Вибір від якого залежить доля. 1, 2, 3 Розділи

Анотація: У п'ять років Елін втратила батька, якого вбили йотуни під час нападу на Асґард. Втікаючи від вбиці, у спробі вижити дівчинка перемістилася у просторі, і потрапила до Ванахейму. Там вона зустрічає Лоуренса, який згодом через рік замінює їй батька. Одного разу, повертаючись додому до батька, вона побачила двері в будинок відчиненими, вікна також й довкола ні душі. Дівчина застала його зарізаним у своєму ж ліжку. Поховавши його, вона йде на відчайдушний рух - знайти того хто скоїв це.

1.Дитинство

Яскраве сонячне проміння освітлювало невелику кімнату.

У будинку завжди панував запах травів та кориці, він був невеликий, але в ньому було затишніше, ніж будь-де.

Раннього ранку сміх розливався через край, адже маленька п’ятирічна Елін гралася з батьком у хованки. Він був невисокого зросту, з темно-каштановим волоссям, вони підкреслювали запалі втомлені карі очі, в них була помітна доброта. На правій щоці виднівся великий шрам, отриманий у бою.

Батько найбільше у світі любив писати. Вкладати всю душу в це, не шкодуючи свого часу. Кожен свій свідомий день сидів за своїм столом, вигадуючи щось нове, що могло зачепити суспільство, що, на жаль, у нього не виходило.

Його донька любила ховатися за тим самим столом. Він був невеликим, там завжди лежала велика стопка книг, чернетки, малюнки. Біля нього стояло велике ліжко та тумбочка, а на тій гарна рамка із зображенням дівчинки. На фото вона була на коні, високому та чорному, а його довга чорна грива прикрашала гарну мордочку.

У цей момент чоловік знаходить дівчинку та дістає з-під столу. Молодий батько взяв свою дочку на руки, у цих великих руках, здавалося, був весь світ, в якому відчувалися захищеність й спокій. Вона ніколи в цьому не сумнівалася.

В один із сірих буднів Асгард не збирався спати, на нього спустився морок. Одін — цар Асґарда наказав зміцнити і покращити своє військо через велику загрозу вторгнення чужинців.

Аси не знали, куди подітися через паніку, адже всі вулиці в місті були наповнені невідворотним галасом. Воїни планети відчайдушно намагалися заспокоїти народ, що їм, звісно, не вдавалося. Вони не мали ні відпочинку, ні тиші, панував цілковитий хаос.

Щовечора перед сном батько розповідав дочці нові історії. Малій щоночі снилися кошмари, що батько намагався зупинити.

Вона, як і всі діти її віку, не хотіла лягати спати і, знаючи це, батько почав її сильно лоскотати. Дівчинка, що є сили, заразно зареготала. Тепло-русяве волосся покривало гарне мініатюрне обличчя маленької дівчинки. Холодні зелені очі легко поблискували з щасливою посмішкою. Волосся закручувалося в химерні кучері, які завжди лізли на очі. Оскільки маленька Елін не збиралася спати, батько вирішив розповісти свою улюблену казку дитинства про Ельфів.

— «Колись давно в одному із темних, великих, густих лісів жив один Ельф. Він не знав, що таке дружба, сім’я та щастя. Втративши все, що в нього було, він не міг знайти собі на цьому світі місця. Пройшовши багато перешкод, він знайшов те, що шукав так давно. Дні стали світлішими, світ для нього став яскравішим, коли він зрозумів то, як ти почуваєшся, дає свій результат. Що тільки ти можеш вплинути на свою історію».

Наприкінці оповідання маленькі очі були заплющені важкими віками, вже сплячої дівчинки.

В Асґарді вже настала глибока ніч. Зірки світилися, як ніколи раніше. Біврест переливався всіма кольорами веселки. Місто було надзвичайно гарне, але аси так і не засинали. Серед жителів Асгарда панувала напруга, наче всі чогось чекали.

Посеред ночі письменникові почулися вибухи, один за одним. Вийшовши з дому, він побачив жахливу картину: йотуни, що йдуть із Бівреста на Асґард. Портал був відкритий, а воїнам не вдалося зупинити такий великий потік зимових велетнів. Асів щоразу вбивали, нікому не давали порятунку. Чоловік зрозумів, чого б йому це не вартувало, він захистить свою дочку. Він знав, що небезпека велика, але він робив те, що мав.

Чоловік зринувся будити доньку і збирати всі потрібні речі. З них він шукав й кинджали, невеликі з рунами на лезі та чорною рукояттю. Вони були хоч і мініатюрні, але знищити ними ворога можливо. З усіх взятих кинджалів чоловік шукав один, особливий. Він значно відрізнявся від інших, його рукоятка була довша, та й руни були зовсім інші.

Відвівши погляд на секунду, за мить двері в будинок були зірвані. Вона лежала, зламана вщент, на підлозі. На ній стояв один з крижаних велетнів. За долю секунди він був уже за метр від дівчинки, вона не знала, куди їй подітися, й страх опанував нею.

За мить батько прикрив її собою і відбивався. Бій продовжувався недовго, через відвиклість чоловіка користуватися мечами, тому він робив невпевнені рухи. Як тільки хотів завдати удару, велетень відбивав його, даючи у відповідь. Декілька невмілих випадів і ось чоловік зрозумів, що зробив помилку.

Скориставшись лише секундою, йотун ударив чоловіка його ж кинджалом, але час відмотати вже не можна. Дивом від велетня через секунду нічого не залишилося, тільки порох. Це було завдяки в останню мить засунотому кинжалу в тіло велетня.

Дівчинка впала на коліна і почала безперервно плакати. Страх від побаченого затьмарив маленький розум. В останні секунди життя батька вона дуже обіймала його, розуміючи, що це скоріше за все востаннє.

— Вибач мені, сонечко, – пробубнив батько.

По щоці людини, яка була єдина важлива їй, потекла прощальна сльоза.

Дівчинка кричала, що є сили, вона відмовлялася вірити в те, що втратила дуже дорогу їй людину, до моменту, поки не побачила поглинаючу темряву.

Ця ніч закарбувалася в її голові дуже сильно, у її серці не вистачало місця для цього болю. Єдине, що вона відчувала – це порожнеча. Дівчинка не до кінця розуміла, чому це сталося, лише одне знала точно — вона ніколи не знайде собі спокою у цьому світі.

Один із клинків почав світитися. Він освітлив абсолютно весь простір навколо неї, через якусь мить вона перемістилася в просторі.

2. Новий дім

«Я бачила світло, осліплююче сонце. Очі сильно пеклі, я не могла їх розплющити, та голова боліла нестерпним болем. Я не відчувала ніг, але чула під собою землю. Не знаю, скільки саме часу я так пролежала, але з кожною хвилиною починала все більше чути звуки навколо себе. Коли я знову спробувала роплющити очі, то побачила перед собою густий зелений ліс та нескінченні гори. Навколо нікого», – промайнул в голові дівчинки невеличкий монолог.

Зверху над дівчинкою знаходився густий туман, закриваючи ліси попереду. Так і не зрозуміючи своє місце знаходження, в голові у дівчинки запаморочилося. Спогади болюче вдарили в голову. Після того, як біль почала втихати, наступила злість, не розуміння та обуреність.

Сонце заходила за дерева, а після мала наступити ніч. Дитині лишалось шукати дорогу додому або ж людину, яка допоможе, але нікого поблизу не було.

Після коротких вагань вона вирішила піти в ліс. Пройшовши між довгими деревами, які здавались їй лякаючими, вона вирішила прискоритися. Годинника у неї не було, тому дівчинка не знала, скільки вже йде, але за відчуттями мінімум дві години. Пройшовши густий ліс, дівчинка побачила довгу зелену галявину, а вздовж неї росли небесно-блакитні квіти. Вона згадала, що любила з батьком збирати їх на перегонки, а потім плести разом вінки та сперечатися, в кого краще.

Елін вирішила зірвати квітку, але вона тут же почорніла в її руках. Не розуміючи, дівчинка зірвала ще один, його наздогнала та сама доля. За мить вона почула за собою кроки, по звуку можна було зрозуміти, що це невисока людина, але якщо вона помиляється?

Вона вирішила ризикнути й крикнула:

— Хто ви? Виходьте!

Після сказаних слів, почулися ще кроки і з лісу вийшов чоловік, невисокий на зріст з темним волоссям. На обличчі чоловіка також була невелика борода. Одягнений він був у довгий коричневий плащ із капюшоном, сіру футболку та штани.

Він повільно підходив й говорив:

— Мене звуть Лоуренс, я тут живу поблизу.

Побачивши на обличчі дівчинки застиглі сльози, він слідом запитав.

— У тебе все добре? Де твої батьки?

Ігноруючи його питання, дівчинка запитала:

— Де я?

— Ванагейм

Дівчинка тихо прошепотіла, але чоловік все ж таки почув.

— Батько розповідав мені про нього.

У зелених очах майнула жалість, сум і сильний біль. Переконавшись у побаченому, чоловік вирішив допомогти їй.

— Якщо хочеш, я допоможу тобі повернутися назад додому.

Від дівчинки була різка негативна відповідь.

— Ти голодна?

Вона коротко кивнула. На що чоловік жестом показав іти за ним. За відчуттями йшли вони недовго, пройшовши ліс, побачили невеликий затишний будиночок. Біля нього був невеликий сарай, де пасилися кілька баранів і курок, також поряд був гарний сад з яблунями, виноградниками та іншим. Чоловік показав на веранду біля будинку. Там стояв невеликий, трохи пошарпаний, стіл. На ньому була тарілка з фруктами.

Запрошуючи за стіл, чоловік приніс суп собі та супутницеві. Від приємного запаху у дівчинки запаморочилося в голові. Від голоду вона їла його дуже швидко, на відміну від чоловіка. Коли вона закінчила з супом, він спитав:

— Ти точно не хочеш додому?

— Ні. Мені нічого там робити.

— У тебе є родичі, до яких ти можеш звернутися за допомогою?

— Ні.

Щоразу згадуючи про будинок, вона відчувала смуток. На її обличчі застигла маска байдужості.

— Через дві години стане вже темно, тобі доведеться переночувати тут. У мене в будинку є вільна кімната, якщо хочеш, ти можеш там поспати.

В душі вона зраділа, що не спатиме в лісі на траві, та їй було приємно, що про неї дбають.

— Добре. Дякую вам.

— Можеш говорити на ти. Я в тебе так й не спитав. Яке в тебе ім’я, малече?

— Елін.

Чоловік коротко посміхнувся дівчинці, а вона у відповідь. Він, щоб розбавити смуток та тишу, почав робити смішні обличчя, що дуже розважало дівчинку. Цілий вечір вони провели у сміху та радості. Чоловік був дуже добрий до неї, він знав, що пережила ця дівчинка, щиро жалкував та хотів допомогти їй.

Прокинувшись на ранок від шуму, вона не зрозуміла, що відбувається. Через кілька секунд, підвелася з ліжка й почула, як хтось співає на кухні. Елін вирішила піти туди і побачила Лоуренса, який різав салат і щось співав собі під ніс.

Дівчинка коротко запитала у чоловіка:

— Що ти робиш?

Здивувавшись, що хтось стоїть позаду, він обернувся і сказав.

— Салат.

Елін посміхнулася й сказала:

— Люблю салати.

— Ти знаєш, Елін, щось про магію?

Вона коротко махнула головою, показуючи стверджувальну відповідь. На що чоловік вирішив продовжити:

— Я вмію читати недавні спогади людей, іноді навіть думки та створювати ілюзії, й також відчувати магію навколо себе. Коли я побачив тебе, то відчув цю саму енергетику. Тебе колись вчили їй?

—Трохи.

Дівчинка, щоб підтвердити сказане, помаранчевим світлом перемістила тарілку з салатом в іншу частину кімнати.

Похваливши її за вміння, Лоуренс усміхнувся, що було відповіддю.

Елін довго не наважувалася запитати, але зрештою поцікавилася:

— Ви могли б мене більше навчити їй?

Чоловік здивувався, він не думав, що Елін захоче залишитись, тим більше, щоб її навчили магії. Але він був радий тому, що вона дуже обіймала його, розуміючи, що це востаннє. Між ними було дуже багато спільного, вони відчували велику порожнечу в собі. Згодом вони заповнили цю порожнечу любов’ю та радістю. Пройшовши багато перешкод, вони стали тими, кого втратили, батьком та донькою.

3. «Вибач»

Через 14 років (за людськими мірками)

На тій зеленій галявині сміялися та веселилися Лоуренс й Елін, вивчаючи нові заклинання, вони все ще встигали розважатися.

Елін променисто сміялася, розповідаючи нову історію. Уважно слухаючи, Лоуренс сміявся без зупинки, розповідаючи також свої. У душі Елін все ще маленька дитина, яка пережила багато, але це не заважало їй, як й її рідному батькові, вигадувати розповіді та вірші. На відміну від батька, вона ніколи не хотіла писати, що не змінилося з часом. Найбільше їй подобалося мріяти про життя у паралельних всесвітах. Вона дізналася завдяки Лоуренсу, що є інші дев’ять світів, крім Асґарда і Ванахейма.

Елін, за час навчання з Лоуренсом, навчилася дуже багато, з простої дівчинки, яка не розуміє свою магію, вона перетворилася на дуже сильну чарівницю. Іноді вона сама з книжок вивчала магію та заклинання, але на практиці з Лоуренсом все проходило набагато простіше. Через деякий час коли почалася розкриватися її магія, вони разом дізналися про те, що вона має телепатію, що робило її сильнішим на тлі інших магів. Їй не доводилося вчитися читати думки, вона їх чула і так, що значно спрощувало її завдання. На відміну від читання думок, вчитися мати магію було набагато важче, довелося витрачати практично весь час, щоб розвинути її.

Новим заклинанням у розвиток стало переміщення у просторі.

Вона могла переміщатися за допомогою клинків, які відправили її кілька років тому у Ванахейм, але вмінням самим переміститися позаздрив б багато хто.

— Дивись, ти маєш згадати спочатку заклинання, яке ми прочитали вранці.

Дівчина заплющила очі, згадуючи кожне слово нового заклинання, згадавши, повільно концентруючись, вимовила його.

— Тепер сконцентруйся на місці, у яке хочеш переміститися.

Вона подивилася в інший бік галявини, на якій вони стояли, й через секунду опинилася там. Від подиву, що вийшло з першого разу, дівчина навіть зойкнула. Чоловік, посміхаючись, із захопленням й гордістю дивився на дівчину.

– Ти молодець, з кожним разом все краще й краще. Пишаюся, але ти маєш розуміти, що видів заклинань переміщення у просторі є багато, ти вже навчилася багато чому, але ці заклинання дуже важливі, запам’ятай їх, вони можуть врятувати тебе з багатьох ситуацій.

— Добре, я запам’ятала, – вона усміхнулася, показуючи всю свою серйозність, точніше те, що в цей момент все сприймала зовсім не так, як її наставник.

Увечері Лоуренс повідомив Елін про те, що він захворів, тож занять не було два дні. Вона звикла з часом до того, що її наставник часто хворіє, тому для неї не сталося нічого особливого. У кожний з таких випадків вона ходила за лікувальною травою або лікарем до міста. Він завжди був цьому вдячний, щоразу дякувавши її за це.

Вранці побачивши, що трави не допомагають, не втрачаючи жодної хвилини, вона швидко сіла на коня й поїхала до міста. Кінь був дуже схожий на той самий, на якому вона каталася в дитинстві. З тією ж гривою і мордочкою, відрізнялася вона тільки тим, що на морді було кілька білих маленьких чудових плям, тому Елін її обрала.

Поїхавши в швидкому темпі в місто, дівчина зрозуміла, що лікаря, який завжди лікував Лоуренса, не було, як і інших, крім кількох. Ці лікарі були хорошими, але вона не знала, чи допоможуть вони Лоуренсу.

— Вибачте за, можливо, безцеремонне питання, але це ви лікуєте лихоманку?

— Звісно, а чого ви питаєте? Ви не схожі на людину, якій потрібна допомога, — спокійно відповів лікар дівчина.

— Допомога потрібна не мені, а батькові. Ми недалеко живемо від міста, йому дуже потрібна допомога, якщо це буде коштувати додаткову плату, я заплачу.

З благанням говорила дівчина, сподіваючись, що йому допоможуть та він не буде мучитися.

- Так, я згоден допомогти вам.

Чоловік покликав якогось хлопчика і показав жестом на стайню, наказавши підготувати коня.Через якийсь час вони дісталися будинку, але щось було не так. Вона відчувала це нутром, тілом. Будинок виглядав похмурішим, ніж зазвичай. Тремтіння пробралося по всьому тілу, не даючи спокою. Не показуючи виду, дівчина зробила крок разом з чоловіком у будинок.

У цей момент, здавалося, повітря стало крижаним. Пройшовши від своєї кімнати до кімнати Лоуренса, вона завмерла з жахом. На дивані, на якому наставник любив спати, проводити час за книжками разом з Елін або пити чай, він лежав мертвий. Шия була перерізана магічним вістрям.

Усвідомлення прийшло одразу, але розуміння так і не приходило.

«Знову. Це сталося знову».

Ледве тримаючись на ногах, дівчина впала на коліна, жадібно хапаючи повітря. Самотня сльоза пробігла підборіддям.

Доторкнувшись до руки, яка приносила завжди добрі спогади, була холодною. Від несподіванки дівчина відхитнулася.

«Чому вона така холодна? Чому? Що я роблю не так?»

Вона була повністю спустошена і безсильна, від розуміння, що вона знову втратила рідну людину. Жахливе почуття розливалося по всьому тілу, не даючи спокою:

«Що буде далі? Невже я приношу тільки лиха?»

Через тиждень

Стоячи біля ставка, на якому вони з Лоуренсом часто любили зачаровувати рибок й сміятися, стояла Елін і Лоуренс, точніше його бездушне тіло. Воно лежало на дерев’яному старому човнику, злегка погойдуючись від вітру.

- Пробач мені, ти не заслуговував на це, вибач, вибач за те, що не допомогла, не вберегла. Ти подарував мені сім’ю, любов, знання, щастя, тепло, виявляв турботу, яку в мене відібрали, адже я теж тоді її заслуговувала. Я ніколи не пробачу собі те, що зіпсувала все знову. Вибач.

Вона взяла смолоскип, на якому горів вогонь, і підпалила човен, відправляючи його далеко за течією.

Вона так й стояла, самотньо розуміючи, що це лише початок найгіршого, що було в її житті. Що болю буде більше, набагато більше. Адже біль робить людей сильнішими? Так кажуть багато хто, але чи правда це? Відповіді ніхто не знав.