Віриш, а я колись тебе любила,
Колись давно, ще у минулому житті
Коли і не була ще я собою,
І ти мені явивсь у сні...
Коли посеред галасу і криків ти зупиняв руками час,
Казав тихенько- все скінчиться,
і голос твій неначе добрий джаз.
Коли згасали довкруги вогні,
що сяйвом вказували шлях
Ми йшли пліч-о-пліч, міцніше стиснувши долоні,
Любили сильно і поволі.
Позаду тіні, сплутані думки,
великі плани, розписані сторінки,
І ми з тобою там навіки.
Серед тисняви і задухи страшної
Мені особливо полюбились твої глибокі, блакитні очі.
Я ж розсипалась на друзки,
Коли казав мені: "Прости".
Безвольно, тупо й глухо й у горлі дуже сухо.
Я б і далі хотіла іти, стискати долоню в руці,
Та чи зліпиш із горя кохання чи із повітря збудуєш хатину?Знову осінь, холодні вечори і ми з тобою ходимо туди-сюди.
Коли...?
Коли сплив час, і стали ми чужі,
Я відчуваю вже, що серце на межі.
Набрякла кров, зіниці зблякли в самоті.
Куди ж іти? Яка ж для нас винагорода?
Сліпота- спасіння? Безвольність то свобода?
А й справді, цьогоріч осінь холодна,
І вулиці довгі, ніби безодня.
Плащ на запах, черевики брудні,
Вітер лютує та й і люди сумні.
Чіпляється листя у волосся,
Чи то мені здалося...
Як дивно, справді, скільки схожих на тебе людей навкруги
Та все якесь не те, всі вони не ті.
Втопити б голову в цей довжелезний шарф,
Не чути галасу машин не сліпнути від сяйва фар.
Я зникаю, тану в повітрі, відчуваю цю осінь у холодній палітрі.
Наливаюсь дощем, танцюю із вітром, відчуваю долоню його над плечем.
Так тепло, хоч і холодно скрізь, щось гріє зсередини і каже:"Спинись".
Не підвівши очей, сунула вниз-
Так тяжко було йти, ніби у грудях спис.
Вологе повітря забило легені,
Замерзлі руки запнула в кишені.
Не вмію плавати, проте пливу
Поміж люду, ховаючи голову сиву.