Колись забуду лампи світ,
Тепло-жовтий, на таких же стінах,
Тепло-жовтий, вогняний софіт,
Теплого сусідського кота в колінах.
Я забуду сяйво місячне,
Що з'явилось, коли світло вимкнули,
З зорів німе кіно магічне,
І як нагріті об батарею руки хлинули.
Забуду все я.
І твої містичні танцю рухи,
І як літали, набридали по кімнаті мухи,
Може і забуду я твоє ім'я.
Мені стирали пам'ять сотню раз,
Ходила без спогадів я прикрі ночі.
Та один все ж залишився, він як алмаз -
Спогад про твої незабутні очі.
Очі як вітер, як квітучі алеї,
Але не сірі, і не зелені.
Очі блакитні, манили собою,
Та все ж, признаюся, пахли весною.
В очах твоїх зорі, їх більше мільйону,
Переливаються, світять красою.
Зустріла їх влітку, за павільйоном,
А в пам'яті лишаться навіть зимою.
Ти скажеш: "Очі як очі, у всіх вони є,
блиску немає, хрусталики мутні".
Метелик не бачить краси своїх крил,
То ж кажу я, що очі твої - незабутні.