Я завжди була занадто. Я завжди була недостатньо. Я завжди була поза пріоритетами. Я завжди не та.
Я завжди мовчу, допоки твої слова ранять мене. Я завжди усміхаюся, коли всередині шторм. Я сумніваюся. Я намагаюся зрозуміти. Я пробачаю... Та чи погана я, якщо не хочу пробачати? Якщо я хочу вибачень? Якщо я не вважаю себе винною в тому, що це ранить мене? Якщо те, як я сприймаю твої слова, — не тільки моя відповідальність?
Я замислюватимуся над тим, що ти хотів сказати мене. Я сумніватимуся. Але я не пробачатиму. Навіть якщо мені доведеться стати лиходійкою власної історії. Якщо я буду єдиною, хто відчуває цей біль, хто відчуває цей сумнів. Але якщо буду єдиною, хто надавав цьому значення, то я знатиму, що вчинила правильно.
Я обрала себе. Бо ніхто більше не обере мене. Я поставлю себе в пріоритет, бо більше ніхто не поставить. Я шкодуватиму себе, я надаватиму собі значення, я витиратиму свої сльози, я вибачатимусь за весь біль, що спричинила собі. Бо більше ніхто не стане — ти не станеш.
Я думатиму над тим, чи справді я була варта того, що отримала від тебе? Чи варта я була не отримати нічого? Чи дійсно ти відчуваєш вдячність, коли я хочу бути твоїм другом, а потім робиш вигляд, що я порожнє місце? Чи справді ти хочеш знати мене? Чи я лише декорація твого життя, що зникла непоміченою?
Я любила цей світ. Світ, створений тобою. Мені хотілося бути його частиною. Частиною твого життя. Твоїм другом. Та чи справді я була? Хіба я заслуговувала на слова, сказані тобою? Хіба я заслуговувала на мовчання? Хіба я не заслуговувала хоч на одне, навіть лиш наполовину щире вибачення? Хіба я заслуговую бути маніпулятором в твоїх очах? Чи ти, у біса, знаєш мене, якщо ставиш на мене таке клеймо? Після усіх моїх намагань бути хорошою, розуміючою, прихильною до тебе незважаючи на всі слова, сказані тобою, чи заслужила я на це клеймо?
Мій найбільший біль був не тоді, коли я перестала відчувати тебе своїм другом. Не тоді, коли я з кожним твоїм словом переставала вірити, що ти маєш хоч краплю поваги до мене. А тоді, коли після усіх сумнівів і дійсно важкого рішення, я стала лише дешевою маніпуляторкою. Після усіх пролитих сліз, я була тією, кого ти зовсім не знав чи просто не хотів знати. Іноді я думаю про те, що ж коїться в твоїй голові, коли ти робиш подібні висновки. Але я не ти. Я ніколи не буду тобою. Не буду такою, як ти. І за це я любитиму себе. Я — це я. Правильна чи ні — така як є. І я варта поваги. Я варта бути чиїмось пріоритетом. Я хороша подруга. Я цінна. Я така, якою ти не здатний мене побачити.
І я не пошкодую. Я писатиму ці тексти, вмиваючись сльозами, згадуючи моменти, які я хотіла зберегти. Я згадуватиму твій світ, який я любила. І я знатиму, що для того, щоб обрати себе, потрібно чимось жертвувати. Я жертвую. Але я буду достатньо егоїстичною, і збережу частинку твого світу, який я любила. Я вирощу його своїм болем, своїми жалями, своїми сльозами. Я зроблю з нього свою силу. І це те, за що я залишусь тобі вдячна: за те, що ти дозволив зберегти цей світ у своїй пам'яті, у текстах. У текстах, що завжди нагадуватимуть про тебе. І якщо світ дозволить подарувати ці тексти йому, я буду справді щаслива.
Я не шкодую
Хоч біль і не вщуха
Навіть якщо він труїть моє я
Навіть якщо я сумніваюсь
Навіть якщо захочу повернутися назад
Я не шкодую.
Я не забуду, я не стану пробачати.
Хоча нема чого, бо й вибачень нема.
Я стану лиходійкою собі й тобі,
Я стану тінню цих доріг
Я зроблю з імені твого прокляття власне,
Що обпікатиме болючіше за тисячі ножів.
Я не шкодую.
Не повернуся і не озирнуся.
Я пам'ятаю біль від твоїх слів.
Я пам'ятатиму, як розчарувалася в тобі, в собі,
Картатиму себе за все, що я зробила і що ні,
Але не пошкодую
Бо я знаю хто є я і чого варта.
Недооціни мене і не побачиш мене завтра.
Я не шмат пластику — моє ім'я коштовніше за діаманти,
І тобі я їх не хочу віддавати.