Йде дощ, краплинами збиваючи листки,
гойдається малина в білім цвіті,
збігають в цій секунді всі роки,
і наче вся секунда - це століття.
Гуляє вітер десь серед дерев,
тріпоче вогник мій на запальничці.
Грім гарнув гучно здалеку тепер
і змусив тишу наче розчинитись.
Ріка хлюпоче ген за жовтим полем,
розказує про втрачені скарби,
пройшлася злива в небі наче болем,
сурмлять минулим цегляні хатки.
Один лиш ранок все зумів змінити,
накрити темрявою всі дитячі мрії.
Замість будильнику тоді гули сирени.
Кати прийшли непрохані з імперії.
Бо то не грім гуркоче, наче в бубон б'є:
лунають постріли і бахкають снаряди.
Не вітер свище й гілки в коси в'є:
ракети свищуть і летять гранати.
Вже вогник згас від подиху війни.
Замерзли руки геть без його світла.
Нам всім не треба ваші ордени:
хай краще молодість і далі наша квітла!
Свого нема - чужеє забирають!
В них заздрість знову верх взяла.
Дитячі долі з пелюшок ламають:
Війна батьків в частини відняла.
Та, може, вогник ще не зовсім згас
і ще не час писать для нього епілог.
Бо нам давно ще заповів Тарас
отримати найбільше перемог.
І захлюпоче річка в сонячних проміннях,
й каштани зацвітуть по всій землі.
Для нас завжди все буде Україна.
Героям слава й смерть для ворогів!
це дуже круто 😍