Я завжди думала, що весну нам дали, щоб радувала душі і очі чиїсь сумні,
Проте вже другий тиждень квітне грушка в саду, а мені плакати хочеться щораз як на двір вийду.
Не збрешу, якщо скажу, що трохи легше стало, бо ж ті квітки, дерева- все це помагало.
Невидною рукою на груди враз лягало, вранці під вікном, як в казці забуяло.
Та й хочеться вірити в завтра і вчора, що все це було і буде, не загуде.
Ні в якому разі, ні за яких обставин
Наше завтра не пропаде.
Хоч може й не стане весни довкруги, у мене завжди будуть твої листи.
Їх вже за всі ці нескінченні дні назбиралось аж сімдесят три.
Нічого не вічне, хоч і вічністю стала весна.
Холодний березень, померзла перша трава.
Я щоранку віталася з тихим небом і вітром, що часто нагадував грім.
Хоч і важко було не згубити всі слова, що в голові наплелись.
Їх так багато, що при розмові видавала: "Благаю, лиш повернись".
Чи може ж хто знає, людоньки добрі, чого вартує зараз і потім?
Скільки ж ще треба шматків мертвої, гнилої плоті?