#N #Б #Міді #Закінчений #Ангст #Дружба #Hurt/Comfort
Хлопці вийшли з буфету, задовольнившись, на диво, невеликою чергою. Вони повільно йшли коридором і їли соломку, яку тримав Том. Спочатку він відмахувався типу "це ж не я купив, ти і їж", але потім Джек буквально всунув другові цю пачку в руки. – Як думаєш, вона нам зараз дасть контрольну чи все ж таки забуде? – Не фнаю. – Хах. Чого це ти так багато соломки в рота напхав? – ледве стримуючи дурні коментарі, запитав Том. У відповідь він отримав теж саме "не знаю", але тепер у вигляді того, що Джек лише знизав плечима. – Розумію. Сподіваюся ми не запізнимося на урок, бо я не хочу втретє отримувати на горіхи. – Бог любе трійцю. – вже прожувавши, говорив любитель їсти, а ще більше базікати. – Ти - атеїст. – Не важливо. – Але я не хочу щось випадково, а тим паче навмисно пропускати. – Але якщо нам пощастить? – Але якщо, ти знаєш, що зараз ходитиме адміністрація з перевіркою на присутність учнів на уроках? – передражнив його "але якщо" Том. – Це аргумент. Тут і сказати нічого. – А ось і є що. Чи ти не пам'ятаєш? – поїдаючи ще одну соломинку, поглянув "мрійник" на невгамовного, але крутого приятеля. – Що? – Ну ми хотіли сьогодні після уроків погуляти. Тож, пропозиція ще в силі? – говорив якомога ясніше Томас, намагаючись освіжити цьому бовдуру пам'ять. – Аааа... Звичайно, що так. Куди ж ти від мене дінешся? – широко посміхаючись, сказав Джек, нарешті згадавши, що йому так намагався роз'яснити товариш. Не знаючи, куди спрямувати свою енергію та радощі, він погладив по голові свого кращого друга. На такий жест Том відреагував награною образою, поправляючи свою зачіску. Так вони і дійшли до класу. Очікуваної контрольної не відбулося. Замість цього вчителька сказала учням або залишитися в класі і займатися своїми справами, або можна піти до бібліотеки, якщо не хочеться тут сидіти. У неї з'явилися термінові справи, а займатися з дітьми немає можливості. Вона лише сподівається на їхню адекватність. Зраділі десятикласники не стали питати, чому вчителя не буде, і так добре. Стартував розподіл території. Усі пересаджувалися, утворюючи таким чином компанії приємних собі людей чи просто сідали з тим, ким хочеш. Звичайно, що місця стало замало для усіх і тому дехто був вимушений піти до бібліотеки. Наші два хлопці також туди пішли. Не те що зараз їм дуже хотілося читати, просто залишатися там було неможливо. Такий шум та розмови, що радше скидалися на бридкі балачки, обливання брудом кого заманеться, навіть, якщо цей хтось з ними в одному приміщенні, стерпіти важко. Том був одним з тим, хто часто потрапляв до списку обговорюваних ними людей. "Привиди" йшли коридором. Вони майже не створювали звуку, наче хотіли, щоб їх не помітили. Хоча чому наче? Якби вони спалилися, їх неодмінно залишили б на додатковий урок, і те якщо пощастить, а можуть одразу до директора відвести. Не було і звичних розмов, що для них не типово. Джека ця тиша насторожувала. Він глянув на друга. Обличчя того вкривали смуток, невелике хвилювання і здається... непорозуміння? Так, саме непорозуміння. Чому? На це питання в нього немає відповіді. Для самого ж Тома це було більше ніж очевидно. Він не розумів, чому його так ненавидять. За що кажуть про нього осторонь чи прямо в обличчя бридкі речі, за що інколи після школи чи коли ніхто не бачить і не може допомогти, його "нагороджують" подряпинами та синяками, а якщо даєш відсіч, то отримуєш ще більше. Джек думав, зосереджено та старанно. Щоб такого зробити, аби цей малий не сумував так сильно? Можливо влаштувати особливу прогулянку? Так, це чудовий варіант. Принаймі на більше зараз мізків не вистачає. От якби випити кави. В його віці це шкідливо, але не може зупинити любов до цього напою. Він просто обожнює інколи випити кави для покращення роботи своєї не зовсім розумної часом голови. Це наче зілля вічної молодості для нього. А ось приятель Джека зовсім іншої думки. Його улюблений напій - чай. Він може пити його цілу вічність. Це вже замінник звичайної води. Тим не менш, різниця цих думок лише зміцнює їхню дружбу. Від роздумів прокинув його Том, що смикав за рукав сорочки. Схоже у вихрі думок "стовп" і не помітив, як пройшов повз бібліотеку і пішов би далі, якщо був сам. Зайшовши до приміщення, хлопці тихо привіталися з бібліотекарем та почали шукати собі місце. Вони зупинили свій вибір на столику майже в кінці бібліотеки біля вікна. Трохи подумавши, Джек запропонував якусь пригодницьку книгу, але не сказав яку саме, а Том був не проти, хай лише бере він її на свою картку. На це прихильник кави тільки кивнув головою та пішов брати книгу. Для десятикласника цей час плинув нестерпно довго. Почало здаватися, що всі присутні дивляться з осудом, бажають скинути в прірву, а потім сміючись спостерігати за стражданнями та марними спробами зробити що-небудь. Від таких думок в нього запаморочилося в голові. Аби стало хоч трохи легше, Том склав руки на столі й поклав на них свою голову. Неочікувано хтось потріпав хлопця за плече. – Тооом. Ти що, вже заснув? – тихо, але моторно говорив Джек, дивлячись на свого друга, настрій якого змінюється так швидко, як курс валют. – Ага. Заснув і чекаю на появу Фредді Крюгера. Щось немає його. Певне леза на рукавиці загострити забув. – так само тихо та з очевидним сарказмом відповів той, хто з фільмів жахів дивився лише про Анабель. – А якщо серйозно? – Усе нормально. Просто приліг. Ця вся метушня плавить мої мізки. – повернувся до вікна, наче соняшник, містер "це звичайно непогано, але я краще випив би чаю". – Метушня метушнею, а ти диви, що я взяв. – весело посміхаючись, хвалився до приятеля велетень. Він зі всією парадністю поклав книгу перед зацікавленим автоматом ідей для їх спільних проектів з навчання. – Та ну. Чи це в мене зір став настільки поганим, що плутаюся в книжках, чи це справді "Пригоди Тома Соєра". – дивувався Том, не вірячи своїм очам. – Я знаю, що ми вже читали це, але то було давно і ми навряд пам'ятаємо хоч щось звідси. Тому власне і ось. – шукав собі виправдання Джек. – Не думав, що ти обереш саме цей твір. Але, так би мовити, це свята класика, а зраджувати їй не можна. – декламував останні слова малий. – Сідай. – підвигаючи до себе стул, продовжив він. – Залюбки. – сівши на стілець, подякував за підготовлене місце парубок, беручи до рук книгу. – Що ж, почнемо читати? – Звичайно. Та ми скоріш за все не встигнемо прочитати за урок і це логічно. Тому я пропоную лише розпочати, а потім забрати додому. – Тоді беру її я. Вона записана на мою картку, і я хочу бути впевненим, що з нею нічого не трапиться. – проголошував Джек. – Як хочеш. – знизав плечима Том, очікуючи, коли книгу вже розгорнуть. Увесь урок вони читали "Пригоди Тома Соєра", вигадуючи жарти на льоту та сміючись з них, за що кілька разів отримали попередження від бібліотекаря через шум, який вони створювали. Чекали поки кожен дочитає до кінця сторінки, щоб перегорнути на наступну, бо "чого ти наче черепаха?". Хлопці настільки захопилися книгою, що ледве не залишилися у світі Соєра назавжди, а це між іншим для них кара, що наступає на п'яти. Встигнувши заскочити до кабінету останньої хвилини, 2 мандрівників провели вельми нудний час, досиджуючи уроки, що залишилися. *** Сонечко яскраво сяє, припікаючи землю та голови школярів, яким не пощастило мати в розкладі 8 уроків. Незважаючи на те, що вже четверта година і температура почала йти на спад, на вулиці все ще спекотно. Джек повільно крокував коридором, навіть краще буде сказати, що він плив, наче хмара, так само плинно, але неспинно. Він так заговорився із однокласниками, що й не помітив зникнення свого друга. Вирішивши, що той можливо вже пішов на вулицю, "дуб" попрямував до виходу зі школи. Швидко йти не став, бо може зустрів би по дорозі. Ось вже видніються гарні дерев'яні двері. З першого погляду здається, що вони акуратні та нещодавно встановлені, проте це не так. Придивившись до них краще, помічаєш тріщини, подряпини та залишки ремонтних робіт. Очікуючи за цими кремезними дверима, що на подив досі не зламалися, побачити Тома, Джек без вагань відчинив їх. Перед ним було ціле нічого. Він не знайшов приятеля, хоч і тільки поглядом. Ступивши трохи вперед, велетень почув щось дивне. То були чи крики, чи сварка. Це найліпше, що зараз приходило до його голови. Щоб нормально заснути цієї ночі, шукач пригод на свою п'яту точку підійшов до рогу. Виглянувши з-за нього, зіниці звузилися, а самі очі стали, як по п'ять копійок. Це точно та картина, яку він не хотів би бачити, навіть у своєму найгіршому сні. За кілька кроків від нього стояли 3 хлопці. Один з них був Том. Якийсь хлопець, одягнений в чорні джинси, сіру футболку із зображенням популярної групи, чорну шкіряну накидку та білі кросівки, притягнув за гольф до себе Тома. В цьому покидьку Джек впізнав свого давнього приятеля, Луку. Поруч стояв та, дивлячись на знущання над невинним, посміхався кращий друг Луки, Ной. Одяг в нього був простішим: темно-сині джинси, біла футболка з надписом "Everyday is holiday" та синьо-білі кросівки. Ці двоє знущаються над ним, над його другом. Том з презирством та відразою дивився Луці в очі. Він хотів побачити там все те, що не договорював опонент, що відчував відносно нього, а головне за що так кипів лютою ненавистю. По його губам та підборіддю стікала яскрава кров, що і не збиралася зупинятися. Терпіти це Джек не міг, йому так і хотілося набити пики цим дурням, проте потім, не потрібно втягувати Тома у свій самосуд. – Гей, ви! Не чіпайте його! – проричав, наче пес, красень. Не дивлячись на свій добрий характер, у певних ситуаціях він міг стати на сторону конфліктів. – А що ти нам зробиш, кицюню? Краще забирай свого хвоста геть звідси! – відповів, насміхаючись, Лука. Він не розумів, що за сміливець так говорить до нього. – Якщо не відпустиш його, я обіцяю, що власноруч потім здеру шкуру з тебе! – почав наступати розлючений ситуацією Джек. – О-хо-хо, Джек. Це ж ти, мій друже! Давно не бачилися. – більше і більше виводив його з себе Лука. – Ти більше не мій друг і краще ми і далі не бачилися. Та не змінюй тему. Відпусти Тома. – складав кулаки велетень, бажаючи після розправи обійняти свого друга та купити йому стільки чаю, скільки той забажає. – Шкода, дуже шкода. Я... Хотів нормально поговорити з тобою, але бачу ти не налаштований на розмову. У такому випадку... Ной, прибери його. Він заважає. – з награною розчарованістю в колишньому приятелеві, мовив "жовточубий вересень". "Слухняна маріонетка" підійшов, замахуючись для удару, але не влучив. Джек встиг ухилитися від можливої травми, сильно вдаряючи в живіт противника. Ной зігнувся навпіл від болю, похитнувшись у бік. – В останній раз попереджаю. Відпусти Тома, якщо не хочеш проблем. – ледве стримуючи себе в руках, шипів, як агресивна змія, Джек. – Пф, як хочеш. Я всеодно ще повернуся. – відчувши небезпеку, почав шукати найкращий план втечі Лука. Ще б про друга не забути, він йому потрібен. Хтось же має виконувати за нього брудну роботу. Відпустивши нарешті Тома, він пхнув його на землю. – Ти безпорадна дитина. Безпорадна та беззахисна дитина, Томас. І ти нічого з цим не зможеш зробити. Запам'ятай це назавжди. Ти просто жалкий. – посміхаючись, казав Лука, поливаючи його брудом. Закінчивши говорити, він залився дзвінким та отруйним, наче укус чорної вдови, сміхом. Цей сміх був огидним, пробирав до кісток, засідав у голові, був божевільним, складав враження скрежету нігтів об шкільну дошку. Хотілося вирвати свої барабанні перетинки, аби тільки не чути цього знущання. Все ще регочучи, негідник підібрав спільника та пішов з території школи. Боляче. Нестерпно боляче, але Том стримується, не хоче засмучувати Джека. Ті слова. Вони ехом лунають в його голові. "Безпорадна дитина...?". Томас сидить на землі, застигши в одному положенні та втепивши погляд кудись в ноги. Він спустошений. В ньому зараз немає нічого: ані думок, ані почуттів та емоцій. Нічого. Як тільки поруч не стало псевдо-друзів, Джек рванув до свого ліпшого друга, який походив на статую. Він хотів щось сказати та обійняти жертву обставин, але зупинився. Потрібно хоч якось обробити травму, щоб стало краще. На щастя, велетень завжди тримав у портфелі мініаптечку. Більшу частину складали таблетки від чого будь-чого. Не довго рискаючи, Джек знайшов вату, якою витер кров, що ще текла. За час балачок основна частина крові зареклася, а з носу лише дотікали останні струмки. Погулявши рукою в портфелі, хлопець дістав вологі серветки і витер ними те, що не вдалося ватою. Як останній штрих він відчипив старий пластир, після якого залишився слід та наліпив на почервонілий ніс новий з квіточками. – Том... Ти як друже? – тихо запитав красень, що завжди готовий його захистити. Він плавно та ніжно торкнувся плечей малого, сідаючи поруч та переходячи на обійми. Такі теплі та акуратні, боязкі, що намагаються не злякати цю квітку. Том все ще сидів в одному положенні, як і раніше. Його скляні очі все більше блищали, а на краєчках бурштинових очей збиралися маленькі краплі. Русе волосся зберігало свій манірний вигляд, а чуб трохи спав, налізаючи на обличчя. Маленькі бусинки стікали по щокам, одна за одною, утворюючи доріжки, що час від часу відновлювалися ціною згасаючеї самоповаги. – Я... мені дуже шкода, Джек... – шепотів Том. Його голос тремтів та хрипів. Губи почали кривитися, а очі заплющилися, пускаючи більше сліз. – пробач, пробач, пробач... – Тобі не потрібно просити пробачення. Ти ні в чому не винен. Ти в безпеці зараз. – заспокоював цього, емоційного зараз, хлопця Джек. Він говорив на вушко приємні та позитивні слова, що опинилося дієвим. Вже через кілька хвилин Том заспокоївся та сидів, намагаючись не заснути. Хлопці роз'єднали обійми та подивилися один на одного. Старший десятикласник посміхнувся, угледівши стан свого друга. Той намагався тримати очі в напрузі, щоб не задрімати. – Бачу, ти втомився. Що ж, пішли, шукач пригод на свою п'яту точку. Куплю тобі чаю. – потріпав він Тома по голові. – О! То ми йдемо гуляти? – засяяв від радощів дорогоцінноокий. Втому, як рукою зняло. Ось, що значить людина ладна на все заради чаю. – Звичайно! Бачиш, я не забув! – вирішив скористатися такою нагодою "охоронець на мінімалках", щоб і себе похвалити. – Так чого ми тоді чекаємо? Пішли вже швидше! – заходився Том, передбачаючи насолоду. – Добре, добре! Як дитина. – Я все чув! – О ні! Мені кінець! – піднімаючи руки догори, сказав очевидний факт велетень, якого затримали на "злочині". – Так! Я з тебе, – замовк на секунду містер "я дорослий, але з обличчям малюка", піднімаючи та закидуючи портфель на плечі, – я з тебе портфель собі новий собі зроблю! Мені от наступного року новий потрібен. – нарешті додумав він покарання. Вже через хвилин 10 розмов про все на світі, двійко триндичих дійшли до парку. Люду тут майже не було, що і не дивно, робочий день не закінчено, страждання продовжуються. Відповідно і лавки пусті, сідай, де хочеш, так би мовити. Біля тих лавок та вздовж доріжок стоять різні дерева, що вже повністю вкриті зеленню, тому спекотне сонце не так сильно потрапляє крізь нові та повні сил розмашисті листки. Вітерець ніжно погойдує травичку та тонкі гілочки. Гарне місце загалом, а якби не шкільна форма, було б просто неймовірно. Том і Джек повільно йшли парком, тримаючи в руках хто чай, хто каву. Також були дві булочки, аби перекусити. Як не крути, а після школи ти дуже голодний. Тримав їх доречі кучерявий, який вирішив стати сьогодні джентльменом. – Слухай. Я тобі потім за це віддам. Може за тиждень. – почав за старе Том. – Не треба. Я взагалі-то це купував, щоб тобі стало краще, а не щоб ти ще потім мені гроші за щось повертав. – протестував Джек, почувши таку заяву. – Але ж- – І взагалі, я вже казав, я тебе пригощаю. – перебив свого співрозмовника "ліхтарний стовп". – Дякую... – тихенько сказав Том, червоніючи від цієї незручної ситуації. Йому було соромно за себе. Аби ніхто не бачив який він червоний, підніс руки вище та сховав обличчя за стаканчиком чаю. – Не ховайся, маленький страус. Всеодно немає від кого, тому тримай булку, – протягнув руку з їжею "журналіст", майже пхаючи в обличчя. А страус і не проти. Булочки були солодкими та з улюбленим для обох шоколадом. Такі великі, що їх ледве подужали. Їми можна наїстися чи не на увесь день, але і коштують вони відповідно. Та для свого друга високому хлопцеві нічого не шкода. – Ти гарний сьогодні, Том. – лагідно посміхався Джек. Промені сонця, що заходило за горизонт, красиво падали на його обличчя, віддзеркалюючись в смарагдових очах. – Ти теж... – відводячи погляд від приятеля, дарував він найщирішою та найніжнішою усмішкою свого друга. Це приємно, приємно для них обох. Їх це тішить та зігріває краще за вогонь. Це найсолодша частина їхньої дружби.