Redemption

#N #A #Міні #Завершений #оповідання

Колись, немов у минулому житті, я наївно вірила людям. Колись я любила людей так само сильно, як і боялася.

Я вірила, що моя Спокута — моє щастя. Мої близькі люди і однодумці. Я вірила, що в моєму житті є люди, яких я можу такими назвати.. Я вірила, що закохана в них. Я закривала б очі на кожну їхню помилку лише за те, щоб мене назвали важливою. Я віддавала б себе за те, щоб мені сказали, що я молодець. За їхне визнання, за їхню прихильність, за крихти любові....

Я вірила будь якому слову. Я вірила, що ти завжди мав рацію. Я вірила, що ти мій брат, моя рідна душа. Я вірила, що я твій друг. Я хотіла, аби ти визнав мене, аби розумів мене. Я хотіла розуміти тебе. Я мріяла обійняти тебе і з гордістю сказати, що ти мій приклад для наслідування. Ти не хотів. Ніколи.

Я вірила, що ми божевільні однаково. Я вірила, що ми сміємось з жартів одне одного. Я вірила, що закохана в тебе. Я йшла за тобою, сліпо йшла. Ти був моїм Мойсеєм, коли він залишив мене. Але ти теж пішов, залишаючи мене далеко позаду. Немов пісок, ти просочився крізь мої пальці.

Я довго шукала свою Спокуту. Я зрозуміла, що теж помилялась. Але моя Спокута стала моїм знищенням. Ненавистю до кожної клітини свого тіла, до кожного руху, слова, голосу, думок... Я була не така. Для інших, для себе. Моєю Спокутою була моя смерть...

Але я не наважилася. Я жила, існувала далі, ненавидячи себе за страх просто піти з цього світу. Я шукала свою Спокуту. Я знайшла її. Я знайшла справжніх друзів! Справжніх?

Та ж помилка. Інші люди. Я вірила... За цю віру я плачу занадто багато: серцем. Я вірила, що ти не такий, як інші. Ти кращий, розумніший. Але чому в твоїх розповідях я завжди гірша? Напевно, ти маєш рацію. Я не стану такою ж хорошою, як ти. Я завжди не така розумна, не така спритна, не така логічна... Я приймаю це, тільки будь моїм другом. Назви мене важливою. Скажи, що я чогось варта. Чогось кращого за твоє мовчання... Не мовчи... Не йди... Я твій друг, я допоможу, тільки поговори зі мною! А ти мовчиш... Та я вже сильніша. Завдяки тобі ж я такою стала. Я відпущу, назавжди сховавши своє вкотре розбите серце...

У мене є інші. Вони теж поряд. Я вірю в них. Вірю в їхню щирість. Вірю в нього...

Ти ж не такий, як він? Ти не мовчиш, ти визнаєш помилки. Ти теж кажеш, що я важлива... Ні, не кажеш. Ти не бачиш мене, а я наївно сподіваюсь опинитися в твоїх очах. Бо ти ж мій друг. Мій друг... Закоханий в неї. І твої очі ніколи не побачать в мене щось, окрім перепони. Ти сказав, що я не потрібна. Їй в очі. Мені в очі! Ти усе передбачив, ти знав що так буде. Я перша попрощалась з тобою.

Я завжди друга. Я завжди гірша. Я завжди недостатня. Я знаю. Але у ваших очах ніколи не було мене, поки я вірила у ваші слова.

Я інша, сильніша. Я краща, ніж була колись. Завдяки вам. Але я не хотіла ставати сильнішою, я хотіла мати вас у своєму житті...

І я знову шукала свою Спокуту. У цих текстах, у віршах, у думках, у людях... Але цей шлях неправильний. Моя Спокута... Вона завжди була в мені.