Вершини дерев — кудлатії пензлі,
Й веселка стікає кудись за будинки.
Ми з тобою біжим, самотні й замерзлі
На великий світ дві маленьких людинки.
Біжим по калюжах, в яких ми — як на фото,
Розливаючи портрети в швидкі струмки-ріки.
Піднімаєш голову , каплі ловиш ти ротом,
А хмари мов ті потяги починають гудіти.
На гойдалках підлітають клена листки,
І ми підлітаєм з тобою в безмежжя.
Холод калюж викручує до болю кістки
Застрибую по коліно, ти кричиш «Обережно!».
Закінчиться дощ, закінчиться й злива,
Ми розтанем з тобою, мов на сонці роса.
Ми ще зустрінемось? Як день буде сивим?
Ми ще зустрінемось? Як почнеться гроза?
Коли над містом вечірнім сонце засвітить,
Коли «прощавай» твоє туманом тут стане,
То знай: я лиш тутечки буду сидіти,
Поки небо до мене сльозой не загляне.
Я буду сидіти, я буду чекати,
Я писатиму квітами довгі листи.
І ясного неба сходи крилаті,
Дороги до тебе мені будуть плести.
омг цей вірш хапає за душу! просто