#ТомГіддлстон #TomHiddleston #Британія #Детектив #Шпигуни #Екшн #Романтика #G #В #Міді #ВПроцесіНаписання
Томас розплющив очі. Світ навколо виявився болісно світлим. Чоловік підняв руку, щоб протерти очі, але виявилося, що його руки і торс скуті проводами від датчиків і детекторів. Наступним, що Том виявив — це звук. Мірно пищала його кардіограма.
До просторої палати зайшов лікар.
— О, містере Гіддлстон! Бачу, ви вже прокинулися. Як самопочуття?
— Я, ам, — Том хотів проковтнути, але в роті не було вологи, він відчував себе пустелею без піску.
— О, так, звичайно.
Лікар підніс йому склянку з водою. Після вгамування спраги актор вислухав історію про те, як сюди потрапив. Лікар говорив сухо та фактами. З усіма подробицями: від слів до руху — Томас бачив його професіоналізм. І тільки в очах лікаря він бачив майже не прихований інтерес. Його важко було не помітити, іскри зацікавленості буквально врізалися у лінзи його окулярів.
— Я буду жити? — наївно запитав пацієнт.
— Ох, ну звичайно. Вам, треба сказати, пощастило. Лише невеликий струс мозку, кілька забитих місць і дрібних порізів. Вам слід було б відправити квіти з подякою у вашу автомобільну компанію. Подушки безпеки спрацювали як слід.
Після невеликої розмови Том відчув слабкість. Лікар залишив його, повідомивши, що ввечері прийде адвокат. Актор хотів спитати щось, але питання він уже не пам'ятав і самих сил його поставити не було.
Том прокинувся ввечері на заході сонця. Його погодувала з ложечки чарівна медсестра, яка буквально лебезила перед ним. Чоловік лише чемно посміхався і пив суп.
— Вам принести чай? — Із усмішкою запитала дівчина.
— Як я його питиму? — Жартівливо спитав Том.
— Через трубочку, — знайшлася вона, ніби в цих стінах пити чай через трубочку було звичайною справою.
— Добре. Цукор, вершки, дякую.
Щойно медсестра вийшла з палати, до неї тут же зайшов Пітер. Його волосся було трохи розпатлане, краватка покошена, та й обличчя чоловіка кожною зморшкою виражало невдоволення.
— Живий?
— Так, — відповів Том, відкинувши голову на подушку.
— Дивно. Вибач, сьогодні було багато роботи. У тому числі у твоїй справі.
— Справі?
— Справі, на жаль, — Пітер дістав папери зі свого дипломата.
На фото було зображено документи Аліси та злощасний поштовий пакет.
— Приховування доказів, — пояснив Пітер. — Справа серйозна. Цей слідчий, Джессі Голді, хоче тебе засадити.
— Навіщо це йому? — стомлено запитав Том.
— Тут два варіанти: або ти йому неприємний, або він просто швидше хоче закрити ту справу і залучити тебе ще й до цієї. — Пітер пожував слова, — і справа все добре. Вбивця у в'язниці, у нього на на формі — нагороди. Він зірка, ти — злочинець.
— Тобі б у час сценарії писати, — відповів чоловік.
— А, на мою думку, чудовий сюжет, — сказала медсестра з підносом. – На мою скромну думку.
У дверях стояла Менді — медсестра з лікарні, де Томас відвідував сержанта Вуда. Тільки тепер на її бейджику було написано "Лаура".
— Вас просили до телефону, — вона звернулася до Пітера. — Він біля стійки на рецепшені.
— Дякую.
Пітер стривожено вийшов із палати.
— Чаю? — посміхнулася дівчина.
— Звичайно, Менді, — віддзеркалив її посмішку Томас.
— О, бачу, пам'ять на імена та обличчя у вас чудова.
Дівчина поставила чашку з чаєм на тумбу. Актор скоса глянув на чашку, розуміючи, що він все ще скований проводами. Менді-Лаура сіла в гостьове крісло біля ліжка. Вона закинула ногу на ногу і взялася за чай.
— Щось хотіли?
Дівчина продовжила пити чай. Так вони просиділи кілька хвилин.
— Ти ж знав, що вона наркоторговець? — Раптово запитала псевдомедсестра.
— Мене в цьому намагалися переконати, — чесно, але не приховуючи злості, відповів Том.
— Переконати? Чому не повірив? Адже ти знав, що вона не свята.
Менді-Лаура сиділа з виглядом жінки, яка чекала на вокзалі свого потяга. Вона була розслаблена і кожен її рух був не нічим не обтяжений. Здавалося, що для її тіла і гравітація — це лише умовність.
— Знав.
— Так чому?
— Вона не схожа на наркоторговця.
Дівчина засміялася, допила чай і відставила його на тацю. Вона дивилася на Тома, стримуючи ще одну хвилю сміху.
Потім, коли псевдомедсестра заспокоїлася, вона промовила: — Мені просто цікавий твій мотив. Іти на рожен, невідомою стежкою — навіщо? Заради мертвої подруги?
Томас відвернувся, не відповівши.
Менді встала і присіла біля його ніг. Вона торкнулася його торса, прихованого під лікарняною піжамою. Дівчина провела кубиками преса, потім обвела пальцями сосок Тома. Потім, ніби голка вінілової платівкою, вона пройшлася його ключицями. Весь цей час актор не звертав на неї уваги. Проте тіло видавало напругу.
— Я розумію її, — Менді-Лаура. — Я б теж такої можливості не проґавила. У будь-якому разі, — вона прибрала руки, але наблизилася до вуха Тома, — це останнє попередження. Якщо ти не припиниш ритися де не треба — наступного разу я пеститиму тебе в похоронному бюро.
Вона цмокнула його у вухо і вийшла з палати, залишивши Тома в повному потрясінні.
За деякий час прийшов Пітер. Він бурчав про неквапливих працівників лікарні та про ідіота, що морочив йому голову цілих п'ятнадцять хвилин. Том подивився на себе і зазначив, що якби його адвокат був собакою, він однозначно був би мастифом із щелепою стаффа.
— Так ось, на чому ми зупинилися?
Пітер глянув на порожню чашку і звів брови разом. Його очі майже втопилися в них.
— У тебе були гості?
— Можна й так сказати, — відповів Том.
— Що ж. Коли ти більш-менш прийдеш у норму, з тобою захочуть поговорити слідчі, — адвокат закопався у папери, — таки це серйозно. Скажи мені, як у тебе опинилися документи Остін? Ти знав, хто вона?
Гіддлстон звів очі до неба. Він подумав про те, що якби за кожне запитання "Ти знав хто вона?" йому платили б хоча б долар, він зміг би відкрити свій театр. А якби два долари, то він би особисто зняв “Агента 007”.
— Ні, — видихнув чоловік.
— Брешеш, — Пітер налив собі чай у склянку через брак вільних чашок. — Я твій адвокат, Томе. Ти можеш брехати суду та присяжним, але не мені. Це в твоїх інтересах, — він прицмокнув.
Гіддлстон обвів очима палату, потім виразно подивився на гостя.
— Це неможливо, — вловивши думку про прослуховування, відповів Пітер. — Це незаконно.
— Багато чого незаконно, але…
— Ти став надто підозрілим, — чоловік відпив чай. — Повернемося до документів місис Остін. Скажи мені, як вони опинились у твоїй машині.
— Я знайшов їх у своїй поштовій скриньці, — твердим голосом сказав Том, ніби вже був на допиті. — Поклав на заднє сидіння, коли їхав до матері.
— Ти відкривав їх?
— Ні.
— Чи знав що в них?
— Ні.
— Місіс Остін …
Том пирхнув, відвернувшись, потім силоміць змусив себе знову подивитися на співрозмовника.
— Місіс Остін говорила тобі про них або передавала...
— Ні. Ні, вона мені нічого не давала. Я не знав, хто вона і чим займається. Ніхто мені нічого не передавав, я не брав жодних зобов'язань на себе.
— Добре, — досить сказав Пітер. — Дуже добре. Те саме скажеш поліцейським.
Том кивнув. Адвокат поставив порожню чашку на кавовий столик.
— Завтра прийде слідчий. Тебе не посадять, — Пітер поклав руку на ногу клієнта, — я обіцяю тобі це. Післязавтра, якщо результати будуть добрими, тебе випишуть. Рекомендую не нервувати і день повалятися вдома. Жодних навантажень, читай книги, дивися кіно. Через два дні я чекаю на тебе у себе вдома. Адресу скину.
Як тільки Пітер пішов Гіддлстона, потягло в сон. Кілька годин бадьорості здавались йому надто довгим днем.