Ворог вже в Ірпіні. Телефонувала Світланка, вона з сином в якомусь гаражі, на околиці Ірпеня, шукають можливіть виїхати. Потім дзвоник від молодшого сина, тон командира: «Мамо, я купив для тебе квиток на нічний поїзд Київ - Львів, в тебе буде час зібратися. Сідаєш в своє авто і їдеш до вокзалу. Доїхати треба, поки не стемніло, до 5 години. Потім буде коменданська година. Авто залишаєш на вокзалі. Речей багато не бери, документи, ключі, взуття, одяг, той що на тобі, і білизна. Я знаю, що ти не хочеш їхати, ми вже сперечалися на цю тему, але я навіть не хочу тебе слухати. Квиток вислав на пошту». Я послухалась, збираюсь, їду на вокзал, залишаю своє авто біля Південного вокзалу. На вокзалі людей дуже багато, чекати свого потягу можна було стоячи, або сидячи на підлозі. Потяги, які прибували, пасажири штормували. Квитки були не потрібні. Мій потяг був на табло, а потім зник. Якась жіночка комусь кричала, сідаємо на перший потяг, що прийде. На міський вокзал подали поїзд до Львова. Біжу через площу, сто раз перепитуючи, куди поїд їде, сідаю. Це була звичайна електричка, але було однаково. Люди швидко займали місця. Напроти мене молодий хлопець років 20 і дівчина раділи, що вже в поїзді. Я ще встигла зателефонувати синові. Але тут роздається з правого боку гучний вибух. Хлопець миттєво стягнув мене на підлогу і мою голову накрив своїми ногами, кричачи, я Вас прикрию. Я навіть не збагнула, що діється, бо праве вухо оглохло. В вагоні стояв страшенний галас дітей, які були налякані, люди встелили підлогу вагона. І тут серед цього галасу хтось почав читати молитву «Отче наш...», цю молитву підхватило багато голосів і в вагоні вже звучав цілий хор. Я разом з усіма кричала молитву і мені здавалося, що над нашим поїздом надувся великий духовний купол, який обов'язково захистить. Молитву встигли прочитати три рази і тут вмикається гучномовець. Водій кричить «Треба тікати. Мобілки вимкнути. До Фастова їдемо без світла». По вагону ідуть люди, які ще встигли зайти в поїзд. Цих людей вибух застав на привокзальній площі, вони перелякані, діти плачуть. Хлопець, який стягнув мене на підлогу, уступив місце жінці з двома дітьми. Вони всі втрьох плакали. Я дістала валер'янку, дала жінці, руки у неї тремтіли. Поїзд поїхав. Після Фастова включили світло, телефони. Я телефоную сину, а він плаче. Прочитав новини, а мій телефон не відповідав. Російську ракету наші ППО збили безпосередньо над привокзальною площею, тому вибух був такої сили. Люди ніяк не могли угамуватись, вночі ніхто не спав, перевіряли скільки вже проїхали і коментували. Львів зустрів похмурим ранком.
top of page
bottom of page