Мені сяє зеленеє світло, відбивається з сусідніх вітрин.
Може, це знак, може просто так хтось запалив ліхтар.
Одинак.
Самотньо осяває холодні сутінки й змарнілим від праці людям дорогу.
Тривогу-
Давно не здіймали у повітрі сирени, ми вже забули цей брязкіт сталевий.
Чомусь рветься до болю душа, розходиться й нитки випира.
Дурна самота.
Змушує писати й писати-
Аби що?
Який сенс, якщо все одно доводиться мовчати?
Посадити б себе за грати.
Не знати ні білого дня, ні темнішої за вугілля ночі
Й називати себе щасливою- поза очі.