#ТомГіддлстон #TomHiddleston #Британія #Детектив #Шпигуни #Екшн #Романтика #G #В #Міді #ВПроцесіНаписання
Томас розплющив очі. Над головою була біла стеля. Він глянув праворуч. Жмурячись від яскравого світла він намагався розглянути предмети на тумбочці. Ними виявилися склянка води та упаковка пігулок від похмілля. Гіддлстон озирнувся. Він лежав голим у своєму ліжку.
Чоловік кинув пігулку у воду і випив залпом. Він не відчував головного болю, але, подумавши, що зайвим не буде, вирішив перестрахуватися. Слух повернувся до нього ревом машин за вікном та звуком пилосмока з першого поверху. Злякавшись, Томас ледь не випустив склянку з рук. Натягнувши штани і пом'яту сорочку, він вийшов у коридор. Звук долинав із вітальні. У голові залунав голос Вуда: "Ваша покоївка раптово захворіє, вони замінять її, ваш шофер виявиться кимось із них, навіть листоноша може бути не зовсім листоноша". Томас озирнувся. Взявши вінтажний чавунний підсвічник, він спустився вниз.
Гіддлстон згадував усі уроки самозахисту від колишнього військового, який тренував його перед фільмом "Конг", навички бійки в обмеженому просторі теж можуть стати у пригоді прямо зараз. Том звів очі до стелі, завдяки вищим силам за роль у “Нічному адміністраторі”.
Актор підійшов до вітальні, притулився спиною до стіни. Він дослухався до кроків. Вони були ритмічними, наче хтось пританцьовував. Відвідувач ходив зигзагами кімнатою, зрідка затримуючись у певному місці. Томас перехопив свічник, глибоко вдихнув і вискочив із-за дверей.
Від переляку покоївка випустила пилосмок.
— М-містер Гіддлстон?! — вигукнула вона.
Том моргнув, а потім ще раз. Він розсміявся. Свічник був поставлений на камінну полицю ощадливими руками покоївки. Том нестримно реготав. Потім намагався перевести подих. Весь цей час жінка дивилася на нього, не наважуючись говорити.
— Вибачте, — віддихався Том. — Як вас звати?
— Елізабет, сер.
— Я раніше вас не бачив.
— Моллі взяла лікарняний.
Томас підійшов до сумки і витяг з гаманця кілька великих купюр.
— Ось що, міс Елізабет, візьміть і влаштуйте собі вихідний.
Через кілька хвилин наполегливих прохань Тома жінка пішла. Гіддлстон прийняв душ. Півгодини під крижаною водою допомогли йому прийти до тями. Він одягнув свіжу сорочку та класичні штани. Чоловік увімкнув чайник. Він відкрив ящик із чаями. Його погляд зупинився на зеленому чаї із жасмином. Том усміхнувся краєм рота і відміряв заварку ложкою.
На телефон прийшло СМС від Пітера. Той чекав його в гостях за дві години. Поруч із сповіщення про смс Том побачив сповіщення про оплату послуг у масажному салоні “Оксамит” з круглою сумою, близько десяти пропущених дзвінків від матері і втричі більше повідомлень від неї. Гіддлстон важко сковтнув. Він поставив заварник та чашку на кавовий столик і сів у крісло.
Розмова видалась нелегкою. Крик матері, вигуки молодшої сестри десь позаду, сльози. Благання матері приїхати до неї, погрози приїхати до Тома. Актор міркував про слова рідних усю дорогу до адвоката. “Ти не уявляєш у що вплутався! — Пригадував він крик матері. — Ти пам'ятаєш друга твого батька — лорда Макфола? Він дзвонив мені після цієї страшної аварії. Боже, Томе, будь ласка, приїдь до мене. Вони не розслідуватимуть справу, — пошепкипошепки сказала жінка. — Ти чуєш? Ні її, ні твою. Будь ласка, Томе. Що за загадки множаться навколо тебе останнім часом? — З телефону долинули схлипи. — Він не вдавався у подробиці. Але настійно порадив забрати тебе з Лондона. Том... мені страшно”.
Машина під'їхала до химерного будинку в центрі Лондона. Британською стриманий білий фасад був прикрашений витонченою ліпниною різноманітної форми. Визначивши стиль як рококо Том підійшов до дверей. Їх відчинили покоївки і провели до кабінету Пітера. Інтер'єр будинку контрастно відрізнявся від екстер'єру і більше був схожим на музей.
Адвокат вийшов із вітальні в червоному парчовому халаті поверх сорочки та штанів, на ногах у нього були капці в тон халату, обрамовані хутром.
Покоївка принесла чай, і Пітер попросив її прогулятися до ринку на кілька годин.
— Що ж, Томе, розповідай.
— Впевнений, ви знаєте більше за мене, — чемно посміхнувся актор.
— Ти маєш рацію, проте я хочу почути твою версію.
Гіддлстон покосився у вікно, звідки відкривався краєвид на Трафальгарську площу. Він почав розповідь зі знайомства з Алісою, наскільки можна опускаючи незначні деталі. Пітер увесь час мовчав. Він пив чай і дивився на свого клієнта. Здалеку чи не при близькому знайомстві з ним можна було подумати, що він надмірно манірний і до неможливого голосний. Однак його мовчання говорило про адвоката більше, ніж будь-які його слова.
Томас влаштувався у кріслі, він раз у раз дивився у вікно. Однак щоразу він відводив погляд від Пітера він відчував провину. Чоловік сидів майже нерухомо і дивився на Тома орлиними очима. Гіддлстон забився в куток крісла, наче миша. Він усе говорив і говорив, а коли закінчив, зловив себе на думці, що знову вчився дихати. Глибоке, всеосяжне і поглинаючи мовчання Пітера не давало ані простору, ані кисню.
— Що ж, — сказав Пітер, підливаючи чай Тому, — дуже змістовно.
Актор заглянув у вічі чоловікові. Гіддлстон мав рацію — Пітер знає набагато більше, ніж він. Від цієї думки йому стало ніяково.
Чоловік, не встаючи із місця, потягся зі свого крісла до столу. Він дістав чорну шкіряну папку.
— Ти правильно зробив, що в лікарні збрехав мені. Просшулка все ж таки була, — він дістав кілька паперів і поклав на стіл.
На роздрукованому фото була машина, що стояла біля сусіднього будинку, та водій. На ще одному фото, зробленому місяцем раніше, у тому ж авто була та сама людина і Аліса.
— Хто це?
— Не має значення. Тепер скажу. Місис Аліса Роуз Остін дружина бізнесмена, вони познайомилися в Оксфорді. Здається, шлюб із кохання. Принаймні так стверджують їхні колишні однокурсники.
Томас дістав наступний листок — на ньому була характеристика Аліси з університету. Він застряг на рядку “Відмінні риси характеру: заповзятлива, дотепна, любить авантюри. Рекомендації до аспірантури: факультет дипломатичних відносин”. Том хмикнув.
— До вступу в Оксфорд її біографія часто-густо брехня. Я бачив багато таких, коли працював у Інтерполі.
Гіддлстон відірвав очі від паперів і здивовано глянув на Пітера.
— Мої добрі колишні колеги підтвердили — вона шпигунка. Міжнародний розшук, із десяток убивств, грабежі, теракти. Її справжнє ім'я — Ранія Улмас. Це не точно на 100%, однак воно найвірогідніше і всі дані розвідки вказують на це.
Томас згадав її паспорти. Документ, що підтверджує особу на це ім'я, був найстарішим. Він глянув на фото Аліси.
— Ранія, — сказав Том. — Ранія, отже.
— Вітаю, містере Гіддлстон, — уїдливо сказав Том. — Вас взяла під ковпак радянська шпигунка, — його тон зі спокійного змінився істеричним: — І чорт знає для чого вона могла тебе використати!
— Вона мене не використовувала, — твердо відповів Том.
— О так! Звичайно! Безперечно! Вона з тобою через кохання! — Пітер сердито відпив чай. — Як і з десятком своїх чоловіків! За громадянство, доступ до тіла, державні таємниці, але через кохання!
— То на що я їй? — тим самим відповів Том.
— От і я думаю! — Пітер шумно видихнув. — Ця справа засекречена. Справа про її смерть. Що цікаво, засекречено Міністерством внутрішніх справ.
— І що?
— Чому не Міністерство закордонних? Мабуть, справа серйозна. Я зустрівся з Макфолом.
Томас звів очі до стелі.
— І не закочуй очей! Він дізнався, що я — твій адвокат. І наполегливо…
— І наполегливо рекомендував не лізти, — перебив його актор, — а краще виїхати з Лондона.
— Саме так ! — Голосно відповів Пітер. — Твоя справа про приховування доказів закрита. Звинувачення знято. Немає доказу, що ти навмисне приховував документи.
— Чудово. Недарма я тебе найняв, — уїдливо відповів Гіддлстон.
Адвокат тихо засміявся.
— Так що?
Томас знову глянув на площу за вікном, потім опустив очі у напівпорожню чашку.
— Радянська шпигунка? — Тихо запитав він.
Пітер кивнув головою.
— Добре.
— От і чудово, — адвокат грюкнув руками по підлокітнику і підвівся.
Томас також підвівся з крісла. Пітер простяг йому руку, щоб попрощатися.
— Полиш це і про всяк випадок їдь із міста місяця на два. Поки що все не вляжеться.
— Добре, — похитав головою Том.
— От і чудово.
Вони попрямували до дверей.
— Повір, у твоєму житті буде ще не така Аліса. Встигнеш ще вдосталь повеселитись.
Пролунав вибух. Здійнявся пил. Наступне що побачив том це розвалини будинку. Сам він лежав за шафою у єдиному вцілілому коридорі. Гіддлстон не відчув болю. В очах темніло, але він уперто тримався за реальність і не зводив погляду з тіла Пітера. Воно лежало у іншому кінці зруйнованого поверху.
Том сперся на шафу. Він рахував секунди. Потім хвилини. Він почув сирени. Червоні машини стояли біля дому, однак звуки були далеко.
До нього піднялись пожежники. Том нічого не чув. Він бачив ворушіння губ. Люди торкалися його, намагалися допомогти підвестися, але ноги не слухалися. Йому дали попити. Актор відчував воду в роті, але ніяк не міг ковтнути.
— Господи, та ви весь у крові, — долинуло до нього ніби з далеку.
— Як ви?
Звуки почали наближатися з нестерпною швидкістю і врізалися прямо в барабанні перетинки. Він чув крики, вигуки, звуки машин, сигнальні сирени пожежної та поліцейської машини. Том виявив себе, що сидів у кущах, він був весь у крові, а навколо нього метушились люди.
Навколо були шматочки будинку, меблів, картин. На тротуарі лежали капці з напів відірваним хутром.
Все потемніло. Звуки зникли.