#Романтика #Незнайомці #Б #G #Hurt/Comfort
Пара. По-моєму, найнудніша сьогодні. Чи, точніше, з найнуднішим викладачем. Настільки жахливо цей твір ще ніхто не пояснював. Здавалося, що я скоро засну. Навіть кава, яку я випила зранку, зовсім не допомагала дожити до кінця пари.
Хоча, можливо, це було через те, що дехто, точніше я, до ночі читав і поспав лише три години. Але книга справді була неймовірно цікавою. Неможливо відірватися. Але справжнє пекло - жити далеко від університету. Доводиться кожного разу ставати о п’ятій, щоби дібратися до нього.
Я на секунду поклала голову на парту, заплющивши очі. А це лише початок пари. До кінця дуже далеко. Може спробувати звалити з неї? А, ні, буде погано мені потім.
Все ж, заплющити очі більше, ніж на секунду, було помилкою.
***
Я сиділа у заповненій водою ванні. Навколо мене досить дорогі вишукані меблі, що було досить незвично, бо я зі звичайної родини. Я зовсім не знала цього місця, але мені було комфортно тут. Тільки сумно. Здавалося, я ось-ось заплачу.
Гаряча вода з піною розслаблювала. Я сиділа, обіймаючи свої коліна, та спостерігала за водою. Чому мої батьки знову почали знущатися з мене?
Пасмо мого волосся впало на обличчя. Я не звернула на нього увагу. Мої руки… Вони такі худі. Як і тіло. Скільки вже я не їм нормально?
Хтось зібрав моє волосся, зав'язав у низький хвіст. Я тільки зараз помітила, що біля мене весь цей час сидів чоловік. Зав’язавши волосся, він ніжно доторкнувся пальцем до моєї щоки. Всередині душі стало тепліше, але на лиці це ніяк не відобразилося. Як же я потребую зараз його.
— Моя дівчинко, що ж мені з тобою робити? Ти занадто довго в цьому стані, я вже рахунок днів загубив.
Я промовчала. Так погано мені давно не було. Я так хочу спати. Але все тіло болить. Багато синців. Добре, що хоч нічого серйозного.
Чоловік встав і пішов до виходу. Я вперше подивилася на нього.
— Давиде, ти куди?
Він подивився на мене. Його очі… Дивлячись в них, я знову повертаюсь в найщасливіші моменти мого життя. Море, ми двоє. Нічні прогулянки, романтичні вечори, дні сповнені пригодами. Коли тільки були ми двоє, коли я могла забути про батьків. Його очі були кольору морської хвилі.
Давид лагідно посміхнувся. Найкраще, що я бачила в цьому світі.
— Я нікуди не піду, якщо ти не хочеш.
— Не хочу. Але куди ти?
— Чогось випити принесу. Тобі яблучний сік?
Я легенько усміхнулася.
— Завжди знаєш, що мені потрібно.
Він вийшов, а я залишилася одна. Та вже через декілька хвилин Давид повернувся зі склянкою напою в руках. Я взяла її та повільно випила. Ненавиджу яблучний сік. Але коли мені жахливо, то п’ю саме його. Тоді він мене рятує.
Давид спостерігав за мною, зовсім не соромлячись мого оголеного тіла. Як і я. Не вперше він бачить мене такою. Тільки синців соромлюсь, але я знаю, що все одно подобаюся Давиду. Мені було спокійно від цього. Хоча б десь.
— Будь ласка, нікуди не йди.
— Не піду.
Я поставила склянку на підлогу та повернулася у позу, в які сиділа весь цей час до цього.
— Маріє…
— Ні, хоча б ти цього не говори! Я не повернуся до батьків. Ти бачиш, що вони зробили зі мною? Ти бачиш ці шрами, яким вже багато років? Я ніколи більше не повернувся до них.
Давид зітхнув.
— Я хотів сказати, що ти можеш бути у мене. Поліція з твоїми батьками розбереться. Але… Чому ти не пішла, коли тобі виповнилося 18? Ти навчалася в іншому місті, могла легко це зробити. Та навіть коли університет закінчила.
— Страшно було. Вони жахливі люди. Ох, вибач, я не витримую вже. Мені не вистачає любові. І тебе.
Чоловік доторкнувся до моєї спини, ніжно погладжуючи її. По шкірі пішли мурашки.
— Це моя провина, що залишив тебе одну з проблемами, з головою занурюючись в роботу. Вибач.
— Залазь до мене, ‒ тихо промовила я, не відриваючи погляду від води. Та чула, як він віддалився від мене та почав роздягатися. Чула, як він акуратно складає свій одяг.
Через пару хвилин Давид заліз у ванну, і я остаточно розслабилася. Він обняв мене зі спини, коротко поцілувавши плече. Я поклала голову йому на груди, дозволяючи мене потягнути трохи назад, щоби лягти. Стало так спокійно, так добре. Заплющивши очі, я усміхнулася.
***
— Маріє, чорт тебе побери, він підходить до нас.
Я різко прокинулася, намагаючись зрозуміти де я і що відбувається. Аж поки не згадала, що випадково заснула на парі.
— Паночко, я не дозволю комусь порушувати дисципліну на моїх парах!
Я вже готова була вислуховувати свій смертний вирок, але вчасно задзвенів дзвінок. Я швидко схопила свої речі, та вибігла з аудиторії, ігноруючи його слова. Зараз було трохи не до цього. У голові був той сон. Там була я, і історія з батьками дуже знайома мені. Стосунки у нас жахливі.
В роздумах я дійшла до автобусної зупинки. Людей було не дуже багато, зараз тільки четверта. Я б прогулялася по місту, але додому їхати далеко.
Коли автобус під’їхав, я пропустила всіх людей, намагаючись хоча б трохи відтягнути момент повернення додому. Проте, коли я підіймалася, незнайомець чи незнайомка штовхнув мене. Я полетіла зі сходів, думаючи, що ось-ось впаду на землю та щось заб’ю. І так було б, якби хтось мене не зловив позаду.
— Вибачте, будь ласка. Я зовсім вас не помітив.
Я розплющила очі та встала на ноги. Все ж обійшлося. Хоча б щось хороше в цьому дні. Я подивилася на свого горе-рятівника, зовсім забувши про автобус. Яке ж було моє здивування, коли я відразу впізнала його очі, кольору морської хвилі.
— Ви не забилися?
— А? О, ні. Але якби ви мене тут полишили, то було б дуже погано.
Двері автобуса зачинилися. Я подумки я вилаялася через те, що тепер потрібно буде чекати довго наступний.
— Класно, не скоро я тепер додому потраплю.
— Ох, вибачте. Це через мою неуважність, все ж.
— Нічого. Це прекрасна можливість прогулятися містом.
З надіями, що у мене в гаманці є хоча б 50 гривень. Їсти дуже сильно хочу.
Я знову подивилася на чоловіка. Він справді гарний.
— Як вас звати?
— Марія Мафтин.
— Давид Пашко. Ви не з Києва?
До чого такі питання?
— Так, я з іншого міста неподалік. Але краще не називатиму його. А тут, тому що в університеті навчаюся.
Давид усміхнувся. Від цієї усмішки настрій трохи піднявся, але все ще був поганим.
— Що ж. Чи можу я якось залагодити свою вину, запросивши вас в он те кафе? ‒ я обернулася, прослідкувавши за його поглядом. ‒ По очах ваших бачу, що ви хочете їсти, але не впевнені, що в гаманці щось є. Обіцяю, я за все заплачу.
— Якщо відповісте на два питання.
— Без проблем.
— Ким ви працюєте?
— Я навчаюся зараз на аспірантурі. Я чоловік не бідний, тому поки що можу дозволити собі не працювати. Але в майбутньому хочу викладати в університеті.
Що ж, думаю, що студентки його відразу полюблять.
— Що ж, тоді друге питання. Ми десь зустрічалися до цього?
Давид засміявся.
— Можливо. Десь у снах, але якщо серйозно, то я вас ніде не зустрічав.
Якраз у снах ми зустрічалися.
— Тепер я можу запросити вас?
— Аякже. Сподіваюсь, ви не маніяк.
— Ха-ха, я занадто хороший для цього.
— От зараз ми це перевіримо.
Ми пішли до кафе неподалік. З ним справді було неймовірно комфортно.