Туман щільно опустився на нічне місто, ніби вкриваючи його ковдрою для кращого сну. Вулиці танули в ньому і світло ліхтарів здавалося ще приємнішим. Навколо нікого - навіть машини з'являлися зрідка, обережно розсікаючи густоту сірого повітря. І лише неспішні кроки нашого героя мощеними доріжками не спинялися от вже з годину.
День видався не з легких, тож хлопець відчував, наче просто мусить вивітрити з себе втому та лишити її в цьому повному чужих страждань тумані.
Думки хлопака безжалісно гули, ніби бджоли у вулику. Його робота була безсумнівно важливою, але витягала геть усі сили. Навіть зараз, у, здавалося б, вільний час, однаково його голова була забита нею.
"Тому ти і самотній..." - хмикнув він сам собі подумки.
Штурхнувши наостанок ногою черговий камінчик, він рішуче пішов у напрямку дому. Провітрити розум не вийшло, що ж, не цього разу. Принаймні вдома на нього чекає улюблений кіт та тепла ковдра.
Не роззираючись навколо, він вийшов на пішохідний перехід, та не встиг зробити і кількох кроків, як з імли вискочив автомобіль і водій, вчасно помітивши хлопця, викрутив кермо в сторону, водночас гальмуючи.
Хлопець, перебуваючи в шоковому стані, не чув ні скрипу колес, ні гуркоту дверей, що захлопнув розлючений водій, ні навіть лайки, яка неслася все гучніше в його бік. Шум крові у вухах перекривав усі навколишні звуки.
- Агоу, я до тебе звертаюся, бовдуре, - зі стану трансу хлопця вивід добрячий стусан по плечу. – Якого біса це було? – розлючені очі вирячилися і чекали хоч якоїсь реакції та відповіді.
Проте наш герой стояв, як вкопаний, усвідомивши з ким має справу. Він не розумів чи впізнав його у відповідь водій, але зараз зійшлися один на один два запеклі конкуренти. Перед хлопцем стояв той, через якого в тому числі постійно кипіла його голова на роботі і поза нею.
Вони раніше не зустрічалися особисто, але не знати це обличчя було неможливо. Та й його пиху у суміші з розкішшю важко було сплутати з кимось іншим. Звісно, хлопець знав, що рано чи пізно доля зведе їх у якійсь сутичці, але в цій ситуації переможцем йому не вийти. Він ледве не спричинив дтп через свою необережність, тож лишається лише вибачатися та спробувати якнайшвидше піти геть.
Тим часом водій вже закипав від люті і почав трясти нещасного за плечі, привертаючи увагу.
- Ти мене слухаєш взагалі, вилупку? Прийди до тями, ідіот.
Хлопець скинув з себе його руки і зробив крок назад. Дистанція не завадить.
- Вибачте, я… я не хотів. Мені дуже прикро…
- Прикро… - нахабно хмикнув той, перервавши, - тобі прикро? Ти щойно вмерти міг, дурню, а мене за ґрати відправити, а тобі просто прикро?
- …
Водій шумно видихнув і, занурюючи руку в волосся, роззирнувся навколо. Він намагався вгамувати емоції та вирішити що робити далі. Насправді, він не був якимось злим чи небезпечним зазвичай. За цією агресією приховувався пережитий стрес і страх. Він ледь не вбив людину. Хто тут не вийде з себе?
Врешті, водій дістав з кишені цигарки і запалив одну, тепер вже пильно розглядаючи хлопця, що був таким ж розгубленим, проте не так вміло це приховував.
- Ну, - знову почав він, - і що будемо робити?
- Я… можу відшкодувати збитки, якщо з машиною щось не так і… я не знаю. Зі мною таке, їй богу, вперше.
- Та і я теж не щодня людей збиваю, - знову хмикнув водій, ледь усміхнувшись. Його почала потішати простота хлопця, в гарному сенсі потішати. І щось у ньому видавалося знайомим… - Будеш? – протягнув сигарету.
Хлопчина хитнув головою, відмовляючись. Тепер він почувався ще більш ніяково. Йому кортіло скоріше покінчити з цим і опинитися вдома, але як закінчити цю дивну розмову та вирішити ситуацію він гадки не мав.
Водій ж, докуривши, вже розслаблено пішов до машини.
- Сідай, підкину тебе додому, - кинув він не повертаючись.
Та хлопчина завмер в нерішучості. Сісти в машину до чоловіка, який щойно ледь не відправив тебе на той світ за твоєю ж провиною? Чому б йому пропонувати це? Здається, десь тут недалеко був лісопарк...
- Давай, бо в такому стані тебе ще двадцять машин зіб’є, перш ніж ти доповзеш додому. Сідай, кажу. Я не кусаюся.
І він здався, зайнявши місце біля водія. Машина рушила, коли хлопець назвав свою адресу. Мовчання в салоні тривало недовго.
- Як тебе звати хоч, хлопче?
- Я… Атебе…
- Я ж перший запитав, - не зрозумів той.
- Ні-ні, мене звати АТБ. А Т Б, - повторив хлопець. – А теб… а вас як звати? – додав він, роблячи вигляд ніби й не знав цього з самого початку.
Водій дуже здивувався, впізнавши нарешті того, хто зараз сидів поруч і ніяково потирав шию. "А щоб тебе..." - подумки вилаявся він. Проте, швидко опанувавши себе, все ж спробував зосередитися на дорозі.
- Я Сільпо, - їхні погляди на секунду пересіклися. - Приємно нарешті познайомитися, АТБ...