#ТомГіддлстон #TomHiddleston #Британія #Детектив #Шпигуни #Екшн #Романтика #G #В #Міді #ВПроцесіНаписання
Він заплатив за таксі. Двері “Червоного театру” були незачинені. Всередині було пусто. У повітрі звучав ненав’язливий запах цигарок і нічого більше. Томас перевірив пістолет. Зброя все ще знаходилась за його поясом, притиснута до спини.
Томас оглянув фоє та пройшов далі. У залі сцена стояла пуста. Ти поверхи, як амфітеатр, стояли пусті, однак стільці стояли присунуті до столів, а не перевернуті на столи, як це зазвичай буває у таких закладах зранку.
Поміж дорогої деревини і червоного оксамиту стояла господарка театру. Вона палила. Гіддлстон повільно підійшов до неї, стараючись тримати усі входи та виходи у полі свого зору.
Жінка дивилась пустим поглядом на порожню сцену. Два слабких прожектори світили на стоптану підлогу. Господарка відчула його присутність і зітхнула. Він відчув її погляд на собі, хоча вона навіть не повернулась до нього. В якийсь момент актор зупинився. Він став за метр від жінки та не наважувався підійти. Вона струсила попіл у попільничку і зробила ще одну затяжку. Дим повільно сковзував з її губ.
— Я надто ціную цей театр, щоб сказати “Ні”, — вона все ще дивилась на сцену, а потім плавно повернула до актора голову. — Тому не наробіть дурниць, містере Гіддлстон.
В її очах він побачив відблиск прожекторів. В темноті зіниць чоловік побачив як падає сцена, на них падають червоні портьєри, а з ними й весь театр. Кисню не стало — дим цигарок заповнив приміщення. Вона відвернулась до сцени.
Біля входу у приватну частину будівлю його вже чекала молода жінка, з якою він провів ніч позаминулого тижня. Вона дивилась на господарку театру. В її очах не було світла прожекторів, однак сильним протягом гуляв сум. Танцівниця перевела погляд на актора та посміхнулась. Посмішка була натягнута, однак в ній чоловік знайшов спокій.
Вони йшли темними коридорами з червоного оксамиту поки не зупинились біля дверей. Молода жінка постукала у них, розвернулась та пішла в інший бік, ховаючись у тіні оксамитових коридорах. Гіддлстон почув впевнене:
— Заходь.
Актор відкрив двері та увійшов до тієї ж кімнати, де був минулого разу. Від спогадів про ту ніч по його спині пробігли мурахи, а пістолет за поясом відчувався особливо холодним.
За під стіною сидів Макфол. Британський лорд тягнув сигару. Томас відмітив про себе, що чоловікам його віку завжди пасують саме сигари. Лорд навіть трохи нагадував Черчиля з нею, однак був значно стрункіше.
На столику поряд з ним стояли дві чашки чорної кави. Він сидів у звичайному робочому костюмі. Від нього пахло статусом та вишколом. Макфол підняв сині очі на гостя та посміхнувся. Вони були колючі, посмішка була гострою, однак привітною.
— Як справи, загублений хлопчику? — Запитав чоловік та запросив Тома сісти. — Засумував у Невеленді?
— Неверлендлі? — Гіддлстон дивився на друга його батьків з повагою, однак обережністю.
— Пітер Пен шукає свою Венді, — лорд струсив попіл у кришталеву попільничку. — Трагічно.
— Я перепрошую, мені здається, я не зрозумів метафори.
Томас взяв чашку каву за пропозицією Макфола та відпив кави. Еспресо було надміцне і справжнє. Він все ще подекуди кидав короткі погляди на ліжко. Актор прочистив горло. Лорд усміхнувся, зловився один з поглядів чоловіка.
— Добре провів час тут?
Гіддлстон покашляв у кулак та кивнув.
— От і добре, — чоловік відпив кави не морщачись. — Бо краще б ти його тут і проводив, Томе.
— Я не зовсім розумію до чого…
— Щодо метафори. Ти правий, вона може здатися надто складною, — Макфол видихнув густий сірий дим. — Але от ти тут — хлопчик що зник і з’явився нізвідки. Носиш за спиною ножа. Навіть капітана Гака собі знайшов, — чоловік хмикнув, — та тільки Венді ніде немає, тому і трагічно.
— Не розумію про що йде мова, — Гіддлстон відпив ще кави.
— Я думаю, ти все прекрасно розумієш, Томе.
Макфол зітхнув та озирнувся довкола. Він кивнув, задоволений дизайном кімнати. Він почав говорити і його голос проникав у кожну ворсинку червоного оксамиту, у кожну нитку чорного мережива, він не дзвенів у вухах, він змушував слухати.
— Томасе, я не буду лізти в твої справи. Хочеш дівчину — ти маєш право знайти яка тобі до вподоби. Однак чого я не хочу це знати що хлопчик, якого я знаю з народження, потрапляє у неприємні, м’яко кажучи, ситуації і змушує свою матінку нервувати.
— Сер, я розумію, що моя відсутність…
— Була вимушена і три щиро співчуваєш, — перервав його лорд, — я знаю. Я теж саме казав твоїй матері, але, — він підпалив сигару знову коли та погасла, — мені це неприємно, — він повернувся до актора. — Ти вліз у погану історію. Ти це розумієш?
— Так.
— Я сподіваюсь. І як ти збираєшся з неї вибиратися?
Гіддлстон оглянув кімнату і зітхнув. Він подивився на стелю — вона не відрізнялась від стін.
— Мені треба знайти чоловіка, — він сказав це невимушено. — І вбити його.
— Вбити?
— Так.
— По-справжньому?
— Так.
— Ясно, — Макфол видихнув дим. — Пістолетом за твоїм поясом?
Томас випрямив спину та стиснув своє коліно пальцями.
— Як…
— Це очевидно, — спокійно відповів його співрозмовник, — для людей з досвідом.
Очі Томаса забігали по кімнаті, вони не шукали опори, вони шукали захисту. Гіддлстон тримав у іншій руці чашку з вже холодною кавою. Рука завмерла над столом. Він сковтнув і перевів круглі очі на Макфола.
— Тож ти збираєшся помститися за …як її? Алісу?
Лорд дивився прямо на актора.
— Впевнений?
— Так, я збираюсь, — відповів чоловік, все ще тримаючи чашку.
— І зробиш це? — Дуг сім’ї підняв брови.
— Так, — слово прозвучало без кольору та інтонації.
— Цікаво, — хмикнув лорд, потягуючи сигару. — Тоді тобі треба люди. Навчитись краще ховатись від погоні, краще ховати зброю і розпізнавати ворогів.
— Розпізнавати?
— Хто тебе підвіз сюди?
— Ніхто, — тряхнув головою Том, він намагався тримати її прямо, борючись з бажанням її опустити. — Я сам сюди приїхав.
— Сам?
— Я викликав таксі.
— О, так. Таксі. Викликав таксі до парадного входу борделю. Навіть не додумався під’їхати до чорного входу.
Гіддлстон озирнувся, наче на стіні буде вказівник. Він знову тряхнув головою, опускаючи погляд на підлогу та стис чашку на коліні.
— Я…
— Так, — лорд жестикулював цигарою, — це прокол. І я вже не говорю про те, що водій мій в будь-який момент застрелити тебе.
Чоловік різко підняв погляд не співрозмовника.
— Так, я про це і говорю, Томе, — голос Макфола став жорсткіше, — “водій” і “застрелити”. Волш вже знає, що ти в місті. На тобі приціл снайперу, а ти викликав таксі до парадного входу. Шкода тільки червоної доріжки не розстелив! Оце було б видовище. Особливо для твоєї матері, яка місця собі тиждень не знаходила, — чоловік агресивно загасив сигару, втоптуючи її у попільничку. — Про що ти тільки думав?
— Я не …
— Не хотів? Томасе, сину мій, ти не думав і це найбільша твоя проблема — невміння користуватися головою, а не мертва дівчина.
— Вона…
— Ти чуєш мене чи ні? — Макфол нахилився до Тома і подивився прямо в очі. — Кинь цю ідею. Викинь її зі своєї голови і живи далі. Тим паче що вона вже давно гниє під землею.
— Я…
— Під землею!
— Вона мертва! — Тома різко піднявся, дивлячись на співрозмовника зверху вниз. — Та ви не маєте права говорити про неї в такому тоні.
— Що ти…
— Бо я так сказав, — чашка з еспресо все ще знаходилась у руках чоловіка. Кава повільно виливалась на оксамитову підлогу. — Я знайду її вбивцю. Я знайду його і змушу понести відповідальність за те що він зробив…
— Ти не маєш пр…
— Я так вирішив! Якщо поліція, якщо влада, якщо ви, — Гіддлстон вказав пальцем на Макфола, — не збираєтесь нічого робити для правосуддя, то я це зроблю.
Лорд хмикнув. Він оглянув чоловіка з ніг до голови та відкинувся у кріслі.
— Будь по-твоєму, — кивнув Макфол. — Але я тебе попередив — воно тобі не треба.
— Я візьму ваші слова до уваги, — ввічливо посміхнувся Томас та кивнув лордові.
Він поставив чашку на стіл. Та дзвякнула. Гіддлстон не зводив очей з лорда.
— Гарного дня вам.
— Навзаєм, — кивнув Макфол та підпалив другу сигару.
Актор вийшов з кімнати. Він озирнувся. Червоні коридори плутались один в одному. Освітлення тануло у оксамиті, забираючи усі підказки на вихід у лабіринті. Гіддлстон озирнувся ще раз та пішов навмання.
За декілька хвилин він вийшов у закулісся. Перед сценою він почув жіночі голоси. Обидва видалися йому знайомими. Томас перекинув ногу через опущені кольорові прожектори та зазирнув у щілину між портьєрами.
— Ви не розумієте, — говорила Заві, сховавши очі за темними окулярами на пів лиця. — Тут мій друг. Він загубився, з ним трапляється. Мені потрібно його знайти.
— Я повторюю, — відповідала господарка, — театр зачинено. Я не розумію як ви зайшли.
— Ну, будь ласка, мені дуже потрібно його побачити.
Гіддлстон стримав порив торкнутися пістолета. Чоловік силою змусив себе повернутися до коридорів. Він дістав телефон та вимкнув його. Томас блукав коридорами, не розуміючи як Ештон його знайшла.
Йому здалось, що деякі тіні падають на стіні у формі її профілю. Він потрусив головою. Він намагався знайти чорний вхід. В голові звучали обвинувачування Макфола та його насмішки, а найбільші його докори, наче Томас знову п’ятирічний хлопчик, і він знову розбив вікна у маєткові м’ячем.
Гіддлстон побачив точку світла у кінці коридору. Йому здалось, що пахне жасминовим чаєм. Він торкнувся червоного оксамиту. Якби він не був впевнений, що не спить, він міг би поклястися, що торкається сукні Аліси.
Світло було нестабільним. Воно зникало і з’являлось. Коридор став дедалі темнішим. Телефон був вимкнутим, тому актор не міг підсвітити собі навіть під ноги. Він йшов вздовж стіни, не зупиняючись.
Раптом він вперся у двері. Гіддлстон намагався їх відкрити, однак вони виявились зачиненими. Томас вдарив їх кулаком — двері не піддалися. Чоловік вдарив ще раз. Двері залишились стояти. Актор хмикнув та закотив очі. Ситуація здалась йому абсурдною.
В одному Макфол мав рацію — йому дійсно потрібна допомога.
Томас відійшов і виніс двері ногою. Свіже повітря на світло стало несподіваними, наче лавина. Гіддлстон вийшов на вулицю та запалив, ховаючі очі від сонця. Він вдихнув міцний дим табаку та неспішно видихнув його у повітря.
Він дивився на сонце. Воно сліпило його. Томас продовжив дивитись.
***
— Я знайду вбивцю Аліси Остін, — казав Томас того вечора на пресконференції. — Справедливість має статись.
Він встав і вийшов з зали. Його сліпили спалахи камер та голоси журналістів.
— Томе, друже, що сталось? — Люк підбіг до клієнта та давнього знайомого. — До чого такі заяви? Ти навіть не порадився.
— Роль Джеймса Бонда є? — Гіддлстон різко повернувся до свого менеджера.
— Ні, — розгублено відповів він.
— Тоді шукай, — актор поплескав його по плечу та вийшов з будівлі.
Він сів у свою машину та виїхав з парковки. На телефоні засвітилось повідомлення з координатами наступної зустрічі.