Я голодний вже декілька тижнів. Хоча на сніданок, обід та вечерю маю достатню кількість калорій. Я загубив дещо важливе і не можу знайти. В моїй голові тихо. Навіть радники думок пішли у незаплановану відпустку. Коли тиша починає приголомшувати мене своєю тихістю, я розумію - час відправлятись на пошуки. Майклі зажди радіє в такі моменти. Іноді мені здається, що ми не підходимо один одному. Я думаю, люди на вулицях не вірять, що це мій пес. Він занадто радісний. Занадто люблячий. Занадто пухнастий. Занадто галасливий. Занадто літній. Занадто занадто. Я люблю слухати. Слухаю постійно: писк відкривання незмащенних дверей, вітання сусіда, власні кроки, гавкіт Майклі, звук розбирання горщика, стукіт дощу у віконних шибках, вулицю. Скільки себе пам’ятаю, зажди хотів жити ближче до центру. Та коли сюди переїхав, різко передумав. Мені завжди подобалось метро: відчуття вітру, утвореного швидкістю потягу, заповнені вагони, натовпи людей. Та коли я почав користуватись ним щодня, воно втратило свою неприборкану силу. Взагалі, будь-які речі втрачають для мене сенс, коли їхнє ім’я призвичаюється у мене на язиці. Знаєте, з’являється натираюче відчуття при вимові. Наче, як коли не можеш знайти ручку, яка лежить перед тобою на столі, через те, що вона так набридло твоєму оку, що зливається з фоном. Ця проблема зовсім мене не турбує. А от зовнішніх, мабуть трохи. Я не багатослівний, тому що мої слова на вагу золота. Те, що я загубив, теж має своє ім’я. Але я його не висловлюю навіть уявно, бо боюсь його зникненння. Без Нього я лишусь голодним назавжди. Дійшовши до кав’ярні, в якій мені подобається шукати, я починаю слухати. Тут працює дуже балакучий бариста. Я навіть заздрю його відносинам зі словами. Вони наче були заодно. Він підбирає їх так влучно, що можна побачити красу в літерах. Він розказував мені як проходить його день, поки варив мені каву. Розказував про його нову дівчину, поки чекав оплату. Розказував про що прочитав у газеті, поки ставив миску з водою Майклі. Посміхався, коли я вручив йому законні чайові. Атмосфера закладу підходила під пошуки. Тому я дістав блокнот, ручку, яка набридла, і заплющив очі. ⁃ чого я не можу позичити в свого баті 6 міліонів гривень - доносилось з сусіднього столику- знаєш чого? ⁃ Чого? ⁃ Бо в мого баті їх, блять, немає. ⁃ Ну да, Франко він такий. Шибанутик. Шибанутик…. Шибанутик. Шибанутик- гарне слово для використання. Його не шкода. Мабуть тому дівчина його й сказала. Взагалі, оцінювати діалоги- моє нове хобі. Поки те, що я шукаю загубилось, треба знаходити собі нове заняття. Хто зна, може ВОНО знайдеться в якомусь такому Шибанутику. - знаєш, дарагая- дрібний чоловік звернувся до жінки, нахилившись через весь стіл- єслі б мене поставили начальником сільгоспу, я б там таку діктітуру устроїв! Змішування мов. ⁃ розкажи, як ти взагалі живеш?- голос молодої дівчини доноситься з столику в кутку. ⁃ Какіє маі інтірєси? ⁃ Ну можна і так. Роздався сміх іншої дівчини- я не знаю цю пісню далі. ⁃ це просто питання. Яка пісня? ⁃ А. Вибач Просити вибачення хороша річ. Особливо коли їх хтось приймає. Я подивися на свій листок. Він так само лежав нетронуто порожнім. Це означає, що ВОНО не тут. Наступна наша з Майклі зупинка була лавка у парку на набережній. Зазвичай, я проходив повз це місце. Та в цей раз, всі параметри здавались ідеальними. Як тільки я сів, звернув увагу на музику вуличного трубача. Мелодію розносив сильний вітер, мета якого, здавалося, була здути мене з цього світу. Сонце все ще було за хмарами, але якимось чином пробивало своїм теплом. Пакет, застрягший у гілках дерева, неприємно шурхотів. Моя рука потягнулась до блокноту, ручки, яка була не настільки й жахливою. На порожній сторінці з’явились перші літери. І я зрозумів, що знайшов Його. Натхнення. 2022.
top of page
bottom of page
Якби було продовження, я б прочитала)