колись ми були щасливі,
чи може мені так здавалося,
однією жили ми миттю,
куди ж те життя дівалося?
чому все що чую від нього,
це п'яні матюччя і сварку страшну,
чому піднімає він руку,
а не каже тихенько: "люблю?"
чому він не любить сина,
якого я 9 місяців носила,
чому піднімає він руку
на рідну кровинку свою?
дитя йому каже:
"тату, давай будем разом гратися",
а він: "діставай жінко водку,
а ти малий, відчепися".
"зараз прийдуть друзяки,
ми свято малого відмітим",
і замість того щоб з сином побути
влаштовує п'яний кіпіш.
"послухай, Маринко, а що в тебе з оком?" –
мене на роботі питали,
"та просто зі сходів невдало впала," –
усім їм одне казала
а що їм казати? що б'є і пиячить?
що сину не спиться ночами?
я звикла терпіти, така моя доля:
носити синці під очами
от виросте син, візьме дім в свої руки,
і батькові скаже: "кінчай уже пить",
от може тоді заживемо всі разом,
як вдасться до того моменту дожить.
чому ж я не бачила зразу,
коли він ті кляті троянди дарив?
він був дуже ніжний і вічливий, трясця,
ну як я такого могла не любить?
давно вже б від нього пішла, так жалію,
як буде без мене він, бідний, страждать,
а може жалію його я даремно,
давно треба сина уже рятувать.
він бідний, з дитинства страждає і бачить
як б'ють його маму, і чує сварки,
він чує глузливі і п'яні матюччя,
мучиться бідне диття без вини.
оце моя сповідь,
страждальна балада,
таких ще багато на світі жінок,
молю, не терпіть ви бійки і образи,
хапайте дітей та робіть перший крок.
хай будете бідно і скромно ви жити,
та буде щасливе дитя біля вас,
тікайте жінки і дітей бережіте
від п'яних бійок матюків і образ.
Чудовий вірш про важливу тему!♡