І знову в скупім відблиску свічі сиділи двоє, рвали старі рани.
Пили вино, шептали про любов, а дзеркала їх двох — не відбивали.
Вино було солодким.
Смак— метал.
Гаряче, мов недавно із судини.
Її ключиці й журавлиний стан, його високі вилиці й пориви сказати те, що він її кохав.
Іще з часів Марії Магдалини.
Ніхто не знав, що Клеопатра — це вона, ніхто не думав, що цей містер — Марк Антоній.
Шекспір про них колись давно писав, та й він не знав правдивої історії.
Вона — Джульєтта з роду Капулетті, а він — Ромео, і у склянці був не яд.
Весь світ дуріє й кожен день приносить жертви:
старців, жінок і майже немовлят.
Таке було, сьогодні, й завтра буде й нехай пройдуть століття і роки.
Хай смертні вб'ють себе і серце в грудях.
А в них обох все буде навпаки.
Допоки вина льються й легко пьються, допоки руки срібла не торкнуться і поки пам'ять в скронях ще жива.
Це так гарно... чекаю ваших нових творів