Дякую своїй подрузі. Вона допомогла військовому і надихнула мене на це оповідання.
Вороги тут не будуть
Підняв дзвінок…, швидкий сніданок, метро і відкриваю кафе. Я тут працюю давно, але зараз нас всього двоє я і дівчинка, яка живе поряд і зараз прибіжить. Готуємо чай і каву, нам привозять тістечка, випічку. Три столики виглядають по-домашньому, серветки і маленькі букетики штучних квітів. Біля вхідних дверей - вазон з прапорцем України, він зустрічає наших покупців. Часто заходять люди, які живуть поряд і звикли заходити до нас. Розказують новини, діляться наболілим, особливо зараз, коли кожний день іде за три. Коли повітряна тривога, люди тепер не ховаються в метро, а йдуть до нас пити каву. Коли немає світла, вмикаємо гірлянди і люди теж ідуть до нас. Каву варю на плитці, може так навіть і смачніше. Не завжди працює мобільний зв'язок, а ще не буває води. Але я з Анею підготувалися, запас води маємо завжди.
Ой, сьогодні я щось зовсім забула. Вазон з прапорцем несу до дверей, люди будуть знати, що ми відкрилися і чекаємо їх. Видно день буде не такий, як завжди, відмічаю про себе. Так воно і сталося.
Серед дня до нас заходить військовий середнього зросту, кремезної статури, впевнено закриває вхідні двері. На мить зупиняється, знімає шапку. Голова наполовину сива, але обличчя молоде, я йому б дала років 45. По очам видно хронічну втому, вони налиті кров’яними прожилками, може тому він здався мені трохи дивним. Попросив скористатися нашим туалетом. Я показала куди пройти. Час йшов, а військовий не виходив. Я підійшла і спитала: «Може Вам погано?». Спочатку тиша, потім чую : «Нормально». А коли вийшов, то попросив поради. Говорив розтягуючи слова, здавалося, що йому важко вимовляти кожне слово.
Телефон його був майже розряджений і якісь проблеми з банком. Слава богу, у нас в цей час було світло, мобільний поставили на зарядку. Аня інсталювала на телефон додаток банку, активувала і проблема швидко була вирішена. Я провела його за один із столиків, принесла велику чашку гарячого чаю, пару пиріжків. Він відчужено дивився у вікно, видно, що подумки був сам з собою. Я все ж присіла поряд, спитала тихо:
-У Вас все добре? Як Вас звати?
-А яке це має значення, …Олекса, - протяжно вимовив він.
-А мене звуть Наталя. Я Вам принесла гарячого чаю, попийте. Є ще пиріжки, тістечка.
Він відчужено мовчав, а мені було зрозуміло, що йому погано.
Він зітхнув і почав пити чай. А потім із внутрішньої кишені дістав маленьку пляшку з коньяком, зробив декілька ковтків, пляшку сховав. Я дивилася на нього і відчувала, що йому треба було поговорити.
- Ви б знали, що твориться в моїй голові,- вказівним пальцем постукав по скроні.
- Зайшов до батьків свого друга, він просив. Як Ви думаєте, як мені було дивитися їм в очі. Вони тільки і жили думками про єдиного сина. А він у них справжній герой. Ми пішли на завдання, воно було не з легких, але вдалося…, дякуючи йому, виконали його і треба було швидко повертатися, бо вже почало світати. Мене поранило в груди, то ми трохи відстали від своїх. Він мені накладав пов’язку, коли його убило. Видно працював снайпер. Він мене закрив собою, спас мені життя. Я зумів витягти його звідти, потім наші прийшли за нами. Вони, мої хлопці, яких я втратив, всі отут в моїй голові. Я теж буду там, це я знаю, не можу викинути це з думок.
Мені було боляче слухати його і я сказала те, що сама не очікувала.
- Ви не маєте права так думати, треба берегти себе і янгол-охоронець Вас почує і Вам допоможе. Життя, це той скарб, подарований нам, за який треба боротися. Україна буде багатою і розвинутою країною, кому будувати її, як не Вам.
-Я раніше працював в Удмуртії, там женився на росіянці. Коли вони полізли на мою землю, я приїхав, вбиваю їх і буду вбивати, вороги тут не будуть, це я Вам говорю. - Голос його зробився гучним, а погляд гострим, як лезо ножа.
- Олекса, Вас чекають дівчата, кожна мріє бути щасливою. - сказала як можна тихіше, стараючись заспокоїти його.
- Стільки вже хлопців не буде, скільки чекають дівчат, бо їх майбутнє кохання на фронті і їх стає все менше і менше. - Голос його був глухим. – Мене ніхто не чекає.
Війна розвела з дружиною і моєю донечкою. А мені крім них, ніхто не потрібен.
- Ви гарний, мужній, знайдете жінку і створите сім’ю, а вона подарує тепло і радість жіночого серця. А віра та кохання неодмінно змінять подальше життя, головне вірити в це.
- Я старалася вкласти в ці слова ніжність, наче зараз від мене залежало його життя.
Олекса зітхнув…, було видно, що йому стає легше, його трохи розморило, очі потепліли, риси лиця розслабилися.
- Мені б поспати, можна я у Вас тут посплю, я так давно не спав.
- Ні, ні тут не можна. Давайте я краще допоможу застебнутись. – Він піднявся, а я, як маленькій дитині, почала застібати його ґудзики і блискавки, а він, дійсно, як маленька дитина, давав мені таку можливість.
- Даю Вам картку нашого кафе, телефонуйте і знайте, ми Вам завжди раді. А зараз прийдете і спокійно заснете, от побачите.
Олекса біля дверей оглянувся і махнув нам рукою.
Він пішов, а я сіла на його місце і просиділа б так напевно дуже довго, бо він не виходив у мене з голови. Зовні сильний, кремезний хлопець, а війна випробовує його. Похоронити своїх побратимів і при цьому зберегти душу – завдання не легке. Але видно по ньому, що він сильний, обов’язково справиться, у кого не буває хвилин слабкості. Підтримала, хоч трохи допомогла якраз тоді, коли це було для нього необхідно. Дай-то боже. А він відіспиться, фронтові завдання мобілізують і буде сильніший ніж будь-коли. Я повірила йому, злий погляд і гучність його слів: «Вороги тут не будуть, це я Вам говорю» не мають сумніву.
Україна буде багатою і розвинутою країною!