Міжмісто

Пролог

« Послухай, що зірки розкажуть »

- Ви що, жартуєте?! Та лише за перевезення я віддаю два срібняки, а ви пропонуєте мені продавати за таку ціну? Не знаю як у вашому світі, але за таке нахабство в нас можна між брів отримати, ось як! – продавчиня не чекала більше ні хвилини, і силоміць почала випроваджувати покупця.

- Ну-ну знаєте, з таким відношенням у вас нічого не куплять. Я-я знайду тканину ще краще від вашої й срібняка не-не переплачу, - відповів чоловік і вийшов з крамниці, розлючено перекидаючи через плече декоративну змію.

Вулиці Міжміста завжди були переповнені купцями з інших світів. Хтось продавав гірке сунельське варення, хтось - шаманські амулети для підняття врожайності, а хтось вивчав полички з солодощами, щоб потішити дарунками всю сім’ю. Між прилавками бігали босі діти, вони підіймали над головами важкі, соковиті грона винограду, що їм подарував добрий старий мандрівник.

Кожен з гостей Міжміста приносив із собою клаптик свого світу, чи то традиційний одяг, чи то пісню. І всі вони вже давно стали частиною цього чарівного місця.

Чомусь на серці було так спокійно в ці моменти, хоча від гучних розмов вже через годину починала гудіти голова. Звуки стихали лише біля Дверей – величних порталів, які щодня пропускають крізь себе, заповнені товарами, візки, а також звичайних шукачів пригод, яким не сидиться вдома. Поряд струнко стоять хранителі. Вони відповідають за безпечну переправу, а також зачиняють Двері, коли час відвідування закінчився. Їх обладунки так і виблискують під палючим сонцем, хоча холодний погляд, змушує тричі подумати перед тим, як порушувати правила.

- Сьогодні без дружини, Злотиск? – запитав рудоволосий хранитель.

- Так. Ох леле, вона десь підчепила трикляту застуду. А я тепер ось хочу купити їй того бджолиного чаю, ну пам’ятаєте, там за лавкою з квітами продають. Чарівна річ хочу сказати, всяка хвороба вже на наступний ранок відійде, – відповів Злотиск.

- Оце ж біда. Нехай швидше одужує. Бережіть її пильніше, а то я погляну, діти зовсім нечемними стають, як матусі нема, – сказав чоловік, марно намагаючись відібрати свого шолома в малечі.

- Хе-хе, і не кажіть. Ну бувайте здорові, ми ще до вас заскочимо на зворотному шляху, – пообіцяв купець.

- Тато, тато. Поглянь це ж справжнісінький замок!- сказала одна з дівчаток.

Там, прихована від усього галасу, самотньо стоїть королівська резиденція. На верхівці даху витанцьовують різьблені білочки. А вікна з кольорового скла пускають до кімнат палацу грайливих сонячних зайчиків. Вони стрибають по стінах, доки не врізаються в заклопотаних покоївок. Ну й прудкі вони, то білизну розносять, то страви новоспечені. Ніколи не знайдеш їх без діла.

А там, ось там, так, у вежі знаходяться кімнати королев. Чарівних правительок гостинного Міжміста. Ще з дитинства вони дуже відрізнялися, що зовнішнім виглядом, що характером.

Антигора – старша сестра дуже відповідальна дівчинка. Змалку вона вже повністю перейняла на себе роль правительки. Зав’яже темне, густе волосся і крокує собі палацом. Зазирне то до конюшні, то до кухні й стане вивчати все.

- А що це у вас за сорт капусти такий?- цікавиться вона

- Серцева, Ваша Величносте, – відповідає кухар.

- Зрозуміло. За скільки ж ви купуєте ящик? – питає дівчина.

- Як і усі, три срібняки за ящик, моя королево, – мовляє він.

- Три...Що ж це дорого. Я планую скоротити витрати на продукти, тож шукаймо альтернативи. Як щодо пурпурової капусти? – сказала Антигора.

- Хм, я спробую замінити її в декількох рецептах. Якщо все буде смачно, то я погоджуюсь на такі умови, - каже кухар.

- Добре, добре. Ви не знаєте чи кравець у себе? Я маю до нього декілька питань, – запитала вона.

- Так, має бути в комірчині, – відповів чоловік.

Тоді Антигора ще раз змірить все поглядом, і піде на наступну інспекцію.

Розум цієї дівчинки часто вражає й дорослих. Питають у неї щось, а вона гляне на них пурпуровими очима, і відповість відразу. Можливо все через любов до книг. Її колекція налічує десятки, ні - тисячі екземплярів. Вечорами Антигора, перечитує їх вкотре, а потім все виписує щось собі.

Вже як зовсім темно, і всі створіння у Міжмісті сплять, звісивши ніжки Антигора сидить на підвіконні, і мовчки спостерігає за сяйвом. Та лише не мовчки, вона тихенько перешіптується з зірками, а вони їй відповідають. Бо то є родинна магія. Та ні ж, сімейне чаклунство. Чи спадкова здібність? Якби це в народі не називали, та королівська кров надає тобі особливу можливість – спілкуватися з зірками. Вони розповідають про минулі часи, а також підказують майбутнє. Проте й тут сестри відрізнились. Старша сестра найчіткіше чує їх голоси вночі, а молодша - вдень.

Тож маленька Антигора часто засинала, стомившись від довгих розмов, на підвіконні. Мабуть, зірки й далі продовжували співати їй солодкі колискові.

Наяда ж зростала безтурботною та енергійною. Дорослі яким доручали піклуватися про неї, починали сивіти раніше від своїх однолітків. Все через імпульсивність цієї дівчинки. Часто ставалося так, що граючи в хованки вона засинала десь скажімо в шафі, а знаходили її тільки під вечір. Бувало й таке, що вона вирішувала що стіни замку ідеально підходять для скелелазіння. Проте потім її доводилось рятувати. Хто ж знав, що деякі отвори в стінах замку це не помічники в підійманні вгору, а домівки розлючених диких бджіл.

Врода молодшої була схожа на ранішнє сонце, молочно-золотисті кучері, тендітна фарфорова шкіра і очі як відблиск меду. Ось тільки біда в тому, що Наяда мала дуже вередливий характер. І хто б не намагався підібрати їй сукню на свій смак, закінчував в особистому списку ворогів дівчинки. До нарядів вона ставилась дуже серйозно, бо мала окремий колір на кожен з випадків. Літня прогулянка в саду? Жовтий. Вечеря з друзями сім’ї? Фіолетовий. Навіть звичайний вихід в місто мав свій колір. Зелений.

Та насправді її любили всі жителі замку. Тільки Наяда так по-дитячому дивилась на світ, мабуть, саме це і дозволяло дорослим знову відчути себе молодими. А що за добра вдача в неї, хоча бувало й бурчала на когось та завжди перша йшла миритися. Проте так буде не завжди.

А ось і вона стоїть на терасі, щось все вдивляється в темний нічний сад. Та на обличчі видніється крапля смутку. Що ж її засмутило?

- Ваша Величносте, дозвольте терміново доповісти звістку. – сказав високий хлопець, що з’явився у дверях.

- А, Хор це ти. Ну доповідай, – відповіла Наяда.

- Мені сказали, хтось наніс візит Міжмісту, – мовив радник.

- Як? Час відвідування давно закінчився, всі Двері мають бути зачиненими. Хто посмів? – роздратовано сказала королева.

- Ваша Величносте, не просто хтось. Один з володарів вирішив порушити правила, – доповів Хор.

- Ха. Ці нахаби вже зовсім не мають страху. Негайно відправ туди когось з королівської варти, я особисто поясню володарю, кого потрібно поважати, – наказала вона.

- Так, буде виконано, – сказав хлопець, і вклонившись зібрався йти.

- Стривай, – мовила Наяда.

…..

З першим сонцем прокидались продавці, вони мали відкрити прилавок та охайно викласти весь крам, до приходу гостей. Та сьогодні на вулицях ринку стало аж занадто гучно. Всі зібрались довкола тітки Райнольди, бо це ж вона найперша дізнається усі плітки. Хто його зна, може в неї є зв’язки з вищим світом.

- Тож кажу ж вам, це правда! От побачите, по обіді сама королівська сім’я оголосить це, – жінка захоплено розповідала, піднявши палець вгору.

- Таж не може бути. Горе, горе яке, – бідкалась стара купчиха.

Все Міжмісто сьогодні чекало лише одного – що ж скажуть королеви. То й не дивно, що коли нарешті скликали зібрання, зала палацу стала тісно забита людом.

- А ви чули, правда? Що ж це робиться! – галасував чоловік біля сходів.

- То мовчіть ж уже. Скільки ще ви на вухо мені будете кричати? Дайте послухати королев, – гримнула дівчина в капелюсі.

- Увага, увага! Народ Міжміста, зустрічайте Їх Величність Антигору та Наяду, – оголосив хлопець.

Всі погляди були прикуті до чарівних правительок, що з’явились на балконі.

- Дякую всім, що зібрались сьогодні тут. На жаль, сталася жахлива подія. І з вашого дозволу озвучу її я, бо моя сестра погано себе почуває, – сказала Наяда, витираючи хустинкою сльози,- Міжмісто – це те, що я маю захищати, всі ми маємо це захищати. Упродовж багатьох століть ми допомагаємо жителям інших світів здійснювати подорожі. Задля безпеки всіх, були створені правила. Та сьогодні вночі, один з володарів світу дозволив собі порушити наші установи. Я… ні, Ми, як захисники нашого міста зробили все щоб зупинити свавілля. Навіть наші доблесні хранителі постраждали спиняючи його. Проте не турбуйтесь, зараз з ними все добре і їм надають медичну допомогу. Вибачте, та я не змогла захистити всіх. Зі скорботою і вічним жалем, сьогодні я повідомляю, що таких прекрасних вольових створінь як вихорники, більше не існує. Ми завжди уявляли володарів, як надійних партнерів і я особисто їм довіряла. Адже ж хіба вони не такі самі правителі, як ми з Антигорою. Я заявляю, що володарі світів вступили в змову проти нас, задля власної вигоди. Один з них почав реалізовувати план шляхом знищення дорогоцінного - наших жителів. Цей монстр вбив десятки невинних створінь. Наші хранителі наздогнали його та було надто пізно. Вони не змогли затримати вбивцю живим. Він загинув пручаючись. Сьогодні неймовірно сумний день для всіх нас. Вихорники були нашими братами й сестрами, і назавжди залишаться такими в наших серцях.

- Яке жахіття!!! – кричали із зали.

- Що ж нам робити, а якщо вони прийдуть і нас вбивати?- питали нажахані погляди.

- Тихіше, прошу заспокойтесь. Мною було прийняте рішення. Дуже важке рішення. Закрити Двері назавжди, – запропонувала Наяда.

- Назавжди? А як же гості будуть потрапляти до нас? Це ж зупиниться торгівля, – забойкотували жителі.

- Я розумію ваш розпач. Проте погляньте на своїх дітей, зазирніть їм у вічі. Чи готові ви наражати їх на небезпеку? Адже ми не знаємо, чи звичайні гості не виявляться підступними зрадниками. Всі, від хранителів і до водяників виконували свій обов’язок старанно і натхненно, проте зараз йдеться про безпеку наших жителів. А це найцінніше, що у нас є. Тому час попросити всіх гостей повернутися додому і закрити Двері, – сказала королева.

За всім мовчки спостерігала Антигора. Вона намагалась триматися гідно і струнко, та хвороба швидко забирала всі залишки сил. Долоні здавались такими холодними, а голова важкою, що дівчина запитувала себе, а чи взагалі вона справді стоїть, а не падає уві сні. Її мерехтливий погляд дивився у натовп, доти зовсім не згас. Один. Два. Три. І зомліле тіло королеви падає на холодну бруківку.

Наяда здивовано обернулась й побачила знепритомнілу сестру.

- Лікаря, негайно, - крикнула вона, притискаючи Антигору ближче до себе.

Минуло два тижні, проте Міжмісто було неможливо впізнати. Більше не було голосливих сварок на ринку, і не гомоніли діти, адже нажахані батьки закривали їх в будинках. Хранителі переживали тяжку втрату покликання. Та палац теж зазнав змін. Після довгої боротьби з хворобою Антигора зникла, ніби її й зовсім ніколи не існувало. Після цього на троні сиділа самотня королева Наяда. Більше нічого не приносило їй радість, ні кольори суконь, ні ігри в хованки.

Лише через рік Міжмісто почуло новину.

- Ви чули? Кажуть наша королева вагітна, – сказав чоловік з зеленими очима.

- Так, так це чистісінька правда. Моя кузена працює в палаці покоївкою, то вона чула, що батько дитини Хор! Оце чудасія, він же радник Її Величності, – похіхікала жіночка.

- Хор? Той водяник? То він тепер наш король? – питалася дівчинка.

- Та ні, дурненька. Ти що новини не читаєш? Он тільки на тій неділі затримали трьох хлопців, і звинуватили їх в зраді. А вони ж нічого й не зробили. Он що твориться у світі. Кажуть Наяда тепер над усе свою корону любить і береже. Тож Її Величність подарувала йому якийсь титул та й все, ось вона королівська щедрість, - фиркнула жінка.

- Ти ж бо дивись, що кажеш. А то опинишся на місці тих хлопців. – попередив старий дідусь.

Нарешті Міжмісто знову відроджувалося. Ринки заповнювалися все тими ж впертими крамарями. А історії про дивовижних на вигляд гостей тепер лише казочки для дітей, не більше.