Ліс спав. Вкритий нічним туманом, він безутішно марив про теплі промені сонця. Та зараз не було видно навіть зірочок. Все світло поглинув в себе тужливий дощ.
Краплі падали на протоптані стежини, змиваючи сліди загублених створінь. А грім продовжував лякати маленьких помаранчевих лілій, що, схиливши стебла, вклонялись зливі.
Недоторкану смиренну тишу перервали кроки дівчини. Її вимоклий одяг тісно обіймав холодне тіло. В очах же небезпечно кресали блискавиці.
Самотній лісовий будиночок наповнився занепокоєним бурчанням батька. В його голові мерехтіло тисячу думок, згадки яких його жахали. Коли вхідні двері зі скреготом відкрилися, чоловік знову насупив чорні брови. Та у відповідь він відчув щось набагато загрозливіше за власну лють. Її велич поглинала в себе весь страх і повертала його смертельно загостреним.
- Моя зіронько… Щось сталося? – розгублено запитав Арагон.
- Як загинула моя матір? – сказала Сільвія.
Чоловік налякано зазирнув їй в очі, шукаючи відповідь на питання чому вона заговорила про це саме зараз, але все дарма. Деякий час він ще дійсно намагався підібрати слова, та в результаті вийшло нерозбірливе :
- Люба, ти вже чула цю історію багато разів. Не розумію навіщо згадала про це зараз.
- Ні. Розкажи її знову, - невблаганно вимагала вона.
- Що ж … а-а. Однієї ночі на неї напали розбійники, захищаючи себе вона сильно поранилась і загинула. Це все що ми знаємо, сонце, - відповів він.
- Я не просила мені брехати! Чому тоді ти не був з нею поруч в той момент?! Хоча стривай… Думаю, ти був поряд, просто твоє серце не було на її боці, - підсумувала дівчина.
- Ох розумію-розумію, зараз в тебе такий вік. Приливи фантазії і все таке. Але цими словами ти робиш мені боляче, - сказав батько.
- Пам’ятай я дала тобі шанс. А тепер якщо ти не хочеш розповісти мені правду, то я знайду її сама! – мовила вона і рушила до виходу.
- О ні, юна леді, ти нікуди не підеш! Сьогодні був важкий день, і для тебе, і для мене. Та давай просто відпочинемо трохи, добре? А зранку все знову буде як завжди. - з цими словами чоловік перегородив собою дверний прохід, повністю відрізаючи доньці шлях.
Сільвія міцно стиснула вічі, а згодом пролунали лише ці тихі слова:
- Затримай подих…
Не відчувши знайомого дотику вона різко розплющила очі, і вони мерехтіли громовицею. Все відбувалось надто швидко, наче в одну мить. Її вуста ніжно доторкнулися до стріли, і вона полетіла. Полетіла розрізаючи повітря смертельним вістрям.
В пам’яті чоловіка ще на довго застигне зображення стріли біля його шиї. Та, зрештою, він залишився живим.
- Тобі краще більше ніколи не потрапляти мені на очі, чуєш? Тому що наступного разу, моя стріла не буде знати милості, - пригрозила вона.
Арагон налякано спостерігав, як силует доньки залишає його сам на сам. Цього разу він втратив і її…Назавжди.
Гроза сьогодні схоже і не думала стихати. Ось, деякі озера вже вкривав тонкий покрив льоду, а квіти навколо біліли інеєм. Завтра жителі Міжміста прокинуться від прохолодного ранкового вітерцю.
- Ну і морозяка! Раптова зміна погоди взагалі-то не входила в мої плани, - пробуркотіла Сільвія, - Схоже подрімати під зірками найближчим часом не вийде, якщо я, звісно, не хочу ще більше захворіти.
Дівчина оглянула незнайомі околиці лісу. Все довкола здалося їй таким хижим і зловісним, що шкіру миттєво пробрало дрижаками. Вона протерла стомлене обличчя брудним рукавом і пішла далі, в глибини темряви.
Тут їй згадалися слова матері: «Ну досить бешкетувати, я ж серйозні речі говорю! Сідай-но ближче до мене. Так, а тепер слухай уважно! Якщо колись заблукаєш, просто спробуй знайти струмок та йди вздовж нього. Тоді ти неодмінно натрапиш на бодай маленьке поселення…» В серці з’явився вогник спокою, якого так бракувало. Тож тепер, коли вся її увага була знову прикута до звуків, стало набагато легше розпізнати тихенький дзенькіт води. Швидка течія несла з собою дрібненькі камінці, що формували її береги. А трохи далі виднілась, протоптана маленькими звірами, стежина.
Дорога давалась Сільвії не легко. Мокрий одяг з часом зовсім зледенів, від чого й кінцівки починали німіти. Та просто здатися і впасти зовсім не варіант. Адже в середині було вперте відчуття, що вже ось за поворотом буде її порятунок. В очах дівчини з’явилось гірке розчарування, коли невдовзі вона не побачила жодної хатини. Навіть, пройшовши ще левову частку шляху, на неї чекала лише довга дорога купців. Звичайні подорожні ніколи не ходили цими стежинами, та й на картах їх ніколи не позначали. Проте раптом вона помітила свіжі сліди.
- Так! Ось воно! Зазвичай подорожі крамарів тривають довгі місяці, тож їжі в них має бути вдосталь. Лише б вистачило сил наздогнати їх… - подумала Сільвія.
Віддаляючись від струмка, вона заходила все далі лісними лабіринтами. Обабіч дороги стояли поодинокі вказівники, деякі вели до центру Міжміста, а були ті, що ще й досі нагадували про існування Дверей.
Через лічені кроки за густими кущами з’явилася крамничка. Її стріха була вкрита щільним мохом, а в димарі росли маленькі деревця. За сірими скельцями вікон, ховалося тепле світло. Танцюючи з сором’язливими тінями, воно робило їх то крихітними, то величезними.
Привідчинивши двері, дівчина побачила полички, заповнені різним крамом. На нижніх рівнях стояло блискуче каміння, а на вищих – висушені пелюстки квітів. В голові почало різко паморочитися від нав’язливого аромату трав. Це нагадало їй улюблені вулички ринку, де різнобарв’я запахів вражало рецептори.
Сільвія відчула сторонню присутність, але не встигши зреагувати, вона опинилась перед гострим лезом. Один невірний рух, і це коштуватиме їй життя.
Десь з темряви до неї долинув тихий чоловічий голос:
- А ви досить вперті, еге ж? Не побоятися прийти сюди знову це навіть дещо героїчно…
- Це, мабуть якесь непорозуміння. Я… - мовила дівчина, але сил зовсім забракло. Світ перед очима повільно зник. А тіло змовницьки втративши опору, впало.
Жар не відпускав. Він міцно тримав її свідомість, змушуючи бачити жахи. Інколи біль нарешті стихав та на противагу з’являвся невблаганний холод. Він пронизував тіло льодяними списами так, що дівчині вже здавалося, що вона порине у віковий сон. Можливо так було б і краще, там спокійно, тихо … тепло.
Очі дівчини розплющились від яскравого світла. Кімната на мить видалась їй знайомою, можливо, через смуток за домівкою. Проте дещо й справді було рідним. Спираючись на стіни, височіли стопки старезних книг. Між їх різнокольоровими палітурками визирали злегка пом’яті папірці.
Сільвія раптом відчула приємний запах їжі. Ніби підтверджуючи голод, її живіт забурчав. Вона ще не зовсім розуміла де знаходиться, але якщо досі жива, то, мабуть, їй і надалі не заподіять шкоди. Вставши з ліжка, дівчина попрямувала до виходу. Її зустрів крихітний дерев’яний коридор. На стінах висіли тьмяні картини, а трохи далі виднілися сходи. Від кожного кроку підлога протяжно скрипіла. Мабуть, колись тут грайливо бігали діти, та тепер разом з часом постарів і будинок.
На першому поверсі знаходилось декілька кімнат, в одній з них було чути приглушений спів. Подиву Сільвії не було меж, коли, зазирнувши в середину, вона побачила величезну бібліотеку. Ось воно! Справжнє щастя будь-якого читача. Та ця кількість книг безперечно б перевершила навіть королівську колекцію! А трохи позаду, в закутку на кріслі розгойдувався старий дідусь і наспівував собі під ніс приємну мелодію. Ніжачись у теплому промінні сонця, він захоплено читав товсту книгу, ніби окрім неї навколо не існувало нічого. Ось тільки надпис на обгортці здався дівчині незрозумілим, і її тіло несвідомо подалось вперед, намагаючись розгледіти знаки.
Даремно було сподіватись, що її не помітять. Тому хвилиною пізніше, на неї вже дивилися здивовані сірі очі. Раптово на обличчі дідуся з’явилась посмішка, і він обережно примостивши книгу на одну з полиць, наблизився до Сільвії.
- Ох як же чудово! Наша маленька гостя почуває себе вже значно краще. До речі, оце ти дуже вчасно прокинулась. Мій онук якраз приготував сніданок, а так смачно готувати як він, ну ось ніхто не вміє! – похвалився чоловік.
- Та не потрібно, справді. Я й так вам скільки клопоту завдала… - зніяковіла вона.
- Не вигадуй! Дитя, хіба ми не рідні чи як? Твоя мати теж часто навідувалась сюди. Як бува, сховається між моїми книгами, той не догукаєшся до неї! Хо-хо-хо, - мовив він.
- М-моя мати? – запитала Сільвія.
- О так-так! Як тільки Мартін тебе приніс сюди непритомну, то я відразу зрозумів чия ти донька. Оце ж бува дивина на світі, щоб хтось був настільки схожим на іншу людину. Ох…я вже старенький зовсім, на хвильку мені здалося чи то не Еріда часом. Кхе-кхе, ну словом… А ось як ти тут опинилась то вже питаннячко! – всміхнувшись сказав він.
- Це довга історія, - відповіла дівчина.
- Ой що це я, ну справді! Ти ж голодна, як вовк, мабуть. Ма-а-артін! – крикнув дідусь.
З дальньої кімнати вискочив хлопчина. На ньому був рясно заплямований фартушок, а в одній руці хитко трималася миска з тістом. Бешкетне кучеряве волосся все падало на обличчя юнаку. Він трохи розгублено оглянув Сільвію з голови до п’ят, а потім сварливо звернувся до чоловіка:
- Дідусю Джой! Ну ви ж обіцяли, ледь не клялися, що не будете турбувати хвору! Подивіться, вона ще зовсім бліда. Їй потрібен від-по-чи-нок!
- Ох бачиш, дочко, яке в мене важке життя. Я ще навіть нічого поганого не зробив, а мене вже підступно звинувачують. Ох якби ж ти знала, як мені з ним тяжко…
- Ну що ви дідусю, я вас якраз прекрасно розумію, - сказала дівчина.
- Ха! От бачиш, справді так і є…почекай. Справді так і є? – здивовано запитав Джой.
- Угу. Коли ми вперше зустрілись він направив на мене лезо меча і почав засуджувати у всіх смертних гріхах. Без перебільшення! – пожалілась Сільвія.
На щоках хлопця різко з’явився рум’янець. А його вуста застигли у спробі виправдатись.
- Ого-го, що ж це коїться? Вибач мені, зіронько. Мабуть, я так і не зміг його гідно виховати, якщо він отак на безневинну людину нападає. – Джой з докором поглянув на онука.
- Ой, діду. Та годі вже вам! Все не так було. Це-це все велике непорозуміння! Перед її візитом знову з’явились ті волоцюги про яких я тобі розповідав. Вони нахабно намагались вкрасти бодай щось, але як тільки я їм пригрозив мечем, то й сліду від них не зосталося. А потім з’являється вона…Я ж подумав, що то вони повернулися, - сказав Мартін.
- Що ж. Резонно…резонно. Ну ти тоді не тримай на нього зла. Розумієш, зараз такі часи. Скрізь безкарно вештаються розбійники, думають, що їм все дозволено, - звернувся Джой до дівчини.
- Пробач, - тихо промовив молодий хлопець.
- Вибачення прийняті, але ти, звісно, міг і спробувати пояснити це раніше. Ох…добре, добре. Врешті-решт я завдячую тобі життям, і мені нема чого ображатися.
- Ось і чу-до-во! А тепер давайте вже хутчіше сядемо снідати, бо я зараз почну гризти палітурки книг, - запропонував Джой.
Скільки ж питань лишилося після прочитання. Яку роль буде відігравати Мартін у пригодах Сільвії? Як її мама пов'язана з цією сім'єю? І що ж сталося з королевою Наядою та її дитиною? У вас вийшло зацікавити і чекати продовження історії 😏