#ВПроцесіНаписання #СильнаГероїня
#ПопаданкаВкнигу #Патріархат #ГеройПротиСвіту
Передмова або частина 0.
Ключ у замку квапливо повернувся і двері відчинилися, запрошуючи власницю до помешкання. Вона скинула свої туфлі в коридорі, залишила сумку і не вмикаючи світла попрямувала до вітальні. Незабаром стане зовсім темно, але зараз, у сутінках ще можна розрізнити силуети меблів у приміщенні.
Вона важко опустилась на канапу і заплющила очі. Трохи в тиші та спокою - цього потребувала змучена жінка. Саме в ці хвилини флер суворої керівниці спадав і вона могла побути Ланою, а не тою суворою Світланою Володимирівною, якою її називав департамент фінансів. Чоловіки тихо ненавиділи керівницю через те, що вона жінка і навіть ступінь магістра і 10 років досвіду не переконували нікого в її професійності. Кожен гадав, що має займати її місце, а в голос цього ніхто не казав і навіть не намагався перестрибнути через її голову. Жінки ж на Лану дивилися із заздрістю і жалістю, як це виходило поєднувати незрозуміло, але факт залишається фактом. Самотня, адже незаміжня керівниця, не мала дітей та навіть хоч якогось хлопця. Навіщо він їй Лана і сама не знала, але все одно бісилась, не від відсутності хлопця у полі зору, а від того, що когось хвилює її життя більш ніж власне…
Видихнула. І лише зараз зрозуміла, що лежить на канапі в напіврозстібнутому пальті.
– Зовсім розклеїлась. - пожурила себе жінка, але пальто не зняла, дала собі ще декілька секунд розслабитись, і лише коли лежати зовсім набридло, піднялась.
За цей час стало зовсім темно і світло таки довелося ввімкнути.
Роздягнувшись, пішла на кухню, дістала із шухляди келих, відкоркувала нову пляшку Каберне Совіньйон та наповнила ним келих. Терпкий смак одразу заполонив ротову порожнину і змусив Світлану знову заплющити очі.
Останні дні були досить важкими – багато роботи через закінчення кварталу та півріччя до того ж сьогоднішня сцена на матусиному святі просто вибила її із колії..
Розплющивши очі Лана із докором подивилась на пляшку – її вона берегла для чогось особливого, а тепер отак просто п’є, одна. Ну значить так і буде і прямо із келихом пішла до ванної - вона їй зараз точно не завадить.
Увімкнула гарячу воду, додала пінки, трояндової олії, маленька пляшечка, якої завжди стояла в шухляді. Чудовий аромат наповнив кімнату та напруга дня поступово сходила нанівець, але не так швидко, як хотілось.
Тому біля великого дзеркала в ванній вона скинула одяг в кошик для білизни й почала розглядати себе. Після сьогоднішнього святкування материного Ювілею впевненість Лани в собі та у своїй зовнішності трохи похилилась. Невже це те на що вона може розраховувати в житі. Так вона не юна студентка, якою була, але вона доглядає за собою, салони краси, косметолог, фітнес інколи навіть спа – із зарплатою керівника вона може все це собі дозволити та навіть не помітити витрат на зовнішність. Трохи покрутилась перед дзеркалом – в принципі, вона має досить непоганий вигляд на свій вік. Так є вже перші зморшки й навіть сиві волосини, як тут не посивієш, і груди трохи опустилися і талія вже не така осина як була у 20, з’явився животик, а манікюр хоч і робив руки доглянутими, але вік не приховував. 35 звісно це не старість, але і юності майже не лишилось, проте зрозуміло одне – вона собі подобалась, але деякі з її оточення вже списали її в перестарки..
Неприємні думки знов, як мухи налетіли в голову та своїм дзижчанням дратували та вимотували її. Змахуючи руками від себе вона ніби відпускала та відганяла від себе всі думки та все ж таки залізла в гарячу ванну, відкинулась на стінку та заплющила очі, намагаючись ні про що не думати.
Секунда-дві в горлі пересохло і не розплющуючи очей вона обережно почала мацати столик біля раковини на який раніше поставила келих вином – знайшла, наблизила до губ та допила останні ковтки. Цього було недостатньо. – Недалекоглядна ти, Ланко. – пожурила себе. – Треба одразу брати пляшку із собою.
Одна із найкрутіших речей холостяцького життя - це те, що докоряєш лише сама собі, але і до цього можна швидко звикнути, і просто не зважати на цей набридливий звук в голові, що голосом матері докоряв за будь-яку помарку.
Тому, ігноруючи голос, вона пішла наливати вино у спорожнілий келих прямо так, як і лежала в ванній – голою і мокрою, залишаючи на ламінаті мокрі сліди. Вона митиме підлогу потім, і що, що ламінат не можна мочити – вона платила за цей ремонт і має право робити із цим що завгодно.
Цього разу до ванної Лана пішла разом із пляшкою, долила до келиха знов вина та думки про сьогоднішній день таки наздогнали її разом із наступним ковтком.
Частина 1
Щовихідних зранку Лана ходила до залу. Як би важко це не було, але із часом ця досить важка звичка перестала бути тягарем, а стала неодмінною рутиною.
Так сталося і цієї суботи – все як завжди, щоправда, на відміну від інших вихідних, у цю суботу інших планів та зустрічей Лана не планувала. Персональний тренер Ірина, що завжди працювала з нею відмітила трохи розгублену Лану та намагалась дати їй більше вправ що вимагають концентрації, але це не допомогло – Лана все одно плавала десь, невідомо де.
І це зрозуміло, бо саме сьогодні було свято якого вона страшилась останній місяць - Ювілей її мами. Саме цього дня зберуться всі родичі, щоб привітати шістдесятилітню іменинницю, а заодно і перемити кістки тим, хто не прийшов. Але, не зважаючи на те, що Світлана все-таки прийде, мама та всі старші жінки докопаються до її життя.
– Що сьогодні з тобою? – запиталась жінка під час відпочинку.
– Мамин ювілей.. – пригнічено відповіла Лана.
– Лано, і що. Це не привід ледарювати та пригнічувати себе. – відповіла жінка серйозно дивлячись на Лану зверху вниз – вона буда вища за Лану на пів голови. – Ану пішли на штангу. – Лана майже захлинулась водою, яку пила якраз. – Не дивися так на мене. Так-так штанга – вона вилікує всю апатію з твоєї голови.
– Викине. – поправила тренерку Лана.
– От бачиш – сама все розумієш. – посміхнулась Іра. Вона була Лані за подругу, інколи вони навіть зустрічалась за кавою.
Справжні подруги у Лани теж були, але зібратися компанією стало просто неможливо, в кожної тепер робота, сім’я та по одному або двоє дітей. Посунути графіки так щоб у всіх був час на зустріч, ще певно неможливо.
– Чого задумалась. – підбадьорювала Іра. – Берись за штангу – чого ви наче незнайомі! – хіхікнула жінка. Зараз в спортклубі майже нікого не було і всі тренажери були вільними – тому біля штанги нікого не було. Лана приречено зняла штангу з тримача та опустила на підлогу.
Іра коригувала поставу та дихання, рахувала та підбадьорювала. Взагалі з Ірою тренування було досить продуктивним – Лана відчувала кожен м’яз і це надихало на те, що як би вечір не пройшов все одно жінка буде стійкою.
Швидкий холодний душ навіть підняв настрій і з роздягальні Лана вийшла задоволеною собою.
На рецепції повернула рушника, протягнула картку клубу, щоб вони зняли оплату за спортзал та вже збиралась іти коли із тренерської, переодягнута в цивільне, вийшла й Іра.
– Ти вже все. – здивувалась Лана.
– Та, в мене сьогодні тільки ти. – посміхнулась жінка. – Решта відмінились. Бувайте дівчата – кинула тренерка дівчаткам на рецепції та разом з Ланою пішла сходами нижче, по дорозі натягуючи на себе пуховик.
– То ти додому? – Запитала Лана тренерку спускаючись разом з нею. До Ювілею ще залишалось декілька годин – приїздити раніше не дуже то і хотілось тому питання до Ірини Лана поставила із надією на те, що у жінки є час на посиденьки.
– Та ще не знаю. Хотіла в ТЦ прогулятись. – ліниво відповіла жінка. – Як раз на маршрутку збираюсь. – ідучи сходами намагалась застібнутись, Лана такої проблеми не знала – вона просто накинула на плечі пальто.
– Я якраз їду туди – можу підкинути. – запропонувала Лана дістаючи ключі від авто.
– О, клас. Дякую. – посміхнулась тренерка.
Разом вони пішли до стоянки спорткомплексу, сірий Touareg самотньо чекав на власницю – на стоянці було від сили десять автомобілів – субота 11 ранку, зараз майже ніхто не тренується.
Сигналка привітливо пікнула.
– Сідай, відкрито. – промовила Лана Ірі, а сама підійшла до багажника та кинула спортивну сумку з формою в авто.
В салоні було прохолодно – незабаром листопад закінчиться та почнеться зима.
Двигун повільно прокидався – вже встиг охолонути за півтори години і поки він прогрівався, Лана перевірила дзеркала, пристебнулась і нагадала пасажирці аби та також пристебнулась. Ірина швидко виконала прохання і Лана стала обережно виїжджати зі стоянки.
Дорогою до ТЦ дівчата домовились про посиденьки на каву та невеличкий шопінг. Іра мала трохи вільного часу. Лана відтягувала момент поїздки до матері як могла.
Але під час кавування в невеличкому кафе на території торгового центру розслабилась – жіночі теревені ні про що дуже сильно розслабляють та розбавляють постійні серйозні розмови на роботі, до яких Лана так звикла. З подругами не часто доводилось спілкуватися – вільна бездітна і молода Іра часто була за будь-який кіпіш.
Так за бесідою пройшло пару годин і вони встигли не лише покавувати, а й дещо прикупити. Але все після невеликого шопінгу подруга зазбиралась додому, а Лана в доброму гуморі попрямувала до магазину поруч з яким вони попрощались – за подарунком; ще треба було заїхати за квітами та тортом, навіть добре те, що все це знаходилось на різних кінцях міста.
Вибір подарунка не велика проблема, бо незалежно від того, що було подарунком, матері це не сподобається. Виявилось, що кращий подарунок - це гроші, тому вона забігла до магазину купила більш менш гарну хустку і до подарункового пакета додала конверт та знов пішла на стоянку – тепер за тортом.
Торт їй винесла дівчинка кондитер, він вже був оплачений тому це було швидко – навіть хвилини не простояла жінка під магазином.
За квітами поїхала до подруги-флористки. Хотіла просто забрати букет квітів, але та її вмовила зайти до квіткового магазину на каву і тридцять хвилин Лана прослухала цікаву розповідь про шкільне життя її сина. Але закінчилось все банальним питанням: “а ти коли?”. І жінка поспішила закінчити розмову з посиланням, що треба їхати, щоб не запізнись. Але Лана не запізнювалась, а навіть встигала на тридцять хвилин раніше.
Дорога до маминого дому була швидкою через відсутність заторів того Лана навіть не встигла зібрати докупи свої думки – бо чим ближче до маминого дому, тим сумніше ставала жінка, адже чим закінчиться це свято вже відомо. Бо відтоді, як вона вигнала останнього хлопця, жодна зустріч не проходила без виховання та стинання про те, що вона ніколи не буде щасливою, тому що вигнала останню надію на жіноче щастя. І її, тобто маму, зовсім не цікавило, що це саме щастя наче п'явка – присмокталося до Ланиних грошей та трикімнатної в центрі, котру Лана придбала 5 років тому. Безхребетне за 3 роки аж нічогісінько не зробило у стосунках, а останній час ще могло варити воду та навіть вимагати аби чого. Але що ж, не б’є - досягнення! Навіть коли вона застала його у СВОЇЙ квартирі з якоюсь … дівчиною, а на вимогу прибратися із помешкання та забрати всі свої речі ця подоба людини намагалась використати грубу силу і не пішла добровільно, а за допомогою поліцейських, яких на галас викликав вахтер. Після цього все одно він був для її мами надією на щастя…
Жодні докази Лани не показали, що хлопець не вартий уваги. На кожен аргумент мама знаходила контраргумент – “Це ти винна, а от треба було…”
“Не треба! Міша був інфантильною п'явкою” – перебила потік негативних думок Лана. “П'явкою, котра не принесла нічого доброго в її життя ”.
Лана під’їжджала до багатоповерхівки де мешкала її мати та всі найближчі до під’їзду місця вже були зайняті. Особливо її вразив маленький Matiz, що запаркувався на півтора місця – певно водій дуже спішив, або вирішив таким чином зайняти місце своєму товаришу. Як зворушливо…
Проїхавши далі, вільне місце вона таки знайшла та обережно запаркувалась, вимкнула двигун, але з автівки не вийшла – трохи посиділа за кермом, збираючись з духом, але це не допомогло, а ще більше псувало настрій і налаштовувало на нерадісні думки.
– Все, досить… – легко вдарила руками кермо. – Треба іти. – вийшла з автомобіля, обійшла авто та забрала з пасажирського сидіння букет квітів, подарунок та торт. Букет вхопила під лікоть, а торт та пакетик з подарунком взяла у руку. Лана закрила двері свого Volkswagen, натиснула на кнопку сигналізації – ключ поклала в кишеню джинсів та взяла букет в іншу руку для зручності. До під’їзду 5 хвилин пішки.
– Я не буду зважати на її “поради” – проговорювала вона. – “Не буду псувати свято і всі зауваження прийму з посмішкою та забуду як тільки вийду за двері її квартири”. – Ці слова її психолога заспокоювали Лану, та допомагали абстрагуватися.
Не можна сказати, що Лана ненавиділа свою матір. Ні, вона її любила, проте в моменти, коли матір намагалась повчати Лану на правах жінки, що подарувала їй життя, Лана ладна була телепортуватись абикуди, і ще довго не бачитись із нею. Особливо маму цікавили невдачі, а не успіхи у кар’єрі. Ларисі Іванівні було начхати на статус керівника у провідній фінансовій компанії, але от особисте життя доньки цікавило її найбільше. Хоча інколи здається, що якби Світлана мала чоловіка та двох діточок, але не мала би кар’єри – то сувора Лариса Іванівна докопалась саме до цього.
За цими заспокійливими думками Лана дісталась до під’їзду та набрала номер квартири. Три гудки та почувся скрипучий жіночий голос:
– Хто там?
– Це я, мамо. — почувся звук відчинених дверей.
– Впускаю. – Промовили з домофону.
– Дякую. – коротка відповідь Лани та двері під’їзду зачинились за жінкою.
В будівлі багатоповерхівки вона натиснула на кнопку ліфта та він привітливо відчинив свої двері, якраз був на першому поверсі.
Доїхала до 12 го поверху без пригод, а вже на поверсі її чекали відчинені двері квартири – зайшла без зволікань, але перш ніж знімали взуття погукала:
– Мам? Імениннице? – трохи потопталась на килимку у прихожій, щоб скинути пил із взуття – аби він був, адже вже три роки як Лана купила авто і зовсім розлінилась – майже не ходить пішки, проте купу часу проводить у заторах.
– Сонечко, – виглянула усміхнена мама із кухні та Лана посміхнулась їй у відповідь. – Знімай пальто, проходь. Це мені? – посмішка стала ширшою. – Ой, не треба було. Голосніше, ніж треба відповіла жінка. – Із вітальні одразу висипали гості аби подивитись, що ж там робиться. Жінки із заздрістю поглянули на букет, чоловіки із соромом – одразу видно, що не звикли дарувати таких квітів. Лана в знак ввічливості кивнула та усміхнулась всім присутнім:
– Здрастуйте. – і знову повернулася до матері. – Мам, вітаю тебе із ювілеєм. – промовила протягуючи букет. – Нехай твоє життя буде таким солодким, як торт та гарним, як цей букет. – Лана протягнула букет та подарунки, а жінка із величезною посмішкою прийняла дарунки.
Мати понесла у вітальню квіти та подарунки навіть наче демонстративно, аби всі бачили. Лана ж роззулась та зняла своє пальто, повісивши його на гачок в коридорі попрямувала у вітальню до усіх.
Тим часом мама відкрила конверт, при всіх:
– Ого, Світланко, – поглянула на свою доньку. – Доню не треба було. – обійняла свою єдину дитину.
– Мам, пусте. – Лана обійняла маму у відповідь. – Я пам’ятаю, ти хотіла натуральну зимову шубку, тепер зможеш обрати будь-яку. – вона розірвала обійми. Як їй тішило его те, що мати сказала це перед усіма, ніби признала це за заслугу. – І до твоєї шубки я обрала для тебе шовкову хустку. – щира усмішка доповнилась блиском в очах доньки, вона все ж таки заслужила її похвалу.
– Всім ще раз добрий день. — привіталась Лана з гостями. – Рада, що ви прийшли на день народження моєї мами. – Мам, може тобі допомогти – запропонувала донька.
– Сонечко, – усміхнулась мати. – Ти, як завжди, запізнилась, я вже все зробила сама. Але ти можеш допомогти накрити на стіл. – Від цих слів Лані стало ніяково. Особливо її напружило те, що це було сказано перед гостями, тому що Лана не запізнилась, але доводити це марно. Люди не міняються, надія на мамине визнання майже розтанула. І це після того, як вона перед усіма хвалилась подарунком, певно ніхто ніколи не зрозуміє цю жінку.
Поки Лана допомагала таскати тарілки з салатами та закусками, гості розсаджувались по місцях у вітальні за накритим столом.
– Ох, – промовила мама. – Я вже і стомилась, а самого ранку готуюсь.
– Мам, – ніяково посміхнулась Лана. – Я ж казала, давай в ресторані. – тихо промовила Лана. – Я б оплатила.
— Та. – махнула і попрямувала до гостей, а за нею зайшла і сіла на вільне місце донька.
Вільним було місце далі від мами, найближче до матері місце зайняла Ланина тітка – Софія, поруч з нею її чоловік та донька з немовлям до якої сьогодні уваги було більше ніж до іменинниці. Місце, що зайняла Лана якраз було між Маминою подругою – тіткою Оленою та, певно, її сином Віталіком, про якого Лана вже чула. Адже Віталік був сорокарічний полисілий розведений чоловік у самому розквіті літ, що мав дитину, але не мав стабільної роботи та жив з мамою у трикімнатній квартирі. І судячи з усього на сімейному застіллі герой-Віталік таки сподівався на якісь стосунки та, на жаль, з таким сподіванням була Світлана.
– Привєт. – звернувся до неї Віталік. – Що тобі налити? Вина чи горілки? – його очі засвітились.
– Соку. Апельсинового. – відповіла жінка. – Я за кермом. – трохи натягнуто посміхнулась. – Віталік встав з-за столу та взяв пак соку, що стояв на серванті, поки всі наповнювали келихи один одному, вином, горілкою, пивом і взагалі хто що побачив.
– Да, я також водій. – наблизився до неї Віталік із паком соку та наповнив келих. – Але сьогодні, хочу розслабитись – із цими словами він посміхнувся, потягнувся до пляшки горілки, та наповнив собі келішок.
Так, вже ясно, що вечір буде ще гірший, чим Лана собі уявляла – окрім повчальних речей матері їй доведеться також відчути на собі пікаперський талант Віталіка.
Тим часом хтось із гостей, вирішив випити перший тост за іменинницю, а всі гучно вигукнули “Будьмо” та піднесли чарки.
Тости лунали один за одним і гості хмеліли та розважалися, згодом пішли застільні розмови. Лану як зазвичай питали про особисте життя, і всі із диким жалем зітхали від того, що вона не має чоловіка у своїй хаті, так, що їй самій здалось, що це найважливіша річ у житті.
А от Віталік після, занадто співчутливих поглядів та зітхань наче відчув себе Залізною Людиною, не менше та із наполегливістю Дон Жуана нав’язливо намагався залити в неї щось хмільне і це дратувало, але його залицяння не так падали в очі до того моменту, як тітка Олена не почала його сватати.
– Ой, Светочко, Віталік до тебе так залицяється.. – дурнувато захіхікала тітка Олена – мама Віталіка. – Ви добре виглядаєте разом. – чого тільки не скажеш, аби збагрити синочка.
– Про це поки що рано говорити. – злізла з теми Лана, та приділила увагу салату в якому майонезу було більше ніж інгредієнтів, ліниво виколупуючи огірки з олів’є, яке їй проти волі поклав Віталік.
– Та-та. – погодилась мама і Лана була ладна видихнути, проте завершення речення не сподобалось їй. – Хай поспілкуються. – посміхнулась вона тітці Олені, а потім наполегливо глянула на Лану. – Сонечко, Віталік у нас перспективний парубок. Багато не п’є, нещодавно почав свою справу. Так, Віталік? Розкажи Свєті чим займаєшся. – посміхнулась і в’їдливо глянула. Ще трохи й Лана б закотила очі. Виглядало ніби він в садочку – зараз йому стільчика дадуть, він на нього стане і почне розповідати віршик про зайчика, а потім всі йому поплескають і скинуться по 10 гривень на морозиво…
– Да, вирішив працювати на себе і відкрив свій бізнес. – з гордістю почав Віталік. – Набридло працювати “на дядю” та всяким покидькам гроші заробляти. – в один рух перекинув в себе чарку горілки. – Я тачки продаю, якщо тобі треба машинку помінять – то я поможу. – посміхнувся Віталік і поклав свою руку на спинку Ланиного стільця. – Я якраз собі поміняв авто, може бачила біля під’їзду мою нову машинку – Matiz. – Лана, що тим часом вирішила сховатися за стаканом, вдавилась соком. Все стало ясно – то людина, що не вміє паркуватись і свою маленьку машинку, можна навіть сказати жіночу, бо цю модель часто беруть жінки через компактність, розмістила аж на півтора паркувальних місця – це талант.
– Так, я бачила. – Лана поставила стакан на стіл.
– То може мені підшукати для тебе машинку. – вульгарно посміхнувся Віталік та нахилився до Лани. – в мене якраз завоз Чериків* буде.
– Ні, дякую, я тільки три роки тому купила новий авто із салону. Мій Touareg в ідеальному стані, я добре доглядаю за своїм авто. – відсторонилась Лана від нав’язливого прихильника.
– Хм, – посмішка залицяльника стала ще ширшою та нав’язливою. – Мені подобаються жінки, що добре доглядають за своїм авто. Може і за моїм авто будеш доглядати, щоб був в такому ж стані, як і твій. – він ще нижче нахилився до жінки. Поведінка Віталіка нагадувала запеклого користувача курсом “Пікап для чайників”. – Доведемо до ідеалу та продамо, та на твоєму будемо їздити. – Віталік нахилився зовсім близько. – Я взагалі не перебірливий.
“Нічого собі” – думала Лана. – “А губа не дурна. Звичайно, поміняти Daewoo на Volkswagen. Він за кого мене має? За якусь простушку. Чудний чувак.”
– Ні, дякую – рішуче обернулась до Віталіка Лана. – В мене вистачає справ. І я нікому не даю своє авто, навіть подругам. - покрутилась на стільці жінка та потягнулась за свіжими огірками, щоб чоловікову довелося відсунутись.
– Ну, то подруги. – хмикнув, наче ця тема є вирішеною. – Ти взагалі ким працюєш? Мама казала, що ти бухгалтерка.
– Ні, я фінансовий аналітик. – сухо відповіла жінка. – Працюю з прогнозами по доходах та інвестиціями моєї компанії, якщо коротко.
– Тю. – махнув рукою майже лисий чолов’яга. – та нема різниці. Тобто все одно “на дядю” працюєш. – якось навіть співчутливо сказав Віталік. – Нічого, як з’їдемось, можеш не працювати, я зможу тебе прогодувати. А як захочеш будеш мені бухгалтерію вести. – Напевно Віталік намагався бути альфа-самцем і звабливо посміхнувся, але вийшло дурнувато. – Як на когось працювати – багато не заробиш. Лишиш роботу – будеш дома сидіти. – від такої нахабності Лана вдавилась і закашлялась, але Віталік прийняв це як згоду. – Да-да, все буде. – по-геройськи постукав Лані по спині.
– Ні, дякую. Я кидати роботу не збираюсь – дуже багато всього вклала в неї – відкашлявшись промовила Лана хриплим голосом. – І взагалі, можеш відсунутись – мені некомфортно. – тихо промовила жінка, щоб не влаштовувати сварок на застіллі. – Я не шукаю стрімких стосунків.
– Тю, я шось не пойняв, а ти хотіла ресторанів, квітів і щоб я бігав за тобою. – гучно промовив невдалий пікапер. – Жінко, тобі за тридцятку, швидше думать треба, і так в дівках пересиділа. – не соромлячись ані своєї мами, ані інших гостей – вигукнув Віталік. І за столом зацарювала тиша всі спостерігали за розвитком подій. Лана аж почервоніла від іспанського сорому: так вставити її за ідіотку, без суду і сорому.
– Вибачте. – підвелась. – я зараз прийду. – скинула серветку з колін на стільця і широкими швидкими кроками попрямувала до вбиральні.
– Господи. – тихо прошепотіла. – Я у шоці. – поглянула на своє червоне від сорому обличчя. – Невже мене чекає тільки це. – маючи на увазі чоловіків схожих на Віталіка, вона покачала головою своєму відображенню. Це взагалі жесть. Лана завжди вважала, що варта чудових рівноправних стосунків із гарним чуйним чоловіком, що буде поважати її та її вибір, а не одоробало, що вважає себе чоловіком лише за те, що в нього щось там бовтається між ногами.
Невже вона може розраховувати лише на полисілих в’ялих чоловіків, що в статному віці живуть на шиї у батьків, а перекупство автомобілів називають бізнесом. І головне не вважають жінку за homo sapiens – людину розумну. І думають, що місце жінки лише на кухні за варінням борщів.
Аж гидко.
Особливо гидко від того, що її мама вважає її, без лукавства, гарну та розумну жінку, що власними силами усього досягла в житті тотожною тої людини, що так нахабно залицялась до неї, на Дні народження матері. А головне, що запросили його саме для цього, тут і думати не треба.
Вдих-видих, вдих-видих — “Треба заспокоїтися, щоб не псувати свято мамі”. – вмиватися не стала, аби не псувати макіяж. Тихо вийшла з вбиральні та якомога повільніше пішла до вітальні, щоб продовжити дорогу до місця катування. Лана дала собі обіцянку, що посидить ще годинку та поїде додому, але раптом до неї донеслося із вітальні:
– Ти бачила, мамо. – вигукнув обуреним голосом Віталік. І це він обурений. – Перестарок. Вона ще буде тут мені умови ставити. – голос від обуреного став злим. – Я тут погоджуюся взяти її.
“Тобто мені ще послугу роблять. Як цікаво!” – брови піднялися від здивування та роздратованості.
– А вона ще носом крутить. – Віталіка понесло
“ Ще й носом кручу. Ого” – Лана стиснула зуби від образи на нього та його мати, що привела сюди це одоробло.
– Віталік. – це вже заспокійливий голос мами. Може вона хоч якось заступиться за доньку. – Ти б бодай дав їй шанс – вона гарна дівчина, працьовита цілеспрямована. Сама на квартиру заробила та авто купила. – примирливо сказала жінка.
– Квартира – це звичайно плюс, але все ж їй 35 чи зможе вона народити, а також її недоторканість мені не подобаються. – задумливо проговорив Віталік.
– Ну почекай, ви тільки познайомились. – Повторювалась мама.
– Ну, добре я спробую. – вмовився Віталік.
Господи її продають наче обвітрену ковбасу на вітрині:
“ – Ну візьміть, я вам знижку 50% зроблю.
– Ну якщо знижка тоді візьму”
Нормальних слів на думку не спадає, але бажання сидіти серед людей, що намагаються спихнути її абикому наче залежаний товар, просто зникло.
Рішуче прокрокувала до столу, але не сіла, натягнула чергову посмішку та промовила:
– Ой, зовсім забула, мені ж треба презентацію доробити. – Підійшла до мами та обійняла її. – Ще раз з Днем народження. Вибач, що маю бігти.
– Але завтра неділя. – не відпускала мама. – До того ж ви з Віталіком так гарно порозумілись, може ти ще трохи посидиш. – “Гарно? Гарно?!” – в Лани навіть око почало тіпатись.
– Да, що це за власник, який змушує працювати людей у вихідні. – привернув до себе увагу вищезгаданий Віталік. – Тобі точно треба звільнятись – ледве не стукнув по столі.
– У нас партнери в Америці, різниця у часі на 8 годин, того і треба допрацювати до завтра. – Взагалі презентація вже готова та схвалена власниками. – Вибач ще раз. – попрямувала до дверей одягатись, щоб якомога швидше полишити це місце.
– Може ти Віталіка підкинеш? – слідом за нею вийшла мама. – Він випив, за кермо не сяде.
– Мам, – посміхнулась, вдягаючи пальто. – Мені в іншу сторону, мені не з руки. – Повністю одяглася і вже хотіла знову обійняти жінку.
– Нічого страшного, трохи затримаєшся. – сказала мама і повернулась в бік вітальні – Я зараз покличу.
– Мамо, якщо Віталіку треба кудись хай викликає собі таксі або драйвера. – насупилась жінка і серйозним тоном промовила. – Я не таксі. – мати повернулась до неї також не надто щаслива. – І ще – не треба мені підсовувати синочків своїх подруг. – Відрізала Лана.
– Бувай, мамо. Ще раз з днем народження. Купиш шубу – надсилай фото. Я пішла.
Зачинила за собою двері та натиснула на кнопку виклику ліфта. Цього разу ліфт відчинився не так швидко і кожної секунди Лана молилась аби матусі не здумалось нарядити Віталіка, щоб той побіг за нею. І якраз коли заходила в ліфт побачила як відчиняються вхідні двері маминої квартири та звідти виходить невдоволений та напіводітий Віталік. Але кнопка першого поверху вже натиснута і Лана ліниво знизувала плечима, мовляв, все, спізнився – чекай наступний і двері зачинилися відгороджуючи її від неприємного суб’єкта.
Дорога додому була складною – з’явились затори, втома, а також емоційна виснаженість через вимушене сватовство. І лише коли запаркувала авто і піднялась додому дозволила собі скинути втому разом зі взуттям…
Частина 2
Коли перша втома пройшла, а Лана була вже достатньо сп’яніла її здолало дике бажання романтики, адже невдале побачення та наполегливість матері в питанні її особистого життя спонукало її на пошуки чогось прекрасного. Вона знов наповнила келих, підібрала електронну книгу, де в закладках її чекав черговий роман про кохання. Так Лана любила читати щось подібне, відволікаючись від професійної літератури та довгих звітів з купою цифр.
Історія про Лідію Мелану нон Вельську була типовою романтично-пригодницькою книжкою, бульварний романчик, як то кажуть. Дівчина, що мала одружитися з багатим та старим герцогом, але пішла наперекір долі та влаштувала втечу, де (як не дивно) на неї напали розбійники. Але за сюжетом має з’явитися крутий парубок, що врятує із лап недругів молоду особу та вони закохаються.
Такі історії Лана читала не раз і не два, щоб здогадатися, як саме повернеться сюжет цього разу. Чесно кажучи, заради досить передбаченого сюжету і хеппі енду в кінці, вона такі книжки й читає.
І звісно ж по ходу діла на арену виходить крутезний лицар, що однією лівою порозкидав волоцюг та врятував дівчину і пообіцяв оженитись з нею, коли закінчиться війна, що тривала в країні.
Що було в голові у дівчини, щоб тікати з дому в такий неспокійний час – Лана не знала і це її не турбувало, якщо чесно. Але, невже всі героїні настільки не розумні та не підготовлені до життя? Це юнацький максималізм, чи просто відсутність логіки та мізків або банального виховання? На жаль, цього ніхто вже не дізнається, але хеппі енду бути!
Тим часом за ліричними роздумами про логіку молодиці сюжет набирав обертів.
Згідно із сюжетом війна якраз завершувалась та сторони знесилені битвами підписували мирний договір. Наближався той самий очікуваний хеппі енд. все як завжди – вони зустрінуться на балу в розкішних вбраннях, поглянуть один одному в очі й усе любов, стиглі помідори та 10 дітей – все за законами жанру. Але це вже в кінці, до цього ще треба дочитати.
Зараз же Лідію Мелану повернули до татка, що убитий горем, шукав свою розбещену донечку по всіх лісах, полях і найближчих селах (і як там її вовки десь не з'їли – це історія замовчує). І поки дівчисько скакало по полях та шукало пригод із загадковим воїном, вищезгаданий герцог все ж таки віддав Богові душу та питання з весіллям було закрите, але батечко не кинув ідеї видати доньку заміж та наказав влаштувати бал.
Момент вибору гостей, вбрань, туфель та всіляких дрібниць Світлана бажала пропустити та перейти до цікавіших моментів…
Водиця в ванній вже зовсім захолола, а покетбук хоч і стояв на зарядці та тримати книжку було незручно. Як завжди пальцями ніг підчепила пробку в ванній і потягнула на себе, щоб спустити трохи холодної води й додати гарячої – виходити з ванної категорично не хотілось.
Але після випитого вина та в розмореному, після розслабленої ванної було важко.
От Лана і не втримала ні рівновагу, ні планшета, що полетів прямо у воду. А за лічені хвилини, що залишались до зіткнення її голови та стінки ванної, встигла подумати лише те, що завтра буде боліти голова, і шкода своєї книги – там стільки всього непрочитаного…
Пробудження було важким – голова боліла, наче вона вдарилась нею о керамічну ванну, хоча чому “наче” все ж таки було…
Закуталась у ковдру та перевернулась з живота на бік..
“Ковдра? Все-таки жива хоч і не пам’ятає як доковиляла до ліжка. Проте це не важливо, бо сьогодні неділя – останній вихідний, а вчора Лана хильнула зайвого. В неї сьогодні офіційна неділя – не діля. Буде спати й нічого не буде робити.. Голова пройде, в морозилці морозиво, може покетбук не зовсім втопився і вона дочитає таки роман про ту невгамовну Лідію Мелану нон Вельську…”
Прокидатися не хотілось, тепла ковдра огортала тіло і хотілось ще продовжити цей чудовий момент дрімоти, що солодким спогадом про кольорові сни затягував знов в обійми Морфея, де Лана наче принцеса кружляла у чудовій сукні на балу із прегарним блондином – ай, до якого ж чудове сновидіння.
Але все ж таки він пішов і розплющувати очі довелось – спочатку жінка незрозуміла, що відбувається, адже перше, що побачила – була легка, як пір’я рожева шовкова тканина – балдахін, якого в її кімнаті не було. Ніколи.
Обернулась на іншу сторону – з тої так само був балдахін. По периметру розкидані вишиті подушки – ну тут зрозуміло, що спала Лана одна на цьому ліжку, що було не сильно, але більшим за її ліжко.
Цікаво-цікаво де вона знаходиться і як сюди потрапила. Останнє, що вона пам’ятала – це келих вина, ванна, хмільна голова та покетбук, який потонув у ванній. Скільки куплених книжок – шкода. Навряд вона реанімує свій гаджет…
Сумні думки про покетбук витіснила насущна думка про власне місцеперебування.
Прислухалась до навколишнього середовища – начебто тихо, тобто нікого за балдахіном не було.
Підсунулась до краю ліжка, відгорнула шматок балдахіна та побачила гарно вбрану велику кімнату. Пудрового кольору стіни, схоже оббиті тою самою тканиною, що і балдахін, на підлозі здоровенний килим, із меблів – секретер із темного дерева, трюмо та диванчик – це все на можна побачити з імпровізованого укриття. Але одне було ясно – кімната належить жінці, або скоріше дівчині – надто багато світлих летючих тканин і особливою рисою були м’яка іграшка на диванчику – білий кролик.
Посидівши ще якийсь час на ліжку вирішила встати – страху не було, скоріше нерозуміння того що трапилось, скільки вона була у відключці, де вона знаходиться та хто приніс її сюди? Цікавило також де хазяйка цієї кімнати й чи не буде вона проти знаходження Лани у своїй кімнаті.
Зі свого укриття жінка таки вирішила вийти та попрямувала до секретера – можливо там є записка від таємного кавалера або від викрадача. Навіщо Світлану комусь викрадати, а тим паче що цей самий невідомий хоче замість неї – навіть найабсурднішої відповіді не виникало на глибині підсвідомості…
Спустившись із тимчасового свого ліжка вона виявила себе одягненою в дуже довгу нічну сорочку персикового кольору – занадто багато рожевого, рожевий колір Лана любила, але через надлишок цього кольору в просторі вже не була в цьому впевнена.
На секретері ніяких записок чи бодай клаптиків паперу не було. У шухлядки жінка лізти не стала – власниці це точно не сподобалось.
Загальне самопочуття лишало бажати кращого – смутний стан, біль у голові на грані з чутливістю – схоже таки вдарилась головою об бортик ванної.
До речі про ванну – було б непогано таки її знайти, щоб зустріти викрадача або викрадачів свіжою гордою і впевненою. На очі якраз попалися дві пари дверей по різних сторонах кімнати та величезне вікно затягнуте важкими темно-бежевими шторами – добре, що не рожевими.
Спочатку вирішила дізнатися, що знаходиться за дверима справа. Попрямувала до дверей, але проходячи повз трюмо помітила, щось дивне – зробивши ще три кроки зупинилась – повернулась до трюмо і поглянула в дзеркало.
Дзеркало судячи з усього було неправильне.
Красива темноволоса дівчина поглянула на Лану з того боку дзеркала. Зелені очі дивилися з невірою розглядаючи силует. Тепер в неї не було зморшок, як і її пухких губ, блакитних очей і її чудових вилиць – тепер в неї не було нічого від її зовнішності, взагалі нічого, окрім темного волосся, що правда у цієї красуні воно було довшим та густішим.
Так рукою вона торкнулась до своєї щоки – м’яка і холодна, але дотик до чужого обличчя відчувався як до свого власного – це було дивно, надто дивно щоб бути правдою. Зображення в дзеркалі не було схожим на жодну знайому людину, хоча якісь схожі риси все ж таки були присутні, тільки кого нагадувала дівчина із дзеркала Лана не розуміла.
Вона оглянула кімнату – десь читала, що таким чином можна перевірити реальність, бо якщо людина уві сні – то предмети міняють своє місце. Це б усе пояснило. Вона просто спить, таке ж буває, напевно.
Але предмети були на своїх місцях як відображення в дзеркалі…
Що робити?
Хто я? - це питання крутилося в голові. Ну звісно, що вона знала хто вона. Вона Світлана Володимирівна – керівниця фін.відділу консалтингової компанії в Мелітополі, але це не відповідало на питання, бо Світлані Володимирівні було 35, а відображенню в дзеркалі аби 18 виповнилось. Тепер любов до рожевого не здавалась такою дотепною, і одразу було ясно, що дивитися на неї з того боку справжня власниця кімнати. Та відповідь на питання це не давало. Як Лана опинилась тут серед цього антуражу ще і як би абсурдно це не звучало – у тілі, прости господи, підлітка.
А головне що із цим робити? Ускладнене питання із зірочкою.
У двері постукали.
– Пані Лідіє, – незнайомий жіночий голос почувся із за дверей зліва – схоже, що вихід із кімнати. – Я заходжу. – все розглядання себе у дзеркалі закінчилось.
– Доброго ранку, пані Лідіє. – до кімнати зайшла жіночка приблизно її віку – років тридцяти, в темно-синій сукні та білому фартушку зверху, волосся її було сховано під чепець – служниця, здогадалась Лана. Вираз її обличчя став насторожливим та суворим, – Вам не можна вставати з ліжка, вас тільки вчора мучила лихоманка. – Давайте я вам допоможу повернутись до ліжка. – жінка швидко подолала відстань та опиналась поруч, щоб м’яко доставити невгамовну Лану до місця призначення.
Лана не пручалась та дозволила себе відвести до ліжка.
– Я дуже рада, що вам сьогодні краще, але вам не можна напружуватись. – жіночка м’яко довела Лану до ліжка допомогла лягти й дуже обережно вкрила ковдрою. – Я покличу лікаря. Він вже декілька днів живе тут. Ваш батько наполіг на тому, щоб пан Ґреґорі Норман залишився в маєтку до вашого одужання. З того часу як ви повернулися ваш батько дуже печеться про ваше здоров’я. – її швидка вимова та доброзичливий тон голосу видавали в ній відкриту людину та підкидали думку, що ця служниця дуже давно та добре знає Лану, або точніше кажучи, пані Лідію.
Двері за жіночкою зачинись, а питання залишились:
Що сталось? Де вона, Лана, знаходиться? Чому вона виглядає зовсім по іншому?
Сівши на постіль жінка, що виглядала як дівчина почала перебирати варіанти того, що відбулось.
Але те що приходило на думку – це якась безглуздість та повнісінький абсурд, адже вона доросла тьотя і в казки з містикою не вірить.
Але довести думку до якогось логічного кінця їй все одно не вдалось. До кімнати постукали. Лана знов лягла в ліжко як її вклала служниця, а із за дверей почулось жіночим голосом:
– Пані Лідіє Мелано, до вас лікар Ґреґорі Норман.
Ім’я, що назвала жіночка, було не просто знайомим для Лани воно наче важкою дубиною вдарило по голові так, що вона відчула фізичний біль. Лідія Мелана нон Вельська – саме так звали героїню роману, що вона невдало вирішила почитати в ванній. Чим тільки думала доросла жінка коли до неї в голову прийшла крамольна думка взяти електричний предмет у ванну. А точно – це була пляшка улюбленого Каберне-Совіньйон, яку вона випила, одна…
Пауза здається була надто довгою і в кімнату постукали ще раз.
– Так, заходьте. – трохи сконфужено відповіла Лана й у двері зайшли двоє – та сама служниця і разом з нею симпатичний чоловік років так до 50 – ще один побічний ефект того що жінці за 35 – це дяді за 45 вже не дяді, а такі собі кандидати на роль чоловіка.
Лікар носив круглі окуляри та був одягнутий у костюм 19 го сторіччя, схоже, що зроблений на замовлення, бо сидів він на ньому просто чудово, а в руках у Ґреґорі Нормана – саме так впізнала його Лана був чорна шкіряна валізка.
– Доброго ранку. – стримано промовив лікар. – Ви не проти якщо я присяду, пані Лідіє Мелано. – звернувся до Лани Ґреґорі, її трохи тряхнуло від такого звертання, бо дивився лікар прямо в очі жінці.
– Доброго ранку, лікарю. – Сподіваючись, що не поставить чоловіка у складне становище таким звертанням, відповіла Лана. – Так звісно, сідайте. – вказала на крісло поблизу ліжка.
– Як ви почуваєтесь. – не звертаючи уваги на дівчину лікар поставив свою валізку на крісло, дістав стетоскоп та повернувся до неї.
– Наче добре, та тільки голова болить. – трохи підвелась із ліжка жінка та відчула на своєму лобі теплу долоню.
– Так, дійсно. – підтвердив лікар. – гарячки немає. – Зараз я вас послухаю – вдів стетоскопом та торкнувся холодним металевим пристроєм до грудей Лани, вона навіть через тканину нічної сорочки відчула холод.
Огляд тривав досить недовго, в кінці лікар посміхнувся та сказав:
– Вітаю пані – ви здорові, віконт буде радий дізнатися про це. – Лікар стояв спиною та почав складати всі пристрої у свій чорну лікарську валізку. – Але від головного болю я зроблю вам мікстуру – будете пити двічі на день. – лікар закрив валізку, та попрямував до виходу зі спальні. – На все добре! – служниця побігла за лікарем, трохи вклонилась та зачинила двері за чоловіком.
Лана сиділа в шоці, наче спокійна та розсудлива, наче продумувала якийсь план дій, проте думки в її голові не хотіли складатися бодай в якусь картинку. Служниця тихо метушилась на фоні та збивала настрій.
“Як же її звали в книзі? А чи авторка взагалі називала ім’я масовки?” – думалось Світлані.
– Пані Лідіє, ви бажаєте зібратись на сніданок до малої вітальні чи поснідаєте в кімнатах? – запиталась жіночка у Лани.
– У кімнатах, – відповіла. – Голова болить. – тиха відповідь та через декілька секунд двері за служницею зачинились.
Думки повільно вибудовувались у щось, що саме поки було не зрозуміло. Всі відчуття жінки сходили на те, що це не сон, проте свідомість не була певна в цьому. Лікар, до речі, дуже симпатичний – його вона бачила вперше; майже повністю рожева кімната, що їй могла б наснитися лише в жахіттях, і головне відображення у дзеркалі, до якого вона знов підійшла. Обличчя в відображенні не змінилось – воно було юне і наївне як і зранку і навіть на дотик риси обличчя були інакшими ніж її власні. Особливо це було відчутно на губах, тонких та маленьких, навіть наче чоловічих на відміну від її власних пухких губ. Якось навіть дивно стало і трошки сумно від відображення – тепер вона інша людина – навіть ім’я інше.
Світлана, яка нині віконтеса нон Вельська сиділа зовсім не по етикету схрестивши ноги на ліжку та згадувала все прочитане в книзі про цю дівицю в тіло якої їй довелося потрапити. На жаль, до цього тіла інструкції по використанню навіть не йшлося.
Загадка та й тільки.
Їй був потрібен час на прийняття – вона доросла тьотя якимось невідомим чином потрапила у тіло не просто молодої особи, а молодої ВИГАДАНОЇ особи, бо, як відомо, всі художні історії – це вигадка у своїй більшості.
Мозок доводив, що цього не може бути, але відчуття свого тіла та дзеркало казали про зворотне.
Думки перервав стукіт у двері, знову. Їй треба тиша – вона ненавиділа, коли підлеглі переривають процес мислення та обдумування ситуації, тому завжди під час такого процесу чіпляла на двері табличку: Мозковий штурм. Всі питання – на пошту.
Кожен із відділу знав переривати керівницю під час обмірковування ситуацій можна лице в одному випадку – пожежа. Якщо ситуація нагальна – вирішуй згідно з протоколом, якщо ти не знаєш як вирішити – ти не компетентний або ситуація не нагальна. Все.
Але зараз вона не на роботі, не у своєму тілі, і якщо це та книга, яку вона читала перед тим як гепнутись головою об ванну, то навіть не у своєму часі, а якщо історичністю подій або історичними постатями й не пахне – то і не у своєму світі.
– Заходь. – обірвала потік думок і обережно і м’яко вимовила – саме так говорила Лідія, здається. В кімнату швидко прочимчикувала служниця, що несла перед собою тацю із їжею. На таці був омлет, свіжі овочі м’ясна нарізка та вазочка з шоколадними цукерками та чайник з чаєм на десерт – взагалі Лана більше любила каву, але це все одно дуже непогане “як завжди”. А головне сніданок, що готувала не вона і за який не треба платити – до цього можна звикнути.
Тацю жінка поставила на невеличкий круглий столик із темного дерева, що знаходився з іншого боку кімнати. Запропонувала допомогу у виборі домашньої сукні та вранішньому купанні, а після відмови та прохання не турбувати, легенько поклонилась та вийшла за двері.
Лана залишилась віч-на-віч зі сніданком та вирішила спочатку насолодитись саме ним. Історія про те, що думати треба на голодний шлунок, бо так приходять геніальні ідеї – це брехня, провокація та міф, адже голодним ти думаєш лише про як наїстися. Насправді добрі ідеї приходять лише тоді, коли людині комфортно і базові потреби закриті.
Тому після завершення сніданку Світлана знов повернулась до своїх думок та ситуації.
А коли треба щось вирішити та структурувати думки у своїй голові то в цьому допомагав “мозковий штурм”. Спочатку питання – далі відповіді. Лана підійшла до секретера тепер уже без опаски та думок про те, що ритися в чужих речах не гарно і що власниця столу обов'язково прийде і буде невдоволена чужими за її столом. Чисто технічно власницею є Лана, тому це не буде чимось протизаконним.
Дівчина присіла за секретер на напрочуд зручний стілець та почала відкривати шухляди в пошуках письмових принад.
Знайшла в верхній шухляді стопку цупкого жовтуватого паперу, чорнила та авторучку.
– Да-м, – повертіла авторучку в руці й із сумом в очах поглянула на неї, як на найбільше розчарування світу. – почерк і так ніколи не був гарним так тут іще і це. Відклала чорнила якомога далі від себе – розіллє ж. Дістала лист паперу та знайшла кілька олівців в шухляді нижче – з ним вона поводитись вміла.
Почала із заголовка:
Я потрапила в інший світ та інше тіло.
1 питання: Чи це реально?
Відповідь: Дуже схоже на те.
2 питання: Чи відомо як я сюди потрапила?
Відповідь: Ясна річ, що невідомо
3 питання: Чи дасть щось те, що я дізнаюсь як і чому сюди потрапила?
Відповідь: Я зможу дізнатись як повернутись назад.
4 питання: Я хочу назад?
Відповідь: …
Останнє питання залишилось без відповіді, а Лана залишилась сидіти на стільці споглядаючи на стіну.
Перевернула листок і почала знову:
1 питання: Що мене тримає вдома?
Відповідь: Робота, майно…
Подивилась трохи на папір і додала: …мама
Зупинилась і поставила знак питання.
Образа на мати за вчорашнє із підкладанням її під хоч якогось мужика сиділа в середині та вже ціпко встромила чорні кігті в її душу. Хоча це не перший такий випадок. Мати ніколи не підтримувала доньку. Для неї Лана завжди робила недостатньо: недостатньо добре вчилась, недостатньо добре працювала, отримала недостатньо високу посаду, недостатньо робила для свого колишнього і через це він зрадив і пішов від неї. Все було в Ланиному житті якраз навпаки і якби ця жінка хоч раз признала її, побачила, а не намагалось влізти у її життя тим самим підкреслити, що все що вона робить недостатньо.
І якщо подивитись на це раціонально, то її майно, а саме авто, квартира та солідний вклад в банку стануть для її матері такими собі відкупними.
– Я вважатиму це відпусткою. – посміхнулась. – Вже років 5 не була. Іпотека, кредит на машину – вона плавно підвелась із-за стола і пішла до дзеркала. – все гналась за статками та хотіла мамі довести, що правильно все роблю, що така класна і взагалі керівниця. А тут тобі втрапила у сюжет книги, наче і під кінець. – Доторкнулась до обличчя, провела рукою по довгому волоссю. – Далі тільки бал, весілля і довго та щасливо. Без роботи на вихідні, без відповідальності, без звітів, постійних стажерів та купи всього, і як бонус без Віталіків! – це Лані здалось трохи смішним. – Тільки красиві, благородні чоловіки – бо по суті я потрапила в казку, такі види романів завжди кінчаються добре: весіллям і все таке, жодних клопотів. Вважай життя склалось. – підморгнула собі новим оком та на секунду здалось начебто героїня із дзеркала стала ще молодшою. – Сиди собі на дупі рівно – і все в шоколаді. Ех, добре все. – А вона тепер і ще й молода, Та чи добре це? Все доведеться робити спочатку...
Вир яскравих емоцій просто переповнював Лану – дикий абсурд з потраплянням у чуже тіло виявився карт-бланшем для її життя. Бо вона вже знала що і як буде, ну як знала – здогадувалась, бо до кінця книжку дочитати їй не вдалось, але закон жанру ніхто не скасовував, тим паче, що лишалось там всього пару глав і сюжет вже йшов до логічного завершення.
Але думки якось знову повернулися додому, спочатку трохи стало сумно, та навіть шкода себе – стільки працювала на авто та квартиру сама заробила – керівником стала стільки років компанії віддала.
“Нічого, – похитала головою проганяючи сумні думки. – Зароблене раз можна заробити ще раз.”
Сидіти та вдаватися до сумних дум – це не те, до чого звикла Світлана. До того ж тут хоч і можна розслабитись, та це надто незвичний для неї агрегатний стан.
Треба збирати та згадувати факти про дівчину, в тіло якої потрапила Лана їй дуже пощастило, що вона тільки прочитала цю книгу і ще пам’ятає сюжет та історію.
Лідія Мілана нон Вельська – єдина донька віконта нон Вельського та покійної віконтеси. Юна особа, що славилась своїм ніжним характером. Татко робив все для донечки та намагався дати найкращу, для жінок, освіту тому мала віконтеса вчилась не лише вишивати та танцювати, а й читати і рахувати – що для дівчат знатних родин хоч не було рідкістю та й обов'язковим критерієм також не було. Лідія була гарною ученицею, матеріал засвоювала добре, але і додаткових питань не ставила – ідеальна майбутня дружина: гарна, розумна (як для дівчини), покірна, тиха… Не було в ній цікавості та бунтарських нахилів… до того моменту як дівчисько втекло.
Логіка в головної героїні шкутильгає на обидві ноги або автору треба було за щось зачепитись аби ославити ідеальну, близьку до діснеївських аналогів, дівчину. Бо читаючи Лана нізащо не вірила, що через якесь заміжжя слухняна та трохи безхарактерна головна героїня була спроможна на такий вчинок, як втеча в пошуках щастя. Чого тоді читала? Чекала крутого лицаря, захопливої лінії кохання та сцен 18+.
– Да-м, цікаве в тебе життя Лідія, – знов поглянула в дзеркало та звернулась до власниці, проте чого Лана очікувала невідомо, бо з того боку їй не просто не відповіли, а й навіть бровою не повели.
Чіткого плану дій в жінки не було, та і який там план може бути у жінки того часу – заміж вийти та дітей родити, а що буде собі сидіти чоловіка кохати багатого ще й красивого от казочці кінець. Вже вкотре промайнула ця думка в голові, незрозуміло це втішання чи надія на спокійне та безтурботне життя якого в Лани не було.
Частина 3
Перший день пройшов в роздумах про доленьку долю. Лану дивувало все: меблі, велетенські ліжка, балдахін, в якому вона, вилазячи з ліжка, заплуталась і ледве не впала. Цупкий папір, що відрізнявся від того, на якому друкували документи в офісі. І головне запахи – пряні олії змішувались з ароматами воску та парфумів, які схоже використовували як освіжувач повітря, бо смерділо ними всюди – не дивно, що в Лани боліла голова. Вдома вона старалась не використовувати багато запахів...
Хотілось відкрити вікно, щоб відчути свіже повітря та нарешті прикинутись, але вікно не відкривалось або просто вона не знала як робиться...
Ранок був сумбурним – її кілька разів кидало в крайнощі: то все добре і це відпустка, то вона, як звір, ходила по кімнаті в тій клятій рожевій сорочці з рюшами, які дратували просто нереально, але псувати чуже майно рука не піднялась. Наче навіть з'явився план і все здавалось більш ніж чудовим то вона згадувала те, що було до цього в її житті й сподівалась, що це лише сон та вона незабаром прокинеться. Відображення, яке вона побачила у дзеркалі раніше могло бути навіюваним її мозком. Вона вдарилась тепер спить або лежить в комі й це лише фантазія через книжку, яку вона читала до того у ванній.
"От дурна!" – думала вона про себе.
"Ну який же ідіот бере із собою в ванну електронний предмет, що під'єднаний до мережі." – ходила вона по кімнаті мов звір у клітці, і кліткою на її уявлення був власний мозок. – "Жінко, ти ж розумна, вища освіта, керівна посада, а таку дурню робиш." – корила вона сама себе...
І так їй стало себе шкода – довбаний Ювілей, Віталік і цей уявний світ, створений її мозком у комі. Навіщо це все їй, вона вже надто стара аби стрибати, по уявним світам, як підліток.
– Прокидайся. – крикнула вона невідомо до кого. – Прокидайся! – і щосили вщипнула себе за руку, але нічого не сталось, зовсім нічого. Від якоїсь знесиленості вона опустилась на світлий м’який килим, що лежав під її босими ногами, знов і знов до синців щипаючи себе за ноги та руки щоразу промовляючи одне слово “прокидайся”
Та нічого не відбувалось…
Все здавалось їй брехливим та оманливим: її бажання і впевненість у справжності цього світу, того що вона сюди потрапила, навіть той папір, на якому вона писала зранку, повіривши в реальність цього. Питання, що вона ставила собі – все це здалось їй таким дурним та безглуздим, а вона в це повірила… але знову поверталась до думок про те напевно круто бути молодою аристократкою із книги з хеппі ендом.
Служниця, що ще кілька разів приходила до Лани – приносила обід, ліки та забирала брудні майже повні тарілки – від кількості запахів та померлих від емоційної напруги нервів їжа не лізла в горло, хоча на вигляд мала досить прийнятний. Служниця з переживанням дивилась на Лану, коли заходячи кожного разу бачила нову емоцію. Та змусила Лану випити ліки та відвела в ліжко. Жінка з осторогою дивилась за всіма діями служниці, як до незнайомої людини. Та служниця не звертала на це уваги – говорила про новини у маєтку, про те як всі переживали за юну панну, коли її не було, говорила щось про пана, що привіз її з лихоманкою тиждень тому. Говорила багато, коли в Лани від ліків почали закриватись очі – снодійне, схоже…
Прокинулась Лана вже майже в ввечері – в кімнаті ще був натяк про сонячне світло, в тій самій де вона прокинулась зранку. Нудячись у ліжку останні пів години вона спостерігала як останні промені сонця покинуть кімнату і тільки коли стало темно до неї дійшло, що електрики тут точно не має… Свічки? – це єдина цензурна думка промайнула у її голові та їх Лана не знаходила сьогодні, та от як на щастя на столику біля ліжка в останніх хвилинах світла вона розгледіла гасову лампу та як нею користуватися жінка не знала…
Від відсутності хоч якогось заняття Лана задумала лягати спати, але її наміри перервав стук у двері.
– Доню. – м’який чоловічий голос почувся з-за дверей.
– Заходьте. – навіть не ворухнувшись промовила жінка
До кімнат зайшов статний темноволосий чоловік з легкою сивиною на скронях та борідці, гарний, високий, хоча вже трохи роздобрілий. В його руках була така сама гасова лампа, але запалена і зараз це єдине джерело світла у кімнаті. Лампа освітлювала лише невеличкий простір навколо чоловіка. Зараз дивлячись на нього не було сумнівів, що Лідія взяла свою зовнішність від тата, проте погляд в чоловіка був глибшим та суворішим.
– Як ти себе почуваєш? – питав чоловік.
Жінці стало ніяково від того, що чужий чоловік бачить її у такому положенні та вигляді й вона проговорювала собі, що зараз вона у тілі його доньки. Може це у них тут нормально.
– Ще не досить добре. – коротка відповідь
– Вибач, що не прийшов одразу – багато справ. – коротко, суворо і по справі.
Лана трохи підвелась і присіла у ліжку. Віконт поставив свою лампу на столик біля ліжка поруч з її не працюючою і попрямував до секретеру – звідти забрав собі стільця та присів поруч із ліжком – тепер вони сиділи майже на одному рівні. Балдахін який защепила служниця з усіх сторін не заважав розмові.
З’явилась пауза. Лана сиділа як школярка перед директором, хоча сумнівалася, що їй прийшли робити догану. Чоловік наче давив на неї своїм авторитетом, хоча цього раніше ніколи не було, це було неприємно та лячно, а у мерехтливому світлі від лампи навіть трохи містично..
– Вибач, доню, що не прийшов поговорити одразу як ти.. – він кашлянув підбираючи слова. – як ти повернулась. – Лані навіть стало трохи ніяково від того, бо тепер вона – це головна героїня, саме вона змусила його переживати.
– Ти була непритомна, а я був дуже злий від того, що ти зірвала заручини та втекла невідомо з ким. – “татко” продовжив. Відчуття Лани було змішаним, адже вона не була тою хто був винуватим, але була тою кого звинувачують в провинностях. І вона не знаходила, що відповісти тому не перебивала, не виправдовувалась – просто сиділа в очікуванні покарання або кінця монологу. – Але тепер з радістю повідомляю, що ти, доню, після закінчення війни одружишся. Цього разу без твоїх вибриків. – суворо поглянув прямо в очі, та продовжив. – Із тим на кого я вкажу.
– Дуже добре, що ти сама привела спадкоємця на статки герцога. Та наша домовленість з ним з приводу твого шлюбу дійшла консенсусу. – чоловік ледве усміхнувся.
– Е-е.. – зовсім не аристократично відповіла Лана. Швидко у них тут, ще й ніхто не питає, чи погоджується вона на ту авантюру. Просто поставили перед фактом. Вона одружується і все. А вона ще не відійшла від ранкового шоку. Ніяких ресторанів, кафе, загравань; ніякого “познайомимось ближче” і всього того що є нормальним в житті жінки, а ще що важливо жодної можливості відмовитися. Як би там романтично не звучала інформація про одруження, але все одно виглядало ніби її продають як ту ковбасу, тільки на цей раз свіжу, поки не зіпсувалась.
– Я зрозуміла. – назвати татом цього чоловіка не повернувся язик, навіть не через те, біологічним батьком Лані він не є, ні через погляд – чоловік дивився на доньку поглядом, що не дозволить істерик та відмов.
– Того разу ти мене досить сильно розчарувала, своєю поведінкою – Батько підвівся з дивану та поглянув на неї зверху вниз. Дивно, Лана думала, що суворіше вже не можна, але виявилось можна, і щось підказувало їй, що це не пік суворості, яку показував її батько. – Цього разу не буде. – показувати свої очі Лана не хотіла, багато можна було прочитати по виразу очей і це було зовсім не те, що хотів побачити в очах доньки чоловік навпроти. Тому зараз краще мовчати, мовчати та не висовуватись, поки Лана не зрозуміє тонкощі цього світу. Бо у випадку Лани авторка не обтяжила свій твір детальним описанням світу та комунікації – лише суцільні обривки.
– Так, я зрозуміла.
– На добраніч, доню. – кинув наостанок чоловік та швидко покрокував на вихід з дівочої кімнати, забравши із собою єдиний осередок світла, що був у кімнаті.
Лана залишилась одна. Їй було про що подумати. Не встигла вона відійти від вимушеного попаданства, тепер в неї ще й таке саме вимушене одруження. Їй грав на руку час – наскільки Лана пам’ятала із книжки війна закінчиться через пів року. Часу досить щоб щось придумати. Маленький черв’ячок сумнівів закрався в голову: а чи треба думати? По сюжету майбутній чоловік Лідії ще той красунчик, те що він довіз дівчину додому означає і те, що він вихований і галантний – а з таким можна домовитись. А те що він спадкоємець її колишнього нареченого означає, що молодик ще й багатий. Взагалі виходить непогана партія. Його можна причарувати та непогано собі жити, навіть не треба думати про хліб насущний чи це не добре?
– Вибач, Лідіє. – промовила в пустоту. – Тут варіант очевидний, і я зроблю тобі послугу, якщо ти все ж таки колись повернеться в своє тіло.
Відчуття нереальності того, що відбувається було якимось навіть відчутним, як рука чи нога. Те, що вона потрапила саме у книжку, яку донедавна читала давалось в знаки і жінка не могла розслабитись і прийняти бодай якесь рішення. “Вона у книзі” - ця думка батогом біла десь на периферії її мозку і заважала думати. “Книга - це лише книга” – вторила думці свідомість, і лише десь, на несвідомому рівні її сутність вірила та приймала те, що зараз відбувається у теперішньому.
Цієї ночі Лана не заснула – надто багато думок, що долали її мозок своїми крайнощами. Все змішалось у купу з якої вона не знала як виходити. Надто мало вихідних даних, надто багато всього сталось сьогодні й цей запах олій та парфумів до якого додався запах керосину та вогню, що навіть після того, як пішов віконт все ще дратував ніс. Хотілось свіжого повітря, але виходити й взагалі вставати з ліжка не хотілось наче для повного щастя там з під нього мав вискочити монстр, що б покусав її або відгриз бочок. Лише за годину до світанку вона заснула.
Цього разу ранок був не таким приголомшливим, як учора. Хоча повертаючись з боку на бік Лана одразу подумала, про те, що скоро на роботу, але накрохмалена постіль, котрою було застелене ліжко одразу дала зрозуміти, що вчорашній день, аж ніяк не був ані сном, ані маревом. Лана ніколи не крохмалила постіль, як би це не було приємно – спати на свіжовипраному гладкому та хрусткому простирадлі.
Вставати не хотілось, буде в Лани щось схоже на ліниві вихідні. Сонно повертаючись з боку на бік вона намагалась знов заснути аби додивитись сни, що приємним посмаком байдикування розслабляло мозок і м’язи. Зараз би серіальчик подивитись, замовити піцу і щоб нікого не було поруч.
Проте, схоже, що серіалів в цьому світі не було, як і того до чого Лана, так звикла вдома – стало сумно та цікаво чи є можливість повернутись?
Хоча з іншого боку не скористатись нагодою було б марнотратством часу.
Вже вп'яте повертаючись на ліжку Лана нудилась валятись на постелі тим паче, що всі добрі думки передумані, а до поганих повертатись не хотілось.
З напівсонного стану Лану вивів обережний стукіт у двері – певно служниця прийшла навідатись до юної віконтеси.
– Доброго ранку, пані. – почулось із-за дверей голосом вчорашньої жінки, Лана все ж таки не могла згадати як її звуть.
– Так. Заходь. – відповіла та сіла на ліжку в очікуванні гостей.
Двері відчинились, пускаючи жінку до покоїв, вона швидко пройшла до ліжка, допомогла встати та запитала як саме пані хоче повести ранок. Пані хотіла ванну та поснідати саме в такому порядку.
Ванна, яку набрала служниця мала чудесний трояндовий аромат – те, що треба для того, щоб задати настрій всьому дню. Поки жінка ніжилась, до кімнат подали сніданок – такий як учора, тільки більше фруктів.
Пречудовий початок дня – ароматна ванна, смачний сніданок, щоби робити зараз?
Ще пару годин валятися в ліжку вона не витримає – немає книг, серіалів та навіть телевізора аби відірватися від думок, що окропом буркотіли в голові. Повсякчас Лана поверталась думками додому – до роботи, звичного життя та матері. Та, хоч і мала нав’язливий характер та все одно піклувалась про свою єдину доньку. Її також можна зрозуміти – вона належала до старшого покоління на яке прийшлося дуже багато випробувань. Так Лана завжди та виправдовувала пориви матері обов’язково влаштувати Ланине життя за своїм сценарієм.
– Геть дурнуваті думки – треба прогулятись. Оглянути територію! – вона вигукнула в нікуди, зупиняючи шквал думок про те, що вона думати не хотіла.
Вигуком вона злякала служницю, що якраз прибирала ванну. Поринувши у власні думки, Лана забула про жінку, що надто тихо прибиралась в Ланиній ванній. Про намір вигуляти своє нове тіло жінка повідомила служницю та попросила провести її до саду та скласти компанію.
Служниця допомогла одягнутись та заплести волосся – гарно вийшло, як би іронічно не звучало, але Лана була сама на себе не схожа.
Сукня була незвичною дуже схожою на сукні середини 19 століття та все ж була трохи інакшою – довга легка блакитна тканина була підперезана на талії широким поясом з білою вишивкою – така була і на подолі сукні, але понад усе дивували рукава, що наче були з іншої моди – широкі, як рукава української сорочки вишитої також білими нитками та обрамлені широкими манжетами – різнило ці рукави те, що вишитими були не традиційні орнаменти, а квіти.
Все ж таки гарно було побачити себе – ну майже себе – в чомусь іншому, та при всій красі діловий костюм був їй ближчим.
Довга тканина трохи плуталась між ногами, але якщо робити короткі кроки – ніби нормально. Добре, що без корсетів, хоча їх вона таки побачила в шафі, а це значить, що на якісь значущі заходи катувати себе таки доведеться. Хоч Лана корсетів не носила та мала добру уяву і могла уявити, що буде з її ребрами коли корсет затужують до запаморочення в очах.
Жінки разом вийшли з кімнат та Лана слідувала за служницею, намагаючись запам’ятати дорогу до саду. Анфілада кімнат здавалась не скінченною, а вони все йшли. Хвилин зо 5-6 Лана зупинилась та вирішила визирнути у вікно. Як добре, що потрапила вона не в глухе середньовіччя де сморід та антисанітарія – це звична буденність. Тут же напрочуд панувала чистота. Хоча, добре також те, що вона потратила не в тіло якоїсь служниці – важка фізична робота без якої неможливо прогодувати себе не подобалась Лані того власне вона і вчилась, багато працювала та допрацювалась до керівництва середнім керівним складом. Від фізичного заробітку Лана відвикла ще з часів університету – адже саме тоді працювала влітку покоївкою в місцевому готелі – відтоді прибиратися просто ненавидить навіть в себе ніколи цього не робила – викликала клінінг.
На дворі було тепло. Всюди зелень – тут вже зовсім скоро настане літо. Сонце приємно гріло шкіру.
“А в нас тільки листопад – скоро сніг випаде.” – подумалось Лані під ласкавими промінцями. Жінка одразу подала Лані блакитну парасолю від сонця – схоже, що молочно-біла шкіра тут також на часі.
Сад, куди прийшли жінки зустрів їх розмахуючи стиглозеленими кущами. Був він якимось бездушним – безумовно доглянутим, ідеально стриженим, це чудово гармонує між собою, але має бездушний вигляд. Навіть мармурові статуї часів античної Греції, що виглядали застиглими фігурами людей та тварин, але бездушними. Прогулюватись серед стрижених під конус дерев, які ніби скопіювали та педантично вставили під лінійку було дивно, адже все, що Лана побачить далі було надто передбачувано. До того часу як вони не дійшли до альтанки.
Гарна, зроблена із рожевого мармуру, альтанка була обплетена плющем і виглядала, як якийсь панк серед класичної балетної вистави – вона збуджувала уяву.
Цьому місцю в книзі було присвячено особливо багато часу, і тепер ясно чому – це було щось неймовірне – шматок хаосу серед снобів – це принаджувало Лану як найшвидше зайти в альтанку та присісти на мармурову лавку, щоб зі свого укриття спостерігати за цим педантичним фасадом світу, ними сидячи у першому ряду спостерігати за цирком клоунів, що безпосередньо вірять у свою правоту.
Лана знайшла в цьому щось своє – ніби знайти на світському рауті руду курчаву усміхнену дівчину серед ідеально замаскованих брюнеток та блондинок, які до того витягували та фарбували своє волосся, щоб бути гарними – настільки, щоб втратити особистість.
Сидячи в альтанці наче в укритті Лана спостерігала за власним театром у своїй голові переносячи образи блондинок та брюнеток на ідеально стрижені дерева.
Але Лідія Мелана мала інакшу причину любити це місце – адже саме за альтанкою був невеликий квітник який дівчина доглядала самотужки – він дістався їй від покійної матері разом серцем – кущем троянд кольору бордо, як саме називався сорт, що став осередком невеличкого квітника Лана і гадки не мала.
Поодинокі троянди почали розпускатися, але основна маса світів лише напувала бруньки. Та троянди були не єдиними квітами, у квітнику – безліч рожевих квітів різного відтінку обрамляли куща – тут були мальви фіалки та безліч всього іншого, щось навіть ще не розпустилось і тільки чекало що заполонить рожевим кольором ґрунт – поки що достатня кількість рослин була просто зеленою. Проте серед рожевого масиву Лана пізнала навіть такі звичні оку півники – проте рожевого кольору. Влітку біля під’їзду вони квітували приємним сонячно-оранжевим кольором – там вона рідко звертала на них уваги, тут вони хоч і незвичного кольору та все впали в око.
Лана вийшла з альтанки та підійшла ближче одразу в ніс вдарив аромат квітів – солодкий та пряний навіть краплинку гіркий та від того не менш звабливий – так видно Лана буде тут проводити дуже багато часу, та от з доглядом за садом тут звичайно важкувато адже, що і як робити з рослинами або вони не вмирали – як сімейство кактусів на її робочому столі коли помічниця пішла у відпустку. Про трагічний кінець яких Лана дізналась вже після повернення помічниці.
Тут їй подобалось, навіть не дратував клекіт служниці, що час від часу говорила про плітки, роботу та ще якусь нісенітницю, яку Лана навіть не слухала віддаючись власним думкам та асоціаціям, аж доки вони не повернулися до альтанки, а поблизу не було навіть садівників.
– Ходять чутки, що ваш тато знову домовляється про заручини. – майже пошепки промовила служниця, сівши поруч – здається у них із Лідією були досить дружні стосунки.
– Це не чутки. – якось відсторонено промовила Лана. Чогось їй перспектива одруження не здавалась ані поганою, ані доброю. Чи то від того, що не почувалась Лана повноцінною мешканкою цього світу, чи від того що вже і не уявляла, що заміж таки вийде, що аж стала до цього більш ніж байдужою.
– Мілка, служниця, що часто прибирається в кімнаті скарбничого, хм.. і не тільки прибирає. – якось сконфужено промовила. – Сказала, Марті, своїй подружці, що на кухні помічницею працює, а я якраз сиділа поруч і почула як вони шепталися, що буцім-то справи на родовищах ідуть не дуже, а останній обвал і компенсація сім’ям сильно вдарили по скарбниці сім’ї.
Розповідь про статки від служниці справила на Лану неабиякий ефект, адже у книзі про це не йшлося проте, це пояснювало і нагальність одруження минулого разу і до того ж беззаперечність одруження цього разу. Розрахунковий шлюб – це не те чого бажала Лана, проте чесно кажучи й поганого нічого вона в тому не бачила.
– Подейкують, що саме через це вас і хочуть заміж видати. – Служниця співчутливо поглянула на Лану, та відповіді від неї не отримала. – Я розумію, вам зараз важко це чути, та краще все ж таки знати як і що відбувається в домі. – із цими словами Лана була більш ніж згодна та здається зрозуміла, що ця жінка стане для неї чудовим союзником, а знання пліток – важлива перевага у світському житті. “І у стін є вуха” – ця приказка сьогодні отримала нове значення у житті Лани.
Чудову розмову перервала служниця, що стрімголов бігла по саду та порушувала перфекціоністську картину вистрижених дерев. Жіночка зупинилась біля альтанки, віддихнула промовила:
– Доброго дня, пані. – легко вклонилась Лані та звернулась до служниці. – Анко, тебе шукала старша економка. – Анка також вклонилась та відійшла в сторону прийдешньої. Добре, що прийшла ця жіночка та покликала Анку, а то було дуже ніяково питати в неї як її звуть.
– Мілко, я супроводжую панну, бо я її камеристка, як тільки панна відпустить або піде до кімнат я піду допомагати всім. – говорила Анка не надто голосно, але все було чутно.
– Ти ж знаєш, що Антонія буде незадоволена. – сконфузилась Мілка.
– Нехай прийде сюди та скаже панні, що її особиста служниця більше не буде допомагати панні, а буде виконувати іншу роботу. – дуже різко відмовила Анка і тим ще більше сподобалась Лані. Любила Лана тих підлеглих, що не підлабузницяють ні їй, ні її старшим колегам. І хоча ясно було, що економка була вищою за статусом і намагалась нав’язати жінці якусь роботу, котру виконувати Анка не мала. Може деякі намагались підмазатись до вищезгаданої Антонії або просто не мали духу відмовити через статусність та страх втратити роботу. З Анкою все було інакше, що робило її ще більш корисним союзником.
Вони ще перекинулись словами й Мілка понурившись повернулась до маєтку, схоже, що принесену інформацію Антонія сприйме не дуже, та іти до Лани розбиратись навряд стане.
– Вибачте, пані, що покинула вас. – Промовила жінка, повернувшись до Лани.
– Я не встигла засумувати. – відповіла Лана. – В тебе не буде проблем? – просте питання, яке ставила Лана колегам по цеху або до підлеглих своїх колег, коли бачила спірну ситуацію. Та схоже, що саме це здивувало жінку, і стало зрозуміло, що надто чуйною Лідія не була. Чи то через досить складний підлітковий вік, чи то через владу та статки, та схоже що “панібратське” ставлення прощалось від камеристки та життям Анки Лідія не цікавилась.
– Все добре, пані, – посміхнулась жінка і куточках очей маленькі зморшки стали глибшими, а в глибині очей можна було розгледіти якусь навіть материнську м’якість. Це водночас заспокоїло Лану, але і змусило трохи напружитися – схоже ця жінка знає Лідію нон Вельську дуже добре та саме вона зможе відчути зміни в поведінці віконтеси.
– Врешті, – продовжила Анка. – я ваша камеристка і звільнити мене можете тільки ви, того присмоктуватись до Антонії я не збираюсь. Мій статус дозволяє дати відпір.
– Це добре. – погодилась Лана. – Та я вже трохи знудилась і хочу піти в бібліотеку – сподіваюсь там є щось цікаве. – посміхнулась жінка та попрямувала в сторону маєтку. – Я хочу, щоб ти пішла зі мною та допомогла вибрати для мене книжки та я хочу віднести їх до себе – буду читати на природі, зараз якраз потеплішало.
За реакцією Лана не спостерігала, бо знала що книжки в кімнаті є, щоправда, це було схоже на казки через великі чудернацькі картинки. Лану зараз цікавило щось, що допоможе їй комфортно почуватись у цьому світі – історія, політика, економіка і схоже, що етикет. Саме за цими знаннями вона зараз іде до бібліотеки.
Лана прогулювалась поміж книжкових полиць в сімейній бібліотеці, що була напрочуд чудово зібрана та гарно обставлена – за книжками доглядали добре. В кімнаті не було пилу, а книжки, величезні томи та фоліанти були дбайливо та з особливим перфекціонізмом – по розміру та тематиці розташовані у дубових стелажах.
Лана повільно від полиці до полиці читала заголовки книг, що були написані латиною. Якось вона не помітила різниці у мові коли говорила, що правда лексикон людей був сповнений архаїзмами та незвичними до вуха звертаннями – проте Лана швидко скинула це на час в якому відбуваються дії. А от зараз сталось щось дивне, адже все написане на корінцях книг здавалось неправильним, але якщо спочатку викликало якийсь мовний колапс та через кілька поличок вже не викликало якогось здивування – треба лише звикнути – англійську Лана вивчала та мала поняття про літери якими було написані книги, проте хвостики над літерами викликали спочатку ступор, але саме через знайомість слів Лана змогла швидко зрозуміти як читаються дивні, хвостикові букви. Більший ступор викликали автори та письменники – жодного знайомого імені. Жодного. І хоч з чудернацьким алфавітом виходило розібратися, а от як розпізнавати чи варто читати ту, чи іншу книгу – це завдання із зірочкою.
Час у бібліотеці йшов швидко зростав стіс книг, що треба прочитати аби не зганьбитись перед людьми. Спочатку Лана вирішила познайомитись з історією цього світу - для цього вона вирішила взяти перший з 4 томів “Kul`tura ta velyka istorija Adzavijs`kogo kontynenta”, “Mity Drevn`ogo svity” та кілька книжок з яскравими обкладинками для розважливого читання. Бо чим вони тут займаються у вільний час невідомо. Адже не схоже, що жінки дворянського походження працюють.
Поверталась до кімнат Лана вже одна і з лише з книжкою по історії, Анка пообіцяла принести обрані книжки разом з обідом та відкланялась у справах. Отак блукаючи незнайомими анфіладам Лана наражала себе на пригоди, яких не сталось – вона лише зустріла пару служниць, що прибиралися у довжелезних коридорах, купу картин та нескінченну кількість дверей. Досліджувати та зазирати в кожні вона не стала, та блукати лабіринтами також набридло – того історію жінка почала читати одразу в коридорах присівши на підвіконня та час від часу позираючи на краєвид за вікном – ніби так і треба, ніби так і задумувалось, а не вона заблукала у нескінченному просторі дверей.
Через кілька глав та майже нескінченність часу Лану все ж таки, на щастя, знайшли. Зображати зацікавленість коли вона ледве розуміла написане дуже важко, того Анка наче янгол, що змогла її знайти.
– Пані, я нарешті вас знайшла. – промовила жінка, а Лана зробила розгублений вигляд ніби зачиталась та не помітила часу.
– Зачиталась. – трохи відсторонено посміхнулась.
– Давайте я проведу вас до кімнат.
Виявилось, що забрела Лана зовсім в інше крило ще й опинилась на третьому поверсі.
– Захотілось прогулятись маєтком та почитати. – виправдалась жінка.
До кімнат Лани вони дійшли швидко приблизно хвилин за 15, Лану вже чекав обід та раніше обрані книжки. Анка знов розпрощалась та вийшла з кімнат, а нецікава книжка була одразу викинута у кипу принесених книг. Схоже що Лідія цікавилась серйозною літературою нечасто, того що зверху були яскраві книжки про любов – це свідчило з назви. В цьому вони з Лідією були схожі – любов до легкої літератури, хоча відмінність все ж таки була Лана полюбляла різноманіття жанрів тому розбавляла бульварну романістику, професійною літературою, класикою та історією – її жінка любила особливо. Але тут великою перепоною в читанні стала абетка. Спочатку все здалось зрозуміло, коли треба прочитати назву або кілька речень – проблем не було. Сила звички до рідної кирилиці виявилась сильнішою, ніж вона вважала. Тепер вона вкотре впевнилась, що опинилась в інакшому місці, крім латинки були інакші назви королівств та континентів, може навіть континенти по-іншому виглядають – карти поки Лана не бачила. В книзі по історії змогла вимучити лише вступ через незвичність написання. Це незрівнянно засмучувало та сповільнювало процес навчання.
Того після обіду вона обрала для себе простішу літературу і почала знайомство з новою абеткою з маленької книжечки у твердій обкладинці. “Lycars`ka gordist`” – було сказано на обкладинці. Простіша лексика допомагала налаштовуватись на нові символи та згодом глави так з п’ятої, Лана просто звикла до написання і змогла майже повністю поринути в сюжет історії про лицарів.