...

І помреш ти тут безлюдно,

не згадає вже ніхто,

хоч би кинули не в яму,

хоч впізнали дома рідні,

та забув я по дорозі,

що вела у пекло тихе,

що вбивав простих людей,

що життя в дітей забрав

і на майбутнє їх начхав,

а вони сидять ще у підвалах,

а я лечу над головою,

либонь не вгору, а все нижче,

дух зрадливий тут витає,

сміх страшний мене вітає,

я втікаю, та куди ж?

всі відвернулися від мене,

мати сина не взнає,

і за що я тут боровся,

і для чого убивав,

якщо тепер у прірві гніту,

сиджу я, а не нацист,

його вітають, прославляють,

а лежу на сковорідці

під яку вогонь кидають,

він летить все вище, вище,

а я вже сотий раз вмираю,

а все чому? бездушний я,

вбив в собі я честь, свободу,

погубив маленьку мрію, не свою,

а тих людей, що в мирі жити тут хотіли,

ПАДЛО, я останнє, батько,

та нічого мені сказати,

бо зовсім недалеко ти

вбиваєш немовля прокляте,

що мати породила,

а ти не зумів його прийняти.