна і відкрив маленький металевий чемоданчик. Речей там справді було небагато: два мотки бинта, три невеличкі пляшечки, набір пластирів, почата пачка вати, кілька блістерів з пігулками різного кольору, розміру і форми.
— Роздягайся. — Раске не ховав під цим словом жодного підтексту, проте хитрі, зелені, мов лисячі, оченята у відповідь зблиснули бісиками. Алекса обережно скинув з себе чорну футболку, у якій він майже тонув, оголюючи бліде струнке тіло.
Раске дістав пляшечку з синьою наліпкою, крапнув її вміст на шматок вати й почав витирати кров з Алексиного передпліччя. "Перекис водню", — здогадався хлопець за запахом. Коли прозора рідина потрапила до рани й зашипіла, Алекса скривився. Раске подмухав і продовжив. Алекса знову знітився. У нього були рани гірші за цю. І коли підпільний лікар обробляв їх, Алекса жодного разу не видав на обличчі виразу болю, не видав слабкості. Але з Раске це було не потрібно. Він це робив не за гроші, без відстороненого холоду, ніжно. Закінчивши замотувати руку, хлопець поцілував шкіру під бинтом і одягнув на хлопця футболку.
— Усе, тепер не болітиме. — Алекса закинув руки на шию Раске. Той потягнувся вперед, їх губи злилися в легкому поцілунку.
— Ти педофіл. — тихо промовив хлопець.
— Що?
— Збоченець. Хворий покидьок. — Раске удав здивування, та замість відповіді знову наблизився до обличчя хлопця, але не для поцілунку. Натомість він прошепотів на вухо:
— Я старший за тебе всього на два роки.
— З половиною!
— Взагалі, на два роки, п'ять місяців і... — він відсторонився, рахуючи. — чотирнадцять днів.
— Збоченець — по складах повторив Алекса.
Раске ухопив його зап'ястя і підняв руки над головою хлопця, притискаючи його до книжкової шафи.
— Обережніше зі словами. Цей статус надає мені ой яку свободу дій. — від різкого руху рана на плечі знову нагадала про себе, та Алекса був надто зайнятий поцілунком, аби звернути увагу на це. Він заплющив очі, піддаючись кожному руху хлопця, закарбовуючи цю мить у своїй пам'яті. Вдихаючи аромат Раске, насолоджуючись безтурботністю. У кишені завібрував телефон. Алекса спробував вивільнитися, та дужі долоні не дозволяли цього.
— Зажди, Раске...
— Не треба, — мовив, нехотя розриваючи поцілунок, проте дав Алексі опустити руки.
— Якщо це Ентоні, то він прикінчить мене. Вибач. — хлопець дістав телефон і підвівся.
— Алло. Так, звісно. Бо тобі й так це доповіли. Угу. Це вже тебе не стосується. Є чого. Ти мене за дурня маєш? Це не сьогодні. Не сьогодні кажу. Справді. Неодмінно. Не вдавися. — інтонація Алекси гойдалася від роздратування до невпевненості. Він заховав телефон назад до кишені й з втомлений стогоном повернувся до Раске.
— Ти знаєш, що ти не повинен цього терпіти? — мовив той, та його погляд був красномовніший за будь-які слова.
— А що ще мені лишається?
— Я не хочу бачити, як ти страждаєш. — Раске, що весь цей час досі сидів на підлозі, підвівся.
— О, ну то вибач, що муляю тобі очі. — Алекса відгризнувся.
— Я не це мав на увазі. Заспокойся. — хлопець розправив складки на засуканому рукаві.
— Але я почув це! — його голос зірвався на крик.
— Я лише хочу допомогти, хоч чимось. — він дивився хлопчині в очі, проте в них не було того гніву, що лунав у голосі.
— Я не просив тебе жаліти мене. — Алекса хутко розчинився між полицями темної зали.
— Лексо! — та дарма, хлопця він вже не бачив. Раске тяжко видихнув. Підняв з підлоги порожній лоток і аптечку.
— Просто, я втомився. — З глибини кімнати долинув тихий схлип. — Я не хочу ховатись і не хочу бігати за ним. І я не знаю що робити, я не можу нічого зробити! Навіть якщо втечу, Ентоні не дасть мені спокій, та й тікати немає куди. Думаєш, мені це подобається? Думаєш, я хочу терпіти?
Прямуючи за голосом, Раске ледь не спіткнувся об Алексу. Хлопець зливався з темрявою, заховавши бліде обличчя між колінами та тілом. Він опустився поряд. Торкнувся пальцями м'якого чорного волосся. Хлопець здригнувся і знову схлипнув.
— Вибач.
— Ні. — Алекса підняв голову і подивився в карі очі. Він ненавидів змушувати Раске просити вибачення ні за що. — Не кажи "вибач". Забери свої слова назад.
— Гаразд, — протягнув він. — Пробач, що я перепросив.
— Ні! — Попри сльози на очах, він щиро засміявся. Алекса ліг на плече Раске, той обійняв його одною рукою. Востаннє нерівно видихнувши, Лекса розтулив вуста, щоб порушити тишу. Було дещо, що він хотів сказати, та не міг наважитись, а зараз момент видавався не те щоб слушним, проте більш комфортним ніж зазвичай, тож хлопець вирішив принаймні спробувати завести розмову у це русло. Але Раске заговорив перший:
— І звідки ж ти такий взявся?
— З самих надр пекла. Принаймні, таким мені здається моє життя. Давай більше не будемо розмовляти про це. — Алекса сів йому на коліна, запустивши обидві руки у золотаве волосся, відчуваючи холод металевих сережок. Він повернув угору голову Раске для нового поцілунку, у відповідь хлопець ніжно обхопив руками тонкий стан. Кожен дотик їх тіл лишав по собі теплий слід, що ще довго не зникав, створюючи відчуття вічного дотику. Вони коротко переривали поцілунок, аби рвано вдихнути повітря, наскрізь просоченого запахом старого паперу і пилу. Раске повільно спустив руки до задніх кишень чорних джинсів. Алекса вигнувся, піддаючись цьому руху і бажаючи більше. Проте Раске відсторонився.
— Мені треба працювати. Ні, не роби таких очей. Я ледь вмовив дати мені взяти участь у чомусь серйозному, на скільки це можливо для стажиста. Я не втрачу цього.
— Гаразд. — Алекса підвівся, губи все ще здавалися набряклими після довгого поцілунку. — Я посиджу тут, поки ти не підеш.