Що може бути спільного між хлопцем, що шукає вбивцю свого батька, і хлопчиною, чиє життя перетворилося на суцільну пастку?
Оріджинал про стосунки двох хлопців, що живуть по різні сторони закону. Один - поліціянт-стажер, йде стопами вбитого батька, інший - вимушений виконувати будь-яку майже завжди нелегальну роботу, аби вижити. Вони зустрічаються таємно, знають далеко не всю правду один про одного, хоча їх пов'язує й минуле, й теперішнє, й лише від них залежить, чи пов'язуватиме їх майбутнє.
тґк "Тримай ґейську книжечку"
#S #B2 #Максі #ВПроцесіНаписання #Кримінал #Інвалідність #Детектив
5. Алекса та Клара
Хмаринка густого диму вилетіла з вуст і розлетілась квадратною кімнатою. Ентоні знову затягнувся, розглядаючи світлі стіни крізь сиву пелену байдужими очима. Кімнатою роздався стукіт. Чоловік ліниво повернув голову ліворуч — до його джерела. Над підвіконням завис хлопець, намагаючись відчинити вікно. Поруч з ним на підлозі лежала розчинена металева коробочка й розкидані довкола цигарки.
— Чорт! — ледь чутно кинув хлопець.
— Облиш. — чоловік скривився, висловлюючи свою зверхність повною мірою. Хлопець навіть не подивився в його бік і продовжив збирати. Поставивши повну коробку назад і віддаль, аби не зачепити знову, таки відчинив вікно. Ентоні нічого на це не сказав, лише провів його поглядом. Дим поволі посунув до вікна. Лекса, ігноруючи присутність чоловіка в кімнаті, плюхнувся назад у ліжко. Ентоні знову затягнувся, стискаючи сигарету між двома короткими пальцями. — То, куди ти вчора втік?
— Це тебе не стосується. — обличчя ледь перекосилось від цього питання й серцебиття прискорило темп. Лексі довелось докласти зусиль, аби відповісти рівно.
— Знову був у клубі чи… — чоловік струсив попіл з сигарети в павзі, спонукаючи хлопця завершити за ним речення.
— Відчепися. Я хочу спати. — Алекса відвернувся до стінки й міцно заплющив очі за принципом “я не бачу, отже і мене не видно”.
— Раніше лягати треба. — з вуст, разом зі словами, вилетіла чергова хмарка, заповнюючи кімнату. Лекса вловив шарудіння одягу, і якась його частина видихнула з полегшенням, проте дарма. Звук зник, а Ентоні все ще сидів у кімнаті. Лекса роздратовано розвернувся до нього.
— Що ти взагалі тут робиш?
— Прийшов розповісти про нову роботу, а ти спиш. — той знизав плечима, зручніше вмостившись у чорному комп’ютерному кріслі. Крісло тихенько рипнуло під ним.
— І ти вирішив викурити мене звідси?
— Ну ти ж сам ніколи не вилазиш.
“Ніби є чого вилазити”. — крутилось на язику, проте хлопець все ж не наважився сказати вголос. Лекса зі стогоном сів, подумки прощаючись зі сном:
— Кажи.
— Двадцять другого зачистиш одне місце. — Ентоні нарешті облишив цигарку й тепер дивився прямо на Лексу.
— Яке?
— Стару “точку” в покинутій будівлі, в нашому районі.
— Як?
— Підірвеш. Завтра забереш усе потрібне у Дениса. Решту дізнаєшся потім. Працюватимеш зранку, тож диви’ не проспи. Клара простежить за цим. — Ентоні набридло тримати інтригу й він нарешті вивалив усю інформацію. Лекса знав, що так станеться й треба було лише почекати, але щоразу його терпіння було все менше.
— Якщо вона стежитиме, то я і не ляжу. — хлопець хмикнув, мимохіть роздумуючи, чим зараз зайнята дівчина.
— Теж правда. — вираз на його обличчі мав слугувати за усмішку, але назвати це так було важко.
— Ми підемо вдвох? — надія у його голосі прозвучала яскравіше, ніж мала б. Здавалося, що Ентоні це не сподобалось.
— Вона прикриватиме тебе з вулиці. Ти робитимеш усе сам, як зазвичай.
— Вона могла б мені допомогти всередині, а на вулицю поставити можна кого завгодно.
— Ні. — Ентоні жбурнув недопалок у маленьке металеве відерце під столом, що слугувало за смітник, підвівся й попрямував до дверей.
— Але чому? Це було б швидше й…
— Я сказав “ні”. — Ентоні залишив кімнату, на відміну від його голосу — надміру солодкого, особливо для цієї ситуації — що ще кілька митей розгулював поміж глухих стін.
Лекса плюхнувся в постіль, споглядаючи білу, місцями нерівну, стелю. Хлопець скрипнув зубами, одночасно стискаючи долоню й вдарив нею по ліжку. Матрац за інерцією підкинув руку вгору, та знову впала вже розслабленою.
“Точками” називались підпільні лабораторії, де незаконно виготовлялись набої до зброї, якою Ентоні торгував переважно легально. Вони знаходились у різних непримітних місцях, як ось підвал покинутого будинку або приватна будівля завзятого хіміка, який згоджувався на подібну діяльність. Більшість з них налагоджено функціонують вже роками, проте часом траплялось і так, що деякі “точки” з тих чи инших причин доводиться прибирати. Буквально теж. А з хімічними залишками (особливо пороху), що залишались в приміщенні, вогонь чи вибух порався якнайкраще, не залишаючи поліції жодних корисних слідів.
Одного разу Алекса вже брав участь у підпалі, в якому, на щастя, як йому було відомо, ніхто, принаймні невинний, не постраждав. Це було легше, ніж очікував хлопець, проте тоді він лише допомагав. За останній місяць рівень складності завдань від Ентоні виріс втричі, і це не могло не бентежити. Сьогодні працювати не доведеться, але чи вийде тепер поспати?
Лекса вкотре намагався завести нормальну розмову і в котре даремно. Ця дивна, ніскілечки не обґрунтована надія, якій він щоразу піддавався, змушувала розчаровуватись дедалі більше. Ентоні виклика́в у Лекси лише огиду та презирство, і ще трішки страх, але від думки, що він — його сім'я, що він — єдиний, хто сяк-так опікується і цікавиться ним, шкіра вкривалась сиротами й виникало бажання піти помитися. Часом, коли погляд Ентоні занадто довго затримувався на Алексі, здавалось, що він не належить собі. Так сталося й зараз.
З думок хлопця вирвав тупий біль у плечі. Лекса сів і подивився на праву руку: бинт розмотався і його край сильно визирав з-під рукава. З певним докором до своєї наївності Алекса підмітив — Ентоні навіть не запитав про це. Вчора Раске обробив його рану, переймався його самопочуттям, був навіть готовий втрутитись. Вчора Раске підтримав Лексу, без зайвих розмов чи питань. Просто був поряд. Просто був щирим. Захотілось знов опинитись поруч з ним. Лексі пригадувався його голос, дотики, запах. В низу живота і позаду шиї пробігли мурахи. А що зробив для нього Лекса? Брехав, піддавав ризику, використовував. Хоч скільки відганяй ці думки, хоч у який найвіддаленіший куточок свідомості ховай — все одно це залишиться правдою. Груди стискало від розуміння, що він не може навіть написати йому. І від того, що колись це доведеться закінчити й чекати цього недовго. Він не хотів брехати далі, але не хотів визнавати, що має інший вибір, адже він означав кінець їхніх зустрічей, які так сповнювали хлопця відчуттям якогось сенсу.
Лекса зняв футболку й відкинув її на підлогу. Не дивлячись на те, що бинт був затягнутий досить туго, від Лексиних активних рухів він ледь тримався. Увесь просяклий кров’ю, він більше нагадував облізлу від страшної участі шкіру, ніж те, що мало допомогти рані загоїтись. Замотувати це назад, як спершу планувалось, не було сенсу. Ентоні вже пішов, та Алекса все одно б не попросив у нього допомоги. Хлопець встав і попрямував до ванної кімнати, притримуючи бинт, підхопивши на шляху футболку.
Клацнув вимикач, одежа полетіла у кошик. Лекса поглянув на своє відображення у захляпаному дзеркалі: бліде обличчя, світлі очі, розпатлане темне волосся — усе, як завше. Він потягнувся до шухляди ліворуч від раковини — там завжди лежали якісь бинти та инші штуки. Порозкидавши вміст в сторони, хлопець натрапив на потрібну річ — пачку широких пластирів. На щастя, вона не була порожня, й невдовзі після того, як подряпина та шкіра навколо були ретельно вимиті й витерті сухою серветкою, один з тих пластирів опинився на рані. Алекса знову поглянув у люстро, оглядаючи результат: воно мало не надто певний вигляд, проте хлопець вирішив, що це цілком згодиться. Лекса з жалем поглянув на футболку — навряд чи їй вже щось допоможе. Закривши шухляду, хлопець попрямував снідати.
Кухня була не набагато більшою за ванну кімнату: тут ледь містився маленький столик та два стільці, хоч обома одночасно ніколи не користувались, маленька плита, чайник, мікрохвильова піч і, як завше, завалена брудним посудом мийка. Проігнорувавши останнє, Алекса відчинив дверцята холодильника, який грізно нависав над цим маленьким простором. Вибір постав невеликий: два яйця — Лекса ніяк не міг пригадати, як давно вони тут лежать, вчорашні булочки, ковбаса та йогурт Ентоні, який не варто було чіпати, проте сьогодні хлопцю було чхати. Алекса вигріб усе. Яйця все ж виявились зіпсованими — принаймні одне з них, але після того смороду перевіряти друге не схотілось, тож довелось задовольнятись бутербродом. Відкопавши чистий ніж і якусь дощечку, хлопець нашвидкуруч відрізав кілька шматочків салямі й розполовинив булочку. Лекса подивився на стіл — один стілець був відсунутий — і вирішив, що він поїсть у своїй кімнаті.
Алекса зробив останній ковток йогурту, коли отримав повідомлення від Клари. Вона була в барі й кликала до себе. Хлопець погодився, вже згадуючи продуктові магазині на шляху, щоб завершити сніданок. Лекса струсив крихти зі столу, дістав з шафи чергову чорну футболку, забив на незастелене ліжко й через пів години відчинив двері дещо занедбаного закладу.
Клара вже працювала тут, коли вони познайомились. Це місце належало Ентоні й слугувало таким собі сховком-базою. Тут зберігалось те, чому було не місце вдома чи в магазині, призначались зустрічі з тими, з ким світитись не варто. На задрипаний генделик у задрипаному районі ніхто уваги не звертав. Навіть служби опіки не дивувались цій власності його опікуна. Так само не викликало у них підозр те, що Ентоні торгував зброєю. Так, для них усе виглядало адекватно та законно, адже Ентоні вміло маскував і приховував непотрібні грошові перекази й вчасно сплачував податки, проте Лексу завжди дивувало, як ці суворі пані, яким могло не сподобатись, що Лекса не застелив ліжко чи не прибрав стіл до їх неочікуваного приходу, ігнорували цей факт. Часом йому хотілось, щоб їх прискіпливі пики глянули в іншу сторону.
Повітря в середині, як завжди, було просякнуте різними запахами, що ні на одинці, ні разом не видавались приємними. Клієнтів в цей час ніколи не було – частина з них працювали за мізерну зарплатню, аби потім прийти сюди й запити свою нікчемність, а інша – відсипалась після буйної ночі – зал був порожній. Лекса проминув халтурно вимиту барну стійку й заглянув на кухню. Клара напівлежала на невеликому диванчику й одразу повернула голову до дверей.
— Він тебе відпустив? — дівчина, не приховуючи здивування, аж піднялась.
— У нього, схоже були важливіші справи. А ти обіцяли прикрити. — Алекса вказав пальцем на неї, так і не ступивши всередину.
— Обіцяли. Але, знаєш, він якось не повірив, що ти тусуєшся в мене, коли я не могла тусити через ним же дану роботу. — та стенула плечима. Фарбоване волосся колихнулось над сильними плечима.
— Ну, то вигадали б щось іще. — хлопця починало злити, з якою легкістю та байдужістю Клара реагувала на це.
— Не те щоб у мене був час на це. Ти ж втік в останній момент.
— То й що? Тебе це обходить?
— Та мені взагалі поцимбально! — рикнула у відповідь. Лекса скривив губи й відвів погляд. Він не чекав, що Клара попросить вибачення, ні, вона ніколи так не робила. Але цього разу її реакція дуже дратувала. Надто різкий перехід зі спокійного насмішкуватого тону на крик. І цей неприязний вогник у її очах, що чимось нагадував чи то ревнощі, чи образу. Вони часто сварились, проте останнім часом це ставалось на порожньому місці. І що разу вона дивилась так, що Лекса не тямив себе, так це вкурвлювало.
Алекса знову подивився на Клару й натрапив на її погляд. Темні очі були як два люстра, що віддзеркалювали лише найгірше. З зали долинув чийсь голос і сміх. Вони одночасно повернули голови до дверей. Лекса ступив крок у бік, даючи Кларі вийти, і видихнув з полегшенням – розмову продовжувати не доведеться. Хлопець почекав, доки Клара обслугує трьох чоловіків, які, на щастя, сіли віддаль від стійки. Коли дівчина повернулась, хлопець вже сидів на барному стільці, підперши голову рукою. Вона лише мовчки поглянула на нього й заходилася складати посуд.
— Ентоні вже розповідав тобі за нову роботу? — Лекса все ж наважився перервати їхню мовчанку. Клара не відвела очей від склянки, яку витирала білим шматком тканини.
— Яку?
— Через два дні. Прибрати “точку”. — Алекса покосився в сторону чоловіків — авжеж вони не могли їх почути.
— Так, щось згадував. — склянка вже аж сяяла, здавалось, ще хвилина агресивних рухів Клари, і вона протре її до дір.
— Чому він не хоче, аби ми працювали разом?
— З чого ти взяв? — нарешті, дівчина облишила посуд і глянула на нього.
— Бо він сам це сказав. Зреагував на моє питання так, наче я попросив його вистрілити собі у пику. — хлопець обурено жестикулював, намагаючись не галасувати, щоб не привернути зайвої уваги.
— Він ніколи тебе не слухає, ти це знаєш.
— Це не те… — Лекса розумів, що відповіді у неї нема.
— Енівей, як там? Не дарма хоч відгріб? — Клара нахилилась навпроти нього, всміхнувшись. Волосся, яке вона кілька митей тому зібрала у хвіст, виблискувало під теплим світлом ламп.
— Ну… Не відгріб, на диво. — Лекса відвів очі й хитнув головою, уникаючи питання.
— То якого ти мені тут мізки пудриш? — вона вперлась руками на стіл, нависаючи над хлопцем. Він лиш винувато всміхнувся. — І не змінюй теми.
— Ой, — Алекса закотив очі. — не відчепишся. Гаразд. Думаю, найкраще це те, що він мене нагодував…
Клара дивилась у його обличчя, доки він розповідав. З кожним реченням він розказував все жвавіше, а вона вслухалась у зміст усе менше. Насилу всміхаючись, вона відчувала як всередині наростає тривога та гнів, і в горлі з’являється ком. Вона не розуміла свого бажання запитати у Лекси про побачення, бо ж знала, слухати це не буде приємно. Проте вона все ж сподівалась, що під цією маскою він ні про що не здогадається.