#Б #G #Міні #Закінчений #УкраїнськаМіфологія #Літавиця
Жовтий диск закотився за вервечку дерев, стягуючи всі промінці, як Доля нитки життя. Сіро-бузковий вельвет затягнув небо.
Це його останній захід сонця.
Орест витрусив люльку і втовк нові трави.
Закурив.
Мереживо трав'яного диму повільно здіймалось і, підхоплене Вітровійком, розчинялось в повітрі.
А вип'є він потім. Опісля.
На душі було, на диво, спокійно. Чи пусто. Він би мав… хвилюватись. Вмерти ж збирається як не як.
Конюшинка повільно пожовувала траву неподалік. Цвіркуни починали свою виставу, яка триватиме до світанку.
Та скільки її чекати? Вже срака болить на камінні сидіти.
Навколо зімкнулась вечірня тиша. Орест не любив цього найдужче. Тиша не могла заглушити його думок. Про сім'ю, яка його ненавидить. Про батька й матір, які зреклися сина. Про брата й сестру, які прокляли брата. Про Мирославу, яка не хоче його бачити.
Орест спересердя гепнув люлькою об камінь. Вона розкололась. Перегорілі трави вкрили кам'яну поверхню білуватим пилом.
"Слабодухий. Бевзнем був, бевзнем і помреш" - кричала сестра.
Права. Права сестра.
Його очі з-під темних густих брів, які нависли над поглядом грозовою хмарою, втупились у потьмяніле небо в очікуванні.
Орест розчаровано клацнув язиком, згадавши про розтрощену люльку. Вирвав травинку й почав жувати.
На небі спалахнула перша зоря.
Зоря!
Травинка випала із зубів. Орест зірвався на ноги.
Нарешті!
Хлопець нахмурено, але все ж з дрібкою цікавості, споглядав, як з неба спускаються східці. Сяйливі, срібні, ніби вкрадені в самого місяця.
Чолом пробігла краплинка поту, коли Орест помітив витончену фігурку, яка спускалася тими східцями.
Ось вона. Його смерть. Його погибель.
Світле волосся лилося по плечах і спині, мов потоки срібного нічного сяйва. Майже прозора сорочка злегка колихалась від вітерця на елегантному дівочому стані з округлими білосніжними стегнами й грудьми.
Все ж він вибрав непоганий кінець.
Білі дівочі ноги ступили на землю і сяйливі східці розтанули в повітрі.
Зелені, ядючо-зелені очі дивились прямо в душу. З кінчиків вій зривались пустотливо іскри.
Орест втратив будь-яку волю. Ноги задерев'яніли. Він бачив лише її. Світ зійшовся на ній. Починався з неї. І завершувався нею.
Літавиця підійшла ближче. Ніжна рука торкнулась його щоки. Його шкіра, загрубіла під безліччю вітрів, під палючим сонцем і нещадним морозом, відгукувалась сиротами.
Дівчина опинилась ще ближче. Між їхніми губами майже не залишилось простору.
Ось. Останній крок. Один поцілунок і дороги назад не буде.
Тріск люльки зринув з пам'яті.
Орест впився у багряні вуста, які здавалися майже чорними порівняно з білою шкірою.
Холод.
Вона була крижаною. Хотілось відскочити від неї в цей же момент, але хлопець вже не міг зупинитись.
Якби його не зупинили.
Його зупинили.
Літавиця зробила легкий рух зап'ястком і його, ніби хтось дебелий штурхнув.
Її уста скривились у розчарованій лінії.
-Раннно. Кажуть, - її голос муркотів, здіймав у ньому гарячу хвилю, - тобі ще раннно.
Дівоче обличчя розтануло. Мов ранковий сон. Марення. Видіння.
Орест всівся на землю і сховав обличчя в долонях.
Невдаха.
Навіть нечисть відмовилась забарти його життя.
Слабодух.
Чола торкнулось щось холодне. Хлопець різко підняв голову. Чи бува Літавиця не повернулась?
Але це була лише Конюшинка. Вона якусь мить дивилась на нього. І йому здалося, що в тому погляду проскочила іскорка розуму.
Потім насмішливо фиркнула, підійшла до каменю, де він донедавна сидів і ткнула носом.
Орест встав. Послухав свою кобилу. Зараз би він і чорта послухав. Та, певно, чорт не схоче йому нічого розказати.
Хлопець підійшов до каменя і ледь не впав.
Його люлька лежала ціла-цілісінька.