#N #A #Міні #Закінчений #Згадування_війни
Персонажі: Нікополь(Лінчай Микита Федорович), Кам'янка-Дніпровська(Затона Діана Іванівна), згадка Марганця
Хуманізацією міст я займаюсь більше року, але до цього все це не виходило за межі невеличкого ТГ каналу, де я більше пояснював як це все у мене влаштовано. Також у тексті мої спроби у суржик для того щоб краще передати як говорить персонаж.
У плавнях циєї ночі було надто тихо, що лиге сильніше заставляло жінку насторожуватись, бо вона чудово розуміла на що здібні фашисткі окупанти. Саме тому вона продовжувала ховатися, не звертаючи уваги на сонливість, голод, прохолоду та воду яка хлюпала у чоботах. У будь-якому випадку, тут було неможливо, як не намагайся — Дніпру було по боку на те що людям потрібно було ховатися, привично забираючи їх життя, підпитиючись не тільки притоками, але і ворожою, і не дуже, кров'ю.
Саме ріка видала Діані, до до камишів, які були відмінним укриттям, хтось наближається. Вона обережно повертається та трохи роздвигає рослини. Чоловік зовсім не намагався сховати місцезенаходження, але нічна тьма, нажаль, не позволяла розгледіти того, щоб зрозуміти — друг то чи ворог. Нажаль, єдині джерела світла - місяць та зорі — сховались за хмарами.
— Хто ти? — россійська чоловіка була без акценту, який вже добре асоціювався з бідами для Кам'янки... Значить місцевий, але точно з міста. У селах на такій чистій россійській не говорили
У відповідь Діана незадоволенно цокає. Видала себе.
— А якщо я нічего не скажу?
— Я ж можу сказати, що ти перейшла на бік фашистів і все. — проводить пальцем по шиї, після хватає Діану за форму та різким рухом дістає жінку з укриття. Сильний, сука. Та підозрило знайомий.
— Відпусти! — і тут же сама впорюється з ним, різко товкнув у воду. А тот аж з головою погрузився у неї.
Бульк і знову становится тихо. Тільки цвіркуни грають свою просту мелодію.
Діана, все очікувала коли вода все ж почне рухатися, не віручи, що той втонув не намагаючись поборотися за своє життя. В результаті, через декілька хвилин, махає на те рукою. Раз Дніпро його забрав, значить так треба. Видимо, захлинувся не успів вчастно затримати дихання... Хоча під час війни можно було і не так по дурному помирати.
Жінка розгортается, але як тільки робить крок, збираючись повернутися у своє укриття, то загублює рівновагу, ледь встигая задержати дихання, завдяки чому майже одразу виниріює. Поряд опинився тот чоловік – відкашлював воду.
— Город? — Задає саме банальне питання. Такі як вона, села та селища міського типу навідміну від міст чітко не відчували де втілення, а де людина, тому залишалось лише здогадуватись.
— Так. Нікополь. — цієї інформації достатньо, щоб зрозуміти, що вони дійсно знайомі. Завдяки невеликій відстані між населеними пунктами та спільної переправи через ріку з Микитою не можливо не б пересекатися. Навіть дивно, що остання їх зустріч була ще до початку війни. Коли з'явився Марганець, вихованням котрої Соловки і занявся. З партизаннями з того поселення вона зустрічалась куди частіше, що не дивно. Трьохрічна дитина на таке не здібна.
— А ти, виходить, Кам'янка?
— Взагалі-то зараз я Кам'янка-на-Дніпрі.
— У мене так донька дуеєтся.
Микита чому-то починає сміятися, а серце жінки пропускає удар, поки на її лиці з'явилась посмішка та рум'янець. Було щось в цьому чоловіку... Привабливе.