#G #А #УкраїнськаМіфологія #Перевертень
Сава
Спека. Неймовірна спека. Задуха. Жар. І до біса той факт, що довкола сніжить, білий покрив рипить під босими ступнями, не даруючи того холоду, який мав би. Північний вітер, який приносив із собою найбільші хуртовини і морози, зовсім не допомагав.
Скоро це скінчиться. Не довго залишилось. Аби лиш сестра тієї зарази не підхопила. Боги! Що з нею буде, як помру тут?! Федько її захистить.
Федько?
Він мертвий. Він давно мертвий. Старший брат помер, коли мені було десять.
З горла вирався кашель, який звалив з ніг в снігову кучугуру. Тіло все більше наповнювалось жаром, який накопичувався, набирав сили, готуючись спалити живцем. В грудях немилосердно пекло.
Я облизав потріскані губи, з яких валила пара гарячого подиху на морозі. Загрібаючи сніг тремтячими руками, почав ковтати його дебелими порціями. Вода… Божественна волога…
-Не можна їсти сніг, Саво. Там же міг гуляти Отаман.
Заливистий сестрин сміх впереміш з радісним гавкотом пса.
-Якою розумною зробилась, ба! Ніби сама ще позавчора той сніг не їла.
-То було позавчора, братику. Сьогодні мені вже вісім. Задоросла тепер для цих дитячих вибриків. - довгі вії, мов крильця метеликів, змахували сніжинки. Килина надула уста, що робило її обличчя таким же, як у матері, коли та повчала їх як тісто на хліб замішувати.
-Подумаєш, на рік старша від мене, а вже покинула сніг їсти. - буркнув.
-Саво… - ридала сестра на моїх руках. Вона звела погляд очей з крильцями метелика, які сьогодні змахували не сніг, а сльози, що лилися без упину. - Саво… Я не хочу заміж. Прошу. - Вона схопила мене за сорочку. - Не дозволь матінці це зробити!
Серце стислось. Ще ніколи в очах сестри не було такого відчаю. Їй же всього шістнадцять, а очі вже стомлені, ніби їй півстоліття. Що ж матір робить? Що на неї найшло? Хіба вона не бачить? Федько. Після смерті Федька вона сама не своя.
Змусивши свій голос звучати якомога спокійніше й твердіше, пообіцяв:
-Не дозволю. Не бійся.
Погляд Килини трішки прояснів, ніби грозова хмара, яка випробовувала їх селище кілька днів безупинним гнівом стихії, почала розсіюватись. Ніби сонце нарешті змогло взяти гору, пробившись крізь грозові нетрі.
Що робити?! Вмирати не можна! Не можна зараз! Не тоді, коли так потрібен сестрі!
Чолом стікав піт або ж талий сніг. Розум бився в гарячці та відчаю.
Підвівся.
Ноги тремтіли, тіло трусило, зір не міг зупинитись на чомусь одному.
Не дозволю.
Крок.
Світ хилився спочатку в один бік, а потім в інший.
Не бійся.
Ще крок.
І ще.
Засніжені пагорби змінились лісовими нетрями. Гілля хльоскало по обличчю, невкрите снігом коріння виростало прямісінько під ногами, збиваючи зі шляху.
Перед очима все пливло, але розібрати величезний трухлявий засніжений пень, все ж вийшло.
Знесилено впав на коліна. Останній крок. Останній. Ще трохи сили. Будь ласка.
Грозову хмару пронизали тоненькі сонячні промені.
Набравши в палаючі легені побільше повітря, закричав:
-Забери!
Лісове відлуння вміло підхопила цей клич відчаю, страху і безвиході. А далі тиша… Байдужа й холодна тиша, яку порушував лише гуркіт крові у вухах.
Щокою ковзнула гаряча сльоза. Одинока й люта. Проте безсила.
Обличчя торкнулось колючого зимового килиму.
Стукіт крові міцнішав.
Пальці зарились у сніг. Голова нестерпно пульсувала, а гуркіт у скронях все посилювався і посилювався.
Чи то не у скронях?
Неймовірними зусиллями вдалося розліпити гарячі повіки.
Серед лісових нетрів і кучугур нісся вовк, пасучи мій погляд своїм.
Повіки заплющились. Легеням стало легко. Неймовірно легко. Голова стала, мов пір'ячко. А далі темрява. Темрява і вовчі очі.
-Саво!
Голос Килини здавався стурбованим.
-Сестро? - Очі не бачили нічого, крім мороку. - Де ти?!
-Не бійся. Живи. Не для мене. Для матері. - голос Килини ставав все тихшим. -Ти мене чуєш? Саво? Живи!
-Чую, чую! Не йди!
-Саво?
Вовчі очі. Місяць кликав. Сяйливий. Замріяний. Вовче виття. Вовча пісня, Вовча доля.
Знову голос сестри:
-Саво!
-Саво. Прокидайся.
Холоднюща вода облизала обличчя. Боги. Збіса холодно.
Чекайте ….
Холодно?
Змусивши себе розплющити очі, я зустрівся з поглядом сірих очей. Знайомих очей.
-Фф… - подих перехопило. Заплющив і розплющив очі знову. Нічого не змінилося. - Федько?
Усмішка торкнулась уст, але не торкнулась очей старшого брата.
-Вітаю, брате.
Його голос. Такий знайомий. Голос мого дитинства. Безліч сонячних спогадів зринули з пам'яті. В грудях запекло, але тепер не через хворобу.
Федько зціпив зуби:
-Я б найменше хотів з тобою зустрітись.
Тепер, здається, брехали ще й вуха. Але ні. Старший брат, сказав те, що сказав.
Вдих. Видих. Найгірше позаду.
-Ч..Чому?
-Бо найменше хотів би бачити тебе поряд у вовчій подобі. Тебе мала оминути ця доля й забрати лиш мене.
Федько
Федько звів руку, щоб постукати у двері, але його кулак завис у повітрі.
Чи не краще брату померти, ніж пізнати всі жахи його долі? Чи треба йому те спасіння, по яке він сюди прийшов?
Та хіба він в праві вирішувати?
Хлопець затарабанив у двері так, що ті затрусились на благеньких петлях. Через мить вони відчинилися, ніби той, хто був по той бік, чекав його заздалегідь.
На порозі стояла Яга. У темному волоссі, яке лежало короною з коси на чолі, не було й натяку на сивину, хоча від її однолітків вже навіть праху не лишилось.
Відьма відступила, впускаючи його всередину без жодних питань чи заперечень.
Федькові довелось добряче зігнутись, щоб зайти до хатинки. Різкий запах полину й вина вдарив у ніздрі. Вовчий нюх зараз - зовсім не перевага.
Яга пасла його поглядом темних прищурених очей, мов кішка, чекаючи його дій. Чи пак слів.
Як на зло, з-за печі вискочив чорнющий котяра. Його люте шипіння, було єдиним, що колихало тишу в будинку. Федько відчув, як в самого волосся дибки стає від запаху цієї тварюки.
Відьма шикнула на кота і той, кинувши останній гнівний погляд на хлопця, зник за піччю.
-Ти знаєш нащо я тут. - нарешті зібрав слова до купи Федько.
Кутик її набагрянених уст сіпнувся.
-Справді. Ти обрав другу нитку. Але я хочу це почути, любчику.
Хлопець зціпив зуби до болю, до оніміння. Відьма!
-Брат вмирає. - Він змусив голос звучати холодно . - Після першого обернення щось пішло не так. Тепер то приходить до тями, то знову втрачає свідомість. - Федько заглянув в темні відьмині очі і вперто дивився лише на вогники там, говорячи наступні слова. - Врятуй його. Я підпишу угоду.
Жінка пильно дивилась у відповідь.
-Чи потягне твоя вбога душа ще одну?
Хлопець скрипнув зубами.
-Якби не потягнув - не пропонувала б, чи не так? На біса тобі здався мертвий вовкулака. Від живого користі більше.
Яга схилила голову, роздумуючи, але він бачив, що вона вже все вирішила.
Далі Федько пам'ятав вітер, що вив у вухах, коли вони пролітали над лісом на відьминій мітлі. Протистояння його шлунку цій висоті. Запах крові брата на подушці із вялого листя. Жовтуватий колір пійла, яке Яга залила в горлянку Сави, називаючи то чаєм. Сіпання братових ніг. Ще занадто тонких. Нерозбірливий шепіт, що виривався з багряних губ відьми.
А потім його спокійне дихання. Не обривчасте, не хрипке. Спокійне. Вперше за останні кілька днів.
Здається, Федько відчув, як сльоза скотилась його щокою. Жити буде, та чи буде то життям? Сам вибере.
Федьковим завданням було зробити так, щоб він жив. Щоб зміг обрати.
Далі холодна сталь ножа коло його руки. Вогник в очах відьми.
Лезо завмерло над шкірою.
-Ти казала, що я обрав другу нитку. - Федько дивився лише на груди брата, які повільно опускалися й підіймалися. - Якою була перша?
Яга відізвалась лише через кілька довгих митей.
-Ти мав мене вбити.
Легка посмішка на братових блідих устах.
Федько опустив ножа. Багряні краплі залили папір, скріплюючи угоду з відьмою.