– Віднесеш вино до покоїв правителя.
Підтиснувши вуста, старша служниця впихнула Іді в руки глечик та швидко попрямувала далі. Взагалі сьогодні жінка поводилася інакше: опускала погляд, намагалася не дивитися у очі рудої, та поспішала. Це могло б видатися дивним, та дівчина не звернула уваги.
– А потім? Можу повернутися сюди, чи маю чекати за дверима?
Жінка стиснула губи в тонку лінію, перш ніж відповісти.
– Роби те, що накаже правитель.
Іда кивнула, хотіла перепитати, як має поводитися, проте часу не було. Вартові вже чекали на неї, аби провести довгими коридорами до поверху вельможі. Старша служниця поспішила покинути її, не даючи часу на питання. Лишень на останок кинула погляд на руду, наче хотіла щось сказати, але змовчала. Прямуючи до покоїв Гуді, Іда була сповнена емоцій. Певної гордості. Адже подібні привілеї серед служниць певно є плюсом. Та і можливо, колись вона зможе навіть поговорити з молодиком. Гуді видався досить приємним, він мав добрі очі. Може він буде краще ставитися до неї, можливо життя в Хексе і не буде настільки жахливим? Хай там як, вона вже не є частиною півночі. Її зрадили, продали, викинули як непотріб. Руда хитнула головою, відганяючи непрохані спогади. В грудях все ще щемило від образи. Та тепер вона в Хексе, і має пристосуватися до нового життя. Єдине, що не давало Іді спокою, це знання. Скоро сіверяни принесуть на ці землі хаос війни. Можливо варто було б попередити?
Роздумуючи, дівчина навіть не помітила, коли опинилася біля масивних дверей, котрі ведуть до покоїв вельможі. Вартові, котрі супроводжували її відступили, пропускаючи служницю. Іда глибоко вдихнула і тихенько причинила двері. Перше, що вразило її – безлад. На столі по центру кімнати стояло безліч різного: порожні келихи, глечики, залишки їжі, що вже встигли добряче зіпсуватися. На підлозі валялися якісь речі, подушки, простирадла, шкури На мить їй навіть здалося, що тут відбулося щось страшне. Можливо якийсь злодій пробрався до кімнат короля? Вона вже хотіла кинутися назад, до коридору, покликати вартових. Та ось з-за колони вийшов Гуді. Не знаючи як реагувати на дивне оточення, Іда присіла у поклоні.
– Ваша величносте.
Гуді ліниво махнув рукою, вказуючи на стіл. Він вже встиг прийняти міцного на душу. Настрій помітно поліпшився після отримання необхідної дози хмільного.
– Проходь, не соромся. Налий вина.
Правитель поплентався до столу, важко опустившись у крісло поруч. І потягнувся за келихом, випадково турнувши один з глечиків, котрий розбився об підлогу, розливаючи залишки напою.
Іда завагалася. Але не посміла перечити, пам'ятаючи слова настанови старшої. “Роби те, що накаже правитель”. У жінки було більше досвіду, та і псувати відносини з господарем в перший же день не хотілося. Вона швиденько підійшла ближче, і наповнила келих новою порцією напою з глечика, що тримала в руках. Озирнувшись, вирішила запитати.
– Чи можу я якось прислужитися? – А потім додала, – Можу прибратися у покоях вашої величності.
Гуді розсміявся. Новенька служниця видавалася такою наївною, такою милою і трохи незграбною. Він не міг не запримітити нове личко, її вроду. Дівчина відрізнялася від інших. Тут, у столиці, рідко можна було зустріти когось з таким кольором волосся, наче золотаве проміння сонця пофарбувало його сідаючи за обрій. Дівчина була незвичною. Йому сподобалося, що ця дикунка з півночі не опустила погляду під час першої зустрічі як інші. Щось було в її великих очах. Щось, що вабило його.
– Так. Буде чудово.
Іда кивнула, та невпевнено посміхнулася, і аби не зволікати, взялася до роботи. Перш за все, вирішила зібрати уламки розбитого глечика. Опустившись на коліна, вона почала збирати залишки посуду. Гуді спостерігав за її діями з певним інтересом. Йому імпонувало те, що дівчина стоїть перед ним навколішки. Наче ладна поклонятися йому як величним предкам, молитися йому. Ця свята простота була чарівною. Гуді облизав вуста, спостерігаючи за кожним її рухом. Окрім покірності було в ній щось незбагненно звабливе, коли вона ось так сиділа поблизу його ніг.
Зібравши шматочки, Іда скинула їх до порожнього відра в кутку, котрий, очевидно, використовувався для потреб господаря. Чомусь від уваги молодика їй стало незатишно. Він не зводив очей з неї. Ніби нічого не змінилося, але перше враження від зустрічі з королем стрімко тануло, а спʼянілий погляд гедь не пасував таким добрим рисам обличчя.
– Ще там, біля ліжка.
Гуді махнув рукою на купу речей. Іда кивнула, та поспішила прибрати вказане. Погляд випадково зачепився за мотузку, котра була прив'язана до однієї з колон, які утримували балдахін. Стало якось тривожно, та руда постаралася не думати про дивну знахідку. Виконає свою роботу, та піде. Врешті, саме цього ж від неї прагнули? Але щойно вона схилилась, аби підняти розкидані речі, Гуді підійшов ближче, обхопивши її за стегна. Іда зойкнула, та ледь не впала додолу перечепившись через подушку.
– Не варто так боятися, крихітко.
На обличчі молодика розтягнулася неприємна посмішка, від якої стало зовсім страшно. Цей вираз влади та хоті одночасно був гіршим за лють. Руда відчула, як її кидає в піт від паніки. Ті очі, котрі здавалися їй добрими, зараз неабияк лякали.
– В-вибачте… – пропищала вона, намагаючись відійти подалі. – Я н-не…
Та слова захлинулися, застрягли в горлі збиті потоком хаотичних думок.
В затуманеному погляді правителя тепер читалася небезпека, а його рухи стали більш напруженими, чіткими. Він наче хижак, що готовий в будь-яку мить кинутися на жертву. Іда злякано озирнулася і відскочила в бік, шукаючи порятунку. Відчула, що втрапила в пастку.
– О, то ти хочеш пограти? Мені таке подобається.
Обличчя Гуді оскалилося від задоволення та передчуття азарту. Давно він не мав справи з чимось новим, таким ніжним. Дівчата, котрі приходили в його покої швидко набридали. Він вже не запрошував куртизанок, бо всі вони були надто спокушені способом життя. Не перечили, виконуючи будь-які забаганки за гроші. Були ладні навіть власну рідню продати за монети. Це швидко набридло, видавалося нецікавим. Тепер, запрошуючи до покоїв служниць, він упивався своєю владою над ними. Але, ці дурепи, вочевидь, змовилися між собою. Припинили противитися, стали не кращими за продажних дівок. Не вистачало тієї іскри, певного супротиву з боку дівчини. Того самого чогось, що колись йому давала Асдіса. Вона вміло маніпулювала почуттями, могла підтримувати полум'я пристрасті, задоволняла його, чинила супротив. А головне – поверталася. Знову і знову. Аж ось, після вбивства Альмонда зникла. Спочатку Гуді хвилювався, а зараз навпаки радів, що однією проблемою стало менше. Єдине що засмучувало – Асдіса була гарною в ліжку. І цього часом бракувало. Жодна інша не могла наситити його. Шукаючи спосіб задовольнити потреби, Гуді використовував все більш переконливі методи – жорстокість. Але навіть біль не втамовував його бажань.
– Ти не зможеш втекти, адже і сама знаєш це.
Іда знову позадкувала, поглянула на двері – надто далеко. Було відчуття, ніби вона справді опинилася в клітці зі звірем. Такий хтивий погляд вона вже бачила. На мить обличчя правителя розплилося перед очима, змінилося на ненависне обличчя Мальнора. Іда кліпнула, і марево зникло. Тільки відчутия залишились ті ж самі – безпомічність, страх. За якими неодмінно прийде біль, якщо нічого не робити.
– Відпустіть мене, будь ласка. – Дівочий голос був тихим, таким невпевненим, нажаханим.
– Мені подобається, як ти просиш. – Гуді підступив ближче, розв'язуючи мотузку на штанях. – Якщо це буде вперше, не пручайся сильно.
Нове коло пекла, знову і знову. Іда виривалася, кликала на допомогу, але вартові не спішили рятувати служницю. Вона намагалася опиратися, та сили були нерівними. Після кількох ударів під ребра, вона стала геть безпомічною. Не змогла опиратися, не встигла втекти. Зап'ястя натирало мотузкою, руки закріплені над головою боліли від спроб виплутатися. Доторки Гуді викликали нудоту. Але її згоди не питали. Знову. Просто використовували аби вдовольнити хіть. Так само, як Мальнор з приятелем нещодавно. Хіба що правитель Хексе виявився ще більш збоченим у своїх залицяннях. На відміну від Мальнора, король застосовував силу не задля того, аби вона втратила свідомість чи не пручалася. Він явно отримував насолоду доставляючи біль. Удари, укуси, щипання – все це він робив аби збудитися ще більше. Іда навіть не підозрювала, що можна так знущатися над тілом. Від образу доброго властителя не залишилося нічого. Тепер ці риси обличчя здавалися їй потворними, наче у тих монстрів, що колись атакували Колд.
Гірше за все стало тоді, коли він почав душити. Розбиваючи її тіло на друзки, він з божевіллям в очах стискав пальці навколо дівочої шиї. У скронях пульсувало, а легені горіли від болю, та і цього було замало тому виродку. В якусь мить Іді здалося, що її почуття просто відключилися. Перед очима все розплилося, стало геть нечітким. Емоції, дійшовши піку наче згоріли, залишивши по собі згарище. Вона вже не розуміла, де є кошмар, а де реальність. Вже не кликала на допомогу, адже знала, що всім байдуже. Та і хіба могла бодай ковток повітря зробити, коли її шию намагаюся передавити. І коли Гуді прискорився, хрюкаючи від задоволення наче дикий вепр, свідомість нарешті зжалилася, та все поринуло у пітьму.
В якусь мить вона випірнула із забуття. Повільно, невпевнено. Повернувся біль. Ноги трусилися від напруги, коли дівчина спробувала перевернутися. поміж стегон пекло, наче там зняли шкіру. Попри те, що тіло боліло, їй вдалося зайняти більш зручну позу, дати собі змогу огледітися. Гуді не було у кімнаті. Це викликало полегшення, адже давало надію, що просто зараз ті жахи не повернуться до неї. Світло з вікна означало, що настав новий день. Це здивувало. Час тепер не був її союзником. Проте її певно скоро почнуть шукати, можливо звільнять. Не може ж вона стати полонянкою? Мотузка на шиї душила так само як нещодавно пальці короля, щойно вона намагалася зрушити з місця. Руки вже геть заніміли. Хотілося пити так сильно, що видавалося язик присох до піднебіння. Від криків горло пекло, і голос став хрипким. Їй би хоча б кілька ковтків рідини… Іда знову роззирнулася. Поблизу, на столику, стояв келих з недопитим вином. Вона спробувала дотягнутися, та все було марно. Так само завершилися і намагання звільнитися. Ніжну шкіру шиї натирав вузол мотузки, стримував її. Щойно вона намагалася хоч трохи зрушити з місця, дихання перекривало.
Іда нервувала, смикалася, плакала. Та все було марно. Скільки часу минуло невідомо. Адже врешті, втомлена та розбита від невдалих спроб звільнитися, дівчина заснула. Коли вона розплющила очі знову, небо вже було пофарбоване золотавими барвами.
– Я вже хотів було тебе будити.
Гуді ліниво пройшов повз ліжко, де була полонянка, та зупинився біля невеликого столику. Там, як і всюди в приміщенні, панував хаос. Та самого короля це взагалі не турбувало. Видавалося, цей гармидер найкраще демонструє його внутрішній стан. Справжнє обличчя Гуді – це безлад та бруд.
Король витяг з кишені якийсь мішечок, та кинув у невеличку ступу жменю сушених листів, а потім досить ретельно перетер їх, аби наприкінці зачерпнути пальцем порошок та втерти його у ясна. Іда спостерігала за дивними діями свого ката, і лише уявити могла, яку дію може мати подібний дивний ритуал.
– Пити… – прохрипіла вона.
Гуді хмикнув.
– А ти заслужила?
Ось в цьому і була відповідь на все. Чи заслужила вона? Чи заслужила того, аби до неї нормально ставилися? Просто як до людини, а не речі. Чи заслужила вона, аби її не тримали зв’язаною, наче вона скотина в загоні. І чи заслужила вона на всі ті негаразди, котрі випали на її долю?
Іда прикрила очі, зір знову затягло пеленою сліз. Від образи, безсилля та болю. Гуді насолоджувався ефектом трав, геть забувши про полонянку. Він раз по раз зачерпував нову порцію. Аж ось руда знову наважилася промовити:
– Пити! – цього разу виразніше, більш чітко.
Король хмикнув, та врешті взяв зі столу глечик з вином. А потім став коліном на ліжко, підніс ємність до обличчя служниці. В іншій ситуації, вона б не поводилася так, не просила б, не пила з рук іншого. Та то радше була б інша Іда. Та, котра ще не дізналася глибину зради та не пізнала силу чужого бажання. Іда зробила кілька великих ковтків, закашлялася ледь не захлинувшись, коли рідина потекла по обличчю, потрапила в ніс. Гуді спеціально розлив вино, спеціально тримав так, аби вона не могла втамувати спрагу. А потім в його голову прийшла інша думка.
– У мене для тебе ще дещо є.
Повернувши кухоль на стіл, він схопив ту саму невеличку ступку, в котрій перетирав трави. Він заліз на ліжко, хитро посміхаючись служниці. І аби не гаяти дорогоцінного часу веселощів, грубо смикнув руду до себе. Іда зойкнула, коли мотузка врізалася в шкіру глибше, зайшлася кашлем. Знову ледь не задихнулася, коли кисню забракло. Він не дав їй оговтатися. Сів зверху, стискаючи її стегна своїми ногами, саме тоді, коли запідозривши неладне дівчина почала смикатися. Щодуху бʼючи ногами, так що вузли розрізали шкіру, вона намагалася звільнитися. Покрутила головою, відвертаючись, та різкий удар по щоці на мить дезорієнтував, неприємно задзвенів у вухах.
– Ну ж бо! Тобі сподобається, обіцяю. Ти ще будеш просити мене про це.
Ще кілька спроб відвернутися завершилися нічим. В голові паморочилося від кількох ударів. Вже в наступну секунду, Іда ледь стримала писк, коли пальці юнака впилися в її щоки, насильно відкриваючи рот. Було боляче, щелепу стискало так, що там мали б залишитися синці. На очах виступили сльози, вона щось простогнала від неприємних відчуттів. Аж ось Гуді зачерпнув всю порцію порошку і всунув пальці в її рот, грубо втираючи гидкий пил у слизову. До горла підкотила жовч, почало нудити.
Іда хотіла виплюнути, хотіла звільнитися. Але нічого не вдалося. Чоловіча долоня була так міцно притиснута до її обличчя, що зуби аж боліли від тиску. Вже за кілька секунд язик онімів, а у голові почало паморочитися ще більше. Думки розмивалися, стали геть нечіткими. Так само як і бажання противитися. Тіло стало занадто розслабленим для того, аби чинити супротив. Думки про все що відбуватиметься далі не тривожили.
Свідомість повільно тягнуло в темряву, яка ставала густою та щільною, ховала дівчину у своїх крилах. І Іда не противилася тій пітьмі. Навпаки, намагалася заховатися там від знущань короля. Коли він стягнув з себе одяг і знову заліз на неї, сил пручатися не було. Десь в глибині душі навіть промайнула думка, що було б добре, аби ця темрява забрала її навік.
Іда розплюшила очі. Скільки минуло часу – не відомо. Голова паморочилася, все пливло перед очима. Тіло боліло, тремтіло від слабкості. Гуді знову не було поруч – на щастя для неї. Руки все ще були зв'язані, так само і на шиї була затягнута мотузка. Повільно перекотившись, наскільки дозволяло кріплення, Іда потягнулася до столика, і тремтячими зв'язаними руками вхопилася за келих. У роті знову пересохло так, що навіть дихати стало важко. Язик ще здавався онімілим, неслухняним. Принюхавшись, вона впевнилася, що рідина в келиху вино, тому жадібно припала спраглими вустами. Чутливість повільно поверталася до тіла, а з нею і біль. Синці, подряпини. Все пекло, і несамовито зуділо. Підтягнувши до себе простирадло, Іда прикрилася. Торкнулася пальцем оголеної шкіри на грудях, та ледь не зашипіла. Всюди буди дрібні подряпини. Боляче. Що цей виродок робив з нею? Може і добре, що вона не пам'ятає цього. Тільки сліди на тілі могли дати страшну відповідь на це запитання. Зіткана з болю, огиди та горя, забута, знищена, втоптана у багнюку хтивості. Руда схлипнула, коли сльози залишили вологі сліди на щоках.
Коли Гуді повернувся, Іда бажала б померти. Він поглянув на свою бранку, перш ніж зробити щедрий ковток вина прямо з глечика. А потім підійшов до ліжка та кинув шматок хліба. Так, наче вона справді була твариною.
– Поїж. Мене чекає ще багато справ сьогодні, проте після вечері ми продовжимо.
Не зважаючи на голод, Іда навіть не глянула у бік скоринки, котра лежала поблизу її ніг. Шматок в горло не ліз, від думки про те, що це пекло чекатиме її знову. Коли Гуді пішов, вона знову не стримала сліз. Від образи на саму себе, що така слабка, аби вирватися звідси. Від образи на природу, котра зробила її жінкою. Образи на предків, котрі залиши її напризволяще.
Гуді повернувся, як і обіцяв. Як і обіцяв – тортури продовжилися. Здавалося, що вона вже знала, що може чекати. Та і цього разу король знайшов нові методи знущання, робив з нею те, що гидко навіть згадувати. Цей клятий збоченець отримував нездорове задоволення від страждання інших. Та жодні крики і молитви не були дієвими, не могли врятувати. Іда переконалася в цьому. В якусь мить вона вже молила про той порошок, котрий міг би допомогти їй втратити відчуття, знову провалитися у рятівні обійми темряви. На щастя, Гуді охоче ділився своїм дурманним пилом. Принаймні за це Іда була вдячна. Пітьма не змусила на себе чекати, забираючи у свій в'язкий полон.
Ніч, день, знову ніч, або ж знову день. Час втратив обриси. Скільки вона знаходиться тут було важко збагнути. Кімната пропахла смородом від випорожнень, скислої іжі, вина та різних інших запахів. Та правителя, вочевидь, це не турбувало. Жодного разу він не впустив сюди нікого зі служниць. Ніхто не спішив прибрати покої володаря, ніхто не спішив допомогти їй.
Слабка та знесилена, зломлена, руда лежала на вологому від власної сечі ліжку, споглядаючи як за вікном пропливають хмари. Ця кімната стала для неї в'язницею. Тіло вже не заживало. Поверх старих синців та слідів з'явилися нові. Тортури з камери допиту вже не видавалися такими жорстокими. І певно жоден кат, не робив нічого подібного з таким божевільним задоволенням. Подряпини не затягувалися, адже жорстокий коханець слідкував за цим, ріжучи, дряпаючи знову і знову. Місцями ці рани почали запалюватися, шкіра навполо почервоніла. А бажання померти вже не здавалося чимось страшним. Вона відчувала себе брудною настiльки, що навіть якщо здерти шкіру власноруч, все одно той бруд залишився б. Бо він просочився глибше, прососив наскрізь.
Двері відчинилися і до покоїв увійшов Гуді. Іда навіть погляду не відвела від вікна. Там, між хмар вільно літали птахи. І дівчина заздрила їм, адже ті мають крила.
– Гей, дівко, – гаркнув правитель майже з порогу, – тобі пощастило.
Гуді пройшов кімнатою, потягуючись, а потім зупинився навпроти вікна, затуляюючи краєвид своєю фігурою. Іда дивилася наче крізь нього.
– Чуєш?
Гуді смикнув за мотузку, і погляд бранки сфокусувався на його обличчі.
– Сьогодні в мене бенкет. Надійшла звістка, що будуть важливі гості. І я в доброму гуморі.
Він опустився на ліжко поруч, та Іда навіть не ворухнулася. За ці незлічені дні, що видавалися їй чередою страждать, вона вже перестала пручатися. Знала, що таке тільки ще більше заводить цього покидька. Гуді продовжив:
– Тому… – протягнув він спеціально повільно та таємничо. – Я наказав старшій, аби тобі виділили чистий одяг та принесли води.
Він скривив ніс, відчуваючи запах випорожнень, котрі встигли просочити тканину та шкури на ложі. Іда ніяк не відреагувала. Не раділа, не сподівалася на звільнення. Їй вже було байдуже. Гуді навіть не звернув уваги на такий відсторонений погляд дівчини.
– Гості у нас пробудуть кілька днів, і я хочу аби ти добре прислужилася. Думаю, тобі буде приємно.
Він скривився у огидній посмішці. Звістка про приїзд правителя півночі хоч і стала несподіванкою, та Гуді наказав своїм людям ретельно готуватися до урочистостей. Він хотів справити враження, довести, що столиця це щось надзвичайне. Втерти носа сіверянам. Тому робота кипіла від світанку. Щодо Іди у нього були інші плани. Дізнавшись звідки походить дівчина, він не міг не скористатися нагодою, аби не виставити її тим, хто колись були власниками цієї рабині. Показати впертим дикунам їх місце. Ця дівка вже знатно наскучила йому за ці дні. А тому найкраще, що може зробити її гарне личко тепер – стати для відвідувачів певним нагадуванням. Гуді вже намалював в уяві ту мить, коли він, великий правитель Хексе та всіх об'єднаних земель використає свою владу, аби в черговий раз нагадати, що всі вони є лише підданими його величності. Норста він не знав, лише те, що було у загальних описах, що новий правитель півночі зовсім юнак. Зелений та наївний хлопчина – саме таким його уявляв Гуді. І певно юнак не відмовиться від більш відвертого видовища та жіночої ласки. Особливо після міцних напоїв та смачних частувань. Кілька повій вже запросили до палацу, аби ті обслуговували гостей міста. Сам же правитель хотів взяти руду північанку на очах своїх гостей. Поставити її на коліна і мати доти, поки вона знову не втратить свідомість. План був добрий. Гуді подумки подякував сам собі за такий тонкий розум, котрий ненав'язливо може дати гостям певний натяк.
– Що ж… – він відпив вина просто з кухля, котрий приніс з собою. – тобі випала неабияка честь.
Він встав, трохи похитнувшись, адже в очах все вже починало мерехтіти, та швидко взяв себе в руки. Справ було ще багато: контролювати підготовку до зустрічі з володарем суворих земель було важко, це потребувало його присутності. Тому Гуді рушив до дверей. Іда відвела погляд від вікна, спостерігаючи за потворою, котра ховалася під образом молодика. Розмова про честь її не вразила. Так само як і натяки Гуді про службу чужинцям. Хай світ згорить вщент, та вона так втомилася він нього. І від власного тіла, що стало розмінною монетою для чужих бажань.
***
Ейнар розглядав місто, котре стрімко наближалося з кожним ударом копит об землю. Ще здалеку він відмітив помпезність столиці та велич мурів. Хексе було звідусіль оточено високими стінами. І жодна армія, скільки б воїнів вона не налічувала, певно, не змогла б взяти його штурмом. Вежі височіли по периметру, і варта пильно слідкувала за кожним, хто хотів наблизитися до столиці. Звісно, він надіслав листа з попередженням про те, що збирається відвідати правителя. Та був впевнений, що розвідники на кордоні давно донесли про появу делегації до короля. Їх група не могла залишитися непоміченою. І хоча свита Ейнара не була численною, проте дорогі обладунки воїнів не могли ввести в оману, що подорожуючи не просто селяни, чи торговці.
З Норстом порівнявся один з його супроводжуючих. Старший у загоні, чоловік ніс службу вже понад десять років і мав бездоганну репутацію.
– Мілорде, чи будуть якісь накази?
Ейнар кивнув, наче отямившись від власних думок. Він хотів якомога швидше подолати відстань, котра розділяла його з коханою. Бо ж знав, що десь там Іда, і він має забрати її додому. За будь-яку ціну, він знайде її. Звісно, попереду його чекає складна розмова з королем Хексе, адже дівчина стала його власністю. Та хай там як, Ейнар був впевнений у своїй меті.
– Так. – У голову Норста прийшла думка, – Ми розділимося. Ти, та ще двоє з загону будете супроводжувати мене. Інші – розвідники, мають залишитися на території палацу. Хай шукають дівчину, ту, про яку я розповідав. Хай попитають слуг, варту. Тільки не надто наполегливо, аби не накликати підозр. Накажи, аби вони прогулялися містом. Може хтось щось знає. Хай попитають у служниць. Певен, кілька монет можуть розвʼязати язика будь-кому.
Ейнар витягнув невеличкий мішечок монет з внутрішньої кишені, та кинув його воїну.
Чоловік кивнув, та під'їхав до своїх людей, швидко пояснюючи їм завдання.
План був досить ризиковий. Шукати дівча у такому величезному місті – все одно що голку в сіні. Та перечити лорду він не став. Хоч і не розділяв аж такої зацикленості правителя. Кілька разів було хотів сказати, що є ймовірність того, що їм не вдасться знайти руду, та не посмів вимовити думки уголос, побоюючись реакції Норста. Вже встиг зрозуміти, що ця дівиця певно щось вартує для володаря, як він ладен їхати на її пошуки до іншого краю.
Брама, котра вела до міста, була величною. Здавалося, крізь ті ворота цілком міг би пройти цілий корабель. Прикрашена срібними щитами та різьбленими елементами вона видавалася надто урочистою. Та подібна помпезність тільки дратувала Ейнара. Тут було забагато людей, забагато будівель. Місто видавалося незатишним. Наче мурашник, котрий кишить шкідниками. Їх загін зустріли з почестями. Варта, гордо тримаючи щити з тисненням гербу столиці, вишикувалася вздовж шляху. Норст не міг не підмітити, що на таку кількість населення, воїнів не було надто багато. Це було дивно, адже Ейнар не раз чув, що місто патрулюють загони найманців з Солу. Можливо воїни спеціально зачаїлися серед мирного населення, або ж перебувають деінде? Чи то просто поки що не трапилися на шляху?
Поки вони прямували вулицями, хлопець розглядав все навколо. На обличчях мешканців Ейнар бачив безліч емоцій. Селяни розбіглися хто куди, та пильні очі стежили за гостями столиці звідусіль. У цих поглядах читалася якась тривога та одночасно зневага. Він встиг помітити як дивиться варта у бік його загону. Наче вони якісь дикуни, варвари, котрі є людьми нижчого сорту. Норст хмикнув під ніс. “Тепле вітання” для дорогих гостей певно так і виглядає. Чи ж бо причиною тому було те, що Колд не славився дорогими товарами, котрими тут торгували? Хай як, та північні землі не були родючими. Але в гірських хребтах можна було знайти більші скарби, аніж зерно, чи якась городина. І те, що ті самі скарби поки залишалися лише у руках сіверян, також було певним привілеєм. Хай як би Ейнар не був проти політики Ренгволда, та все ж відданість власному краю та його благополуччю змушувала його погоджуватися з цією точкою зору. Він в житті не обміняв би ні камінчика з гірського хребта, аби ці люди дивилися на нього інакше. Це було б оманою.
Вулички міста були схожі на лабіринт. Норст уважно роззирався навколо, вишукуючи поглядом найменші деталі. У серці жевріла надія, що десь серед тих людей він запримітить руді коси, та марно. “Нічого, треба тільки трохи терпіння”. Так він переконував себе, наближаючись до палацу. Якщо той виродок Мальнор не збрехав, то Іда десь тут. А їхня зустріч тільки питання часу.
Ейнар їхав впевненно. Не дивлячись на досить юний вік, він гордо сидів у сідлі. Адже встиг засвоїти урок – ні на мить не можна здаватися слабким. Коли навіть його люди попервах сумнівалися, підняли бунт, то що вже казати про них? Для кожного у столиці сіверяни були диковиною. Дорога наче навмисно звивалася, плелася між хат та перехресть. Аж нарешті процесія зупинилася біля головної будівлі. Оповиті плющем колони підтримували дах. Прикрашені фресками стіни оповідали історію міста із часів заснування. Навіть менші будівлі поруч і ті видавалися надто розкішними в порівнянні з суворими краєвидами півночі.
– Мілорде?
Чоловік у шкіряному жакеті низько вклонився. Поруч із ним стояв інший. На його опуклому череві виднівся медальйон радника. Він не вклонявся, не розпливався у награних посмішках. Навпаки, чоловік окинув прибулих поглядом та скривився, наче побачив перед собою пройдисвітів чи безхатьків. Ейнар знову не стримав пирхання. Від такої поважності його тільки смішило. Наче цей радник, міг би справді щось вирішувати в столиці. Можливо, хтось із них думає, що сягнув до зірок рукою, та Норст був впевнений, що це лише показове. Влада зосереджена в руках правителя, всі інші лише тіні.
– Мілорде Норст?
Звернувся чоловік, шукаючи поглядом того, хто має носити таке високе звання. Воно і не дивно, адже для подорожі Норст обрав простий та зручний одяг, котрий не відрізняв його від супроводжуючих. Пауза затягнулася. Ейнар вирішив більше не тягнути інтригу, тому подався вперед.
На мить радник втратив дар мови, оглядаючи лорда півночі. Його погляд зупинився на червоному свіжому шрамі, котрий перетинав обличчя.
Ейнар ледь стримався, аби не вишкірити зуби. Ну і телепень же той радник, як думає, буцімто його турбують погляди відрази. Норст не соромився відмітини на своєму обличчі. Вона стала вічним нагадуванням про мінливість долі і силу його власного характеру.
– З ким маю честь говорити? – він спеціально не спішився, залишаючись у сідлі, та споглядаючи зверху вниз на тих, хто їх зустрічав.
– Моє ім'я Сільгет, мілорде. Я один з радників його величності. Вас вже чекають.
Пузань махнув рукою, підзиваючи слуг, які одразу ж вклонилися та готові були виконувати наказ. Норст кинув погляд на своїх людей, перед тим як спішитися та рушити слідом. Німий діалог, підтримка і віра у кожного члена їх групи були надважливими. Необхідність слідувати правилам іншого краю, діяти так, як того бажає хтось інший не надто подобалася. Проте дипломатія зараз була на першому плані, тому доволилося погоджуватися. Норст вдивлявся в обличчя кожної служниці котру вони встигли зустріти на шляху. Той радник, котрий так “люб'язно” зустрів їх, на протязі всього шляху щось розповідав, вихваляючи столицю, наче та була центром всесвіту. Та Ейнар не слухав. Йому було абсолютно все одно. Навіть якби просто посеред Хексе бив фонтан із срібла, він не звернув би уваги. Адже шукав дещо цінніше.
Погляд постійно зачеплявся за різні деталі. Що далі вони йшли, минаючи коридори та сходи, тим більше втомлювався Норст. Його дратувало все це пишне убранство навколо, всі ті фрески на стінах. І він хотів було вже поскаржитися, як вони нарешті зупинилися поблизу дверей.
– Його величність наказав надати вам та вашим людям покої, аби ви могли трохи перепочити з дороги та змити пил.
Промовляючи це радник не стримав емоцію огиди. Кутик губ смикнувся, оголивши правдиве відношення, котре чоловік не надто приховував навіть попри статус гостя.
– Як великодушно з його боку. Скажіть, Сільвестре, – Ейнар навмисне назвав неправильне ім'я, насолоджуючись виразом обличчя радника, проте не дав тому змоги виправити помилку, – чи всі столичні радники виконують роботу прислуги? І чи можу я розраховувати на те, що ви будете люб'язними, та допоможете мені помити ноги?
Пузань вмить надувся як індик, наче щойно хтось зачепив його гідність. І без того округле обличчя роздмухалося ще більше. Норст же навмисно провокував чоловіка, насолоджуючись його емоціями. Вся ця гра в зверхність виглядала кумедно. Та радник певно забув, що в неї можуть грати обидва учасники.
– Вибачте, мілорде, – процідив крізь зуби той, – ви певно не знайомі з етикетом, та це і не дивно. Але я – радник. Якщо вам необхідна прислуга, то я покличу когось.
Чоловік знову гордо задер носа, ще більше роздуваючись від пихи.
– Було б чудово, якби прислуга була знайома з традиціями півночі, або сама з тих країв. Я хотів би вознести шану величним предкам за вдалу подорож. І був би радий розділити момент вшанування наших богів з людиною, котра знає традиції.
Радник натягнуто всміхнувся.
– Звичайно, мілорде, як накажете.
Щойно чоловік пішов, Ейнар з хвилюванням пройшов кімнатою, навіть не звертаючи уваги на убранство приміщення. Все що зараз було в його голові – Іда. Він всім серцем сподівався, що саме її відправлять до нього. Адже довгі роки між землями не було торгів, і рабів з Колду тут певно не багато. Він міряв кімнату широкими кроками, і не міг думати ні про що окрім майбутньої зустрічі. Моменту, котрого він так довго чекав.
Аж ось в двері постукали, і він щодуху побіг відчинити їх. Та так і закляк дещо спантеличений, коли там опинилася незнайомка. Тонкі коси обрамрали худе обличчя. Ейнар розгубився, бо був впевнений, що побачить кохану, натомість перед ним стояла якась дівчина. Служниця теж дещо знітилася, а потім присіла, схиливши голову в знак шани.
– Мілорде. Мені повідомили, що ви хотіли б вознести шану предкам. Це велика честь.
Голос незнайомки був приємним, хоча і дещо тихим. Дівчина не піднімала погляду, смиренно чекаючи на наказ.
Норст взяв себе в руки, хоча розчарування затопило всі думки. Певно, його настрій вмить передався незнайомці, бо та опустила голову ще нижче.
– Як тебе звуть? – Ейнар здивувався. Голос видався таким холодним, наче належав не йому.
Плечі дівчини затремтіли і перш ніж відповісти вона зглитнула.
– Деріс, мілорде.
– Ти сіверянка?
З недовірою перепитав Ейнар, оглядаючи дівочу фігуру. Примітив і те, що Деріс занадто схвильована, боїться його. Погляд зачепився за сліди від побиттів.
– Ні, але моя мати була з північного поселення, що неподалік кордону з Хексе.
– За що тебе покарали?
Він одразу ж пошкодував про питання, адже погляд дівчини міг спалити вщент. В цьому погляді було стільки болю та ненависті, що вистачило б на кілька душ.
– Я служниця. Чи має бути привід для покарання, мілорде?
Аби втекти від неприємної розмови, вона кинулася займатися справами. Налила воду з кухля до широкої миски, поклала рушник. І тепер жодного разу не дивилася на гостя, а обличчя її здавалося зосередженним.
– Скажи, Деріс, чи є с палаці ще служниці з півночі? Можливо з Колду?
На мить рука дівчини зависла у повітрі.
– В Хексе мало представників нашого краю. – спробувала ухилитися від відповіді.
– І все ж? Можливо нещодавно з'явилася новенька служниця? Руда, невисока? Іда.
Деріс помітно занервувала. Вона не знала як має реагувати на подібний допит, не знала, чого хоче Норст. Остерігалася ділитися інформацією, аби раптом не втрапити в халепу. Молодого лорда Колду вона не знала, проте багато чула про його батька.
– Вибачте, мілорде, я звичайна служниця. З подібними питаннями вам краще звернутися, до головної, або камердинера його величності. Впевнена, вони зможуть допомогти вам.
Аби якомога швидше піти, вона знову вклонилася та поспішила до дверей.
– Стій! – Скомандував Ейнар, і його голос забринів, сколихнувши ідеально рівну поверхню води у мисці поруч.
Він був одночасно засмучений і розлючений, адже навіть опинившись в Хексе, все ще не мав ані крихти нової інформації. Деріс зупинилася та заплющила очі, навіть дихання затримала очікуючи на наказ. Остерігалася бажань незнайомця, бо не з оповідок знала, чого може захотіти чоловік.
– Як раптом пригадаєш щось, я заплачу тобі. Сріблом, або свободою. Я хочу викупити Іду, і якщо ти допоможеш мені, то зможеш повернутися додому.
На мить в очах дівчини промайнув промінчик надії та він швидко згас. Востаннє вона бачила Іду перед тим, як та вирушила до покоїв короля. А Деріс добре знала, що робить він за зачиненими дверима. Знала, бо і сама ж нещодавно побувала по той бік збочених тортур. З того моменту минуло досить часу. Руда не повернулася ні за два дні, ні за три. А старша служниця карала за будь-які питання. Тож можна було зробити висновок, що нещасна втрапила в добрячу халепу, або взагалі вже відправилася до предків.
– Вибачте, мілорде, але я дійсно нічого не знаю.
Чи варто було говорити про те, що вона знала? Навряд… тільки проблем отримати на власну шию. Хто знає, може цей молодик нічим не кращий? Можливо розділяє погляди короля?
Ейнар на мить прикрив очі, за звичкою торкнувся обличчя і скривився, коли пальці пройшлися по нерівній поверхні рани, що ще гоїлася. Норст дістав монету, та простягнув її Деріс. Дівчина ж бо не винна, що не справила його очікувань.
– Можеш йти, Деріс. Сумніваюся, що предки почують мене сьогодні.
Відведений на відпочинок час здавався гірше за катування. Хлопець вмився, та обійшов кімнату кілька разів. Визирнув до коридору, і навіть думав аби рушити на пошуки самостійно, та врешті відмовився від цієї ідеї. Його люди вже займаються цим, він же як представник свого краю мусить бути більш обачним у своїх діях. Ейнар сподівався вкласти певний договір зі столицею. На відміну від Ренгволда, він не хотів війни та кровопролиття. Бо мати гарні відносини з сильним сусідом краще, ніж бездумно наживати ворогів. Норст був впевненний, що він зможе домовитися з Гуді щодо дівчини, і користуючись нагодою, запропонує зміцнити ділові відносини між двома країнами. Коли нарешті коли повернувся радник, Ейнар був готовий до зустрічі з правителем.
– Я проведу вас до зали, його величність вже чекає.
Посмішка радника була настільки ж нещирою, як і його спроби слідувати етикету. Замість легкого поклону, як того потребує статус Норста чоловік обмежився зухвалим поглядом і легким кивком голови, котрий не був схожий на вітання. Ейнар не впустив нагоди аби не подратувати пихатого служника столиці.
– Осмілюся запитати, Сеймуре, – знову ледь стримав посмішку, адже радник аж почервонів, коли лорд в черговий раз переплутав його ім'я, – вам хоча б платять за те, що ви виконуєте роботу камердинера?
У відповідь долинали лише незрозумілі буркотіння. Та Ейнар і не планував слухати їх, тому обійшов товстуня, і вийшов у коридор, де на нього вже чекали його люди. Раднику нічого не залишалося, як зробити вигляд, що нічого не сталося. Гордо заверши носа, він повів гостя до необхідного приміщення. Цього разу не було розповідей про столичну красу, але Норста це тільки тішило.
Нарешті, після десяти хвилин блукання коридорами, вони опинилися біля потрібних дверей. Ті відчинилися пропускаючи гостей всередину, і радник поспішив увійти перший з порогу волаючи:
– Представник Колду, північної частини об'єднаних земель, лорд Ейнар Норст.
Відрекомендував товстун, і схилився у поклоні, наче це він той самий гість. Ейнар знову хмикнув.
– Дякую, та в мене є язик у роті, аби самостійно промовити своє ім'я.
Сільгет трохи зніяковів, та кілька разів кивнув, перш ніж відкланятися. На його обличчі знову промайнуло незадоволення, проте і цього разу він змовчав.
– Звісно-звісно…– пробурмотів невдоволено, та скривився споглядаючи на Ейнара наче на якусь бридотну істоту.
Гуді зацікавлено поглянув у бік гостей. Широкоплечі, статні вартові, котрі супроводжували лорда мали досить дивні для воїнів зачіски. Довге волосся було стягнуте у коси на потилиці, один з них мав вибриті скроні, в іншого ж коси доходили до середини спини. У Хексе віддавали перевагу коротким зачіскам, вважаючи довге волосся безглуздим. Гуді скривився, не приховуючи відрази. Ці люди, котрі звуть себе північанами, виглядали наче дикуни. Але найцікавішим був лорд. Зовсім юний хлопчина, молодше за нього самого. Гуді поклястися міг, що цей пуцвінок, певно, ще жінку за цицьку не тримав, а вже гордо називав себе лордом. Рожевий слід від поранення на обличчі здивував. Так само як і чорні очі, котрі наче дивилися глибоко в середину душі. На язиці вже крутилося питання, котре все ж зосталося неозвученим.
Ейнар тримався гідно. Його не дивували та не вабили розкіш та пишність всього у залі. Столи ледь не ломилися від їжі, а жіночих спідниць мерехтіло стільки, що певно можна було б подумати, що столицю оберігають воїтельки. Перший погляд на короля, і Ейнар підтиснув вуста. Щось в погляді правителя здалося йому неприємним, хоча сам молодий чоловік не видавався злим чи підступний. Та якесь чуття всередині затріпотіло, попереджуючи про небезпеку.
– Ваша Величносте…– Промовив Ейнар, та не схилив голови, як того вимагає закон. Натомість, як в до того радник короля, лише коротко кивнув.
Це привітання здивувало, так само як і досить низький голос юнака. Та чого варто було очікувати від неосвічених дикунів з суворого краю? Лорд Колду був аж надто дивним по собі. Саме до таких перших висновків дійшов Гуді, щойно поглянувши у бік сіверян. Аби заповнити недолугу паузу, він вирішив скористатися найкращим методом, котрий добре знав – випити.
Запросивши гостей за стіл, Гуді з полегшенням припав до келиха з вином. Ейнар же не так стрімко прагнув напитися, віддаючи перевагу чистій свідомості. Він мав мету. Погляд пройшов вздовж стін багатого приміщення, оцінюючи все, і переводячи все в ціну. Без сумнівів, Хексе – місто золота та срібла. Певно, якби всі кошти, які було вкладено на створення палацу розділити, то вистачило б кожному жителю об'єднаних земель. Норст скривився. Доля дарувала йому титул від народження, та вона була привітна не для всіх. Чим далі від міста, тим бідніші були звичайні люди. Особливо це відчувалося на півночі. У той час, як в Хексе все аж блищало від срібла.
– Розпочнемо бенкет! – Зкомандував Гуді, і до зали моментально вибігло кілька служниць з тацями.
***
Іда чула гомін натовпу у дворі, голоси, котрі долунали навіть сюди, до її в'язниці крізь відчинене вікно. Ці розмови були схвильовані. Щось відбувалося, та хіба їй хтось розповість що саме? Вона тільки знала, що це чергові посли, котрі прибули до столиці. Важливі люди, котрим, скоріше за все, вона піде в дарунок аби задовольняти бажання вельмож. Знову… Вона всього лише іграшка в руках чоловіків, не більше.
Порожній погляд зачепився за блакитну смугу неба, котра виднілася крізь вікно. Іда підтягнулася на ліктях. Слабкість в тілі одразу дала про себе знати. Мотузка боляче врізалась у шкіру. Звідси не було видно того, що відбувається в дворі. Засурмили у роги, вітаючи гостей, і гомін посилився. Руда покинула спроби визирнути. Їй було байдуже до того, хто там. Хоч святі предки верхи на конях. Байдуже.
За дверима покоїв короля також почалася метушня. А вже за мить, цей буревій увірвався і до кімнати. Старша служниця з діловитим виглядом перетнула кімнату швидким кроком, наближаючись до ліжка. Жінка скривила носа, оглядаюяи Іду від голови до п'ят.
– Добре, що ти не спиш. – Промовила вона, оглядаючи стіл, де в ступі ще зосталися залишки порошку. – Відпочила і досить. Його величність наказав привести тебе до ладу та перевдягти.
Іда ледь не захлинулася гнівом, котрий наче блискавка пронизав її наскрізь, щойно слова злетіли з кінчика язика старшої. Те, що вона назвала відпочинком, було справжнім пеклом, приниженням. Раптова злість та образа за все нахлинули так раптово, що позбавили руду слів. Хай чоловік не здатен був зрозуміти, але почути подібне від жінки вона аж ніяк не сподівалася. Думала, що та зрозуміє, зможе якось підтримати. Натомість знову залишилася знеціненною, розбитою, знищеною. А гірше за все, це запізніле усвідомлення – старша знала. Вона знала, що чекає її тут, за дверима спальні короля, і нічого не сказала, не попередила. Допомоги чекати марно.
Старша допомогла від'єднати мотузку, звільняючи Іду з полону. Проте не для того аби врятувати. Лише для того, щоб потім знову віддати на поталу виродкам. Таким само як Гуді, таким як Мальнор, таким як… будь-хто з чоловіків. Іду затрусило від цих роздумів, від розуміння глибини цієї клятої безодні, в яку вона втрапила без можливості порятунку. Старша мургикала під ніс, все скаржилася та надто невдоволено пирхала, стягуючи з ліжка брудні тканини, котрі важко було б назвати постіллю. Іда стояла осторонь. Не допомагала, ніяк не реагувала. Старша поводилася так, наче все, що тут відбувалася за зачиненими дверима – норма. І ті сліди випорожнень, блювотиння та суміші питва та їжі на ліжку також прийнятно та цілком природно. Ті сліди крові – нічого не значать. Її крові… Руда ледь трималася на тремтячих ногах. Знесилене тіло нило від кожного, навіть найменшого руху. Попри це Іда огледілася. З дивом зрозумівши, що кімната з цього ракурсу виглядає незвично, інакше. Погляд раптом зупинився на дверях. Ті були не зачиненими. Хоча вартовий, котрий зараз стеріг прохід і виглядав досить незворушно. Чолов'яга дивився наче крізь простір, кудись між стін, між світів. Спокійний, зосереджений.
В голову Іди закралася божевільна думка. Навіть в роздумах спроба втечі виглядала провально. Бігти немає куди, мурашник-лабіринт не відпустить її з полону. Рано чи пізно вона втрапить у глухий кут, і дівчина добре це розуміла. Слабке тіло зараз не здатне до таких навантажень. І, можливо, вона впаде знесилена не покинувши навіть ці кляті покої. Та тільки бажання хоч раз вільно вдихнути було вищим за здоровий глузд. Ця кімната стала вʼязницею і катівнею одночасно. А що буде далі? Що може чекати на неї, коли король повернеться сьогодні? Може він віддасть її комусь ще? Як річ… Чи хтось приєднається до них? Скільки їх, мострів, ще захоче торкнутися її тіла?
Поки старша була зайнята прибиранням та буркотіла під ніс, Іда повільно рухалася у бік виходу. Намагалася робити це непомітно, тихо. Збиралася з силами, аби зробити вирішальний ривок, щойно досягне порогу. Пройти повз охорону непомітно буде складно. Схопивши з підлоги одежі та подушки, Іда виставила свою ношу перед обличчям, та опустила голову. А потім рішуче рушила у бік виходу.
Вартовий оглянув служницю незацікавленим швидким поглядом, і Іда вже думала, що воля близько. Та ось з коридору почулися кроки. Вже за мить інший чоловік у обладунках, крокував прямісінько у їх бік. Якби можна було б зігнутися ще нижче, Іда готова була навіть навколішки стати. Чолов'яга уважніше вдивився у купу одягу, за яким дівчина намагалася приховати обличчя. Вона несвідомо прискорила кроки, в спробі втекти якнайдалі. Вартовий пройшов повз, та раптом зупинився, нахмуривши брови та гукнув:
– Гей ти!
Серце різко впало вниз, розбиваючись на дрібні уламки. Паніка, страх, перехоплений подих, що застряг в горлі. Думати не було часу. Тіло, сповнене адреналіном зреагувало самостійно. Відкинувши речі, Іда зірвалася та чимдуж побігла коридором, навіть не встигнувши як слід обдумати подальші дії. Вона бігла так швидко, як це було можливо. Біль та слабкість вщухли, пустивши судинами чисту енергію страху, котра штовхала вперед.
Воїни одразу зметикували, що щось не так і кинулися слідом. Здіймати гвалт не хотіли, аби не відволікати короля від зустрічі з представниками інших земель. Сподівалися либонь, що швидко наздоженуть дівчину, та ніхто не дізнається.
Іда бігла вперед не жаліючи ніг. Врізалася у стіни на поворотах, боляче роздираючи шкіру об кам'яні виступи, але не зупинялася. Страх дихав їй в потилицю, змішався з її власним подихом. Вона чула вартових, вони були неподалік. Щось кричали, лаялися. Та вона бігла вперед. Наче звір у клітці шукала виходу, котрого тут немає. Вона не знала палацу, не бачила раніше цих веж та будівель. Попереду показалися напівзруйновані стіни і така сама похмура вежа без даху. Певно, ця частина була занедбаною. Іда щодуху рвонула в той бік, пірнаючи сходами нижче, в підземні коридори. Хай там як, але вона не здасться так просто. Хай її впіймають врешті-решт, та саме зараз Іда чи не вперше пишалася своєю сміливістю, котра змушувала її рухатися вперед.
Підземні ходи блукали, вели кудись далеко, наче лабіринт, плутаючи втікачку. Поворот, ще сходи вниз. Було сиро, та прохолодно, а в повітрі стояв неприємний запах плісняви, пилу та чогось ще. Кроки позаду не стихали, і руда бігла далі. Злякана, вона здригалася від кожного звуку. Часом видавалося, що її наздоженуть вже за мить, що то сама смерть дихає в потилицю, наступає на п'яти. Вона знову повернула, пірнаючи в черговий тунель. Неприємний запах посилився.
Тут було темно. Настільки, що далі бігти не було змоги. Просто не видно нічого далі витягнутої руки. Довелося шукати сховку, в надії, що її просто не знайдуть. Торкнувшись вогкої стіни, Іда рушила вперед. Вона намагалася дихати тихіше, прислухалася до кожного звуку. Пальці повільно рухалися по кам'яним стінам, аж ось рука провалилася десь в порожнечу. Це сталося так різко, що Іда не втрималася на ногах, полетіла долілиць в темряву. Руки врізалися у щось. Це була тканина, а під нею щось тверде. Тут смерділо гірше ніж в коридорі. Від страху та відчаю до горла підкотила нудота, посилена неприємним смородом. Дихати було важко. Іда спробувала підвестися, зачепивши ногою щось, що покотилося в бік. В скронях пульсувало, а від переживання та швидкого бігу, легені ладні були вилізти, вивернутися на зворот. В боку закололо.
Потроху, дуже повільно, Іда відповзла до стіни, намацавши опору. Спробувала сховатися, адже чула наближення вартових. Темрява повільно відступала, танула від світла смолоскипу, котрий ніс поперед себе один з вояків. Чим ближче вони підходили, тим ясніше було видно обриси приміщення. Іда закрила рот руками, аби не видати свого місця занадто голосним диханням.
– Де вона, відьомське стерво, поділася? – перепитав один з чоловіків.
– Та хто ж її знає… – цей голос видався зовсім неприємним, скрипучим. – як втрапить мені в руки, особисто шию зверну.
В розмову знову втрутився перший.
– Язика не зверни. Це іграшка Гуді. Не думаю, що він зрадіє.
– Чхати я хотів на те, як відреагує Гуді. У нього таких шльондр ціла купа. Сьогодні одна, завтра інша. Ця не особлива. Та і ти ж чув. Наче набридла вже йому. Хто зна, може цього разу і мені перепало б? Не дарма ж д я ці дні під дверима покоїв стовбичив. Може також випала б нагода ту дівку попорати.
У коридорі пролунав сміх. Цей неприємний звук відбився ехом, змушуючи втікачку замружити очі. Неприємно стиснуло в грудях.
– Я б вже краще на вулицю яку дівку знайшов. Після Гуді порати, все одно що прутнем бруд місити. Гидко.
Іда відчула як починає тремтіти її тіло, притиснула долоню до обличчя ще сильніше. Гірше за бруд… Обличчя обпекло сльозами, котрі прокреслили лінії по щоках, загубившись під долонею. Хотілося кричати, зриваючи голос до хрипу. Страх був сильним. Та сильніше була ненависть. До чоловіків, котрі так нахабно зазіхали на її тіло, і на саму себе за власну слабкість. Через ту зневагу, з котрою кожен дивився на неї.
– Ти диви… – знову почувся сміх, – І коли це ти такий вибагливий став? Щось я не памʼятаю, щоб тебе це турбувало, коли ти ту іншу…
Чоловік перебив його на пів слові:
– Ой, стулися вже. Все одно нічого тобі не перепаде, можеш не мріяти. Мені тут сказали, наче Гуді хоче цю шльондру гостям віддати. Що з неї взяти? А про того лорда ти сам чув…
– Ага. Розмови ходять, що він навіть судилища предків не боїться, уявляєш?
– Хто це тобі таке сказав?
Перший знову став до відповіді:
– Так він свого отця вбив, а потім наказав його кістки розбити. Танцював на них у ведмежій шкурі.
– Кажеш, наче сам бачив це. – Голос воїна був скептичним, хоча і дещо схвильованим.
– Не бачив, але розмови і до столиці дійшли. Селяни оповідають різне. Ось що я скажу, душа вирього чорна, проклята. Не заздрю я цій дівці. Він-бо, певно, гірше Гуді буде.
Останні слова вартового нагнали ще більше жаху. Аби не впасти у паніку, руда вирішила відволіктися від болісних думок, і обвела поглядом свій сховок. Зараз, коли вартові були неподалік, а їх факел повільно освічував все навколо, обриси предметів стали більш чіткими. Погляд зачепився за щось попереду. Те саме дивне, у що вона врізалася при падінні. Розум спочатку не міг розпізнати нічого у цій купі, аж раптом, ніби все склалося в єдину картину. Тіло затремтіло ще дужче. І судячи по відчуттям, тепло швидко відхлинуло від обличчя, сковуючи крижаними обіймами жаху. Натомість до самісінького горла підкотила жовч, почало нудити.
У тій незрозумілій купі почали вгадуватися обриси людського тіла. Воно не встигло розкластися, певно лежало тут не так довго. Іда вже не змогла б дихати, навіть якби прибрала руки від обличчя. Раптом весь кисень наче випарувався. Судячи з одягу перед нею була колишня служниця. Вартові підійшли ближче, і смуга світла відкрила погляду нові деталі. Нещасна була звʼязана і певно померла страшною смертю, адже її тіло було викривлено в неприродній позі, а просто на підлозі, неподалік Іда встигла побачити сліди подряпин. Осторонь валявся келих. Він відкотився, коли руда випадково зачепила його, підіймаючись.
Іда чула власне серцебиття. Воно гупало так сильно, що оглушало. Паніка дуже швидко розтеклася під шкірою холодом, стиснула легені, перекрила подих. А потім тіло почало трусити. Це була крайня точка. Не роздумуючи, Іда підхопилася на ноги, та щодуху побігла геть. Аби далі від місця де в кожен камінь склепіння просочив чийсь несамовитий біль страждання.
– Он вона! – прогарчав вартовий, кидаючись навздогін.
І знову сходи, коридори, незнайомі й такі заплутані. Тепер Іда вже бігла наче за нею гналися не лише стражі, а й привиди. В якусь мить смолоскип згас, і чоловіки, звучно вилаявшись відкинули непотрібну річ. Іда скористалася цією затримкою і звернула на черговому перехресті. Вона причаїлася, сподіваючись, що переслідувачі виберуть інший шлях. Кроки зашаруділи зовсім поруч, і… Рушили далі.
Закриваючи обличчя руками, руда тихо пішла вперед, насторожено прислухаючись до кроків неподалік. Голоси вартових не стихали, нервували. Довгий коридор вів далі, блукав між камених брил. Іда зауважила, що тут стіни не такі вогкі, і чим далі вона рухалася, тим прозорішою здавалася пітьма. Сморід також зовстався позаду, дозволяючи дихати. Тільки спогад про побачене не йшов з голови.
В якусь мить вона помітила розгалуження невеликих кімнат по обидві сторони. І обережно зазирнула у першу ж з них, сподіваючись, що не знайде ще когось. Тут, на диво було не так темно. Майже під самою стелею виднівся невеликий отвір, крізь який до приміщення потрапляло тьмяне світло. Його б не вистачило аби освітити кімнатку, проте завдяки цьому можна було хоч трохи розрізнити силуети різних предметів, прихованих від людських поглядів. Старі щити, ще з гербом Сейгена, правителя Хексе, котрий панував задовго до Альмонда. Якісь інші дивні меблі. Іда пройшла далі, зазираючи в ще одну таку саму кімнату, тільки по інший бік. Тут так само було віконце. Окрім світла, сюди долинав і подих повітря, котрого дівчина конче потребувала після пробіжки та паніки. Погляд швидко пробіг предметами, аж зачепився за щось блискуче, вкрите товстим шаром павутиння. У тьмяному освітленні важко було розгледіти предмет, та він наче манив, кликав, змушував підійти ближче. Іда не могла опиратися дивному бажанню роздивитися його. А тому, озирнувшись ще раз, аби впевнитися, що їй не загрожує небезпека, вона підійшла до предмету та простягнула руку, торкаючись пласкої поверхні. Повела рукою, збираючи пил та павутиння. Аж нарешті побачила дзеркальну поверхню. Вона швидко стерла залишки бруду, і нарешті підняла погляд розглядаючи відображення.
Секунда, і погляд зустрівся з іншою Ідою. Дівчина відсахнулася, ледь не зачепившись за мотлох на підлозі. Та руда з відображення виглядала інакше. Її шкіра надзвичайно бліда, губи набули синюшного кольору, а очі стали каламутними, страшними. Вогке волосся прилипло до обличчя неслухняними пасмами. Іда хотіла б кинутися навтьоки, подалі від жахливого віддзеркалення, але заклякла, не могла зрушити з місця.
Дівчина зі сріблястої поверхні посміхнулася. Але посмішка її була дивною. Навіть трохи лякаючою. З кутика синіх губ, витекла чорна рідина, залишаючи по собі брудний слід. Іда підняла руку, і постать у склі зробила те саме, та здалося, навколо неї захлюпотіла вода.
– Я вільна. – Почувся тихий голос, котрий наче лунав всередині голови.
Іда заозиралася ще більше лякаючись. Але не зрушила з місця. Якусь миттєвість вона шукала в тінях когось, чий голос вона чула. Але приміщення пустувало. Лише десь всередині луною бриніло «вільна». Іда хитнула головою, хотіла відігнати примару, котра говорить із нею.
– Йди геть!
– Мене більше ніхто не скривдить. Ніхто не торкнеться мого тіла, не зробить боляче.
Іда задихнулася від емоцій. Страх змішався з болем і очі затягнуло вологою. Чомусь останні слова принесли такий біль, що сили майже повністю випарувалися, повертаючи дівчину до жорстокої реальності.
– Відчепися…– голос прозвучав так тихо, зломлено, невпевненно.
Відзеркалення відповіло:
– Більше ніхто не скривдить мене. Ти ж також цього бажаєш? Час діяти, Ідо. Ти знаєш, що маєш зробити. Те, що давно вже бажала. Звільнитися… не тікати.
Голос тієї іншої розтанув, наче його і не було ніколи. Та хіба так і є насправді. Дзеркала не можуть розмовляти з нами. Іда відчула як тремтять ноги, як сильно стискає їй груди, не даючи вільно вдихнути. Та інша вона, з відображення, добре знала про всі думки. Руда затрусилася у паніці, обхопила себе руками і схилилася навпіл, до болю заплющивши очі. Вона – полонянка. Не тільки звичайна рабиня, не просто хвойда для Гуді. Вона полонянка власного тіла, котре можуть паплюжити, псувати, торкатися без її згоди. Вона полонянка власного серця, котре боліло від тієї самої миті, як вона покинула стіни Колду. Кохання до Ейнара розбило її вщент, знищило. Кохання до Норста привело її сюди. Перелякану, змучену, розгублену.
Шукати помилування у самої себе було найскладніше. І той внутрішній голос, котрий нагадував про всі погані моменти, що сталися, був найжорстокішим катом. Іда затремтіла, стримуючи істерику. Перетнула ту грань, що відділяє від спроб заспокоювати себе та виправдовувати. Зібравшись з думками, вона випросталася знову поглянувши у відображення. І знову подих перехопило, наче хтось боляче вдарив по ребрах. Та постать, котра дивилася на неї з відображення була гіршою за попередню.
Скуйовджене волосся, брудна шкіра, занадто відверта сорочка. Але очі… ті порожні очі лякали ще більше, ніж попереднє видіння. На шкірі виднілися синці, подряпини, виразки. А потім та руда в дзеркалі, повторюючи рухи, розвернулася демонструючи спину. Відбитки рук, чиїхось пальців щедро вкривали шкіру. Тільки тепер Іда зрозуміла, що ті сліди, котрі вона прийняла за бруд – то доторки інших, що залишили по собі відбитки. Відзеркалення знову повернулося. На втомленному обличчі дівчини не було жодних емоцій, цілковита порожнеча, і це лякало не на жарт. Тонкими пальцями вона потягнулася до спідниці, повільно підіймаючи поділ до коліна. Кров стікала по внутрішній поверхні ніг тоненькими цівками.
Іда наче прокинулася, оговталася від жаху побаченого. Тремтячими руками відпустила спідницю. І щосили кинулася до виходу навіть не озираючись. Бігла і бігла, аж поки коридори не привели її до майже непомітних дверей. Через дошки виднілося тьмяне світло, воно пробивалося в шпарини, кликало за собою. Відчинити їх виявилося складно, заржавілі петлі ніяк не хотіли пускати, а з іншого боку щось підпирало дерев'яну поверхню. Дівчині довелося вкласти всі залишки сил, аби сильніше штурхнути плечем двері. Щось затріщало, і врешті вихід було звільнено. Іда вирвалася на волю, озирнулася навколо. Здивуванню не було меж, коли замість гомінкого міста, вона побачила околиці поза стінами фортеці. За спиною грізно нависав високий мур, кущі, котрі затуляли вхід кривенькими гілками, а попереду була висока трава, що вела далі до рівнини. Зробивши кілька кроків Іда знову заклякла, коли перед нею розстягнулася блискуча поверхня водойми. Щось в грудях защемило.
***
Ейнар неохоче підніс кубок з хексійським вином до рота. Минула година, а правитель столиці вже був досить хмільний. Норста ж бісили ті дурнуваті жарти та хихотіння, компанія з незнайомих людей, і взагалі все навколо. Зазираючи в обличчя кожної служниці, Ейнар повільно втрачав надію побачити кохану. Голови дівчат були приховані під хустками, що ускладнювало ситуацію. Та жодна хустка, маска чи одяг не змогли б приховати від його погляду ту, кого він так відчайдушно шукав. Отже, дівчини тут немає. Розчарування залишилося гірким присмаком на кінчику язика, коли Норст зробив невеликий ковток.
– То як вам хексійське вино? Смакує? Певно, на півночі не роблять подібного?
Гуді розплився в дурнуватій посмішці. Його щоки вже залило хмільним румʼянцем, а очі здавалися трохи втомленними, сонними. Ейнар ледь стримався, аби не хмикнути.
– Вино добре. – І аби не образити правителя справжньою думкою про випивку, він поспішив змінити тему розмови: – Певно на щорічних торгах воно має попит серед представників інших земель?
Згадка про ярмарок, котрий так і не відбувся цього року одразу ж зіпсувала настрій Гуді. Він аж скривився. Це не залишилося без уваги сіверянина.
– То це правда, що люди кажуть, – не вгамовувався Норст, – що в дні святкувань та торгів хексійське вино тече в жилах замість крові?
Король кивнув, гордо випнувши груди.
– Звісно. А чи правда, що на півночі під час заметілі все ще можна почути рев драконів?
Ейнар ледь не засміявся. То ось у що люди вірять? Ну то і на краще.
– О, так. Дехто з тих, хто ходить у гори, навіть запевняв, що бачив справжніх драконів за хребтом. Та будьте певні, ваша величносте, якщо б це була правда, то я б неодмінно знав про це. Норсти – один з найдавніших родів сіверян.
Гуді налив нову порцію вина, не дочекавшись навіть служниці. Не вперше, як підмітив лорд. Король явно не мав міри. Музики в кутку грали ненавʼязливу мелодію.
– То чому вас, мешканців півночі, називають сіверяни? Чому не північани? – Він захихотів, наче сказав найвдаліший жарт у своєму житті.
Ейнар сильніше стиснув келих. Його неабияк дратувала персона правителя, і вся ця ситуація в цілому. Ось наче він так близько опинився до того, аби побачити кохану, а замість цього сидить та слухає дурні жарти пʼяного.
– Бо ми походимо від прадавніх людей, котрі мешкали на наших землях. Вони називали себе Сівéри. Вони вірили у творця Сіве, що створив високі гори і глибокі прірви, величні ліси та поля. А ми віримо у них. Бо шануємо памʼять тих, хто жив на нашій землі та творив її історію. Тому ми звертаємося до них за мудрістю та шукаємо справедливості. Тому сіверяни завжди залишаються сіверянами, незалежно від місця де вони живуть.
Ейнар залишався спокійним ззовні, хоча всередині аж кипів. Йому не подобалося пояснювати такі звичні істини. Бо відчувалося, що насправді, це геть не цікаво співрозмовнику. Гуді махнув рукою, і до зали знову потяглася ціла низка служниць, котрі заносили різні страви, розставляючи на столі. Наче тут має відбутися святкування щонайменше на два, а то і три, десятки осіб. Це марнотратство виглядало ще більш недоречно, ніж танцівниці, котрі з'явилися в залі. Судячи з одягу, вони походили зі східних земель. Їх вбрання важко переплутати. Ейнар не впустив можливості запитати:
– У вас шанують культуру Солу? Це цікаво. Певно, найманцям приємно знати, що культура їх краю вельми прийнятна для столиці.
Гуді якось скривився. По виразу обличчя короля не було зрозуміло його справжніх емоцій.
– Хексе – це центр культури. І ми не маємо чекати одобреня інших країв.
Музики заграли нову мелодію – повільну, чарівливу, якусь надто сумну. Ейнар задивився наче причарований дійством. Дівчата рухалися у танці, наче перепливали з місця на місце, як чарівні жительки ставків, що ваблять до темних глибин.
Серце дівчини все ще вистрибувало з грудей після втечі, але в голові вже було порожньо. Всі думки, хвилювання та горесті вмить зникли, щойно босі ноги торкнулися ніжних паростків трави. Вона так втомилася за останній час, втомилася розчаровуватися в інших, і в собі. Втомилася від тієї зневаги, котрої не заслуговує її тіло. Де тепер їй подітися? І хіба зможе десь знайти спокій в інших місцях? Навряд…
Іда повільно озирнулася. Стіни Хексе височіли позаду. Як дивно це все було: у такому величезному світі бути настільки самотньою. Дівчина йшла вперед навіть не замислюючись над подальшими діями. І лише опинившись поблизу ставка зупинилася розглядаючи дзеркальну поверхню, в якій відображалося небо. Посеред водойми колихалося листя латаття, а відблиски проміння танцювали мерехтливими вогниками. Раптом пригадалося, як біля такої ж водойми вона зустріла Ейнара. Той дивний момент, котрий щось змінив у ній. Майже пірнувши в забуття, вона тоді була врятована. Та для чого? Аби знову опинитися на дні? Очевидно, від долі не втекти. Та і чи є сенс?
Іда не зчулася, коли рушила далі. Вода повільно прийняла в свої обійми дівочі ноги. Прохолода принесла полегшення, змила всі проблеми одним доторком. Іда зробила ще кілька кроків. Вона вже давно прийняла для себе це рішення. Певно, ще в ту мить, коли гілки дерева душ над її головою спліталися в непроглядну стелю, та не змогли захистити. Здалося, що попереду щось проплило, сонячне проміння на мить відбилося відблиском на дзеркальній лусці. Та дівчина не звернула уваги. Хай що то було, воно не страшніше за монстрів з людськими обличчями, котрі називають себе чоловіками. Водорості торкнулися її стегон, наче пальцями огладжуючи ті місця, котрих раніше торкалися грубі долоні короля. Спокій просочився всередину разом з прохолодною водою ставка. Іда кинула останній погляд на стіни величного палацу, вежі котрого, здавалося, тягнуться до самих хмар. Видихнула, перш ніж пірнути в лагідні обійми морської істоти, що чатувала поблизу, торкаючись лускатим хвостом дівочих ніг.
Ковток вина застряг в горлі, наче дихання раптом не стало. Норст закашлявся, відставивши велих з напоєм. Його супроводжуючий одразу ж кинувся до володаря, з острахом озираючись. Воїн на мить подумав, що лорда отруїли, і вже ладний був захищатися від нападу ворожих вартових. Та на подив ніхто з хексійських вояк не спішив атакувати, а на обличчі короля читалося занепокоєння.
Музика стихла, а серед прислуги також почалася метушня. Хтось подав гдечик з водою, хтось навіть збирався бігти за цілителем. Ейнар аж почервонів від приступу кашлю, котрий розривав горло. Та нарешті повітря хлинуло до легень болючим потоком.
– Як ви? Мілорде? – в очах його воїна читалося одразу занепокоєння і полегшення від того, що Норст дихає.
Ейнар махнув рукою, показуючи, що все в порядку. Хоча в роті все ще стояв неприємний дивний присмак болотяної води, а у вухах дзвеніло від тиску.
– З вами все гаразд? – цього разу поблизу пролунав голос Гуді.
– Так… – хрипло промовив сіверянин.
Приміщення знову наповнили звуки музики, ніби нічого не сталося бенкет продовжився. Та Ейнар вже не торкався келиха. Якась тривога ятрила душу зсередини. Пісні продовжувалися вже понад три години, і вся ця атмосфера почала тяжіти. Вино в келиху короля не скінчалося, і судячи з його настрою, юнак майже перетнув межу. Слова Гуді ставали все більш повільними та тягучими, часом незрозумілими. Король розлігся на подушках та шкурах, вже не надто хвилюючись над дотриманням етикету.
– Впевненний, ці пташки вміють не тільки співати. – все більш відверті фрази щоразу зривалися з вуст.
Ейнар же і надалі сидів на своєму місці, ігноруючи поведінку людини, котра вважалася правителем об'єднаних земель. Чим більше часу минало, тим більше дратувала його персона пихатого пʼянички з короною на голові. Гуді був не набагато старший, та поводився геть нерозважливо. Ейнар гидливо скривився, коли помітив, як хексієць запустив руку під спідницю служниці, поки та наливала вино до його келиха. В голові вмить постав образ Іди. Норст вже уявив як хрустят кістки зламаних пальців Гуді. А від мимовільної думки, що він міг так само торкатися його коханої всередині спалахнула лють.
Недобрий погляд гостя хмільний правитель трактував по-своєму. Час йшов до вечора, і саме час було перейти до інших частувань.
– Мої шановні гості, – він гикнув перш ніж розтягнути вуста в посмішці та продовжити говорити, – мають насолоджуватися перебуванням у столиці. Насолоджуватися в усьому!
Гуді плеснув у долоні, і одразу ж, наче нізвідки з’явилися дівчата. Двійко опустилося на подушки поблизу короля, ще двоє підійшли до Ейнара, вклонившись. Погляди їх не виглядав скромним, та і самі красуні щедро демонстрували свої принади, виставляючи груди напоказ. Ейнар скривився.
Він було вже хотів відправити куртизанок світ за очі, та коли розвернувся, то помітив схвильоване обличчя розвідника, котрий щойно з'явився у залі, та не насмілився підійти ближче. Не звертаючи уваги на занадто відверте дійство поруч, Норст покликав свою людину підійти ближче.
Чоловʼяга явно почувався ніяково, і навіть погляду не підіймав, все поглядаючи на двері.
– Які новини? – голос лорда був хриплим від хвилювання.
Розвідник ще більше знітився, почувши нотки надії в запитанні.
– Ми знайшли її, мілорде.
Ейнар ледь не підскочив від цієї новини. Він так чекав цих слів. І ось нарешті його надії справдилися. А довгі дні тривоги та страху залишаться позаду. Цей клятий бенкет і дурнувата компанія пʼянички скоро зітреться з памʼяті, щойно він повернеться з дружиною додому. До Колду, де тепер вони можуть бути разом. Де тепер вона не буде простою служницею. Вона його королева, його жінка. Від нетерпіння лорда аж трусило.
– То де вона? – Норст встав, ладний бігти на зустріч до коханої. Щастя розпирало зсередини, надавало крил.
Чоловік підтиснув губи, все ще не бажаючи виносити вирок, і стати тим, хто приніс дурну звістку. Аж тут до розмови приєднався король, котрий геть не розумів зміни настрою гостя, сприйнявши появу людини Норста інакше.
– У нас багато гарних дівчат, і людям твоїм перепаде. Хай би приєднувалися…
Гуді встав, потягнувшись до стільниці. Його повело в бік від кількості випитого. Веселий настрій короля був абсолютною протилежністю до того, що відбувалося зовсім поруч. Він махнув рукою, віддаючи команду музикам грати голосніше. До зали зайшли ще дівчата у відвертих одежах, та зосталися стояти в дверях очікую подальших наказів.
Ейнар відчув, що щось не так. В грудях стисло від поганого передчуття. Цей липкий страх розлився по судинам миттєво, як холодна вода.
– Де вона? – Голос Норста став крижаним.
Чоловік врешті відповів, не підіймаючи погляда на лорда.
– В палаці стався невеликий переполох. Нашим хлопцям вдалося розговорити одного з вартових. Схожа за описом дівчина втекла, її переслідували та не наздогнали. Хлопці прочесали околиці і зовсім випадково, як пішли води набрати, побачили… Її тіло дістали з водойми, проте було надто пізно. Мені школа, мілорде.
Норст хитнув головою. Слова його воїна не вкладалися в голові, здавалися незрозумілими, наче той раптом почав балакати іншою мовою.
– Вона в порядку? Хай зачекає мене…
Він не встиг договорити, коли чоловік перед ним нарешті підняв погляд, зустрічаючись очима з розгубленим поглядом правителя.
– Мені шкода… – Знову промовив він, але більш сміливо проголошуючи правду. – Вона мертва, мілорде.
Ейнару потемніло перед очима. Надокучливий писк у вухах змінився тишою, повним вакуумом, котрий здавалося стягнув ребра в міцних обіймах, не дозволяючи дихати. Все навколо втратило обриси, пірнувши в суцільну темряву, котра сочилася зі зраненого серця.
– Що? – перепитав, все ще не сприймаючи слова підлеглого як правду.
– Потонула дівчина.
Ейнар раптом пирхнув, кисень обпалив легені, як подих дракона випалює все вщент.
– Ні, певно ви помилилися… це не вона. Може інша?
Руки затремтіли, істеричне хвилювання голками пронизало грудну клітину. Та воїн залишався непохитним.
– Її опізнали, проте, ви маєте винести остаточний вердикт. Підтвердити особу дівчини, чи спростувати.
Ейнара наче крижаною водою облили. Холод увірвався до кожної клітини його тіла і свідомості. Був таким само обпікаючим як і жар, залишав по собі пустку. На плече опустилася рука Гуді. Румяний від випитого, він розтягнув вуста у кривій посмішці.
– Ну ж бо… оно які дівиці. Яку забажаєте. Чорняву, чи білявку. Та хоч двох одразу. – Він забулькотів сміхом, очевидно оцінюючи сказане як щось геніальне, – А як і ці не до вподоби, то маю і руденька дівицю. Її молоденьке тіло порати саме задоволення. До речі, вона здається з ваших країв. Як же її там? Ілу?
Хміль затьмарив розум даючи волю язику, і Гуді тріпався, вихваляючись власними «перемогами». Сенс сказано королем дійшов до Ейнара не одразу, затуманена свідомість не хотіла сприймати інформацію, та коли всі деталі зібралися в єдину картину, темрява остаточно поглинула його душу. Навіть очі і ті стали суцільно чорними, без натяку на щось людське. Пригадалися слова з пророцтва відьми – Дракон, що втратив серце ладен спалити цілий світ вщент. Та і цього, певно буде замало аби втамувати несамовитий біль.
У вухах загуло від люті, що рвалася назовні, кігтями розриваючи груди. Ейнар вихопив свого ножа з піхв, та розвернувшись всадив зброю по саме руківʼя десь в районі паху Гуді. Пальці одразу ж залило теплою червоною рідиною. Король вирячив очі і беззвучно, ніби риба відкрив рота. Секунда часу, ніхто ще не усвідомив того, що сталося. Перша крапля крові впала на підлогу. І час, що до того здавався сповільненим, знову повернувся до звичного перебігу. Темрява не відступала, вона випалювала Ейнара зсередини. Вчепившись вільною рукою у шию правителя, він щодуху смикнув ножа вгору. Гостре лезом захлиналося, гальмувало та все ж робило свою справу, розтинаючи тіло Гуді. Ейнар пірнув у розрізану плоть майже по лікоть. Спостерігаючи за тим, як кривава піна булькотить з рота короля, а в його переляканих очах згасає життя. За мить внутрощі Гуді хлюпнули під ноги, а всі присутні завмерли шоковані тим, що сталося. Перший крик жаху розрізав приміщення, оголошуючи кривавий початок майбутніх подій.
