#Наруто #Шикамару_Темарі #В #Міні #ВПроцесіНаписання #ТрагічнийРоман #ВідкритийКінець #ТаємніСтосунки #ПриреченіСтосунки #Пристрасть #Обман #Драма
Ледь пожовтіле листя на деревах гойдалося від поривів легкого вітру. Сірі хмари починали затягувати небо, й, можливо, скоро впаде дощ, принісши з собою осінню сирість. Темарі могла довго спостерігати за змінами погоди, яких ніколи не зустрінеш в Суні, адже часу було вдосталь. Вона ніколи не думала, яка природа цікава, яка прекрасна. Часом вона дивувалася: все таке швидкоплинне й водночас повільне. Як чотири пори року знають коли мають змінити одне одну? Цей механізм непорушний, і щороку люди не розуміють: де ділося літо, й хто розмалював дерева?
Здававлося, все не може так неймовірно працювати й ні разу не схибити. Так само як і до біса простий план Шикамару. Щоранку, коли вона тільки відкривала очі, в її голові не було нічого іншого, окрім думки, що все це лиш Цукійомі, що в мить все розсипиться, як картковий будиночок. Темарі просто не розуміла, як такий юний геній зміг придумати план за три дня, щоб потім майже рік обдурювати дві великі країни. Ще більше вона не розуміла, чому погодилася на це, чому гордо і стійко не сказала «ні»?
Та хіба зараз це так важливо? Зараз, коли пройшло майже сім місяців з того часу, як вона на останок перед весіллям випросила у Гаари відрядження у маленьку країну для «покращення дипломатичних зв’язків». Майже десять місяців як дізналась про вагітність, і лиш два тижні як вперше взяла дитину на руки. Тепер це буде важливо тільки для неї, адже план доходить до кінця і ніхто про цю авантюру ніколи не дізнається.
Темарі не кліпає, ледь дихає і стільки ж відчуває реальність. Це схоже на паралельні світи, де все змішалося в щось одне, сіре й незрозуміле. Де тепер правда, де брехня, хто його знає. Але скоро, дуже скоро все закінчиться. Здавалося б, все всередині неї має радіти, та от тільки страх нагнав заново. Він окунув її з головою, проніс перед очима останні місяці. Щось невідоме наче стиснуло горлянку, від чого жах проскочив в зелених очах. І якби маленьке створіння на руках не потягнуло її за кімоно, серце б просто не витримало.
В мить очі зажмурилися, а після секундної паузи змучено глянули на широку посмішку беззубого хлопчика з такими ж великими й зеленими очима, як і в неї. Його крихітна ручка стиснула тканину її кімоно і тягнула до рота. Темарі навіть не сопротивлялась йому, лиш дивилась без краплі емоцій на лиці. Чомусь тепер вона ненавиділа свої очі. Нехотячи дівчина кинула через плече погляд на кімнату. Спочатку невпевненно, а після цілком зацікавившись Шикамару, що складав одяг в сумку.
— Шикамару. — тихо гукнула білявка. Лиш, коли хлопець озирнувся і підвівся, вона продовжила: — Забери дитину, будь ласка.
Простягнувши руки, Нара обережно відчепив руку малюка від дівочого одягу й так само обережно взяв його в свої обійми. В своїй манері, Темарі холодно дивилась на ніжність, що випромінював хлопець до цієї маленької людини. Те як він закутував його тепліше, щоб осінній холод не дібрався, або як Шикамару підставляв палець, даючи змогу малому вхопитися за неї. Та й просто його до біса повний любові погляд. В ту мить, коли комок почав підступати до горла, дівчина стомлено зітхнула й вже зібралася до кухні за горнятком чаю.
— Чому він просто «дитина»? — якось невпевненно прозвучало позаду.
Тіло заціпеніло. Здавалося, поворухнутися було просто неможливо. А пустий погляд так і залишився на дверній рамі кухні. — А хіба не дитина?
Вона чула його тихий, повний суму фиркіт. Недовге мовчання перервали слова: — Йому вже два тижні… час давати ім’я.
— У вашому клані всі «Шика». — знизила плечима. Його погляд відчувався на шкірі навіть крізь цупку тканину кімоно. Вона довго очікувала відповіді й подумала, що розмова скінчилася, але…
— Дай другу половину. — різко пролунало, коли вона ступила пару кроків. — Це останнє, що я прошу в тебе: дай йому свою частину.
Легкий, нервовий смішок вирвався з неї. Ледь повернувшись корпусом, вона промовила усміхненно: — Що?
— Тато розказував, що в клані ім’я дають обоє батьків. Одну частину дитина отримує від тата, а іншу від матері. Таким чином, дитина буде щасливіша за будь-яку іншу, бо разом з іменем, вона отримує і любов своїх батьків. — повільно мовив хлопець, стараючись правильно підбирати слова. Можливо, він відчував хвилювання в ній, а може й сам переживав за її відповідь.
Посмішка швидко зійшла з оливкового лиця, залишивши все ту ж прагматичність і спокій. Темарі деякий час дивилась на маленьку людину, що так легко змогла заснути на руках Шикамару. Чому він просив про це? Чому не міг змовчати й обрати сам? Кожної ночі й кожного дня, коли малюк просинався, Шикамару сам колисав його, сам робив усе, що потрібно й зовсім не залучав до цього її, окрім годування. Так чому саме зараз, саме для цього потрібна її допомога? Напевно, цього моменту дівчина боялася найбільше. Темарі впустила тихий смішок, хоча холод в її погляді залишався незмінним. Вона повинна дати йому свою любов? Та хіба вона на це заслуговує?
Зробивши декілька неспішних кроків, білявка схилила голову на бік. Роздумуючи, дівчина згадала слова Нари, його благаюче «дай». — Нехай буде «дай». Шикадай.
Нерозуміючий погляд Шикамару обернувся поблажливим. Він лиш ненадовго зупинився на мирному лиці Темарі, чиї пухкі губи ледь-ледь скривилися в уїдливій посмішці. Далі очі опустилися на сонну фігуру сина. — Гарно. Думаю, йому сподобається.
Дівоча рука самовільно потягнулася до короткого чорного влосся, що стирчало в різні боки. Пригладивши їх в один бік, вона в ту ж мить відсахнулася. Щось незрозуміле наче заставило її глянути на Нару, щоправда, він зробив теж саме. Зовсім короткий зоровий контакт дав обоїм зрозуміти усе, що не можна було вимовити словами. Темарі швидко розправила плечі й гордою ходою пішла до кухні.
— Розігрію вечерю. — одразу відрізала вона. — Не пускати ж тебе голодним.
Тільки коли з іншої кімнати пролунав гуркіт тарілок й свист чайника, хлопець забормотів слова подяки. Він так і залишився з маленьким Шикадаєм на останок перед поверненням в Коноху, а вона… що ж, їй потрібен час, щоб все усвідомити. І нема місця кращого, ніж енгава з видом на селище Рису. Це поселення було найкращим вибором, щоб пробути тут всі ці місяці. Роботи мало, та й їхня впізнаваніть тут теж мізерна. Все як вона хотіла: спокійне місце, де на них всім начхати; місцина без статусів, дурної моралі і зобов’язань. Чому ж тепер вона не рада?
Вітер пробирався навіть під теплу ковдру, й гарячий чай не зігрівав. Темарі дивилася на десятки будиночків, що сховалися у все ще зеленуватих листях. З голови не виходила думка, що ця дитина — маленький Шикадай — залишиться з нею ще на місяць. Цілий місяць, за який Шикамару вибачався ледь не кожного дня. Хлопець старанно виправдовувався й червонів, коли казав, що має підготувати грунт, аби без підозр забрати сина. Інколи їй здавалося, що у Нар свій особливий зв’язок. Адже дівчина ніяк не могла зрозуміти, як можна любити верескливу людину, що не дає тобі спати, настільки безмежно. Не розуміла, чи все ж не хотіла дозволити собі зрозуміти.
Вечеряли тихо. Цей тиждень, вперше за багато місяців, вони майже не говорили одне з одним. Зазвичай, вони багато розмовляли. Про все і про ні що: про екзамени, про спільні місії, про їхню роботу, про війну, про дурні плітки селищ і проблеми нового світу, але ніколи більше не переходили межу. Так, вони спали в одному ліжку, та тільки для того, щоб Шикамару завжди міг бути поруч, коли їй буде погано. Так, вони ходили разом в ресторани, використовуючи техніки перетворення, лиш щоб самотньо не було. Так, вони готували одне одному, коли в когось був завал по роботі. Було ще багато «так», але для них це вже мало що значило, окрім простої підтримки. Або значило, але вони дуже хотіли вірити в протилежне.
Темарі неспішно оглядає холодну кімнату, вертається до шалика на гачку. М’яка тканина разить його запахом. Обернувши декілька разів шалик навколо шиї Шикамару, дівчина залишає поцілунок на кутику його губ. Рука ковзить по зеленому жилеті. От і все. Але тепла посмішка Нари не дає їй спокою, монотонно дряпає рану. Він ще раз переказує їй, як поводитися з Шикадаєм, перш ніж вона витурне його з будиночка гострими словечками. Темарі лиш надіється, що юнак не чув її тихого ричання й того, як її тіло сповзло на підлогу.
Рідна деревина під пальцями заспокоювала. Повільно переставляючи фігурку шогі, хлопець побачив кілька пар оленячих ріг в далечині. Пальці потягнулися до підборідка, натрапивши на легку щетину: скоро прийдеться вести стадо глибше в ліс. Шикамару любив осінь, бо вона відлуннювала безтурботністю. Його спокійне життя вернулося після піврічного відрядження задля пошуку прихильників Акацукі, ну і короткого «сімейного» життя з принцесою.
— Шикамару-кун, обід готовий. — тихий, милий голосок привернув його увагу. Він ще не звик до завжди веселої й неметушливої Касумі, чиє молочне обличчя контрастувало з коричневим волоссям.
Юнак здригнувся, коли спіймав себе на похмурих думках. Встаючи з енгави, він з посмішкою промовив: — Не називай мене так. Люди подумають, що я тиран. І так залишив тебе одну на пів року.
Взявши дівчину за холодну долоню, в голові одразу проскочило: «А її руки завжди були гарячі». Шикамару прийшлось посміхнутися іще ширше, щоб не видати свої емоції. Він потягнув Касумі до столу, розпитуючи про деякі кланові моменти, що сталися за його відсутності. Смакуючи теплу їжу, Нара впевненно хитав головою на монолог дівчини, та думками був зовсім далеко. Як там Темарі і Шикадай? Чи все у них добре? Чи дають одне одному поспати? Як скоро настане той день, коли вони знову зустрінуться всі троє в останній раз? На останнє відповідь була, але разом з тим був і невеличкий список речей, які він мав зробити до цього часу. Дізнатися, хто в той вечір чергує біля стін — було напростішим. Значно важче було спрогнозувати, де в ту ніч буде кожен із членів клану, і навчитись тримати тіньового клона достатньо довго на такій великій відстані. Крім того, варто доробити всю роботу радника, аби звільнитись швидше.
Так і пройшло іще декілька тижнів, декілька неймовірно довгих тижнів. Реальність навколо нього змінилася, але його тягнула інерція, що виривала з повсякденності. Іноді здавалося, що це роздвоєння особистості — хотілося все забути, викреслити хворе й склеїти всі розбиті шматки в одне ціле, але розум пручався, знаходячи у видуманій історії помилки. Загружаючись роботою він одужував, але лиш поки витримувало тіло. Позбавляти себе сну була найгірша ідея: у напів реальних мареннях приходила вона й залишалася уві сні, а покидала тільки коли будив Какаші. Звичайно, Шикамару міг вдень жити в одній реальності, а вночі вертатись до такої бажаної видумки, але боявся остаточно заплутатись і зійти з розуму.
Він більше не міг, не хотів, лиш картав себе за втрачені можливості. Дивлячись на годинник, хлопець так і волів в останній моменти все змінити, написати цей сценарій заново. Погляд смикнувся на звук. Силует Касумі у світлі лампи і дзвінкий сміх матері, що лунав із вітальні. Ні, так він теж не може. Пальці зарилися у пасма волосся; цокотіння стрілки годинника дратувало все сильніше. Хотілося розірватися й не вибирати, просто жити. Хотілося опинитися в іншому всесвіті, де не побоявся зробити крок. Напевно, це його персональний ад — покарання за все, що він натворив. Дзвінок.
— Шикамару-ку… — обирівано мовила його жінка, але швидко виправилася. — Шикамару, до нас завітав Енчо.
Серце пропустило декілька ударів. Настав час. Рішучо вставши з-за робочого столу, хлопець миттю створив клона. Відкрите вікно вже чекало на нього. Вискочивши на вулицю, Шикамару почекав поки клон запросить Енчо в дім. Як тільки двері зачинилися, забравши з собою світло, хлопець зник в нічній темряві. Біжучи лісом Нара, він сиарався думати лиш про те, що знову побачить сина. Адже лише ця думка могла гріти його душу. Хоч ліс великий, повен диких тварин і тримає таємницю одного з Акацукі, юнак досить швидко дібрався до стіни, що відмежовувала Коноху. Тінь великих дерев ховала його від посторонніх очей. Притулившись до холодного стовбура, Шикамару віддихувався, але не через сильну втому. Ще раз глянув по сторонам: караула не видно, тож в нього є до двох хвилин часу. Перестрибнувши стіну, він не задумуючись залишив її позаду. Його шлях продовжувався до сигнальналу, що пролетів прям перед носом і встромився у дерево поблизу.
Кунай добряче застряг в стовбурі, але Нара витягнув його. Хлопець неспішучи попрямував до темної фігури в тіні і зупинився лиш за пів метра від неї. Підкинувши кунай, він зловив лезо й протягнув зброю дівчині. Каптур впав з голови і біляве волосся переливалось в срібному світлі. Темарі забрала кунай, дивлячись йому прямо в очі. Вони не бачилися всього місяць, але вдивлялися одне в одного так, ніби вивчали заново. Темарі помічала мішки під очима хлопця, його важкий погляд і таке ж дихання. Здається, ще пару тижнів тому він був гедь інакший. Посмішка, хоч іноді й награна, завжди залишалася на його лиці й покидала тільки в серйозних моментах. Але зараз Шикамару не вдавав радість, напевно, сил вже зовсім не залишилося.
Погляд Темарі був такий задумливий, затуманений спогадами, що вона зовсім не помітила як хлопець підскочив до неї, обняв міцно-міцно й ударився головою в ялицю. Щоправда й сам Шикамару не розумів своїх дій, лиш сильніше притискав тіло дівчини до себе, наче боячись втратити. ЇЇ тепло гріло краще, ніж будь-яка ковдра, запах заспокоював, а голос заколисував. Думки поглинули його, роздираючи з середини. Докори сумління боролись з бажанням залишитися. Здавалося, він от-от зламається.
— Шикамару. — лунало десь на переферії його свідомості. Так тихо й по-материнськи лагідно. — Шикамару. — знову, лиш трішки гучніше й схвильованіше, але він не зважав. Було занадто тепло й приємно, аби тратити сили на реакцію. — Плаксій!
Це прізвисько, наче кувалдою, вдарило по голові. Нара в мить розчепив обійми і ще пару секунд залишався стояти от так, спираючись лобом в тверду кору дерева, притискаючи до неї і Темарі. Він тільки зараз відчув холд від сліз на щоках й тихе невдоволення маленького Шикадая, що пробував заснути між ними обома. Шикамару старався не рухатись, хотів перевести подих, заспокоїтись.
— Якщо не хочеш зірвати план, чи розчавити свого сина, то прощайся обережніше. — знову тихо говорила Темарі. Її дихання теплом відбивалось на його плечі. Сама вона його майже не торкалась, хоч він би цього дуже хотів.
Ковтнувши, юнак ледь тремтячим голосом промовив: — Так.
Накінець відійшовши на два кроки назад, Нара опустив очі нижче. Темарі відкинула накидку, з-під якої визирала сонна фігура Шикадая. Хлопчик поморщився від холоду, що одразу линув зі вітром, але продовжив спати. Лице юнака пом’якшилося. Він простягнув руки й дуже обережно взяв сина, притуляючи до себе, аби зігріти. На підсвідомому рівні він почав покачувати його, ледь посміхаючись. Але бігла згадка про прощання змусила вернути погляд на білявку.
— Ти казала, що хотіла б все забути… але пам’ять про все це буде гріти мене. — ніяковіло почав він ледь затинаючись. Слова важко виходили знього, адже підібрати правильні було надто складно. — Знаєш, я просто хочу сказати дякую. Для мене це був найкращий час, і я…
— Не трать сили, я й так знаю, що ти хочеш сказати. — легко, уїдливо посміхнувшись, Темарі знов накинула каптур на голову. — Просто бережи себе й малого.
Від усіх емоцій й втоми Шикамару просто розразився сміхом. Така реакція білявки була цілком нормальна для неї, але Нара кожен раз дивувався такій її натурі. Вона завжди знала як підняти йому настрій. — А ти забудь усе й живи щасливою.
Кинувши на останок погляд через плече, Темарі неспішучись попрямувала в сторону країни Вітру. А Шикамару знав, що через пару кілометрів є маленьке поселення й готель при ньому, тож зовсім не переживав за неї. Верніше, переживав, але розумів, що так їм буде краще… До біса, краще не буде! Більше ніколи краще не буде! Але все, що вони могли втратити, вони вже втратили, тож ці дурні заспокійливі думки були самообманом, щоб лиш не зійти з розуму.
Тим не менш, коли фігура дівчини злилась із тінню дерев, юнак опустив очі й сумно посміхнувся. Зараз в нього є найцінніше — згадка про все, що між ними було й маленька частина його любимої.
Рука зависла перед дверима, слух загострився, й здавалось, що він чує стукіт крапель дощу в перемішку з кров'ю у висках. Декілька швидких ударів по деревині, відступ до тіні будинку й просто очікування. Він чув за дверима тихий сміх матері й бурмотіння Енчо, чув здивування клона та його тихі кроки. Як тільки двері відчинились — клон розчинився, а Шикамару накинув на обличчя маску нерозуміння. Декілька секунд для інтриги й він кличе Касумі стривоженим голосом. Миттю, не даючи часу на роздуми, юнак віддав дитину жінці, а сам вистрибнув на дах, уважно роздивляючись квартал. Якщо вже розігрувати цю виставу, то тільки з повною віддачою. В погоню за ніким Шикамару рвався під крики Енчо й матері, які вже встигли все побачити.
Година біготні по кварталі Нара, розпитування кожного зустрічного члена клану, поліції, що декілька разів попадалась й інших чергуючих шинобі — все це давалось стомленому хлопцеві важко, але це був ледь не останній акорд цієї вистави. Лиш пройшовши всі ці кола пекла, Шикамару з чистою совістю вернувся додому, де його всі чекали в мертвій тиші. Велика кількість питань посипались одразу ж, як тільки гримнули двері. Але все, що вони отримали у відповідь — знизування плічьми, похмурий вид та тихе зітхання юнака. Тут навіть грати не треба було, накінець він міг випустити весь біль, сум і розчарування.
— Я обов'язково розберусь із цим. — лиш тихо мовив Шикамару, спідлоба поглядаючи на невдоволене, насуплене обличчя Енчо, що хитнувши головою в знак одобрення, грюкнув дверима.
Обернувшись на позіхання малюка, хлопець зустрівся поглядами з матір'ю, що колисала малого. Її лице відображало гамму емоцій: від повного здивування, до м'якого материнського переживання.
Йошіно опустила погляд вниз. Новонароджене дитя мило позіхало, щось перебирало пальчиками в повітрі й рухало губками, наче хотів щось сказати. — Звідки він такий впав нам на голову?
— Не знаю. — знову зітхнув Шикамару, підходяче ближче. Відсунувши тканину від лиця малечі, він вивчав риси сина й додав: — Але схоже, він теж Нара.
Втома так зморила хлопця, що він зовсім не помітив тихі кроки Касумі, та ледве розібрав її слова: — Що ж нам з ним робити?
Чомусь Шикамару інстинктивно потягнувся до малечі. Чомусь взяв його на руки і притулив до грудей. Чомусь в серці закололо. Він старався дивитись зовсім байдуже, але відчував в своєму погляді таку ж м'якість, з якою дивився на Темарі. Ті ж делікатні рухи, якими торкався її. Той самий стукіт серця в глибині. Він любив їх обох, і буде любити завжди, буде оберігати що б не сталося, навіть за тисячі кілометрів.
— Поки не знайдемо його батьків, залишимо у себе. Я не дозволю дитині свого клану залишитися одній. По-перше, не можна, щоб кланова техніка попала в погані руки, а по-друге, я обіцяв захищати "короля".
Карі очі Йошіно забігали по обличчю сина. Жінка легко торкнулася плеча сина й строгим материнським голосом промовила: — Шикамару, ти голова клану, я не заперечую. Але дитина не просто річ, яку можна залишити. Що, якщо його батьки не знайдуться, що як на них полюють чи іще щось? Це відповідальність... велика відповідальність, Шикамару. Крім того, ти не можеш вирішувати без кланових зборів.
Хлопець бачив в очах матері занепокоєння. Звичайно, вона була у всьому права. Вирішувати таке важливе питання без старішин клану, та навіть не спитавши думки Касумі було неймовірною зухвалістю. У будь-якій іншій ситуації, він би віддав дитину під охорону, виніс це на судження всього клану, провів би розслідування, але не цього разу. Шикамару знав, що переконати усіх буде надто складно і проблемно. Що навіть як усе вийде, навіть як косі погляди зникнуть, до Шикадая будуть ставитись як до чужого. Говоритимуть за спинами, не сприйматимуть всерйоз, ставитимуться відчуджено і предвзято. Юнак гірко усміхнувся: він наіркає свого сина на і без того важку долю. Їхня дитина, можливо, буде така ж нещасна, як і його батьки, що все життя були егоїстами.
Та все ж, не дивлячись ні на що, Шикамару спробує зробити життя сина якомога легшим. Пропалювати поглядом старішин, що шепотять у кутку, відстоювати право Шикадая бути в легендарному формуванні ІноШикаЧо, затикати роти будь-кому, хто посміє хоч щось сказати в сторону його сина — це все його обов'язок перед ним, адже дитина не просила такої долі. Це рішення виключно Шикамару, і йому це розгрібати, він повинен нести тягар своїх бажань і помилок минулого.
— Цю дитину принесли під двері мого дому. Хтось точно хоче, щоб я окопався до чогось. — спокійно відповів юнак. Очі були похмурі, вимучені, але незворушні. — Навіть, якщо ми не знайдем батьків, чи хоч якоїсь зачіпки... я не зможу його просто кинути. — погляд навмисно піднявся на Касумі. Він ні разу не спитав її думки, навіть не дав їй слова сказати. Але на її обличчі, та навіть в очах чи рухах не було й натяку не протест. Повна протилежність їй.
— Шикамару... — зірвалось з уст Йошіно. Вона точно не очікувала такого. Зазвичай раціональний, відданий прорахункам і холодному розуму хлопець поринув в емпатію.
Боязкий крок Касумі розвіяв тишу. Дівчина все ніяк не знала куди діти руки, а очі ледь бігали. — Шикамару-кун, як ти назвеш його?
— Касумі! — з несподіванки викрикнула Йошіно. — І ти туди ж?! — не знайшовши підтримки навіть в невістці, вона невдоволено поставила руки в боки.
Обличчя хлопця зм'якшилось. Легка посмішка зійшла на лице. Вдячно поглянувши на дівчину, він лиш дужче пригорнув до себе конвертик з малюком. Довго дивлячись на сина, згадуючи всі ті моменти, все що було між ним і Темарі...
— Я не знаю як все закінчитися, але... — ковтнувши комок, який дававив горло щоразу як він насолоджувався спогадами, юнак тихо мовив: — Шикадай.