Свобода, що омита кров'ю

#N #Ангст #Дарк #Війна #Згадуваннявбивст #Згадкисмертей #конкурс

— Агов, хлопці, уже звідси видно як вони розбили будинки, — гукнула рудоволоса дівчина, махнувши рукою. І вдихнула повні груди повітря. Декілька днів тривали бої.

Вона дивилася прямо на вхід у містечко. Колись він привітно зустрічав і вражав своєю красою, а зараз відлякує своєю сірістю й опаленими будинками. На узбіччі повно обгорілої техніки й вивіска з назвою міста усипана дірками від куль, ледь проглядаються букви що залишилися. Половина букви «А» й перша буква в назві «Б», у ній було повно отворів. Але що це за буква, чітко було видно, назву не зламали ні кулі, ні вибухи, що зачепили табличку.

— Ми ще не знаємо що коїться в самому поселені, невідомо що вони тут залишили після себе, — повідомив хлопець, зручніше фіксуючи зброю.

— Воно так, а як скоро там гуманітарна допомога прибуде? — запитав військовий.

— Вже повідомили, що готові. Як тільки зайдемо зв’яжемось із ними та відзвітуємо, що треба найбільше. Але стандарт уже в них готовий.

— Так чого ви плететесь? Давайте швидше! Ви ж не хочете, аби ті, хто заходить з інших сторін опинилися там раніше! Я все ще хочу виграти у їхнього командира, — квапила капітан.

— А на що вони сперечалися? — майже шепотом запитав у свого побратима один із хлопців.

— Як на що? Ніби в неї є гроші, — кивнув той на дівчину.

— На нічні чергування й компот, останнє найважливіше, — сказав юнак і група засміялася.

— Наші вже там? — запитав хлопець, що йшов позаду й ось-ось наздогнав інших.

— Більшість там.

— І як воно? — запитав Фестиваль.

— А зараз сам побачиш, ми майже прийшли.

Сьогодні на диво було вітряно. Сіро-синє небо має гарний і похмурий вигляд. Чутно поодиноке гавкання собак та шелестіння дерев, що колисав вітер.

На узбіччях і самій трасі стоїть, а подекуди й лежить безліч обгорілих, розчавлених машин. Будинки обстріляні, якісь зруйновані, але у всіх пошкоджений фасад. Скрізь скло, обпаленні дерева та знищена воєнна техніка. Але, перше, що впало в очі — це тіла. Багато тіл. Військові не повірили своїм очам. Невже… невже вони просто розстрілювали… усіх, не запитуючи хто. Хтось лежить посеред дороги, хтось на тротуарі. Трупи палили, чи людей доки ще невідомо. У деяких були зв’язані руки, хтось лежав біля велосипеда.

У рації почувся чийсь голос і доки інша група звітувала, Руда стояла й не могла повірити в те, що бачить. Вона солдат, вона бачила безліч жахіть, але таких звірств… По-іншому це не назвати. У мить стало холодно. Форма не рятувала, вітер пробирав до кісток. Дівчина відчула себе голою, ніби стоїть посеред дороги без спорядження. За кілька днів вони вчинили купу воєнних і законодавчих злочинів. А люди? Вони тут ще є? Звичайно, люди. Капітан оговталась, здавалося вона так простояла деякий час, але насправді пройшло декілька секунд. Моргнувши вона вже чула звуки й почала прислухатися до розмови поруч.

– … Так, зрозуміло. Виконуємо.

— Розділимося, по дві людини. Де вже працюють наші? — Одним із її базових умінь солдата — було швидко приймати рішення та абстрагуватися до ситуації. Розібравшись із тим куди йти вони вирушили шукати тих, що вижив.

Одна з команда, що налічувала двох оглядала місто. Вигляд у вулиць був змучений, подекуди жахливий, покоцаний та не скорений. Попри всі руйнування місто було живим. Ті, хто вижив виходили й вітали військових, дякували, обіймали.

Кручу було соромно. Люди… Та якби їхній підрозділ поквапився, якби не дали тут сваволити, то можливо: діти так гірко не плакали, а собаки не скавучали. Він знав і розумів, що з точки зору військової справи вони все зробили вірно, але з позиції певного людського чинника… Хтось йому сказав, що героїзм межує з безумством. Тож зараз у ньому говорить героїзм чи безумство?

Відчуття провини. Це почуття тепер супроводжувало містом, улицями якого вони йшли. Скільки ж загиблих, навіть і не порахуєш. Вона збилася ще, коли вони пройшли третю вулицю.

Діти. Кров була всюди. На обличчі, руках, тулубі та найбільше на стегнах. Не потрібно було бути генієм, аби здогадатися що зробили з цією дівчинкою, котру тільки-но забрали лікарі. Таких діток було незліченно, вони вже не кричали, лиш груди коли-не-коли здіймалися, що вказувало на те, що ті ще живі, зламані, але не покорені.

До неї підійшов хлопчик, вчепився в штанину й почав смикати. Дівчина присіла, аби опинитися приблизно одного з ним ростом.

— Пані, — звернувся той, — там… там. — підтираючи сльози, котрі почали текти з очей, — моя мама… — Почувши останнє слово капітан усе зрозуміла без слів.

— Веди, — сказала вона й дала руку в шкіряних рукавицях дитині. Той вхопився й повів її у напрямку якогось будинку. Дівчина подала знак побратиму, що все добре, скоро повернеться.

Вони петляли зруйнованими будівлями й купами потрощеної воєнної техніки. Шлях виявився недовгим. Посеред подвір’я лежало тіло жінки, а неподалік заколеного сокирою окупанта. Напевно, мама хлопчика намагалася всіма силами захистити своє дитя. Груди в неї були в крові, так само як і руки й колись блондинисте волосся.

— Мама, — плачучи говорив хлопчина, — вона хотіла захистити нас із братиком. Після того, як тато пішов по хліб і не повернувся ми залишилися втрьох, — дівчина присіла навпроти нього і витерла тому сльози. Вона до крові прокусила нижню губу, але за балаклавою цього не було помітно.

— Братик, він… він, постійно плакав. Але до нас один раз приходила сусідка, ризикуючи життям, нагодувала нас, однак більше не приходила й наказала сидіти в укритті та не виходити, допоки не буде безпечно. Я не знаю, що з нею.

— Де твій братик? Вас потрібно евакуювати звідси.

— А мама?

Руда підтиснула губи і просто дивилася, своїми зеленими очима на дитину, що стояла перед нею. Що йому відповісти?

— Твоя… Ваша мама… вона, — сказати бодай щось було тяжко. Коли вона ввійшла в місто, то серце ніби схопила кістяна рука, провела своїми кістками по ньому. А після побаченого в цьому подвір’ї вона щільно стиснула орган.

— Вона більше ніколи не встане, так само як і тато, — почав ще більше плакати малий. І капітан нічого не могла з цим вдіяти. А що говорити? Вона лиш кивнула й піднялася, краще оглядаючи обійстя. На предмет розтяжок чи мін. Тут судячи з усього вже ходили люди, про це свідчать де-не-де сліди від взуття. А в будинку було безпечно?

— Сонце, де у вас укриття? — Хлопчина показав на невеличку будівлю, що стояла неподалік від будинку. Пошарпаний фасад, трішки зруйнований дах, але загалом виглядала задовільно.

Дівчина відчинила двері, це була комірка, скрізь валялися різні речі побуту, а трошки вбік, серед купи мотлоху, виглядала ручка від підвального приміщення.

Тут було холодно. Місце, що точно не підходить дітям, але ж їх ніхто не запитав. На матрацах лежав хлопчик, зовсім маленький, на скид йому роки три. Тому ж, що її сюди привів десь вісім, можливо, дев’ять.

— Можеш розбудити його й підійняти сюди? А то, боюсь, з усім цим, — вона показала на спорядження, — мені буде складно. Я вас підійму тут, нагорі.

— Добре, — погодився той і почав виконувати те, що його попросили.

Виконавши необхідні маніпуляції вона підняла хлопців, молодшого взяла на руки, а старшого схопила за руку.

— А мама… — перш ніж схопити її за руку, прошептав хлопчик.

— Я повернуся, обіцяю. — Він кивнув.

Капітан вирішила обійти подвір’я, щоби зайвий раз не… Краще підхопивши маленького, а той своєю чергою вхопився за її шию. Він не розмовляв. Вона вирушила до місця збору, звідки людей направлять до лікарень, насамперед треба впевнитися, що з тими все відносно добре.

Зброя була за спиною і хлопчик, котрого вона несла зацікавлено поглядав на неї. Помітивши це вона заспокоїлась, той хоча б не боявся, на відміну від старшого брата. Він поводив себе насторожено.

Оскільки шлях був недовгим вони доволі швидко дійшли до місця призначення. Побачивши її з двома дітьми військові, що були відповідальні за вирядження людей підійшли ближче й хотіли вже забрати малого, що вона несла, як той заплакав.

— А ти йому сподобалася, — констатував Фінчер. Вона його знала особисто, вони були в одному підрозділі.

— Я й тобі подобаюсь, — відповіла вона, на що той, пожав плечима. — Коли прибудуть наступні автобуси?

— Останній нещодавно відбув. Скоро повинні бути.

— Нас кудись відвезуть? Я не хочу їхати. Тут, тут… — дівчина його перервала, поставивши на ноги молодшого, від чого він знов почав плакати, вона присіла, при обіймаючи маленького і сказала старшому:

— Не переймайся, хороші люди впевняться, що з вами все добре і ви обов’язково повернетесь, коли тут буде безпечно. А допоки за вами будуть наглядати, гаразд?

Той захитав головою. Дівчина випрямилась, не знаючи що робити. Вона солдат, військова справа не передбачає наскільки прямий і довгий контакт із дітьми.

— Там будете не тільки ви, можливо з кимось познайомитесь, — вирішив допомогти їй побратим по зброї.

Хлопчик нічого не відповів, певно щось вирішуючи для себе. Молодший раптом почав голосно плакати й тихо-тихо звати маму. Котра більше не зможе їх обійняти, сказати, що любить їх і багато іншого. Війна забрала в братів батьків. Такі маленькі, а вже сироти. І таких дітей сотні.

– … Знаєте, зорі також співають, їх чути за великими полями, — сказала вона, спустившись навпочіпки. — Ваша мама стала зірочкою й тепер завжди, коли побачите нічне небо, то десь там буде і вона, разом із вашим татом. Вони будуть за вами стежити та радіти вашим успіхам, кожний раз дивитимуться на вас згори.

— Точно? — запитав старший.

— Звичайно, — обіймаючи обох відповіла дівчина, помічаючи вшиту бирку, всередині курточки. Старшого звали Рома, а молодшого Женею.

Через деякий час хлопців забрали волонтери. На прощання вона їх ще раз обійняла і припускаючи балаклаву усміхнулася.

— Хто то були? — підійшовши до неї запитав Фестиваль.

— Діти. У них війна забрала обох батьків, — зітхнула капітан. Зібравшись із думками вона вклинилась у роботу, разом з іншими вони продовжили оглядати місто.

Сівши на лавку, вона зняла шолом і припустила балаклаву, пальцями розчісуючи волосся, аби знов заплести його в косу. Зброя лежала на колінах. Помітивши напарницю Курт присів поруч. Вони не розмовляли. А про що говорити? Після побаченого мало що хочеться казати. Дівчина закинула голову, дивлячись на зірки.

— Мене вчили холодно сприймати будь-які ситуації, — споглядаючи нічне небо мовила вона. — Але те, що я побачила тут… Ніби дикі звірі тут були, котрі не мають жодного уявлення про людяність.

— Всіх нас, вчили. Але служба вона така, кожного разу дивує, — подивившись на нього дівчина кивнула. Одягнувши балаклаву й шолом Руда встала, поправивши зброю.

— Піду я, як-не-як, у мене сьогодні нічне чергування.

— У нас, — поправив той її, на що вона усміхнулася.

Примітка авторки: Будь-які збіги з реальністю — збіги. Або ж ні. Цей твір майже що ніхто не бачив, хоч написаний він давненько, але була, не була — най буде. Досить нетипова для мене робота, тому я щось не впевнена в ній. Не претендую на дійсність поведінки військових.