#N #Б #Міні #Закінчений #Драма #Війна #НецензурнаЛексика #ВогнепальнаЗброя
Покришений бетон гидко хрумтів під товстими підошвами чоботів. Від димного, горілого повітря дерло горло, та вона продовжила дертися на другий поверх напівзруйнованої міської адміністрації. На останній сходинці ледь не послизнулася на купці битого скла. Пробігла до кінця коридору по запиленому паркету, всипаному скалками від брудних плафонів. Двері виділеного для неї кабінету злетіли з верхнього кріплення і тепер перехняблено висіли, відкриваючи за собою маленьку світлу комірчину. Скло вилетіло з рами, залишивши лише загрозливо гострі зубці по периметру. Десь неподалік почувся гуркіт, стіни затрусилися, зі стелі посипалася шпаклівка, ще більше припорошуючи приміщення. Вона закашлялась, стоячи перед зіпсованими дверима, чекаючи, поки вляжеться хвиля від вибуху.
Відімкнувши замок, штурхнула двері, і, поки вони не захряснулись нвзад, прослизнула всередину. В імпровізованому кабінеті панував справжній бедлам: вирвані аркуші вітром з відсутнього вікна розкидало по підлозі, там же лежав прошитий уламками ноутбук, стіл розвернуло від вібрації, а стілець взагалі кудись зник. Потрібно кудись заховати свої записи. З технікою проблем не буде, її вже знищено, хіба що вона збиралася прихопити із собою жорсткий диск. Записи з координатами ворожих позицій та об'єктів треба було якнайшвидше закопати або взагалі спалити.
"Ну чому, бляха, ти не обвалилася до чортової матері."– ображено-розлюченим поглядом жінка втупилась у стіну. Нарешті дихання вирівнялось і вона могла адекватно розмірковувати над тим, як краще зробити. Підрозділи обіцяли протримати оборону до останнього, яскраво розсипаючи на всі боки пропагандистські лозунги про силу та міць російської армії. Звісно, вона їм вірила, як і за рік до цього, коли вони відступили від західного кордону, але за останній тиждень атаки рзсв почали лягати набагато щільніше. Змерзлими руками почала збирати списані аркуші з підлоги та ящиків. Завмерла, почувши в далині черговий розкат прильоту, все це було схоже на нескінченну грозу, коли гуркіт влігся, з подвоєною швидкістю згребла цю макулатуру. Пульс пришвидшувався, від чого шуміло в голові. До страшних, але звичних, прильотів додалося щось інше, ніби ричання зграї вовків. А потім були колони важкої техніки.
Вони ніби нізвідки увірвалися в підмосковне містечко, заполонивши всі основні дороги. Серце впало кудись нижче шлунка: не було чутно ні автоматних черг, ні гранатометів, її армія навіть не вступила у вуличний бій. Після цього ще потужнішим ударом у підсвідомість встромилося нове усвідомлення: її не врятують, ніхто не чекатиме на площі біля меморіалу, ніякої обіцяної евакуації не буде. Звісно, всіх посадовців евакуювали ще місяць тому, але ж їй особисто пообіцяли.
"...сірий бус із жовтими номерами чекатиме на вас біля стели невідодому солдату в четвер о пів на другу..."– у пам'яті зринали слова зухвалого чоловіка в потяганій формі.
– Чорт...– на негнучких ногах жінка осіла на підлогу, випустивши з рук стос, який встигла зібрати.
Відчула, як у коліна вштрикнулися рештки вікна, але це відійшло на другий план, після того, як до її слуху долинуои голоси. Гучні, та розкотисті, вони прорізалися крізь загальний шум у купі з далекими вибухами. Побоюючись визирати у вікно, жінка стала в закутку біля дверей і затрусилася. Чому її покинули? Вона завжди робила те, чого вимагало суспільство, бо боялася бути не такою. Краще злитися із сірою масою, ніж отримати п'ятнадцять діб арешту. Була впевнена, що чинить правильно, не слухаючи панічні настрої. А тепер вона тут, сама-одна, чує як сходами лунають важкі кроки, від яких скалки перетираються на пил. Ще кілька годин тому ворожі військові поставали безликими, далекими, які її не стосуються, а тепер по напівтемному коридору вже гуляє промінь від ліхтаря. Вона запустила руки в коротке каштанове волосся, намагаючись якось заспокоїтись, очі перелякано бігали з дверей на вікно і назад, на ребра тиснуло в шаленому ритмі серце. Двері одна за одною відчинялися, мабуть, перевіряли на наявність засідки. Жінка стиснула зуби, якби вони тілтки видали їй якусь зброю, як вона просила. Світло ковзнуло по стіні її схованки крізь понівечені двері, які через пів секунди різким рухом розчахнулися, остаточно злетівши з петель. Упавший шматок деревини підняв хмару білого пилу.
Постать показалася одразу зу дулом автомата, якому не вистачало кількох сантиметрів, щоб торкнутися її грудей. Вона застигла, приклавшись спиною до стіни й розпрямивши руки, торкаючись долонями побіленої поверхні.
Чверть хвилини тривали мовчазні дивоглядки, які переривалися лише рваними вдихами росіянки. Коли в зіницях минула стадія екзистенційного жаху, вона розгледіла перед собою не набагато старшу жінку. Непомітно для себе вдавилася повітрям, злякано кавкнувши, коли та повністю ступила до комірчини, не зводчи з неї зброї та погляду розкосих очей. Обличчя було помітно схудлим, окуляри з товстими лінзами, оправа яких надтріснулась у двох місцях. Шолом закривав половину лоба, та вона з жахом упізнання могла поклястися, що трохи вище за лінію брів перпендикулярно розтягся видовжений шрам. Спостерігаючи, як вона безсило хапає ротом повітря, українка зиркнула на розкидані по підлозі папері, а потім увімкнула лінію передач на рації, не зводячи погляду зі зблідлого обличчя навпроти.
– Залишки штабу, все, вище другого поверху, обвалене. Є жінка в цивільному, беззбройна.
Шипіння частоти обірвалося разом із чимось у душі жінки. Їй на мить здалося, що в очах військової щось потеплішало, та це одразу ж зникло за холодним рішучим вогнем.
– Спиною до мене.– скомандувала жінка в на пару розмірів більшому, ніж потрібно, пікселі з жовтим скотчем на передпліччах.
З розгрузки дістала металізований скотч, міцно затягши на зап'ястях у кілька шарів.
– За што?..– придушеним голосом вичавила вона, прихилившись лобом до стіни, слухаючи шуми з вулиці.
Військова шумно з присвистом вдихнула повітря, ніби збиралася розлючено засичати у відповіді, проте лише штурхонула новоспечену полонену дулом у плече.
– Ідеш до виходу і не вийобуєшся, стрілятиму зразу.
Вона йшла по тому самому напівтемному коридору, яким ніби щойно бігла за паперами. Здається жінка забрала один із записників, щоб мати матеріальні докази. Простір навколо хитався від напливу сліз, що безшумно котилися щоками. Зараз вона проклинала всі технології, завдяки яким вона вперше побачила за допомогою відеодзвінка ту жінку, яка зараз тримала вогнепальну зброю дулом до неї, жінку, яку зрадила через сво, яка тепер може застрелити її просто тому що не пробачила, адже вона бачила як кривляться в ненависті її тонкі обвітрені губи. По справжньому ридала, коли та жінка кинула на неї презирливий погляд вже в місці тимчасової дислокації і пішла геть, підкидаючи камінці заляпаними багном берцями. Розчавлена почуттям провини, почуваючи себе розбитою як те скло в міській адміністрації, росіянка зіщулилась на старій ковдрі поруч з кількома такими самими ображеними та спантеличиними співгромадянами, росіянка знову взялася перебирати, ніби відкриваючи нові ресурси для плачу, старі спогади, які колишній подрузі не важили й зайвого слова. Усе скінчено, ніяких примарних надій на "колись все буде добре" більше немає. Жінка в піксельному камуфляжі одим поглядом розставила всі крапки над і.
За тиждень прийде новина про падіння москви.