- Затримай подих, заплющ очі і уяви свою ціль. Відчуй її, - подумки говорила вона.
На плечах раптово з’явився знайомий, теплий дотик. Від лагідного натискання всі напружені м’язи дівчини ослабли.
- Відкинь усі думки, Сільвіє. Лук – це продовження твоєї руки, не відсторонюйся від нього, - сказав голос.
Ці слова змусили вуста тремтіти. Рука ж відпустила стрілу і вона полетіла, залишивши по собі подряпину на щоці. Сільвія розплющила очі, проте поряд нікого не було.
- Ти з’явилась занадто раптово, мамо. А потім знову зникла, - мовила вона.
Але відповіді не було. Тиша. Тільки струмок все щебетав, вітаючи ясне сонце. Люди кажуть, що вода має спогади. Які ж прекрасні моменти вона пам’ятає? Вдень гомонить з лісовими травами. А вночі до неї навідується сяйво зірок.
Недалеко від струмка стоять Двері. За всі ці роки вони поросли мохом і взялися тріщинами. Проте, все ще зберігають свою потужну енергію.
- Ти теж, мабуть, маєш спогади - сказала дівчина, доторкаючись до занедбаного порталу, - Скажи, ти пам’ятаєш мою матір? … Мовчиш? Знаєш, кожного разу голос стає все менш чітким. Я боюсь, що з часом зовсім її забуду.
Сонце було вже зовсім високо, а значить тато помітив її відсутність. Потрібно було як найшвидше повертатися, але однієї стріли все ж не вистачало.
- О ні, - згадала дівчина, - куди ж вона могла полетіти.
Серед тиші почувся крик. Він був пронизливий і повний відчаю.
- Прошу, тільки не знову, - серце дівчини загупало від страху, але вона підібрала свої речі і побігла до джерела звуку.
- Сільвія Вілсон, люба моя. Здається, ти вирішила мене вбити, - сказала жінка.
- Ну-ну, не кажіть ви так. Як я б посміла? Тітонька Райнольда, ви дуже близька мені людина, - безпорадно благала вона.
- Та ти глузуєш з мене! Якщо це правда, тоді тобі краще пояснити чому твої стріли вже вкотре долітають до мого будинку. Тільки подивись. Цього разу воно продірявило мою білизну, - пожалілася Райнольда, показуючи на стрілу, яка застрягла в мокрому пранні.
- Мені ду-у-уже шкода! Я компенсую вам вартість зіпсованого одягу. Тільки прошу не ображайтесь на мене. Наступного разу я зайду далі в ліс, і до вас жодна стріла не долетить! Чесно-чесно! – пообіцяла Сільвія.
- Ой матінко, що мені з тобою робити! Хоча ти і говориш люб’язні слова, проте твої сині очі все ще залишаються суворими. Ай не звертай уваги на те, що стара говорить. Мабуть, це особливість всіх хранителів. Ну добре… Хіба я можу на тебе довго ображатися? Йди собі. І передай «привіт» тату, - сказала тітонька.
- Добре! Я до вас ще якось потім навідаюсь! – відповіла дівчина, і побігла додому, поки настрій Райнольди знову не змінився.
Ось у кого точно був поганий настрій так це у тата. Вже через шибки було видно, як він злісно нарізав овочі. Сільвія намагалась зайти непоміченою, але місію було провалено.
- Ти знову мене не попередила, куди йдеш, - суворим голосом сказав чоловік, не відволікаючись від приготування сніданку.
- Чорт, я в халепі, - подумала вона.
- Не чую відповіді, - все серйозніше мовив він.
- Вибач, ти тоді ще спав і я не хотіла тебе будити. Та ти й сам прекрасно знаєш, що я завжди вранці тренуюсь біля Дверей, - відповіла дівчина.
- Це і погано. Знайди собі друзів. Вийди в місто врешті решт. Ти не хранитель, Сільвіє. Тобі не потрібно так старанно працювати, – наказав чоловік.
- Я - хранитель! Нехай наші здібності більше нікому і не потрібні. Але я відчуваю силу порталів, тату. В кожній їхній подряпині є історія, старша від усіх нас. І вони змушують відчувати мою власну, внутрішню силу. – відповіла вона.
Він дивився як донька виходить з кімнати. З вуст зірвалося зітхання і чоловік обійняв руками посивілу голову.
- Ну і швидко наша донечка виросла. Останнім часом вона все більше походить на тебе. Постійно розповідає про магію порталів. Але від цього мені лячно. Ерідо, зараз темні часи. І її надмірна зацікавленість може привернути непотрібну увагу, - пошепки говорив чоловік.
В своїй кімнаті дівчина лютувала. Жбурнувши подушку в віддалений кут, вона загрозливо здійняла лук. Проте злість стихала, а замість неї прийшов сум. Він понад усе вражає душу, коли єдина рідна людина, не розуміє твоїх почуттів.
Відколи Еріда загадково загинула тієї ночі, тато став її єдиним другом. І Сільвія б дуже хотіла подарувати йому радість. Бути зразковою донькою, що викликає лише гордість. Та що поробиш, якщо в середині тебе вирує незвідана магія. Сила – використовувати яку заборонено.
- Де мій годинник? …. Ох стрілка стоїть так, що я ледь не подумала, що вже двана….О ні-ні-ні, дванадцята. Якщо втрачу цей шанс, то більше ніколи не дізнаюсь правду - сказала дівчина, і вибігла з хатини.
На площі міста зібралося дуже багато людей. Всі нетерпляче роздивлялися небо, очікуючи щось дивовижне.
- Ма-а-амо, ну скільки нам ще тут стовбичити? – запитала дитина.
- Нурі, почекай трішки. А поки краще розкажи матусі, що ж ти попросиш в Авейри? – мовила жінка.
- А вона всі-всі мої бажання виконає? І твої? – цікавилась донька.
- Що ж, не зовсім. Ти уяви скільки часу і сил займе втілювати в життя мрії всіх цих людей. Раз в сто років Авейра
обирає ту людину, чиє серце їй здасться найщирішим, - розповіла мати.
- Подивись ось і вона! – зраділа Нурі.
Ось у височині з’явився невеличкий спалах сяйва. Він мерехтів та виблискував полум’ям, а навколо нього по небу розійшлися строкаті хвилі. Кожен з подивом спостерігав за народженням зірки - небесної володарки й покровительки всіх створінь Міжміста.
Весь світ на хвилину занурився у цілковиту темряву. Таку мовчазну та безкрайню, що серце зовсім завмирало. Проте зі страху завжди виринає сміливість, зі сльози – усмішка, а з мороку - найяскравіша зоря. І враз з передзвоном небосхил запалав. А перед людьми з’явилася у новому світлі вранішня зоря – прекрасна Авейра.
- А щоб тебе плазні забрали! – вилаялась Сільвія,- Знову я найцікавіше проґавила…
Та справжнє диво починалося тільки зараз. Раптово серед натовпу вийшли водяниці і разом з ними прозвучала пісня. Вона линула між людьми ніби струмок, а потім вдаряла хвилями прямісінько в серця. З часом голоси ставали все дедалі гучнішими. Це змушувало відлуння блукати в кронах дерев й утворювало ілюзію багатоголосся.
- О всемогутня Авейра, дозволь привітати тебе цією піснею. І нехай твоє світло впаде на вдячну душу, - мовила одна з водяниць.
Після чого сяйво в небі блимнуло, ніби підморгуючи всім навколо. Одже час настав і зараз оберуть того, чиї бажання нарешті здійсняться.
- Прошу…мене! – молила Сільвія, - Хіба я не маю права знати правду?
Проте цього разу ранішня зоря обрала когось іншого. Її такий бажаний промінь повільно впав на низенького чоловіка, що стояв біля фонтану. Його обличчя застигло від подиву. Мабуть, він про таке і мріяти не міг, але Авейра ніколи не помиляється.
Сумна блакитноока дівчина спостерігала за тим, як хтось живе її мрією. В той час як власна розліталися на друзки. Та що вона могла зробити, їй залишалося лише піти додому.
Все місто продовжувало святкувати сьогоднішню подію. Кмітливі продавці хутко прилаштували невеличкі намети вздовж головної вулиці. Дехто з дітей навіть влаштував імпровізований тир, збираючи в чергу всіх охочих. Скрізь лунали веселі крики і зазивання до розваг.
Ближче до лісу стояв самотній намет. Біля нього не скупчувались люди, і зовсім не було чути сміху. Ніби хтось навмисно стримував галас якомога далі від червоного шатра. Це привернуло увагу Сільвії, яка проходила повз. І в ній закралося бажання зайти в середину. Крок. Ще крок. Раптовий інстинктивний страх сповільнював її рухи. Але дівчина була з тих, що мають воістину хоробре серце і дух воїна. Тому вона різко здійняла тканину, що закривала вхід.
Хоча надворі було ще зовсім світло, та в середині вже панувало справжнє царство ночі. Лише маленький промінь свічки освітлював простір. Та й він часом то зовсім зникав, то знову з’являвся. Серед купи лахміття та непотребу сиділа жінка. Її обличчя приховувала довга чорна накидка, поділ якої був розписаний зірками. Саме такі носять віщунки, але в наш час вони не більше як шахраї. Руки постаті без будь-якого інтересу гралися з полум’ям.
Сільвія ще більше звузила зіниці, намагаючись краще роздивитися невідому. Та світла було замало щоб зробити це.
- Я справді сумую за часом, коли спокійно милувалась квітом груші. Тепер ж її пелюстки несе швидкий північний вітер…. О дитя ти тут. Я тебе зовсім не помітила. Теж, мабуть, хочеш дізнатися свою долю? Чи можливо тебе цікавить як виглядатиме твій коханий? – запитала жінка.
- Ні. Вибачте, мені здається я помилилась наметом. Не звертайте на мене уваги, я вже йду, - відповіла дівчина не приховуючи свого розчарування.
- Шкода. Я думала тебе зацікавить одна ду-уже загадкова історія, - мовила віщунка.
- Що ж, в такому разі ви помилились. Боюсь хтось як ви, не зможе задовольнити мого бажання. Я не слухатиму ніяку історію, - жорстоко сказала вона.
- Ти можеш її не слухати… Але ти повинна її побачити, - мовила жінка.
Розум Сільвії несподівано став тьмяним. А потім всі відчуття й зовсім зникли, покидаючи її сам на сам з мороком. Було страшно. Руки безнадійно намагалися знайти лук і стріли, та поряд їх точно не було. Поряд не було нічого, лише тихий голос. Він був надто не чітким, щоб розібрати слова. Дівчина зробила крок вперед. І перед нею з’явилась несподівана сцена.
Посеред нічного лісу стояв її тато. Він розгублено хапав руками голову, намагаючись зрозуміти що тільки що почув.
- Арагон! Зберись! Це ж зовсім нічого не змінює. Я розумію твої почуття. Я теж це відчував свого часу! Але в нас є дещо важливіше – мрія. І ми маємо її захищати. І їх теж! – крикнув невідомий.
- Як ти смієш говорите мені це? Ти її вбив! – розлютився батько.
- Ні, це зробив ти! Ти знав, що це відбудеться. І мені начхати, що ця правда розіб’є тобі серце. Слухай… зараз є лише ми і наша угода – сказав чоловік.
- Нема ніякої угоди! Я не хочу тебе більше бачити. Забирайся звідси! - гримнув засмучений.
- Оооо, то ти мене звинувачуєш тепер. А те, що вона загинула від меча, що ти мені дав, це нічого? – запитав він.
- Замовчи! Не говори більше ні слова,- відповів Арагон.
Голоси увірвалися, і дівчина залишилася знову сама. Сама з безліччю запитань.