#Фентезі #МинуліЖиття #Міфологія #Таємниці
#N #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #МіфічніІстоти
Фелу пощастило народитися безсмертним феніксом. Єдиним нагадуванням про минулі життя є нічні кошмари та скринька із різними речами, що не дають йому спокою. Несподівано, в житті юнака з'являється особа, що знала його минуле перевтілення. Тепер фенікс хоче дізнатися таємницю скриньки, що пов'язує його з минулим, що це за підказки, що він залишив сам собі. Що він має загадати у теперішньому житті?
"Хто ми? Чи правителі на своїй землі чи лише примари, що шукають свого пристанку і можливості повернутися додому? Туди, де наш дім. І як дізнатися, що ти вдома, коли не знаєш, яке з життів ти проживаєш і де бере початок твоє істинне життя, де береш початок ти?"
Далеке небо поїдала гибока синь чистоти та недоторканності і здавалося сонце розпластало свої промені в самому центрі надосяжної височини. Присіши на м'яку траву та розслабившись, Фелікс із задоволенням підставляв своє смагляве обличчя під ласкавий жар небесного світила. Сьогодні випала нагода прийти на своє улюблене місце — високу, огрядну, зелену кручу і залишитися наодинці зі своїми думками. Його губи розтягнулися у вдоволеній посмішці, бо на відміну від інших істот, хлопець обожнював пекучий полудень, яскраве сонце. Фенікс намагався відбати в себе біляві промені, і випроставшись, жалкував, що цього не дозволяв робити вогонь. Він вважав, що був пов'язаний з полум'ям і сонцем, бо його тіло не страждало, і здавалося, він дійсно поглинав палючий і нестерпний для інших жар. Єдине, що пригнічувало хлопця це жахи, що мучили його певний час, бо пов'язані вони були саме з вогнем.
Насолоджуючись сонцем, він примуржив очі і поглянув у далечінь, де розквітало серце столиці - його центр. Він обожнював це місто і вважав, що йому дуже пощастило жити в ньому: гомінкому, наполненному життям та турботами різноманітних істот. Навіть з місця де сидів фенікс, він міг розгледіти його баготоповерхівки серед ошатних крон.
Головні архітектори міських гвинтоподібних багатоповерхівок та будинків, дріади — лісні німфи, враховували кожну дрібницю у будівництві, щоб зберегти та не пошкодити дерева. Німфи будували просторі квартири, що немов змії обвивали стволи багатовікових гігантських дерев, верхівки яких знаходились в сотнях метрів над землею. Вдень квартири нагадували кольорову ліпнину, бо виднілися серед пишного зеленого листя, а вночі великі вікна, мов світлячки, виблискували м'яким світлом, приковуючи погляди жителів передмістя.
Будинки, наче химери: до того не схожі один на одного у своєму вигадливому та іноді вибагливому зовнішньому вигляді, відрізнялися один від одного. Одні — з колонами у вигляді квітів, інші ж прикрашала рельєфна ліпнина на фасадах та інтер'єрах будівель. Але найголовнішою красою, якою сяяли лише старовинні будівлі, були вітражі, що переливалися на шибках вікон.<br />Готичну строгість мали муніципальні будівлі. На них були герби драконів, щоб істоти завжди пам'ятали, хто серед них головний.
Кожна доріжка від будинків, магазинів та інших будівель була вистелена бежевою бруківкою. В обов'язковому порядку у кожному кварталі міста стояв фонтан, який рятував від спеки не лише водяних німф - наяд, а й інших чутливих до сонця істот.
На околицях міста в хаотичному порядку стояли однотипні квадратні котеджі та бараки; там жили не найзабезпеченіші істоти, але при цьому вони могли собі дозволити вести спокійне, повсякденне життя. І далі, у лісах і горах, нагромаджувалися селища, де переважно жили менш забезпечені вищі та заможні нижчі раси. У їхньому розпорядженні були невеликі дерев'яні будинки.
Такі селища потопали в зелені, строкатості різноманітних квітів та рятівній, для деяких істот, тіні багатовікових дерев, верхівки яких виднілися у блакитному серпанку хмар.
Іншою стороною цієї прекрасної землі були віддалені чахнучі, з висохлими деревами та рослинністю острови; болота, що поширюювали такий жахливий сморід, що не те що дихати неможливо, а й здавалося, що істота просочується ним не тільки тілом, а й мозком; запліснявілі, обвішані павутиною ущелини, або дикі ліси, що настільки заросли чагарником і високою травою, що в нього нормальна істота просто не пролетить і не пройде.
Проте фенікс любив світ в якому жив, нехай він і погано знав підводні міста, а тим паче підземні, чи небесні, де жили лише духи, та наземлі міста і селища він обожнював і цим завдячував своєму наставнику, який брав його з собою подорожувати, коли Фелікс був ще малим.
Коли хлопець дивися на істот, що населяли цей світ, він дивувався, а від недавна і дратувався, чому вони зовні схожі на людей, тих дивних створінь далекого чужого виміру, яких вони могли відвідувати лише з благословення Стародавніх богів. Чому боги надали їм людську оболонку і чому більшість немала нічого спільного у зовнішності зі своїм єством.
Лише за потребою істоти набували свого істинного вигляду, таким чином накопичуючи силу і магію. Як у людей були народи зі своїми особливими рисами, так і відрізнялися своєю сутністю істоти. Кожна раса займала належне їй місце в ієрархії міфічних істот, залежно від своєї унікальної здібності, сили, дару і користі суспільству.
На чолі стояли дракони, як одні з найсильніших, найвпливовіших і забезпечених матеріальними благами істот. Більша частина працювала у міністерстві, видавала і приймала закони, призначала Головуючих і управляючих землями. Загалом навіть нижчі раси перебували під чуйним наглядом драконів. І звичайно це викликало мовчазне невдоволення.
Місце поряд з ними займали фенікси, які кілька тисячоліть тому були правителями міфічних істот. Та незважаючи на обдарованість, унікальність кожного фенікса і можливість відродитися, їм довелося поступитися першістю драконам і злитися в суспільстві з іншими істотами вищих рас. Не сприяли збільшенню кількості феніксів змішані шлюби, бо коли вони одружилися з представниками інших рас, дитина та її нащадки не успадковували гени фенікса. Щоб народився чистокровний фенікс, істота мала одружитися з представником своєї раси. Закон домінантності раси на феніксів не діяв. Це чи не єдиний закон, на який не впливав класифікатор ієрархії, і дозволяв істотам визначити хто в подружжі є домінуючою особистістю та чиї гени успадкує дитина.
Позбувшись тягаря влади фенікси отримали свободу без обмежень і зобов'язань.тТепер фенікси, як і всі інші істоти мали мали право обрати професію до душі і вмінню, жити там де хотіли і займатися улюбленою справою не вмішуючись в життя суспільства.
Також важливою скалдовою ієрархії були руххи, велетенські бойові птахи. Навіть у людській подобі вони виглядали мужнішими та сильнішими, на відміну від інших істот, що у фізичному плані програвали руххам. Тому в обов'язковому порядку вони були охоронцями правопорядку, воїнами, захисниками.
Раси населяли міста та селища, залежно від свого заробітку. Та все ж останньою расою у списку вищих, які приносили користь суспільству, були гули, хоча багато хто їх зараховував до нижчої раси.
Нижчих рас за різноманіттям набагато більше, ніж вищих, але набагато менше за кількістю. Деякі з них були покидьками суспільства, злочинцями та вбивцями. Чомусь завжди опускався той факт, що такими ж можуть бути й вищі. Тому в ранньому дитинстві Фелікс, заляканий розповідями одного діда, боявся натрапити на когось із нижчої раси, адже на вигляд їх практично не відрізниш від звичайного громадянина, виняток, коли вони показували свою сутність. Або найсильніші представники вищих рас могли їх відчути і відрізнити від інших.
Завдяки наставнику, Фелікс ріс серед них усіх — нижчих і вищих — і не замислювався, що вони чимось відрізняються від нього. Тоді він не розмежовував їх, як і його учитель. Просто бачив, що всі живуть по-різному з різним статком. Тому, якби йому у дитинстві вистачило розуму, з упевненістю міг би спростувати упереджену думку діда, адже знав, що бували і представники нижчих рас, які сумлінно виконували важку роботу в місті.
Фелікс посміхнувся краєвиду, що так вабив і захоплював, та згадавши про тренування підвівся і обтер долоні одна об одну, струшуючи прилиплу траву та землю. Йому подобалося тренуватися, хлопець отримував від цього задоволення, але особливо там Фелікс не міг позбавитися від гнітючого відчуття, що, на відміну від інших студентів, досі залишається неповноцінним — не перетворюється на істоту.І навіть уявлення не має до якого виду феніксів належить у цьому житті.
***
Я почав задихатися, через судоми кашляти, відхаркувати темно-червону кров, відчував як нестерпно пече у легенях. Кожен подих віддавався нестерпним болем. Я осів на підлогу, ударив себе рукою в груди і цього разу замість крові відкашляв гаряче вугілля, що повільно тліло на паркеті. Гаряче! Води! Печіння перетворилося на лаву, що клекотіла у грудях, розливалася по кожній кров'яній судині і розривала моє нутро. Я весь горів і не міг торкнутися свого тіла через біль, який мене пропалював. Від чергового вдиху я спалахнув, як сірник темним полум'ям. Воно покрило моє тіло. Я перетворився на нього… на люту, цинічну, з чорного вогню істоту…на темного фенікса, єство якого своїм божевіллям затьмарило розум.
***
Скрикнувши, Фелікс здригнувся на ліжку і тремтячою, холодною рукою витер мокре від поту обличчя.
— Фел, прошу, ніч же… — сонно пробуркотів сусід по кімнаті, перевертаючись на інший бік.
— Я… я… сон… це…
– Прийми себе і жахіття припиняться! — роздратовано відповів він.
Незважаючи на правдиве зауваження друга, Фелікс підвівся зі свого ліжка і попрямував до ванної кімнати. У темряві спалахнуло світло, чому він зрадів і навіть починав розслаблятися, підійшов до раковини і втомлено підставив темно-мідне волосся під холодний струмінь води. Заплющивши очі, дозволив змити неприємні відчуття після сну. Вода стікала по волоссю, зачіпаючи довгу сережку з сапфіром і великими краплями зривалася в раковину. Одна, друга, третя. И так десяток капель. Видихнувши, хлопець підняв голову і побачив стурбований погляд синіх очей у віддзеркаленні. Вода не допомогла. Він все ще відчував тривогу.
Феніксу вже був майже двадцять один рік, а він і досі не обертався на істоту, хоча мав це зробити або в п'ять чи хоча б в п'ятнадцять. Натомість його мучили жахіття про те, що він відчуває, але не контролю є свою силу. Вона, а не він, поглинала, контролювала його тіло і розум. Фелікс сердився, іноді впадав у відчай, бо хотів обернутися істотою та не міг. Він хотів прикликати і відчути ту силу, що вабила і жахала його. І ніхто не мав відповіді на питання чому він досі у людській оболонці.
Фелікс іронічно всміхнувся своєму відбраженню, подумавши, що хоч фенікси відроджуються із попелу, та вони не пам'ятають ні свого минулого життя, ні тих, хто в ньому був. У нього у цьому житті нікого з минулого не було, окрім його наставника, який підібрав його в хащах. Але вже сім років, як Фелікс залишився і без наставника.
Та зараз фенікса турбувало те, що він не знав як прикликати та звільнити з людського тіла своє єство. Поради його друзів, вчителів не діяли і нечим не допомагали.
Він важко втягнув повітря, розім'яв плечі, погодившись з прізвиськом, яке дав йому найкращий друг — раритет. Ще раз умився і повернувся до кімнати. Присів навпочіпки перед згаслим каміном, вирішивши розвести вогонь не від холоду, а тому що хотів бачити яскраві жовто-червоні язики. Але тільки чиркнув сірником і побачив іскристий вогник, одразу згадав болючий сон, те, що відчував, коли полум'я поглинало і обпалювало його. Загасивши сірник, хлопець ліг у ліжко, склав руки за голову і заплющив очі. Вогонь – його улюблена стихія наганяла на нього тугу і відчай.
— Ну що знову? — обізвався сусід Фелікса. — Чому блукаєш ночами, раритет?
— Тобі що?! – Огризнувся фенікс.
— У чому річ, Феліксе? Чому ти так розмовляєш зі мною? — здивовано перепитав хлопець і, підвівшись на ліктях, глянув у його бік.
На мить у темряві блиснула пара невдоволених жовтих очей. Він намагався розглядіти сусіда у темряві.
— Міг би випросити окрему кімнату та жити один, — роздратовано відповів хлопець. — Для драконів це не є проблемою.
— Не тобі, раритет, мені вказувати, — жартував друг. Дракона не образив тон Фелікса, бо добре розумів чому той так себе поводить. — Я сам вибираю, де мені жити та з ким ділити кімнату.
– Якось це двозначно звучить, Ґілберте, – в тон йому, пробурмотів Фелікс.
Хлопець тільки засміявся у відповідь:
— Вульгарніть тобі не пасує. Завтра на тренуванні ми вирішимо наші розбіжності.
Навіть не бачачи його, Фелікс знав, що той самовдоволено усміхнувся.
— У мене завтра кинджали та мечі. Мачете за два дні, — уточнив він.
— Забудь про ці залізки! Тобі треба розвивати внутрішні сили, магію, — тоном старшого досвідченого брата порадив Ґілберт.
– Які сили, Ґіл?! — він підвищив голос, бо відчував злість на амого себе, усвідомлюючи власні можливості. — Поплакати на ранку та зцілити когось?— але навіть цього Фел не міг, бо для цього треба мати хист чи хоча б внутрішній поштовх.
— Я тобі казав, що твоїм напарником має бути дракон. Тоді можна буде скласти конкуренцію руххам.
Раптове обурення та роздратування змусили Фелікса підірвався і сісти на ліжко.
– Ні! Дракони не вміють працювати в тандемі з іншими расами! І взагалі, ти казав, що бути воїном це те твоє! – Фел розумів, що друг хотів лише підбадьорити його.
Дракон не став сперичатися, бо не дивлячись на те, що Фел не обертався на істоту, його поважали і у командних змаганнях він завжди був капітаном, команди, що перемагала. Він не боявся брати на себе відповідальність, вступати в двобій з істотами будучи в людській подобі і викликав повагу своєю стійкістю, верткістю та витривалістю. У молодого фенікса була вражаюча здібність заводити корисних знайомих як серед вищих, але в більшості серед нижчих рас. І як вважав дракон, це були істоти, які знали минуле перевтілення Фелікса, тому тепер самі шукали зустрічі з ним. І фенікс цим користувався. Ґілберт задумався проте, що було б якби Фел з дитинства обертався на істоту і який би вплив мав на інших. І що чекає на фенікса, коли той проявить своє єство?
"Драконам не подобається, коли хтось має більший вплив, ніж вони. А у Фелікса є потенціал. " — дійшов беззаперечної думки Ґілберт.
— Я пропоную тобі співпрацю, а не рабство, — уточнив хлопець. — Адже в міністерстві тобі перш за все запропонують місце цілителя, а не воїна в Полум'ї сонця. Найкращою пропозицією буде стати особистим охоронцем... — зам'явся Ґіл, бо розумів, що друг цього ніколи не прийме і тому кращий варіант це співпраця пліч-о-пліч.
– У дракона.
— А ти волієш служити комусь, хто нижчий за тебе за статусом? — примружився Ґілбрет, звісно він не хотів цього для друга, але дракони занадто добре вистроїли ієрархічний щабель і ніхто не обійде його.
— Я хочу служити своїй батьківщині!
— Руххи проходять жорсткий відбір. Не забувай, – спокійно уточнив друг.
— Ти думаєш, не тому я п'ять днів на тиждень стирчу на заняттях з рукопашного бою, на заняттях та тренуваннях з володіння мечем, мачете та кинджалом?! І найголовніше, я вірний своїй Батьківщині!
Фел дивився на спокійне, але зосереджене обличчя дракона. Але щось у його погляді змусило Ґіла піджати губи.
– Не заводься, – наполягав на своєму Ґілберт. – Я ще раз повторюю. Ти маєш розкрити своє внутрішнє єство. Випустити фенікса. Та нарешті хоч раз звернутися до нього. – І рівним голосом продовжив.– Ти ж розумієш, що проти істоти вистоїть лише істота. — Упевнено доводив свою думку дракон. — Мечем не зможеш довго захищатися.
— Так. Але у проклятих місцях, там де ми не можемо обернувся істотами, меч буде кращим захистом.
Ґілберт цокнув язиком, зрозумівши, що немає сенсу щось доводити другу і повалився на ліжко.
— Подумай над моєю пропозицією, Фелікс. Об'єднавшись, ми можемо стати непереможними! Тільки оволодій нарешті єством сам, поки воно не оволоділо тобою, — дорікнув він.
Фел знав, що друг правий, фенікс і дракон складали непереможний тандем і це свого роду дорога у бажане майбутнє. Фелікс розумів, що Ґілберт, на відміну від нього, був дипломатом до кісток і не мріяв про війскову справу, тому у будь-якому випадку їх дороги розійдуться і тандем не складеться.