Сонце тільки торкнулося верхівок дерев, вітаючи новий, сповнений майбутніми подіями, день. Генрі вже давно прокинувся, але все ще лежав в ліжку, насолоджуючись дзвінким співом птахів, що долинав з вулиці. В пам'яті виринув далекий спогад, пробуджений піснею пташок. То був такий самий ясний, та по-справжньому важливий день в його житті. Птахи тоді співали таких самих пісень, а сонце височіло в безкрайній блакитті, ласкаво зігріваючи своїм промінням землю, проте він в ту мить не звертав уваги на такі дрібниці. То був перший турнір, і він, майбутній правитель Нааса, вперше відстоював честь, та право називатися воїном. Стільки часу сплило від тієї миті, важко і полічити. Фреір посміхнувся, поринувши у далекі спогади.
Проте довго ніжитися в ліжку він не міг. Обережно, аби не розбудити дружину, він поправив ковдру, залишаючи теплу постіль. Астрід спала так солодко, що Генрі не міг не милуватися жінкою. Навіть після стількох років, вона не втратила ні краплини своєї вроди. І зараз, коли її обличчя було розслаблене сновидіннями, здавалася такою ж молодою, як в день їхнього знайомства. Фреір поспішив до суміжної кімнати, де його вже очікувала вода для умивання, заздалегідь принесена служницею, та відповідний до подій одяг. Маючи в розпорядженні чимало прислуги, лорд південних земель все ж надавав перевагу самостійності, і волів вдягатися самотужки. Легка сорочка приємно торкнулася шкіри, а зелений жилет, виконаний з цупкої тканини, та розшитий візерунком, що нагадує пір'їни, вдало підкреслював статус правителя. Останнім, і головним атрибутом образу, був масивний медальйон, на якому було тиснення у вигляді гербу Нааса. Величний птах, що розправив крила в польоті. Генрі кинув погляд на корону, але залишив її на тому ж місці. До початку урочистостей він не мав наміру вдягати її, бо не вважав за потрібне. Кожна людина в його володіннях, знала його. А ті, хто прибув на турнір, зараз занадто зосереджені на власних справах, аби зайвий раз кланятися. Свою повагу, народ може висловити пізніше. Зараз же він має свої власні зобов'язання.
Зазирнувши до кімнати молодшої доньки, Фреір так само не зміг стримати усмішки. Доротея виглядала точнісінько, як і її мати. Ніжна та тендітна лілея, вона так відрізнялася від шибениці Хельги, котра в її віці прагнула тільки веселих пустощів з селянськими дітьми, і ще вдосвіта тікала, сподіваючись не потрапити в поле зору Біргітт. Для старенької наглядальниці Доротея стала справжньою нагородою. Слухняна та мила, вона жодного разу не змусила її нервувати, прислухаючись до настанов старої жінки. Обережно причинивши двері, Генрі пройшов далі, зупиняючись біля кімнати старшої доньки.
За дверима почувся шурхіт та кроки, Хельга вже прокинулася. Як і завжди вдосвіта, але це нікого давно не дивувало. Дівчина завжди була ранньою пташкою. Фреір стояв роздумуючи над тим, що може відчувати його донька в цей день. Адже останнім часом їх відносини погіршилися, і зараз вони не обговорювали з нею майже нічого. З моменту, коли Хельга дізналася про турнір і те, що чекає її попереду, вона стала надто відстороненою, і не бажала більше торкатися подібних тем. Стала уникати будь-яких розмов. Вона все частіше поринала в роботу, аби зайвий раз не зустрічатися з батьком. Хапалася за кожну можливість, аби виїхати з міста, і хоча б не на довго проїхатися верхи. Генрі пройшов далі, не бажаючи забирати в доньки цей усамітнений ранок, наодинці з її власними думками.
В ці думки сама Хельга давно поринула з головою. Підготовка до турніру дратувала, і чим ближче була назначена дата, тим гірше їй ставало. Тому вона тікала. Від зобовязань, від думок, і від самої себе. Та чи довго вона зможе тікати від долі? Адже до турніру залишилися лічені години. Служниці вже підготували їй святковий одяг, і залишили воду, яку для аромату настоювали на травах. Так само, як і батько, дівчина завжди вдягалася самотужки, відмовляючись від сторонньої допомоги. Її дратувало метушіння служниць, та їхні беззмістовні розмови. Хельга провела рукою по спідниці сукні, окреслюючи пальцями вишиті квіти, котрі розтягнулися ніжним візерунком. Вона одразу ж впізнала роботу матері. Астрід завжди вишивала охайно, вплітаючи пофарбовані тоненькі нитки в тканину так, що вони ставали одним цілим. Хельга зітхнула, пригадуючи як виглядали її вишивки, де нитки плуталися, збиралися вузлами та неохайними петлями. Умившись ароматною водою, вона скинула нічну сорочку, що з шурхотом впала на ліжко, та поспішила вдягнутися. Як би не кортіло сховатися в стінах власної кімнати, та ігнорувати те, що має відбутися, вона не мала права. Просто Хельга б не змогла так вчинити, навіть попри власні бажання. Батько покладав неабиякі надії на цей день, і вона не мала права зганьбити його.
В двері постукали, але Хельга навіть не питала хто там, адже точно знала відповідь. Здалеку чула ті знайомі кроки коридором. Жінка, котру юна Фреір завжди пам'ятала сивоволосою старою, зараз виглядала наче власна тінь. За останній рік, Бігрітт наче постарішала на ціле життя. Шкіра стала такою сухою та зморшкуватою, що радше нагадувала випалену пекучим сонцем землю. Вона стала ще меньше зростом, а її вузлуваті пальці нагадували тонкі стебла лози. Але те, що залишалося незмінним – погляд старої. Впевненість в очах та їх мудра глибина.
– Ти ще не готова? – голос Біргітт був хриплим та давно втратив колишню суворість. Зараз він видавався радше втомленим. – Я допоможу тобі з зачіскою. Сьогодні важливий день, і ти маєш виглядати так, щоб всіх вразити.
Жінка посміхнулася, оголивши майже беззубі ясна, і ця лагідна посмішка була настільки щирою, що Хельга раптом відчула якусь тугу. Як би Біргітт не сварила її в дитинстві, скільки б вона не виголошувала повчальних слів, все це зараз склалося в якусь єдину картинку турботи, про яку Фреір ніколи не замислювалася, сприймаючи зауваження наглядальниці як покарання. Та тепер серце стиснулося від розуміння, що весь цей час, Біргітт просто хотіла як краще. Вона завжди була поруч. І зараз, коли жінка стала геть старенька, Хельга не хотіла думати про той майбутній час, коли залишиться без цих повчальних промов. З матір'ю у них ніколи не було такого міцного зв'язку, адже Астрід була повною протилежністю. Мати надто неземна, замріяно творча, аби займатися такими рутинними питаннями, як серйозні розмови та настанови, покарання та навчання доньки.
Сьогодні сперечатися не хотілося, особливо зі старенькою наглядальницею, котра була поруч на протязі всіх цих років. Тому Хельга покірно опустилася на стілець, чекаючи, поки Біргітт почне робити їй зачіску. Як в дитинстві, коли стара навчала її цьому, як тоді Фреір здавалося, безглуздому заняттю. Тонкі пальці Біргітт тремтіли, але впевнено складали пасма в коси. Було помітно, що її втомлює ця справа, та жінка відмовилася від допомоги молоденької служниці, котра навідалася, аби впевнитися, що Хельга вже одягнулася.
– Дякую, Біргітт. – Тихо промовила дівчина, торкаючись кінчиками пальців майстерного плетення.
Старенька, поклала їй руку на плече, і Хельга знову відчула той дивний сум.
– Хай я вже стара, але мої пальці ще здатні створити зачіску для вас, міледі.
Це була мить сповнена любові та вдячності.
– Ти прийдеш побачити турнір? – раптом запитала Хельга, сподіваючись, що в цю відповідальну хвилину, Біргітт все ж буде поруч.
– Хіба ж я можу пропустити таке?
Жінка щось прокряхтіла перш ніж вийти з кімнати, залишаючи Хельгу наодиці. Покої видалися затісними від всіх тих роздумів, що кружляли в голові юної Фреір. В свідомість закралася думка, що зовсім скоро все зміниться, і піддавшись спокусі, вона відчинила скриню, де під розшитими спідницями, покоївся її скарб – зручні штани для тренувань та проста чоловіча сорочка. Хельга провела пальцями по грубуватій тканині, перш ніж подумки попрощатися з минулим життям.
* * *
Щойно сонце опинилося в зеніті, натовп людей вже штовхався біля майданчика, котрий було спеціально підготовано для проведення турніру. Трибуни та лави майоріли безліччю кольорів. Різнобарвні стрічки, які були символом свята, розвивалися підхоплені вітром, та радісними помахами рук глядачів. Людей було стільки, що годі було й полічити. Здавалося, тут зібрався весь півострів Прад, а може і більше. Стоголосий гомін розтікався майдачиком, був гучним наче море в шторм.
І Хельга тонула. Потопала в цьому гвалті розмов та криків, відчуваючи безсилою щось змінити.
Вона сиділа праворуч від батька на балконі невисокої дерев'яної вежі, котру було зведено спеціально для цієї події. Зелені балдахіни, вифарбувані в традиційний колір за Нааською технологією, приховували від палючого сонця. Прохолода затінку була приємною, а зелений колір видавався подібним до смарагдового листя. Так наче вони зараз знаходяться під креслатим деревом десь далеко в лісі. І Фреір хотіла б вірити в цю оманливу думку, проте гомін натовпу не давав їй забутися.
Міцної статури чоловік, з розпеченими від сонця червоними щоками почав бити в барабан, сповіщаючи про початок турніру. Голоси почали вщухати, і Генрі піднявся, охоплюючи поглядом натовп. Перш ніж оголосити промову, він дочекався, аби розмови остаточно припинилися, і тільки тоді мовив:
– Жителі півдня: мешканці Нааса, Стаха, Зерха та інших більших, та найменьших міст, сіл та общин півострова Прад. Всі, хто зібрався тут аби побачити великий турнір! Вітаю вас, і бажаю приємних вражень та яскравих емоцій. А ще, з гордістю хочу повідомити, що цей урочистий день ми сьогодні маємо змогу розділити з Вакараї. – Генрі повернувся, вказуючи на чоловіка що сидів поблизу Астрід. – Правитель західних земель, мілорд Трігве Фальк, сьогодні вболіватиме за свого сина, якому випала честь спробувати свої сили в змаганнях з найкращими воїнами. І ще одна важлива новина, сьогодні кожен воїн буде змагатися не тільки за славу, але і за прихильність моєї доньки Хельги.
Натовп вибухнув криками та оплесками, адже ніхто не очікував, що ціна виграшу буде такою великою. Ніхто з присутніх не здогадувався про істину причину цього турніру. Але зараз, коли на кону була не тільки слава воїна та визнання, люди просто кипіли від захвату.
Хельга ледь втримала спазм, котрий стиснув її органи. Її почало нудити від всього, що відбувається зараз. Гіркота в роті перекривала дихання, і вона ледь натягнула на обличчя криву нещиру посмішку. Батько вдячно кивнув їй, і полегшенно видихнув, бо очікував від доньки чергової хвилі протесту. Трибуни ревли захватом, коли в центр майданчика для майбутніх поєдинків почали виходити чоловіки в обладунках. Друга хвиля нудоти підкотила під саме горло, поки Фреір спостерігала за претендентами. І хоча її шлюб було вже обумовлено з спадкоємцем Вакараї, все ж ті воїни, котрі виходили готуючись до змагання, також розраховували на приватну зустріч з нею. Такі були традиції. Переможець турніру отримає право на прогулянку з майбутньою правителькою Нааса та проведе цілий день в почестях поруч з родиною лорда. Звісно, кожен буде плекати надію, що зможе вразити дівчину. Про те, що її доля давно вирішена, простим людям знати не обов'язково. І максимум, на який може розраховувати переможець – розмова з нею, або навіть спільна вечеря з Фреірами. Та не більше.
Прості люди завжди мріють хоча б на мить наблизитися до рівня правителів. Відчути себе частиною чогось більшого. І Хельга знала про це, адже Генрі неодноразово наголошував про важливість подібних щедрих жестів, для того аби стимулювати підлеглих до кращого результату. Звичайна політична гра, всього лише хід, котрий несе певну користь, аби утримувати владу і прихильність народу. Проте часом, їй ставало гидко від думки, що колись вона так само має приймати подібні цинічні рішення.
Чоловіки в обладунка вже вишикувалися в ряд. Охочих позмагатися було багато. З таким само успіхом можна було б зібрати цілу армію. Хельга скривилася, розуміючи, що цей день стане для неї складним випробуванням. Люди ж тремтіли в передчутті видовищ, а головне великого свята, що відбудеться вже завтра на честь переможця. Там, де вона має так само, як і зараз, сидіти мов вирізьблена скульптура, та робити вигляд ніби все це їй до душі. Дівчина обвела поглядом воїнів. Серед них були і зовсім юні хлопаки і вже досить зрілі чоловіки. Високі та низькі, стрункі та гладкі. Деякі обличчя видавалися їй максимально неприємними. Спотворені шрамами від боїв, або ще гірше – сальними поглядами, спрямованими на неї. Воїни в один голос викрикнули вшанування родині Фреір, і опустилися на коліно, аби принести своєрідну присягу. Та Хельга не слухала вже промови батька до воїнів, та їх власні відповіді, зосередившись лише на власних думках. Що неодмінно тягнули її геть з цього безглуздого турніру. Здавалося, що її свобода вислизає поміж пальців, як дрібний пісок на узбережжі. Змивається хвилями криків глядачів, що змішуючись воєдино шуміли наче справжній прибій, котрий розбивається об скелястий берег.
Воїни вдягли шоломи, приховуючи обличчя, і Хельга була тільки рада, адже не хотіла більше бачити тих нахабних або замріяних поглядів. Вона не знала, котрий з тих воїнів син дорда Вакараї. Та і чесно кажучи, їй було байдуже. Хіба це щось змінить? Їй не хотілося думати, що він може бути одним з тих потворних юнаків, чиї обличчя всипане прищами, або тих пузанів з червоними щоками. Або ще гірше, з тих, хто розглядав її наче бажану здобич. Тому вона взагалі намагалася не думати про майбутнього нареченого. За умовами, турнір було розподілено на кілька видів змагань, аби розкрити вправність претендентів. Перший тур – списи. Зараз кожен може показати себе вправним наїзником. Треба лише втриматися в сідлі, і збити супротивника. Подібне змагання було одним з найдавніших. Переможені – втрачають можливість боротися за виграш.
На старт, по обидва боки іпровізованого поля бою виїхали перші наїзники. Глядачі затамували подих, і Хельга байдуже окинула поглядом тих, хто зараз вийде на двобій в поєдинку. Один з них доведе свою силу та вправність, про іншого одразу ж забудуть, щойно стихне гомін турніру. Таке життя.
Пролунав сигнал горну, і коні одразу ж зрушили з місця, вибиваючи пил з-під ніг. Хельга задивилася на одну з тварин, котра летіла вперед так швидко, що видавалося, наче її копита не торкаються землі. Чим ближче наближалися воїни, тим більше тремтіло всередині. Хельга знала, що відбудеться за мить. І дійсно, один з наїзників вилетів з сідла при першому ж зіткненні. Коли худорлявий юнак впав на землю, вона різко заплющила очі, наче відчуваючи наскільки болісним виявилося приземлення. Хельга і сама почувалася на чей той нещасний. Рішення Генрі про союз з Вакараї вибило її з сідла, і вона зараз перебувала у вільному падінні, розуміючи до чого воно призведе вже зовсім скоро. Цікаво, чи ті воїни відчувають ту саму розгубленість та відчай, що і вона, коли розуміють, що програють?
Крики оглушили, коли стало зрозуміло, хто з двох чоловіків отримав перемогу. Натовп радо вітав переможця, в той час як на лінії старту вже з'явилися нові суперники. Раз за разом хвиля захвату ніби невблаганна стихія захлинала Наас радісними криками. Хельга ж кожним таким голосним звуком відчувала, як паніка огортає її, змушує кожен раз здригатися. Врешті, після шостої пари суперників вона не витримала та підхопилася на ноги. Генрі одразу ж помітив це, і також піднявся, кинувши на доньку пронизливий погляд.
– Ти куди?
Дівчина відчувала слабкість в ногах, і тремтіння десь під ребрами від чергових викриків натовпу.
– Мені не добре, тату. Очевидно, перегрілася. Я піду до себе. Не гоже буде, якщо я тут зомлію, або ще гірше – не стримаю нудоти.
Фреір з хвилюванням зазирнув в її очі. Помітивши що дочка і справді зблідла, а її зіниці розширені, він кивнув, погоджуючись.
– Якщо тобі зле, давай перенесемо турнір на інший день?
– Ні!
Занадто голосно крикнула вона, привертаючи увагу інших. Лорд Вакараї підозріло зіщулився, вже не звертаючи уваги на те, що відбувається на полі поєдинку. Дівчина якнайшвидше спробувала взяти емоції під контроль. І повторила вже спокійніше.
– Ні, батьку. Це буде несправедливо по відношенню до всіх цих людей. Хай турнір продовжується. Все одно, моя роль тут вже вирішена.
Вона знову відчула як вздовж хребта пройшов прохолодний доторк хвилювання, коли люди заревіли вітаючи нового переможця. Генрі торкнувся плеча доньки, кивнувши. Хельга розвернулася аби покинути вежу, проте її зупинив голос гостя. Лорд Вакараї також піднявся на ноги. Озвавшись до Генрі, він втім, не зводив погляду з юної спадкоємиці Наасу.
– Не можна покинути турнір, коли заманеться. Врешті вся ця вистава влаштована на її честь. Її присутність тут має надихати воїнів. Що подумають вони, коли помітять, що дівчині баждуже до їх зусиль.
Погляд рудого високого чолов'яги ніби пронизував її наскрізь. Між бровами Трігве пролягла глибока зморшка, зробивши його обличчя ще більш суворим. Він підійшов до Генрі, так, що тепер вони опинилися майже впритул один до одного. І хоча лорд Вакараї був трохи вищим, Генрі сміливо витримав його погляд, ні на йоту не зрушивши з місця.
– Хельзі зле. Я не дозволю ризикувати її здоров'ям на потіху іншим. Турнір продовжиться в будь-якому випадку. А вона, – Фреір кинув погляд на доньку, – приєднається до нас пізніше, коли буде відомо ім'я переможця.
В цьому погляді правителя півдня було вкладено стільки сили, що Хельга навіть зніяковіла. Знала, що ослухатися наказу не можна, тому просто кивнуда, погоджуючись. Проте Трігве не відступав.
– Але вона має подарувати одному з воїнів стрічку. На знак своєї прихильності. Це також непорушна традиція, хіба ні?
Генрі стиснув щелепи, але кивнув. Зелена стрічка, що зараз була пов'язана навколо руки Хельги, в цю мить почала видаватися кайданами, обпікала шкіру. Неочікуванно, до чоловіків підійшла Астрід. Мов оповита аурою спокою, вона лагідно торкнулася їх плечей в заспокійливому жесті.
– Так, лорд Трігве звісно має рацію. – Вона кинула погляд сповнений любові та розуміння на доньку, – Але нащо чекати фінального змагання, аби віддати стрічку? Можливо краще було б зробити це зараз? Тоді це б стало гарним стимулом для суперників, і з самого початку турніру.
Всі разом обернулися до Хельги, очікуючи її рішення.
– Добре, я віддам стрічку першому ліпшому воїну. І хай це додасть йому наснаги в змаганнях.
Швидким кроком Фреір наблизилася до края вежі на ватяних від хвилювання ногах, оглядаючи воїнів, що саме виїхали на стартову позицію. Вона не замислювалася та не обирала спеціально, бажаючи лише якомога швидше завершити справу. Побачивши спадкоємицю, музика засурмив в горн сповіщаючи про щось важливе. І вся увага глядачів обернулася до дівчини. Вмить весь галас натовпу вщух. Хельга відчула як черговий комок перекриває дихання. Воїни, що очікували своєї черги для поєдинку осторонь піднялися на ноги. Вона махнула рукою в бік одного з них. Лати та шолом приховували від неї вигляд чоловіка, проте їй було байдуже. Вона не вболівала ні за кого, бо все це не мало сенсу. Її доля – бути птахою, замкненою в клітці. Смикнувши стрічку, так що шкіра на зап'ястку почала горіти, вона швидко розв'язала вузол. Воїн наблизився, зупинившись внизу. Він дивився на неї, і дівчина тільки сподівалася, що це був не той самий нахабний погляд, котрий роздягав її перед початком змагань. Виставивши руку, вона навіть не подивилася на обранця та розтиснула пальці, і зелений відрізок тканини, підхоплений вітром, полетів вниз, звиваючись мов змія. Натовп вмить підхопився гвалтом аплодисментів та криків. Проте Фреір відчувала тільки пульсацію власного тиску у вухах. Вона стрімголов рушила на вихід, аби ні на мить більше не залишатися тут.
В коридорах було порожньо, і ніхто не стояв дівчині на шляху. Всі мешканці Наасу, включно зі слугами спостерігали за турніром. Подібні видовища рідкість для півдня. Змагання не влаштовували вже багато років, тому подія була дійсно знаменна. Не кажучи вже про те, що окрім селян та мешканців замку, на турнірі зібрався весь люд з найближчих поселень, та навіть з самого Вакараї! Багато хто з простих селян, на своєму віку не пам'ятав такого грандіозного та урочистого святкування. І хіба хтось хотів би пропустити подібне, як воно трапляється хіба не раз на життя?
Хельга заскочила до своєї кімнати. Серце так стукало в грудях, що видавалося грудна клітина ось-ось розірветься. Перед очима все стало розмитим, нечітким. Подібне відбувалося вперше, і дівчина просто не розуміла як реагувати. Розумом вона усвідомлювала важливість та правильність всього, що відбувається, проте душа не хотіла приймати майбутні зміни. Ця внутрішня боротьба розривала її з середини. Не знаючи де подіти себе, та якось заспокоїти нерви, Хельга вдалася до вже знайомого прийому. Впавши на коліна, вона потягнулася, вихопивши з-під ліжка меча. Вона завжди ховала його там, знаючи, що Біргітт наврядчи буде так низько нахилятися. Та і за останні роки, всі звикли до дивацтв юної спадкоємиці. Вставши в захисну стійку вона кілька разів глибоко вдихнула та видихнула. Сталь виблискувала, хапаючи сонячне світло, що відбивалося від блискучої поверхні. Крок вперед, помах руки. І знову на першу позицію. Знадобилося близько десяти хвилин, монотонних завчених рухів, поки все хвилювання розчинилося під зосередженим поглядом дівчини. Це завжди заспокоювало, змушувало її зібратися.
Раптом в голову закралася божевільна думка, і Фреір просто заклякла, виставивши меча, що був спрямований на гобелен. Візерунок майстерно виплетений з ниток розчинився під поглядом дівчини, залишаючи в полі зору тільки клинок. Поки ідея не встигла розвіятися, а сміливість наче розправила крила Хельги, вона кинула меча на ліжко, і почала швидко роздягатися. Шнурівка корсету плуталася, змушувала нервувати, а пишні спідниці раптом здалися безкінечними та важкими. З шурхотінням остання з них впала на підлогу і Хельга кинулася до скрині, де лежав звичний простий одяг для тренувань.
* * *
Знайти лати та шолом не склало проблеми. Дівчина добре знала, де зберігається форма вояк. Туго заплетена коса ховала попелясті пасма, і аби точно переконатися в тому, що її божевільний план вдасться, Хельга сховала волосся під воротник сорочки. Шолом приховав її обличчя від поглядів, допомагаючи стати невидимою до зацікавленого простолюду. Зараз, вона виглядала точнісінько як і десятки тих, хто намагається завоювати славу та визнання, розмахуючи зброєю під крики натовпу. Залишалося тільки знайти коня. Осідлати свою кобилу було необачно, адже батько б одразу зрозумів її задум, тому довелося діяти відчайдушно. Прокравшись повз служниць, котрі здалеку намагалися побачити хоч щось, вона рушила до місця, де воїни очікували своєї черги на поєдинок. Там, як того потребували правила, її одразу зустрів представник казначея. Чоловік збирав плату за участь, та вносив імена учасників у список.
Хельга дістала мішечок, де зберігалися її власні кошти. І швидким кроком підійшла до чоловіка, котрий схилився над сувоєм, старанно виводячи символи пером. Кинувши п'ять золотих монет, дівчина постаралася аби її голос звучав якомога грубіше.
– Ольґер. – Рикнула вона, сподіваючись, що її дівочий голос не видасть обману.
Та чоловіку, здається, не було до неї справи. Він тільки окинув нового учасника швидким поглядом, перш ніж внести нове ім'я в список. П'ять монет було надто дорого, та чоловік не виражав протесту, вочевидь радіючи такому щедрому внеску.
Тут, не подалік від арени, де зараз відбувався черговий заїзд облаштували невеличкий намет, де надавали допомогу тим, хто отримав травми. Трохи далі, стояли прив'язані скакуни тих, хто вже вибув зі змагання. Хельга прокралася туди, і озирнувшись, підійшла до однієї з кобил. Погладивши тварину по морді, аби знайти контакт, вона ще раз озирнулася. Та люди були настільки зосереджені тим, що відбувалося на турнірному майданчику, що не звертали увагу на ще одного, чергового учасника.
Осідлавши кобилу, Фреір рушила до лінії старту. І поки чолов'яги сперечалися один з одним за те, хто піде в наступну пару, вона вже вирушила по той бік поля. Тепер, коли зворотнього шляху не було, Хельга відчула тремтіння хвилювання. Звісно, вона досить вправна в битві на мечах, і навіть досить часто вправлялася у стрільбі з луку, коли вирушала на полювання з батьком, або під час подорожей. Та вийти один на один з суперником, це зовсім інша справа. Служник подав довгу палицю, що нагадувала спис, котра має послужити основною зброєю змагання на вибивання з сідла. Долоні пітніли, від чого здавалося, ніби палиця слизька. В роті пересохло, та Хельга не могла дозволити собі здатися на півшляху до шансу довести, що вона, не просто трофей на цьому турнірі.
По інший бік майданчика з'явився її опонент. Навіть здалеку було помітно, що він більший за неї та значно вищий. Здоровань видавався непохитною скелею і Хельга зціпила зуби. Серце заходилося відбивати ритм швидше від хвилювання. Звісно, метою турніру не було навмисне вбивство суперника, проте від травм ніхто не був застрахований. На якусь мить вона почала сумніватися у власній ідеї, проте відступити не було змоги. Надто пізно. Засурмив ріг, і суперник зрушив з місця. Дівчині нічого не залишалося, окрім як вдарити кобилу вбоки аби мчати вперед. Тварина, передчуваючи небезпеку попереду явно нервувала. І перш ніж кинутися бігти, встала на диби. Хельга ледь втрималася, схопившись за вузду так сильно, що пальці заніміли. Ледь не впустивши знаряддя змагання, вона все ж вгамувала тварину та помчала на зустріч воїну. Коли велетень опинився поблизу, він щодуху замахнувся палицею. Попри те, що воїн був дужим та кремезним, його рухи були дещо повільними. Хельга швидко відреагувала пригнувшись, тікаючи від удару, котрий, напевно, вибив би її з сідла. Палиця пройшла так близько, що серце на мить знову пропустило удар. Публіка незадоволено загуділа. Фреір відчувала, як втрачає впевненість з кожним кроком тварини. І на що вона вплуталася в подібне? Проте кобила вже розвернулася, доїхавши до межі майданчика і зупинилася очікуючи команд наїзниці. Перша з трьох спроб була змарнована. Опонент вже готовий був кинутися в нову атаку, проте Хельга не встигла оговтатися, як він зрушив з місця, пришпоривши коня. Вдруге, воїн обрав іншу тактику, і спробував вибити її прямим ударом. Кобила знову встала дибки, що врятувало дівчину від поразки, хоча і дещо дезорієнтувало на мить. Хельга ще ні разу не атакувала, тільки встигала ухилятися від випадів суперника. Та так не може тривати постійно. Вона розуміла, що її єдиний шанс пройти в другий тур – перемогти. Вибити здорованя силою їй наврядчи вдалося б, тому вона вирішила діяти хитрістю. Це не було надто чесно, та хіба в бою тільки чесністю можна отримати перемогу?
Не даючи тварині оговтатися, Хельга пришпорила кобилу, пригнувшись нижче до крупу. Вона виставила палицю вперед, стрімко наближаючись до воїна. І коли він заніс руку до чергової атаки, різко опустила палицю під ноги його скакуну. Той перечепився, став некерований. Все відбулося так швидко, що ніхто не встиг нічого зрозуміти. Чоловік явно не очікував такого. Мить – і тварина завалилася вперед, придавивши сідока своєю вагою. Хельзі дісталося також. Палиця супротивника все ж не оминула її. Повітря вибило з легенів, коли дерев'яне знаряддя поцілило по ребрам. Якби не лати, певно удар міг мати більш серйозні наслідки. Від поразки Хельгу врятувало лише те, що суперник впав першим. Вона ж зуміла втримати рівновагу, хоча і ледь вхопилася в останню мить за вузду. З очей бризнули сльози, коли тіло скувало болем. Дівчина так сильно стиснула зуби, навіть не звертаючи уваги на те, що випадково прикусила щоку. Слюна стала солонуватою, а обличчя пекло від сліз та спеки, що встигла розкалити шолом. І все ж вона змогла!
Тіло боліло несамовито, а в районі ребер найбільше. Хельга навіть не зрозуміла, коли її об'явили переможцем. Забула і про ім'я яким представилася напередодні, не чула навіть галасу натовпу, бо у вухах дзвеніло. Хотілося швидше скинути шолом, вдихнути розпечене сонцем повітря, та вона не могла цього зробити. Тому опинившись осторонь тільки сіла на лаву та зігнулася навпіл, обіймаючи себе руками за плечі. І сиділа так аж поки неприємне печіння потроху не вщухло.
Переможці першого етапу відпочивали не довго. Фреір не знала, скільки пар встигло вийти один проти одного на першому змаганні, вона не слідкувала за тим що коїлося на арені. Час пролетів надто швидко. І коли вона нарешті відійшла від першого болючого удару, оголосили про початок нового конкурсу. Цього разу це була стрільба з луку. Коротка перерва не дала глядачам засумувати. Поки воїни готувалися, а на поле, вздовж стіни виставляли мішені, якими слугували дошки, з намальованими колами, людей розважали музики. Бард виконував баладу про пташку, котра в боротьбі за власну свободу, кинула виклик долі і летіла крізь бурю. І це було так символічно, що Хельга знову відчула впевненість. Якщо вона змогла протриматися в поєдинку проти здорованя, значить, зможе пройти і цей етап.
На завершення бард заспівав про лихого дракона, чиє серце було викувано з жорстокості, а душа була такою ж темною, як і глибока ніч. Фреір вже не прислухалася до слів, намагаючись налаштуватися на наступне випробування. Вона знала, що фінал – поєдинок на мечах. І ось в цьому їй не було рівних. Будь-який воїн Нааса міг вийти проти неї, але в своїх силах дівчина не сумнівалася. Можливо, отримавши перемогу в турнірі, можна було б висунути власні умови? Принаймні тоді, вона змогла б довести власну силу. Та до фіналу ще треба дійти. Стріляти з лука не було незвичним, проте вона трохи хвилювалася, бо не була впевнена, що потрапить у центр мішені.
І знову їх розділили на пари. Завдання було просте: три стріли, три спроби. Хто з двох буде більш влучним – потрапить у фінал. Її увагу привернув один з учасників, що стояв неподалік. На його руці було зав'язано стрічку. Ту саму, що вона віддала першому ліпшому на знак прихильності. Фреір тільки хмикнула. Зараз, коли вона опинилася поруч, могла оцінити статуру цього воїна, хоча обличчя і не було видно під шоломом, та це не було важливо. Чоловік був не надто високим, і не виглядав дужим. Він справляв враження юнака, і Хельга могла б поставити власний меч в суперечці, адже була впевнена, що перед нею дійсно молодий хлопчина. Це трохи заспокоїло. Отже шансів в цього "залицяльника" не було багато. В порівнянні з іншими широкоплечими та високими чолов'ягами.
Розпечена сонцем земляла видавалася горячою. Витоптаний конями грунт був нерівним, розбитим грудками, через які дівчина перечіплялася прямуючи до цілей. Та щойно зайняла відведену позицію, ніщо навколо більше не відволікало її від мети.
Її суперник цього разу не був надто майстерним. Перша стріла бідолахи поцілила в самий край дошки, що значно підвищило шанси дівчини. Натягнувши тятиву і прицілившись, Хельга глибоко вдихнула на мить затамувавши подих, і, видихнувши, розстисла пальці. Стріла просвистіла в повітрі розрізаючи тепле сонячне проміння, мов блискавка, і вдарила в дошку, опинившись по центру. Фреір ледь не підстрибнула від радості, та натхненна вдачею схопила наступну стрілу з колчану. Вдруге удача не була настільки привітною, і постріл ледь дотягнув до середини. На відмінну від суперника, котрий, очевидно, зібрався з думками та все ж поцілив досить влучно. Зараз шанс був лише один, і дівчина боялась його змарнувати. Теплий вітерець торкався її тіла, просочуючись крізь кольчугу. Видавалося, що навіть галас народу трохи стих. Вона зосередилася на цілі. Долоні почали пітніти від хвилювання, та на щастя, третій постріл був вдалим. Стріла потрапила точно в центр, настільки близько до першою, що видавалося наче вони обидві стирчать з одного отвору.
Почувши ім'я переможця цього змагання, Хельга полегшенно зітхнула. Зараз, нарешті, вона могла бути спокійною. Поєдинок на мечах не лякав її, навпаки, додавав сил та впевненості. Вона обернулася, кинувши погляд на вежу де ще нещодавно сиділа сама. Батько був надто похмурим, його завжди світле обличчя зараз видавалося сумним та суворим. Поряд сидів лорд Вакараї. Він щось розповіда Генрі, активно жестикулюючи. Трігве Фальк трохи лякав її. Не хотілося уявляти, що вона може поріднитися з ним. На відмінну від спокійного та розсудливого Генрі, вакараєць був надто галасливим, нестриманим. Страшно було уявити яким тоді має бути син цього чоловіка.
Сонячний диск повільно котився до обрію, забираючи з собою пекучу спеку. Натовп вже помітно стомився. Дещо охрипші голоси вже не були такими жвавими, як на початку турніру. Воно і не дивно, адже цей день був надто довгим. Охочі до видовищ люди все ще чекали на головну частину змагань, але дехто вже давно б волів перейти до більш приємної частини – святкувань. В натовпі почулися невдоволені розмови, що фінальну частину загадто затягнули. Врешті, хіба цим людям взагалі було діло до того хто переможе? Просто видовище, привід для бенкету і не більше. На відміну від самої Хельги, для якої цей день був роковим.
Нарешті співи і танці, котрими розважали народ між змаганнями, закінчилися, час було переходити до найголовнішого. Після відбіркових етапів залишилося меньше двох десятків фіналістів. Найкращі з найкращих воїнів. Хельга впевненно підняла голову, крокуючи поряд з чоловіками на арену. Це вже був тріумф, що доводив в першу чергу для неї самої, що вона не просто тендітна спадкоємиця, котра вміє лише посміхатися. Вона – сильна та смілива воїтелька. Такою, як колись були її предки, засновники міста на півострові. Серед противників був і той хлопчина зі стрічкою. Він гордо демострував відзнаку, пов'язавши її навколо руки, в якій тримав меча. Фреір була не проти вийти проти нього в двобої, аби позбавити того впевненності. Ця думка тішила її. Та спочатку її поставили в пару з іншим. Битви будуть продовжуватися до тих пір, поки претендентів не залишиться лише двоє.
Перший бій, другий. Фреір вправно поралася з мечем, відбиваючи атаки суперників. Вона знала свої переваги, і швидко пристосовувалася до нових тактик. Роки тренувань не пройшли даремно. Це була її стихія. Зараз, як ніколи, вона почувалася сильною. Проте треба сказати, що попри вміння та навички подібне досить швидко виматувало. Після другого поєдинку, дівчина почувалася стомленою фізично, хоча моральне задоволення від перемог затьмарювало все інше. Тіло пашіло від активних рухів, сорочка під латами липла до тіла, але це були приємні відчуття. Перевага турніру була в тому, що воїни билися не на смерть, лише до поразки, або першої крові. На щастя, після двох виступів, Фреір не отримала поранень. Хоча декілька разів і була близькою до цього.
Публіка гуділа оваціями. Народ, сповнений видовищних боїв знову шумів наче бурхливе море. Зараз ці звуки вже не дратували дівчину, а додавали наснаги. Сонце вже схилилося до обрію, розливши на полотні неба золотаві фарби. Хмари, підсвічені промінням розтягнулися червоними та помаранчевими мазками. Наас був ніби покритий золотом, що мерехтіло на верхівках веж, відбивалося у віконицях та на латах стражників. Фреір не надто слідкувала за виступами інших, намагаючись хоч трохи перепочити до наступного двобою. І ось, коли настав час вийти на черговий поєдинок, дівчина навіть зраділа, побачивши юнака з зеленою стрічкою. Цього бою вона чекала найбільше, і великі Боги, що сьогодні весь день підтримували її на арені, піднесли їй великий подарунок.
Протяжний звук горну сповістив про початок, і Хельга впевненно увійшла в коло, де буде відбуватися бій. Її суперник був майже такого ж зросту, і це також було перевагою. Схрестивши клинки, як того потребують правила, суперники розійшлися, займаючи бойову позицію. І почалася битва. Хельга зробила крок вправо, спостерігаючи за опонентом, намагаючись зрозуміти його тактику. Зазвичай, всі відзеркалювали її дії, потрапляючи в паску, адже дівчина одразу ж атакувала. Проте цей юнак вчинив інакше. Він зробив кілька широких кроків вліво, збиваючи Фреір з думки. Дзвін сталі, і замість атаки, Хельга тільки відбивалася, блокуючи нові випади суперника. Він був спритним та швидким, що створювало певні труднощі. Втомившись відбиватися, Фреір вирішила змінити тактику, і різко присівши, перейшла в іншу позицію, обійшовши воїна з іншого боку. Проте юнак і зараз досить швидко зрозумів її наміри. Клинки з лязготом стикнулися знову. Крок вперед, випад, блок. Крок вбік, випад і знову її удар було заблоковано майстерною контратакою суперника. Хельга починала злитися. Спробувала обманути воїна, замахнувшись вліво, але в останню мить змінила траєкторію удару. Дзвін сталі знаменував про невдачу. Вони билися, знову і знову сходилися в бою, і хапаючи мить відпочинку відходили один від одного, жадібно вдихаючи повітря. Піт заливав спину Фреір, стікав по обличчю під шоломом, заважав їй. А втомлені м'язи починали нити від кожного руху.
Все це починало знатно дратувати, і ця лють вилилася необачними випадами з її боку. Суперник же просто чекав поки дівчина від виснаження стане неуважною. Їх воїнственний танок захопив всіх присутніх. Ця пристрасть, що бушувала на полі бою, видавалася справжнім полум'ям. Фреір, захопившись боєм шипіла, гарчала. Її гаряче дихання обпікало її саму, змушуючи палати ще більше. Знову крок вперед і випад. Але вже в наступну секунду воїн вибиває меча з її рук, і пішовши на хитрість, не даючи дівчині оговтатися, робить підсічку. Такого Хельга аж ніяк не очікувала. Від несподіванки вона втратила рівновагу, і вже наступної миті, повітря вибило з легенів ударом об землю. Голова запаморочилася від падіння, а у вухах і далі гуділо від нещодавнього бою. Меч опинився просто біля ніжної шкіри її шиї, що означало повну поразку. Та і це не було найгірше. Раптом Фреір зрозуміла, що натовп, що ще нещодавно кричав мов стихія, зараз затих. І тільки тоді усвідомила, що сталося. Шолом, що приховував її обличчя злетів під час падіння.
Генрі, котрий спостерігав за двобоєм з вежі, підхопився на ноги. В його очах хіба блискавки не стріляли. Ніхто з присутніх не очікував такого повороту подій. Ніхто не думав, що серед учасників може опинитися дівчина. Хельга важко дихала, ловила повітря пересохшими від спраги вустами. Очі зачепилися за багряне, яскраве небо, що змінювалося після кожного разу, щойно вона на мить заплющувала очі.
Її суперник, видавався таким розгубленим, що навіть закляк, розглядаючи дівчину перед собою. Її обличчя розчервонілося від нещодавнього поєдинку, а великі, наче в мавки сині очі дивилися на небосхил з дивним захватом. Біляве, як місячне світло волосся розтріпалося з коси і невеличкі пасма липли до брудного від пилу обличчя.
Юнак перелякано відкинув меча, щойно зрозумів, хто саме знаходиться перед ним. Ці очі, він вже бачив сьогодні. І ці білосніжні пасма, що видавалися казковими. Він так злякався через те, що міг заподіяти дівчині шкоди, що впав на коліна поруч, стурбовано оглядаючи її. Навіть не міг уявити, що з ним станеться така халепа.
– Гей, ви в порядку?
Хельга нарешті оговтовалася, і перевела погляд на переможця їхнього двобою. Він скинув шолома, аби той не заважав. Як вона і думала, перед нею справді був молодик. Хіба трохи старший за неї. Його обличчя ще не торкнулися зморшки. А коротенька, ледь помітна щетина була не густою. Волосся пшеничного кольору також взмокло від поту. Але найбільше Фреір вразили очі. Глибокі, яскраві, кольору зрілих каштанів. Та такі щиро стурбовані.
Ця хвилина продовжувалася наче вічність, та насправді все відбувалося досить швидко. Лорд Фреір, одразу ж зрозумів, що сталося. Він запідозрив це хіба не в ту ж мить, як дівчина стріляла, пізнавши в рухах воїна щось знайоме. Генрі неодноразово бачив, як донька вправляється в стрільбі з лука. Врешті, він сам вчив її цьому. Проте він швидко відкинув цю думку, відволікся на чергову розповідь Трігве, що не стихав ні на хвилину. Але зараз... Фреір злився на доньку через таку дурну витівку, хвилювався через її безрозсудність та порушення правил.
Глядачі, певно, були так само шоковані, адже хоча і не одразу, але впізнали в зухвалій дівчині спадкоємицю Нааса. Це було заборонено. Хіба замало того, що серед чоловіків, участь приймає дівчина, так вона ще й майбутня правителька, котра наражає себе на небезпеку, змагаючись на турнірі. Не мислимо!
– Хельго! – Крикнув Генрі і зціпив зуби від злості, розуміючи, до якого скандалу може призвести вчинок доньки.
– Вестар!
Майже одно часно з ним викрикнув Трігве витріщившись на воїна з зеленою стрічкою на руці. Хельга знову поглянула на супротивника, намагаючись зрозуміти ким є цей загадковий юнак. Думки швидко крутилися в голові наче зграя сполоханих птахів. Десь глибоко всередині, вона вже знала відповідь, тільки боялася вхопитися за неї. Юнак простягнув руку, допомагаючи їй звестися на ноги, а потім опустився на одне коліно, покірно схиливши голову.
– Міледі.
Він піднявся, кидаючи ще один короткий погляд на войовничу суперницю, перш ніж обернутися до вежі. Тепер його голос звучав досить впевнено, він володів їм так само вправно як і мечем. Жодної ноти розгубленості. Він гордо підняв обличчя зустрічаючись поглядами з лордами.
– Батьку. – Звернувся молодик до Трігве і кивнув в знак поваги. А потім обернувся до лорда Нааса. – Мілорд Генрі, це честь для мене.
* * *
Прогріта теплим промінням земля пашіла після нещодавньої зливи. Ген навкруги все буяло смарагдово-зеленим, переливалося під сонячним світлом всією палітрою. В повітрі стояв терпкий запах трави, лугових квітів та приємний глибокий аромат промоклої землі. В кронах високих дерев співали птахи, наповнюючи своїм дзвінким співом цю ідилію. В траві стрекотіли цвіркуни, а над квітами роїлися дикі бджоли. Листя шурхотіло від легкого подиху вітру, торкалося шкіри наче ніжними пальцями.
Ейнар стояв заплющивши очі, вслухаючись в кожен звук, насолоджуючись цією симфонією гармонії. Зовсім скоро, ці звуки зникнуть, їх витіснить гомін голосів, звуки свійської птиці в дворах селян, фиркання коней і десятки різноманітних інших голосів міста. Щойно він перетне браму Колду, від цього тихого усамітнення не залишиться нічого. Аромат лугових трав зміниться на суміш запахів: гною, диму, нечистот, ледь вловимий шлейф пива поблизу таверни, випічки близ пекарні, і запахи людських тіл, спітнілих від роботи та сонця.
Ця думка викликала дивний сум. Норст виріс у Колді, і звик до подібного змалечку. Та інколи все це починало дратувати. Дихати ставало важко. Рейди стали справжнім подарунком долі. Адже світ поза межами фортеці видавався спокійним. На відміну від постійної метушні міста. Шкода, що він не може дозволити собі насолодитися цим відпочинком довше. Після смерті головнокомандуючого, місце голови армії так і залишалося вільним. Ренгволд не поспішав призначати іншу людину на цю посаду, забравши кермо правління військом до своїх рук. Він збирав армію, ретельно готувався до війни, підгодовуючи свої амбіції все новими, та новими указами. Ейнар же взяв на себе відповідальність за рейди. Це було найкращим рішенням, адже тепер він достатньо часу проводив за межами власної клітки.
Мальнор під'їхав на коні, зупиняючись поблизу. Поруч з ним їхав ще один юнак з супроводу. Компанія не найліпша, проте Норст не скаржився. Вони не так часто виїжджали спільно, і цей день, в компанії Мальнора, нарешті добігав кінця. Через зливу, вони затримались, перечекавши непогоду поблизу західної вежі. Та все ж подорож видалася не надто довгою, як це зазвичай було взимку. Сонце ще висіло над горизонтом, пропарюючи вологу землю.
– То що, повертаємося?
Ейнар розплющив очі, і його на мить засліпило від яскравості кольорів навколо.
– Так, пора.
Осідлавши свого коня, Ейнар пришпорив його, направляючись до Колду. З супутниками вони майже не розмовляли. Та і не надто вже того хотілося. Вони з Мальнором не були приятелями, аби витрачати час на пусті балачки.
Єдина думка, що тішила Ейнара – це вже така необхідна, звична зустріч з дівчиною вночі. Він охоче поділиться враженнями про сьогоднішню поїздку з Ідою. І взагалі будь чим, бо їхні розмови, як і ця ідеальна картинка великого світу навколо, змушували почуватися живим, частиною чогось більшого. Зустрічатися за околицями міста тепер було небезпечно, адже занадто багато було людей. Тих, хто міг випадково стати свідком їх зустрічей. Тому вони не ризикували покидати фортецю.
Вже за якийсь час показалася головна брама Колду. Околиці змінилися, від початку оголошення Ренгволда про війну. Здавалося, місту стало затісно в міцних сірих обіймах стін. То тут, то там, виднілися намети, снували люди, котрих лорд півночі прикликав до майбутнього походу на Хексе. Занадто багато галасу, занадто багато незнайомців. Стражі не знали відпочинку, патрулюючи периметр стін і вузькі проходи вуличок.
Опинившись біля конюшень, Ейнар спішився. Оглядаючи велилюдну ринкову площу, що розгорнулася прямісінько під стінами палацу. Ренгволд вдавався до все більш збочених методів залякувань. Всіх, хто сумнівався, або відмовлявся виконувати наказ – жорстоко карали. Просто попід стіною палацу густо розташовано стояли гостро заточені коли та списи. Бідолахи, хто сумнівався у ідеях лорда були страчені цим страшним методом. Стікали кров'ю, поки їх тіло повільно розтинав гострий кіл, що прорізав плоть. Попід місцем страти, на землі, були засохлі криваві калюжі. Бліді тіла, з перекошеними від болю обличчями, виглядали жахливо. Навколо них вже літали мухи, а ворони, що сиділи на дахах, тільки і чекали слушної миті, аби підлетіти ближче, та поласувати плотью. Ейнар відчув як нудота знову піднімається до самого горла і відвів погляд. Це було занадто.
Він пройшов повз кузню, оминувши гірку дрів для розстопки печей. В роті пересохло від швидкої їзди верхи, і обійшовши стіну будівлі, Норст зупинився біля бочки, зачерпнувши кухлем воду. Жадібні ковтки не могли втамувати спрагу, краплі стікали підборіддям оминаючи легку щетину. Зачерпнувши ще, Ейнар підніс ємність до вуст, та раптом його увагу привернула картина, що розгорнулася неподалік. Стражники тягнули під руки хлопчину. Його ноги безпорадно волочилися по землі, а сам він був переляканим. Його голова запрокинута на бік хиталася, і він щось хрипів. Поза ними, вдягнений в простий, але очевидно належавший до вбрання жерців одяг, кутильгав старий. Він хапався своїми руками, за лати воїнів, благаючи.
– Ні! Будь ласка! Мій син лише каліка. Боги не дарували йому здоров'я, аби змагатися в битвах.
Та вояки були непохитними.
– Наказ, є наказ. Від кожної родини, має бути чоловік, чи жінка, що піде воювати.
Старий був наче не в собі, він благав та плакав, кричав, привертаючи увагу людей.
– Я! Замість нього піду я!
Стражі обернулися, на мить зупиняючись. Хлопчина в їх руках так само повернув голову до батька, і відкрив рота, проте нічого не промовив, лише жалібно промургикавши.
– Жерцям заборонено воювати.
Ейнар спостерігав зі сторони, та це видовище залишило певний слід в його свідомості. Він перевів погляд на нещасного, що знову запрокинув голову. Його руки були дивно скрученими, пальці стирчали наче кістки зап'ястя зрослися невдало після перелому. Це все було надто неправильним. Норст розглядав хлопця, і в голові промайнув майже прозорий, забутий, образ брата. Певно, якщо б Варді залишився живим, то був би такого ж віку як і той нещасний каліка. Ейнар хитнув головою, проганяючи видіння. Згадувати брата все ще було болісно. І так само болісно було дивитися на сцену, що повстала просто перед ним. На вбитого горем батька, на нещасного, котрий не дає собі ради, хитаючи скрюченими кистями. Щось всередині змусило Ейнара втрутитися. Відкинувши кухоль, який шубовхнувся в діжку, розбризкуючи її, Норст впевненим кроком попрямував до стражників.
Він не часто робив щось подібне, та саме зараз відчував, що вчиняє вірно. Зупинившись поруч з чоловіками, він впевнено і досить голосно мовив:
– Відпустіть його! – крижані ноти в голосі Норста змусили вояк відволіктися від жалісливих схлипувань старого.
Чоловіки перезирнулися, не розуміючи як реагувати на подібний наказ. Адже з одного боку, було розпорядження лорда, а з іншого...
– Вибачте, мілорде, ми виконуємо наказ вашого батька.
Вони зробили кілька кроків вперед, направляючись в бік головної будівлі. Та Ейнар швидко наздогнав їх, схопившись за рукоятку меча, що все ще спочивав в піхвах.
– Відпустіть нещасного, це наказ! – практично прогирчав він, спопеляючи пронизливим поглядом чоловіків. – Ви знаєте хто я, але смієте ослухатися?
Очі Ейнара небезпечно потемнішали, і стражники трохи розгубилися, не знаючи як мають реагувати.
– Але лорд... – спобував виправдатися один з них.
– Лорд наказав, що всі, хто може тримати в руках меча має приєднатися до війська. Хіба цей хлопчина воїн?
Голос Ейнара став дедалі загрозливішим. Він наступав. Такий небезпечний та лютий, що ставало дійсно страшно. Стражі зглитнули, втрачаючи впевненість. Знехтувати наказом лорда – все одно, що підписати смертний вирок. Але чого очікувати від його сина також ніхто не знав. Наче на підтвердження їх думок, Норст вихопив меча. Клинок задзвенів в його руках вібрацією, коли випадково торкнувся переплетіння кольчуги.
– Я сказав, – юнак промовляв повільно та загрозливо тихо, практично шипів крізь зуби, – відпустити його!
– Вибачте, та...
Різкий помах клинка промайнув перед обличчям спантеличиного стражника. Небезпечно близько, ледь не торкаючись шкіри.
– Мені повторити ще раз? Чи пояснити більш детально, що буде з вами, якщо не виконаєте мій наказ?
Врешті, чоловіки відпустили нещасного. Він одразу ж осів, зігнувшись в дивній позі, наче кістки буди геть відсутні в його тілі. Жрець впав біля нього, притримуючи сина. Старий все ще тремтів, щось шепотів під ніс, заспокоюючи каліку. Стражі тільки кинули зневажливий погляд на них, перш ніж піти геть. Якщо лорд дізнається про таке, то нікому не буде добре. Але загроза в лиці спадкоємця, в цю мить виглядала ще більш реальною.
Щойно вояки зникли з поля зору, а простолюд кинувся надто активно займатися власними справами, наче вони тільки-но не витріщалися на це дивне дійство, Ейнар сховав меча. Він знав, як виглядає його вчинок з боку вартових. Та не бажав миритися з такою нахабною несправедливістю. Старий похилився вперед, торкаючись коліна Норста, та привертаючи його увагу. Він все ще тримав сина на руках, поки той здригався, то закидуючи голову, наче та була надто важкою для його шиї, то знову напружуючись, щоб хоч на мить тримати її рівно.
– Дякую, мілорде. Дякую вам!
В очах старого було стільки вдячності, що Ейнар навіть трохи зніяковів. Наче здійснив якийсь подвиг, а не просто досяг справедливості.
– Ви жрець, чи не так? – поточнуюче запитав він, хоча знав відповідь.
– Так! О всесильні Боги, дякую! Мій син... Він не може воювати, він від дитинства має вади. Він би загинув одразу. – Він плакав, ковтаючи слова, але продовжував свою сповідь, не спускаючи погляду з Норста. – Дякую, мідорде. Я у великому боргу перед вами. Я зроблю все що завгодно, тільки пощадіть мого сина. Дозвольте мені повернути його додому.
Ейнар стояв рівно, лише трохи схиливши голову, аби чути тихі слова жерця. Йому було шкода бідолашного хлопчину, і старого, що так яро демонстрував любов до своєї дитини. Це було так дивно. Адже цей каліка навіть не здогадувався, наскільки багатим він був. Мав щось цінніше за гроші або спадок у вигляді цілого королівства. Потопаючи у власних роздумах, Норст кивнув.
– Завтра по обіді, я вирушаю на полювання. Будьте готові до цього часу, я допоможу вам вибратися, аби ніхто не перехопив вас. І... _ він зробив паузу, розглядаючи обличчя старого, що з щирим почуттям вдячності дивився на нього широко розплющеними очима, наче перед ним матеріалізувався Бог. – до того часу сховайтеся десь, і не потрапляйте на очі стражникам.
Жрець низько схилився, ледь не торкаючись взуття Ейнара обличчя.
– Дякую! Дякую вам мілорде! Хай Боги оберігають вас від незгод, і супроводжують куди б ви не йшли.
Чекала цього турніру та спадкоємця Вакарії, але аж ніяк не чекала, що Хельга придумає та зробить щось подібне. Вона просто неймовірна, її вольовий характер та рішучість зроблять з неї мудру та справедливу правительку королівства. Мені так сподобався момент, що саме Вестар отримав стрічку від Хельги, і що саме з ним вона зійшлася у двобої на мечах. Він же виявився теж досить вправним воїном, та дуже навіть привабливим хлопчиною. Сподіваюся, що Хельга зможе у нього закохатися або хоч відчувати симпатію та повагу Дії Ейнара також характеризують його, як доброго та справедливого правителя, але поки править його батько, то чекай тільки біди. Тільки ще більше інтриги навели, чекатиму продовження і зустрічі з усіма героями ❤️ P.S. цікаві пісні співав бард на перерві турніру, і про пташку, і про дракона (вірю, що дракон з часом позбудеться темряви з душі) 😏
Так, поява Вестара справді буда довгоочікуваною. Я і сама довго чекала миті, аби познайомити читачів з цим юнаком. Він відіграє одну з провідних ролей в цій історії, хоча поки що і не здогадується, яку низку випробувань я для нього приготувала. Взяти хоча б той факт, що його наречена виявилася не зовсім смиренною леді, котра б тихенько сиділа б, та мліла б від видовища турніру. Але це тільки початок, і Вестар ще встигне проявити себе.
Хельга – бунтівниця. Але такий вже в неї характер. Не дарма Біргітт постійно жалілася на норов Фреір.
П.с. між рядків закладено багато спойлерів, або важливих деталей. І я готова пищати від захвату, що ви помічаєте їх.
Дякую, що читаєте. І за відгуки. Вчора, коли їх побачила, відчула знову крила і одразу ж почала писати продовження. Дякую, що надихаєте! ❤️