Починаючи з самого ранку, у Раміро боліла голова. Його начальник не з'являвся на робочому місці вже два дні, й він чув, як той сидить у кабінеті, перебираючи речі, як Софія постійно ходить до нього, але сам пан Дем'єн не з'являвся зовні, принаймні коли Раміро знаходився в офісі.
Він зітхнув.
Раміро знав, що трапилося щось погане, але його продовжувала шкрябати зсередини цікавість. Та й питання щодо роботи накопичувалися - в останній години він взагалі застряг на одному місці, не в змозі зрозуміти, що саме від нього тут вимагалося.
Він ще раз зітхнув і підвівся з місця. Раміро вважав, що варто було б спитати. А значить, знаючи погану вдачу начальства, чай би не завадив. Все одно скоро його контракт закінчиться і обов'язок будувати із себе хлопчика на побігеньках відпаде.
Вода приємно шкварчала в чайнику. Раміро копався в думках, знаходячи цей звук приємним.
Вітер віяв за вікном. Тепло від чашки обгортало пальці. Сходинки під ногами рипіли.
Раміро відчинив двері особистого кабінету Дем’єна і чашка випала з рук, залишивши мокрі плями на штанинах.
Темний вухатий силует сповз по ніжці столу, залишаючи після себе дим. Раміро витяг ножа і притис його до стегна, починаючи обережно рухатися у бік силуету. Що там сталося? Бійка? Дем'єна поранено? Він… із вухами?
Дракон підкрався до силуету, намагаючись звикнути до поганого освітлення. Вікна були зашторені, лише горіла лампа на підвіконні. Ще тримаючи одну руку на ножі, другу Раміро спробував акуратно покласти на плече перевертня. Той різко підняв голову з нелюдськими, сяючими бурштиновими очима. Обличчя було спотворене гримасою болю, вздовж складок тяглися смуги вовни, що губилися у волоссі та під шиєю.
Перевертень зашипів і Раміро відсахнувся, виставляючи перед собою ніж. Поступово від місця, де сидів, як Раміро сподівався, Дем'єн, розповзлися тонкі смужки полум'я.
Раміро не вмів гасити не свій вогонь. Без доступу до ядра іншого мага він не мав шансів на це, а в такому стані дотягнутися до нього було неможливо.
– Ш-ш-що ти тут з-забув? - погрозливо низько простяг перевертень. Тремтячи, він піднявся на ноги. Раміро помітив, що пазурі на його руках порвали шкіряні пальчатки.
– Не рухайтесь. Я не хочу вас поранити. Просто стійте там, гаразд? – Раміро зглитнув.
У відповідь Дем'єн притиснув вуха, зашипів ще раз й кинувся на нього.
Дракон мазнув ножем по чужій руці, не бажаючи протикати тіло наскрізь. Дем'єн пролетів повз, врізався в стіну, обернувся. У його очах Раміро бачив абсолютне невпізнання того, хто перед ним. Хвіст метався з боку на бік.
Раміро розвів руки в сторони, створюючи на долонях іскри полум'я та приготувався, раз не вийде це загасити, то варто хоча б врятувати своє життя. Кілька секунд вони кружляли один навпроти одного, поки в якийсь момент не кинулися вперед.
Полум'я зжерло папери на столі і вже піднімалося по шторі. Раміро вже й сам став забувати, навіщо тут перебуває, піддавшись повному тваринного розпачу погляду Дем'єна. Часу на довгі роздуми не було, але було полум'я на руках, небезпека й дим, що лоскоче ніздрі, що пробирається в легені зсередини. Вогненна суть хотіла спалити все вщент, і Раміро теж, з собою разом.
У той момент, коли чужі пазурі були майже на горлі дракона, все раптово скінчилося. Тяжка вага навалилася на Раміро, поваливши того на підлогу. Щось пробралося в ніс і ріт, і за кілька секунд спроб дихати він зрозумів, що це була лише вода. Він лежав у мокрій сажі, з ніг до голови сам мокрий і намагався перепочити. Проморгавшись, він помітив, як силует Дем'єна зменшується, залишаючи після себе великого кота у купі одягу, очевидно, непритомного. Піднявши погляд, Раміро побачив Софію, що стоїть перед ним зі схрещеними руками і примруженим поглядом. А потім тяжкість ще раз навалилася на нього, у свідомості потемніло, дракон випустив ніж та знепритомнів за Дем'єном.
***
Горло саднило. Нудота давила. Раміро слабо застогнав, намагаючись поворухнутися, але виявив, що зробити це не так просто - він був скований. Судячи з запахів, десь у підвальних приміщеннях.
"Дідько, яким чином мене занесло сюди?"
"А..."
Хвилини тяглися наче години, години – наче дні. Незважаючи на те, що про себе Раміро зазначив, що це напевно кінець, очікування неминучого здавалося тортурою, а зовсім не можливістю востаннє згадати свій шлях. Потай він сподівався, що тут, як і минулого разу, все обійдеться. Наприклад, його тут забудуть, він прийде до тями і щось придумає. Магія поки що не слухалася, але якщо почекати ще добу… Занадто мало, щоб він помер від зневоднення, але достатньо, щоб розпалити в собі достатню іскру, щоб це все якось вирішилося…
Двері заскрипіли, відчиняючись, і Раміро затамував подих. Відлуння від стукоту підборів по кам'яній підлозі досягло його вух.
До кімнати зайшов Дем'єн. Зібраний, в ідеально випрасуваному одязі та револьвером, встромленим у шкіряну портупею. Побачивши зброю Раміро нервово проковтнув й закашлявся. Вигляд іноземних знарядь вбивства, що обходяться без магії, викликав в нього жах.
Перевертень більше не виглядав втраченим чи диким. Суворе холодне обличчя, розмірені, трохи хиткі кроки з палицею, нові пальчатки на руках, – усе те, що Раміро звик бачити в ньому. Отже, діалог буде складним.
Слідом за Дем'єном увійшла Софія зі схрещеними руками і не виражаючим нічого доброго поглядом.
– Я розумію, між нами вийшло непорозуміння, але я зовсім не… – почав Раміро, намагаючись змусити свій голос звучати впевненіше після зневоднення.
Дем'єн перевів на нього порожні очі.
– Замовкни.
Накликати на себе зараз зайвий гнів виглядало не найкращою ідеєю, тож Раміро слухняно прикусив язика.
Дем'єн та Софія переглянулись і драконія кивнула. Рука перевертня опинилася на револьвері.
– Це мало статися так чи інакше, справа навіть не в тому, що сталося вчора, хоча момент для мого вбивства був обран ідеально, – почав він, повільно обходячи бранця по колу. – Я знаю хто ти. Майстер вставляти мені палиці у колеса. Я знав тебе під багатьма іменами, Альдмаре, не вважай, що твої маскування були ідеальними. Схеми твоїх дій повторювалися.
У Раміро перехопило подих, ніби хтось уже тягнув мотузку на шиї. Страх поступово повз униз тілом, сковуючи кожну клітку. Перевертень продовжив:
– Ти навряд чи замислювався про цінність будь-якого життя, крім свого, що вже говорити про чужі нерви. Можу визнати, що діяв ти витончено. Намагався не залишати слідів та бруду, міняв покровителів та погляди. Я не зовсім впевнений, скільки разів я зустрічав тебе на маскарадах. Як ти туди пробирався? Ти був ескортом для когось із еліти? Напевно. Ти б міг і далі продовжувати розігрувати цю виставу. Але не варто було так наполегливо переходити дорогу мені, – Дем'єн зупинився поряд із Раміро і кінець тростини голосно опустився на камінь. Дракон утиснув голову у плечі, про себе повторюючи про бажання якнайшвидшого кінця всього цього.
– Я не розумію про що ви…
Голос Дем'єна не змінився ні на тон:
– Розумієш. Знаєш, скільки моїх людей загинуло на виконанні чи опинилося на шибениці з твоєї волі? Чиї накази ти не виконував, вони лише зробили з тебе пішака під роздачу. У цьому ти здурнів. Тобі краще назвати ім'я відразу, щоб не страждати перед кінцем. Навряд чи ти любиш біль, так?
Декілька секунд Раміро впритул дивився на ноги, що стояли перед ним, у лакованих черевиках, а потім, не дочекавшись продовження монологу, повільно підняв погляд до руки, що лежала на портупеї. Потрібно було змінювати тактику поведінки.
– Дозвольте сказати, що я зовсім не діяв у своїх інтересах проти вас, пане Дем'єне. Така є доля найманого працівника, чи не так? Просто у багатьох на вас є зуб. Ловити мене було так само марно, як товкти воду в ступі. Зовсім не вирішення ваших проблем. Вчора я працював на них, сьогодні на вас. Нічого особистого, навіщо ж було... То так палати?
Жарт був невдалим. Софія видала глухий смішок, перевертень насупився.
– Імена.
– Звичайно, я ж не відмовлявся. Можу скласти список із коротким досьє, сумою виплат й навіть конкретними завданнями.
– У тебе не буде часу. Імена.
Спроба витягнути час на розмову явно не діяла. Раміро панікував. Усвідомлюючи, що ще одна фраза та його швидше за все вдарять носом о стінку, він прикрив очі і промовив по порядку імена тих, кого запам'ятав за завданнями, пов'язаними з угрупуванням Дем'єна. Амбіційний новачок у столиці, який завжди залишався в тіні і стрімко набирає впливу. У нього швидко знайшлися вороги. Багато хто вважав, що він - біглий аристократ, який вже знає усі способи проникнути в злочинне суспільство. Припущень про те, що це - перевертень, тобто короткоживущийк по мірам драконів кіт, Раміро ніколи не чув.
Софія примружилася, явно запам'ятовуючи все сказане. Дем'єн зробив ще крок уперед і підняв голову Раміро за підборіддя, холодна шкіра пальчаток торкнулася гарячої шкіри. Його починало трясти.
– Я хочу запам'ятати твоє обличчя. Ти можеш вважати, що вистеження тебе було марною витівкою. Це твоя справа. Однак якби виконавцем був не ти, я б уникнув багатьох проблем. Що я зараз і вчиню.
З такої близької відстані навіть при слабкому освітленні було видно, як незворушну маску перевертня порушують складки зморшок, що роблять обличчя неймовірно втомленим, і великі мішки, що запали під очима, видають минулі безсонні ночі. Тінь падала на його очі, роблячи їх жахливо темними та байдужими. Дем'єн виглядав людиною в жалобі, але ніяк не босом мафії, що насолоджується довгоочікуванною помстою. Для Раміро це робило ситуацію лише безвихідніше. Якщо цю людину не можна вивести на емоції та змінити рішення, він приречен. Не в силах дивитися, як цей погляд повзе по ньому, Раміро заплющив очі. Для нього стало очевидно, що відсутність можливості призвати полум'я також означало, що маски на ньому немає, і він постав перед перевертнем у своєю зовнішності. Яке позорисько.
– Я думаю цього достатньо. Потрібно вже швидше із цим закінчувати.
Пальці різко відпустили драконнє підборіддя. Раміро знову закашлявся. Дем'єн відвернувся й підійшов до Софії. Щось прошепотів, викликавши в неї усмішку, і дражливо повільно, як здавалося Раміро, дістав револьвер. Зарядив. За кілька секунд звів курок. Дракон відчував, як витікає його час, але не міг знайти жодного слова.
Вальок підповз до горла і з дивним відчуттям Раміро зрозумів, що забув, як дихати, та вже плаче. Скільки разів він опинявся у таких ситуаціях? Щоразу було щось, хоч щось, що рятувало його. Потрібні слова, жива магія, випадковий предмет під рукою або союзник, що увірвався б. Але зараз час закінчувався, а нічого не відбувалося. Пальці у пальчатках до нудоти витончено клацали конструкцією револьвера, підписуючи вирок. Дем'єн схибив із припущенням, що Раміро хотів його вбити, зате витончено потрапив у момент своїм власним бажанням це зробити – ні магії, ні слів, ні друзів у Раміро зараз не було. Тільки глибоке усвідомлення своєї самотності у цій ситуації.
Рука так само повільно піднялася і виявилася спрямована на голову Рама.
Дракон підтиснув до себе ноги і опустив обличчя, намагаючись видавити з грудей тихе "будь ласка". Гордості на глузування, лайки, пропозиції – хоч щось, що зазвичай давало йому час, – уже не вистачало. Потрапивши в істерику, змусити себе діяти неможливо.
Раміро не бачив погляду Дем'єна. Не знав, про що тот міг думати. Але такі люди, як він вважав, одного разу ухваливши рішення, від нього вже не відступають.
Весь світ звузився до однієї точки головним болем, з грудей вирвався схлип. Раміро завив.
Постріл.
Усі звуки зникли з кімнати. Світ перестав існувати.
Секунди.
Ще одна.
Все ще нічого не чуючи, Раміро зрозумів, що відчуває запах пороху.
Він живий?
Подавившись своїми сльозами, він спробував проморгатися і підняти голову. Перед ним був силует перевертня з опущеним револьвером, що димився.
Він не влучив?
Очі Дем'єна слабко світилися у тіні. Вираз Софії Раміро розглянути не міг.
– Я не влучив. Рука здригнулася, – хрипко, але все ще спокійно сказав Дем'єн.
Такий шанс не можна було упускати.
– Стривайте… Я можу бути корисним. Можу розповісти більше, ніж будь-кому, я був у багатьох, я маю багато інформації. Тільки не треба... Я боюсь смерті. Це безглуздо, але я правда не хочу вмирати таким чином.
Перевертень трохи скривився і відвернувся. Раміро зрозумів, що в соплях він не є найприємнішим видовищем.
– Залиш це. Чиєю б волею не було залишити тобі життя, я його зрозумів. Я не збираюся стріляти вдруге.
“Фаталіст? Яка цікава особистість”, – прикинув собі Раміро, прикусуючи губу. Світ знову набував фарб.
– Ти жалюгідний, – Дем'єн важко зітхнув і відвернувся, човгаючи тростиною до дверей. Софія провела його поглядом, а потім повернулася до Раміро. Їх напевно чекала цікава розмова.
