Пекельний танок весни

Чи справді думаєш ти, що ненависть і любов такі далекі?

Невже віриш, що чуття ці кардинально різні?

Гадаєш, злетівши в небо, не впадеш в мить нижче землі?

І ніколи в твоєму серці не буде запеклий бій?

Впевненний ти в цьому чи ні?

Знаєш як буває,

Дивишся іїй в очі, на вигин її губ,

Бачиш відблиск сонця на її волоссі,

Й відчуваєш, що в цьому майже згуб,

Та твої слова такі тихі, майже безголосі,

Звучать вони їй тихше, ніж шелестить дуб,

І з часом ти починаєш розбиратись в цьому парадоксі,

Виявляється, водночас може і гріти, і боліти,

Ти душею тягнешся до неї, до її дзвінкого сміху,

Й в ту ж мить починаєш в глибині кипіти,

Так хотілось би сказати... не можеш й не знаходиш втіху,

Разом з тим, не знаходиш й сил мовчати,

І дивишся на неї, а вона не відчуває й півгріху,

Продовжує тобі на вухо щось радісно шептати,

А згодом до пори до часу полишає бідолаху,

Й душить неймовірно від коктелю тих емоцій,

Й хотів би все одразу полишити,

Та тримають кайдани міцні любові... ні, невзмозі,

І от тепер починає це смішити,

Адже читав про боротьбу цих чуттів ти в кожній книзі,

Й до останнього не змогла тебе полишити,

Та фальшива віра, що пізнає вона почуття твої щирі,

Та її вини в цьому зовсім нема,

І твого гріха ніколи й не було,

Це всього лиш прийшла весна,

Тебе в її дивний танок чар повело,

Наповнила протиріччями сповна,

Та й сліпого у самісіньке пекло завело,

Так інколи бува,

Роздирає всередині від жалюгідності і болю,

Сам себе ти убива,

Борешся між пристрастю і злобою,

І тихо щось в тобі вмира,

Картаєш себе за думки безгрішні,

За те, що безнадійно відчуваєш,

За те, що не можеш відпустити

Спогади, які в забуття кинути бажаєш,

За сталеві мости, що ніколи тобі не спалити,

За гірку правду, що ніяк не приймаєш,

Та настане ще той день,

Коли все в мить згасне,

І не буде тих нічних натхнень

Писати про жахливе і прекрасне,

Коли прийде до тебе прощення,

Лиш тоді з дна пекла піднесе,

Байдужості жадане пробачення,

Що вітром від болю віднесе.