#ГарріПоттер #АндрамедаБлекТонкс_ОЖП #Б #F #втрата #горе #новекохання #флаф #скорбота Після війни Андромеда та її свекруха закохуються. Розказано через віньєтки з їхнього спільного життя. Оригінал: https://archiveofourown.org/works/30883181 Авторка оригіналу: emrldapplejuice https://archiveofourown.org/users/emrldapplejuice/pseuds/emrldapplejuice Частина 1 збірки "Найбільш незвичайні та рідкісні пари"  — Ми прожили гарне життя, чи не так? Андромеда змахнула сльози і важко ковтнула, стискаючи її тендітну руку.   — Так, Еллі, це було гарне життя. Лікар поклав дві пігулки й склянку води на тацю біля її ліжка.   — Prenez-les dès que vous serez prêt.*  — Будь ласка, подайте склянку води. По щоках Андромеди котилися сльози. Вона не могла дивитися ні на пігулки ні на Еллі.  — Мила, передай їх мені, будь ласка. — Голос Еллі був хрипким і лагідним.Тремтячими руками Андромеда поклала пігулки їй у долоню та склала пальці у замок. Вона дивилася на ослаблу жінку, поки та приймала ліки. Андромеда лягла поруч, провела по волоссю і ніжно поцілувала її.  — Обіцяєш мені, що ми ще побачимось.  — Так, Енні. — Вона повільно вдихнула і заплющила очі. — Я люблю тебе, Еллі!  Андромеда придушила ридання, міцніше стискаючи руки. На її обличчі промайнула усмішка, проте вона більше не могла говорити. Андромеда не знала, чи то вона спиралася на Німфадору, чи то Німфадора спиралася на неї, коли вони наближалися до брукованої будівлі в кінці дороги.  — Еллі, — прошепотіла Андромеда, коли старша жінка відчинила двері. — Тед загинув. Елеонора Тонкс впала перед нею на коліна пронизливо ридаючи, й Андромеда відчула, як порожнеча заповнює її з середини. Вона ще не знала, що покине її лише через роки. Відпустивши Німфадору, яка тихо плакала, вона опустилася на коліна і підхопила Еллі під руку.  — Мені так шкода, Еллі. Німфадора сіла поруч з ними і притулилася головою до плеча Андромеди. Андромеда обняла їх обох і всіма силами намагалася вберегти свою сім'ю від руйнування. -§-§-§-§-§-  — Еллі, — задихаючись мовила Андромеда, коли старша жінка відчинила двері. Вона притиснула Тедді до грудей і затамувала подих. — Німфадора загинула. Після цього вона нічого не бачила через сльози. Цього разу вона сама впала на землю. Міцні руки Еллі підняли її на ноги і завели всередину, де вони разом згорнулися калачиком на дивані.  — Як ти це досі витримуєш, Еллі? — запитала Андромеда, притискаючись до неї. Еллі схлипнула і похитала головою.   — Я не витримую. -§-§-§-§-§- Вони лежали поруч у ліжку, бо горе не давало спати нікому з них. Тедді спав, згорнувшись калачиком на животі у Андромеди. Вона провела пальцями по його спині, а Еллі провела по її руці і притиснула чоло до плеча.  — Я не хочу бути його матір'ю. Еллі розгублено подивилася на неї.  — Я хочу бути його бабусею. Я хочу балувати його. Я хочу, щоб його виховувала Німфадора! З куточків її очей покотилися сльози, і Еллі витерла їх тремтячими пальцями. -§-§-§-§-§-  — Магія зруйнувала нашу сім'ю. Андромеда опустила чарівну паличку, і сльози виступили на її очах.   — Магія — невід'ємна частина мене. Еллі повільно кивнула.   — Я знаю, але...  — Ти ж знаєш, я ніколи не хотіла зашкодити йому... зашкодити їм. Шлях, який ми обрали, був небезпечним, і він це знав. Ти не можеш звинувачувати мене, Еллі, будь ласка, не роби цього зі мною! Еллі затулила рот рукою і нахилилася.   — Пробач, Енні! Пробач мені! Андромеда впустила паличку на підлогу і обійняла її. -§-§-§-§-§-  — Їдь зі мною до Франції. Поки ми не задихнулися. — Вона зробила всеохоплюючий жест, перш ніж зробити крок ближче до Еллі. Еллі здригнулася, коли на очі навернулися сльози.   — Я прожила все своє життя у цій країні. Андромеда взяла її руки і притиснула до серця.   — Є ще життя, яке треба прожити, Еллі. Після хвилинного вагання Еллі кивнула і притиснулася своїм чолом до її чола, поки вони переплели свої пальці.  — Так буде краще для нас, — прошепотіла Андромеда. -§-§-§-§-§-  — Нумо зі мною, Еллі! Андромеда простягнула руку і усміхнулася. Коли вода досягла її пояса, шкіра Еллі покрилася мурашками, і вона глибоко зітхнула. Андромеда поклала руки на її стегна і повела її глибше в Атлантичний океан. Вона лягла на спину і попливла, поки Еллі притримувала її.  — Коли ти тримаєш голову під водою, ти можеш кричати, і нікому немає діла. — Промовила Еллі і негайно продемонструвала. Андромеда повторила за нею, і це звільнило її. -§-§-§-§-§- Вона поглянула через голову Тедді на Еллі. В очах старшої жінки була туга, і Андромеда була впевнена, що її очі відображають те ж саме. Вона з болем у серці струсила це відчуття. Тедді смикнув її за рукав.   — Хто це, бабусю?  — Це дідусь, серденько. Щоки Еллі зблідли, і щоки Андромеди теж. Й вони відвели очі одна від одної. -§-§-§-§-§- — Пам'ятаєш, як на мій день народження вона перевернула цілу тацю з келихами? — Андромеда сміялася до сліз, поки сльози не покотилися з її очей. Еллі поклала руку їй на живіт і погладила його.   — Я пам'ятаю кожну мить, яку ми провели з нею. Я так вдячна, що знала її.  — Я теж, — прошепотіла Андромеда, ховаючи обличчя в її шию. -§-§-§-§-§-  — Я кохаю тебе, Еллі. Значно більше, ніж варто було б. Андромеда опустила погляд на підлогу розглядаючи вузлики на тканому килимі. Серце її щеміло, і вона хотіла б не відчувати цього, але не могла більше мовчати. У вухах шуміла кров. Еллі повільно моргнула і важко ковтнула.   — Андромедо, — прошепотіла вона, але її голос зірвався. Вона подивилася на темноволосу відьму. — Ти дружина мого сина. — Вона заплющила очі і поклала руки на коліна, коли сльози просочувались через її вії.  — Була, — сказала Андромеда. -§-§-§-§-§-  — Еллі, — зітхнула вона, коли старша жінка провела руками по її волоссю. — Еллі, ми не можемо!  — Я знаю, — сказала Еллі і, опустивши руки, погладила її по щоках. Андромеда підійшла до неї ближче, так що їхні носи торкнулися, і дозволила своїм губам на мить торкнутися губ Еллі, а потім притиснула їхні щоки одна до одної і заплющила очі. Вони залишилися так на мить, міцно тримаючись одна за одну, важко дихаючи. Потім Еллі ніжно поцілувала її. Цілувала її знову і знову, доки вона не відповіла на поцілунок. Андромеда не помічала сліз, що котилися по її щоках. -§-§-§-§-§- Еллі заповзла до неї в ліжко в якийсь момент ночі, яв виявилось прокидатися поруч з нею було дуже приємно. Андромеда повільно звільнилася від простирадл, але Еллі міцно тримала її за талію. Андромеда зітхнула.   — Що ми робимо, Еллі? Небесно-блакитні очі зустрілися з темними очима.   — Я не знаю, Енні. -§-§-§-§-§- Андромеда гралася з Тедді, коли зловила на собі пронизливий погляд Еллі.  — Що сталося? Еллі подивилася на неї, нахмуривши брови.   — Ми зраджуємо Теда, Енні?  — Любов ніколи не помиляється, — сказала вона твердим голосом, й важко ковтнула.  — Як ти думаєш, ми коли-небудь зможемо повністю насолодитися тим, що у нас є? — Еллі витерла очі джемпером.  — Я вірю у це, Еллі. -§-§-§-§-§- Еллі гладила її живіт і з любов'ю дивилася на неї. Вона пестила її трохи вище її пупка і над шрамом від розрізу, який був зроблений, щоб народити Німфадору. Вона погладила її вище, над животом і провела тильною стороною долоні по нижній частині грудей. Андромеда тихо зітхнула і закрила очі.   — Ти збуджуєш мене, Еллі.  — Ти цього хочеш?  — Більше, ніж будь чого у світі. -§-§-§-§-§-  — Тедді! —  покликала його Андромеда, коли той вже покидав спальню. Еллі загорнулася в простирадло і тихо заплакала.   — Він образиться на нас.  — Ми повинні хоча б спробувати. Ми зобов'язані спробувати. Андромеда швидко схопилася на ноги і побачила, що він сидить на колінах посеред кімнати.  — Ми не знали, як тобі сказати. — Паніка підступила до її горла. Тедді насторожено дивився на неї.   — Я б зрозумів.  — А зараз?  — Я все ще розумію. Вона пригорнула його до себе і міцно обійняла. -§-§-§-§-§- Андромеда швидко поцілувала її у щоку і повернулася, щоб піти. Еллі схопила її за зап'ястя, але Андромеда вирвалася.  — Пробач, Еллі, я вже спізнююся!  — Я знаю, чому він так тебе любив. Ти прекрасна. Андромеда сумно усміхнулася. -§-§-§-§-§-  — Я кохаю тебе, Елеоноро! Еллі відмахнулася від неї з усмішкою.   — Ти ж знаєш, я ненавиджу це ім'я! Андромеда щиро розсміялася.   — Ти ж знаєш, що я люблю дражнити людей, називаючи їх власними іменами. Еллі м'яко усміхнулася.   — Так, Андромедо. -§-§-§-§-§-  — Ти щаслива?Еллі рукою, що була вкрита пігментними плямами, завела пасмо сивого волосся за вухо Андромеди.  — Так, Еллі. — Вона поцілувала руки, які допомогли їй повернутися до життя.  — Я теж, — прошепотіла Еллі. -§-§-§-§-§- Вона чула слова, але не розуміла їх, адже цього не могло бути. Неможливо, те що Еллі помирає. -§-§-§-§-§- Райдужка Еллі помутніла, але її розум був ясний, як ніколи. Хвороба руйнувала її, і Андромеда відчувала, що вона теж згасає. Вона проклинала себе за те, що була відьмою, бо їй належало прожити ще багато років без свого кохання. Еллі погладила її руку.   — Обіцяй мені, що ти продовжуватимеш.  — Не думаю, що зможу, Еллі. Тільки не знову. — Сльози поколювали очі, але вона стримувала їх, щоб не дати їм скотитися по обличчю.  — Є ще життя, яке треба прожити, Енні. -§-§-§-§-§-  — Що тепер? — В очах Тедді блищали сльози.  — Думаю, мені пора додому. -§-§-§-§-§- Андромеда стояла на скелях Дувра і вдихала прохолодне солоне повітря, а вітер розвівав волосся задуваючи його їй в обличчя.Життя триватиме, і вона продовжуватиме жити. Примітки: Від авторки: Андромеда Тонкс. Найсильніша відьма свого часу. *Prenez-les dès que vous serez prêt(франц.) - прийміть їх, коли будете готові.

#ГарріПоттер #Б #F #Белатрикс_Герміона #музиканти #АВбезмагії #травми #романтика #вчителька/ученця Опис: Після травми зап'ястя талановита віолончелістка Герміона Ґрейнджер звертається до знаменитої Белатрикс Блек за послугами репетитора. Від авторки: Для Charmmount. Хто б міг подумати, що я коли-небудь напишу "Беллміону"? Що ж, ось вона! Ця історія для Charmmount за те, що вони подала мені ідею, яка спонукала мене до цього. Дякую, що дозволили мені нею скористатися. Величезна подяка SereneJourney за вдумливу та корисну бета-версію. Оригінал: https://archiveofourown.org/works/36654760 Авторка оригіналу: https://archiveofourown.org/users/emrldapplejuice/pseuds/emrldapplejuice Кімната була тьмяно освітлена, але простора та сучасна. Знаходячись тут, Герміона відчувала себе пригніченою і водночас натхненною.   — Привіт? —  Герміона покликала в темряву, примруживши очі, аби розгледіти деталі, але було занадто темно.  — Бути професійним музикантом означає бути дисциплінованим, — прорізав тишу прокурений голос, — потрібна витримка і зосередженість, витонченість і пристрасть. Чи є це в тобі?  — Так є, — сказала вона, придушуючи тремтіння в голосі, лаючи себе за те, що знітилася перед цією жінкою. З іншого боку, вона роками захоплювалася нею, спостерігаючи здалеку. Герміона помітила рух, а за мить жінка вийшла на тепле світло лампи, що ледь-ледь освічувало їх обох. Вона була висока, одягнена в чорні штани, що облягали фігуру, і не менш чарівну антрацитову блузку, що демонструвала достатньо глибоке декольте, що зігрівало щоки Герміони. Жінка була вражаючою, навіть більше, ніж тоді, коли вона бачила її на концерті кілька років тому. Усмішка на обличчі Белатрикс змушувала її темні очі світитися. Герміона зустрілася з нею поглядом, затримуючи його трохи довше, ніж потрібно.  — Чудово,  — розтягуючи слово промовила жінка, показуючи свою посмішку, білі зуби яскраво сяяли, різко контрастуючи з темною помадою на губах. Вона простягнула руку, і коли Герміона простягнула долоню у відповідь, Белатрикс стиснула її міцно і вимогливо.   — Я Белатрикс. Я впевнена, що ти знаєш мене. — Речення злетівши з її вуст, не прозвучало зарозуміло. Всі знали Белатрикс Блек. Вона була найвідомішою концертною віолончелісткою країни, а зараз була найбільш жаданим викладачем і наставником. Белатрикс жестом запросила Герміону йти за нею. Вони перетнули напівтемну кімнату та увійшли до добре освітленої. Підлога була встелена паркетом з ялинковими візерунками, а блакитні стіни були голі. Посеред кімнати стояли два дерев'яні стільці й два пюпітри.   — Твій стілець ліворуч, — наказала Белатрикс і розвернулася до неї обличчям. — У мене є три правила. Перше: ти не скаржишся, поки не досягнеш своєї межі. Друге — беззаперечно слідувати моєму методу. Третє — не відволікатися. Тут є ти, я і музика.   — Зрозуміло, — сказала Герміона, чим заслужила кивок від жінки. Герміона почала розпаковувати свій інструмент, обережно виймаючи його з футляра. Вона провела кінчиками пальців по грифу, відчуваючи його енергетику, прагнучи змусити його співати.  Вона грала на віолончелі відколи себе пам'ятала. Вона переступала через себе і свої кордони й роками працювала, як проклята. А потім пошкодила зап'ястя під час неприємного падіння на замерзлій лондонській бруківці. Це змусило її знехтувати своєю пристрастю, а місяці потому Герміона все ще відчувала себе заіржавілою і розчарованою. Вона сподівалася, що Белатрикс поверне її до нормального життя. Вмостившись, Белатрикс стала перед нею і схрестила руки, суворий вираз застиг на її обличчі, поки вона досліджувала Герміону своїм пронизливим поглядом. Той висвітив гострі краї її високих вилиць і підкреслив густі брови. Вона перевела подих і кивнула.  — Покажи мені, на що ти здатна! Герміона вибрала свою улюблену сонату для віолончелі з оркестром Дворжака*. Як завжди, їй знадобилися лічені секунди, щоб відкинути думки та хвилювання й повністю віддатися мистецтву. Мелодія, яку вона виконувала, підносила її до небес, й вона заплющила очі, щоб відчути енергію композиції.  — Досить, — не минуло й хвилини, як владний, але стриманий голос Белатрикс перервав її. Герміона зустрілася з нею поглядом, і жінка вказала їй на руку. — Твій зап'ясток завдає тобі клопоту, — без сумніву в голосі заявила Белатрикс. Герміона кивнула.  — Він повністю відновився, але я втратила гнучкість. Іноді болить. Белатрикс повільно обійшла її.  — Тримай свій смичок так, ніби ти пірнаєш у легато. Герміона порухом пересунула смичок, щоб тримати його так, як вимагалося. Белатрикс торкнулася її зап'ястя, стиснула його і посовала туди-сюди. Її шкіра була теплою, а довгими пальцями вона обхопила Герміонину руку, щоб відрегулювати хватку.  Коли Белатрикс була задоволена, то зробила крок назад і знову схрестила руки. Вона підняла підборіддя для різкого кивка і сказала:  — З самого початку! Герміона зіграла кілька нот, вже відзначаючи зміну у своїй точності. Дівчина вже збиралася зануритися у твір глибше, коли Белатрикс двічі поплескала в долоні.  — Краще, але недостатньо добре. Зігни зап'ястя ще на п'ять градусів вліво і спробуй ще раз. Герміона підхопила мелодію, плавно перетікаючи у стакато. Старша відьма поклала їй руку на плече.   — Можна? — запитала вона. Герміона кивнула й продовжила грати, навіть коли одна з теплих рук Белатрикс торкнулась її правої лопатки. Вона не здригнулася, коли інша рука торкнулась лівого плеча. Те що чарівна жінка була так близько відволікало, але Герміона продовжувала грати, напружуючи щелепу, зосередившись на мелодії. Белатрикс злегка підправила Герміоні позицію сидіння, водночас масажуючи напружені м'язи її спини.  Герміоні перехопило подих, і вона втратила концентрацію. Її смичок зіслизнув, струни заскрипіли, змусивши скривитися.  — У тебе болить зап'ястя? — запитала Белатрикс стоячи позаду, від чого по спині Герміони пробігли приємні мурашки.  — Ні.  — От і добре. З самого початку. Не відволікайся. Цього разу Герміона протрималася цілих три хвилини, перш ніж її перервала Белатрикс. Вона стояла впритул за її спиною, так близько, що Герміона була впевнена, що відчуває, як її волосся лоскоче жінці шию. Белатрикс поправила положення її плечей, потім провела руками вздовж хребта і ніжно притиснула палець до попереку. Герміона випросталася, як могла.  — Так краще, — мовила Белатрикс.  Герміона подивилася на неї, бажаючи отримати наступну пораду, але Белатрикс розвернулася і пішла до дверей. Вона зупинилася біля рами та легко провела нігтями по дереву.  — Ти будеш займатися так по дві години на день, і я побачу тебе знову через п'ять днів. На сьогодні все.  — Але ж у нас є ще година, — вигукнула Герміона. Белатрикс подивилася на неї й стиснула губи.   — Не піддавай сумніву мій метод. По щоках Герміони розлився рум'янець, й вона покірно кивнула головою.  Белатрикс вийшла з кімнати, не сказавши більше ані слова, а Герміона ретельно спакувала свій інструмент перед тим, як вийти, в голові у неї пливли думки та аромат п'янких парфумів Белатрикс Блек. -§-§-§- Через п'ять днів жахливих тренувань вона знову сиділа на дерев'яному стільці з віолончеллю між ногами. У неї боліло зап'ястя, пальці втомилися, але вона дуже хотіла вразити Белатрикс, тому продовжувала грати. Белатрикс стояла перед нею, схрестивши руки та нахмуривши брови. Вона кивала головою в такт музиці й час від часу заплющувала очі, ніби насолоджуючись мелодіями, проте між тим ще й встигала коригувати її. Іноді словами, іноді руками. Герміона знаходила обидва способи приємними. Белатрикс підштовхнула її до своїх меж швидше, ніж будь-хто з учителів. Вона була вимогливим наставником, але Герміона не хотіла б іншого.  Герміона зціпила зуби та поправила зап'ястя. Крапелька поту збігла по її скроні, коли вона почала черговий концерт.  — Ти здатна на більше, — сказала Белатрикс. В її голосі було мало співчуття, однак це розпалювало амбіції Герміони. Дівчина спробувала ще раз, змушуючи своє зап'ястя підкорятися, змушуючи хребет бути прямішим, змушуючи свої рухи бути точнішими.  Ще через п'ятнадцять хвилин пальці її пошкодженого зап'ястя тремтіли так сильно, що вона не могла їх контролювати. Вона повільно вдихнула і витерла лоб тильною стороною долоні.   — Я досягла своєї межі, — сказала вона. Суворий вираз обличчя Белатрикс пом'якшав. Вона схопила її за зап'ястя, спочатку міцно, але потім ніжно погладила його і провела пальцями іншої руки по її ліктьовій кісточці.   — Сходи перевірити руку. Здається, вона набрякла. Потримайте її у холоді сьогодні, і не тренуйтеся два дні. Побачимося через сім днів.  — А чому не через п'ять? — запитала Герміона. Жінка зітхнула.   — Знову піддаєш сумніву Мій метод! Тобі краще знати. Вона залишила Герміону саму в кімнаті. Дівчина відкинулася на спинку стільця і застогнала. Ця клята усмішка переслідуватиме її весь наступний тиждень.  -§-§-§-  — Все ще не досить добре, — сказала Белатрикс, її голос прорізався крізь музику, викликаючи у Герміони тремтіння, змушуючи її шкіру вкриватися мурашками.  Вона ще раз вирівнялась, повторила уривок ще п'ять разів, перш ніж дозволила своїй руці впасти вбік й струснула іншою рукою, щоб зняти напругу з пальців. Вона відкинула голову назад і важко дихала.   — Є прогрес, але ти можеш зробити краще, — сказала Белатрикс, її голос звучав набагато ближче, ніж кілька хвилин тому. М'які пальці Белатрикс провели по руці Герміони до плеча, а потім зупинилися біля шиї, тильною стороною великого пальця торкнувшись шкіри. Герміона злегка притулилася до її руки, бажаючи, щоб та приголубила її там.   — На сьогодні все, — промовила Белатрикс. Коли вона відійшла, Герміона відчула, як холодне повітря огортає її.  — У нас залишилося тридцять хвилин. Зіграйте для мене.  Белатрикс зупинилася і якусь мить стояла зовсім не рухаючись й схиливши голову.   — Я більше не граю. Ця заява вразила Герміону. Те, що віолончель була пристрастю Белатрикс, було ясно як день. Герміона бачила вогонь і пристрасть у рухах Белатрикс, коли спостерігала за її грою з Лондонським симфонічним оркестром, і вона бачила це щоразу, коли жінка втрачала себе в мелодіях, які творила Герміона. Не відчуваючи потреби стримуватися в присутності Белатрикс, вона зустрілася з нею поглядом.   — Чому? На обличчі Белатрикс промайнув смуток, але вона швидко опанувала себе та усміхнулася напружено й натягнуто. Герміона ніколи не думала, що побачить такий вираз на обличчі суворої жінки.   — Я багато років ставила свою пристрасть на перше місце, і врешті-решт це коштувало мені більше, ніж я розраховувала.  Її рука потягнулася до медальйона на шиї, і вона двічі обкрутила ланцюжок навколо вказівного пальця, перш ніж дозволити йому впасти на груди.   — Побачимося через п'ять днів, — сказала Белатрикс і вийшла з кімнати. Герміона їхала в метро, коли її осяяло. Дельфіні Блек, вундеркінд-піаністка, яка виросла в найпрестижніших школах-інтернатах світу, кілька років тому публічно відвернулася від своєї знаменитої матері. Після цього Белатрикс більше ніколи не давала концертів. Герміона опустила обличчя в долоні та зітхнула. Бажання пізнати Белатрикс стало непереборним, бажання бути поруч з нею не давало спокою. -§-§-§- Герміона не стала розпаковувати віолончель, сіла на стілець і схрестила ноги, на її обличчі з'явився зухвалий вираз.   — Зіграй для мене, — зажадала Герміона не зводячи з жінки погляду. Белатрикс пирхнула і похитала головою.   — Я не буду повторюватися. Де твоя віолончель?  — Ти думаєш, що відкинувши свою пристрасть, ти змусиш її повернутися? Белатрикс підійшла до неї, її вираз обличчя був гнівним.   — Забирайся геть! — гаркнула вона. Герміона схопила свою сумку і вибігла з кімнати. Сьогодні вона побачила її знову після п'яти днів розлуки. Повернувшись додому, її шлунок скрутило. Страх, що вона переступила межу, пронизував її до кісток.   — Дідько, – вилаялась вона і наливши собі чарку горілки й випила її одним махом. -§-§-§- Двері були замкнені, тож Герміона подзвонила в дзвінок. Белатрикс відкрила, виглядаючи трохи блідішою, ніж зазвичай, але вогонь в її погляді не згас. Її темні пасма були вільно розпущені та спадали на груди.   — Не думаю, що я просила тебе повернутися. — Вона вже збиралася зачинити двері, але Герміона просунула ногу між ними та рамою.   — Я заплатила за урок. Белатрикс невдоволено розвернулася і пішла до репетиційної зали.   — Чого ти чекаєш? Годинник цокає. Ніколи ще Герміону не підганяли так сильно, Белатрикс виправляла рухи, темп, позицію і все, що стосувалося її самої. Коли Герміона спробувала встати після шістдесяти жахливих хвилин, її коліна затремтіли. Белатрикс підхопила її за лікоть.   ‒ Професійна гра на музичних інструментах виснажує, — мовила. Вона виглядала більш вразливою, ніж будь-коли раніше. Белатрикс обхопила пальцями її здоровий зап'ясток і стиснула його. — Одного дня музика — твоя пристрасть, а наступного — вона залишає тебе порожнім і волаючим.  Герміона помітила її стражденний вираз обличчя.   — Мені шкода, — сказала вона, її серце калатало в грудях, бажання обійняти й заспокоїти жінку було майже нестерпним.  — Побачимося через тиждень, Герміоно. Белатрикс вийшла з кімнати, а Герміона відчула себе безпорадною. Вона вдихала слабкий запах дерева, який залишила після себе Белатрикс, і чіплялася за надію незабаром побачити її. -§-§-§- Белатрикс для різноманітності сиділа у кріслі, схрестивши ноги в щиколотках, її майже чорне волосся було розпущене і спадало на плечі, контрастуючи з блакитними відтінками стіни. А на обличчі танцювали емоції, відображаючи ті, які Герміона вкладала у свою мелодію.   Коли Герміона дозволяла своєму погляду блукати по Белатрикс то ледве могла зосередитися на музиці. Все в ній приваблювало її. Вона не користувалася помадою, і її губи були вишукано бліді, різко контрастуючи з волоссям і очима. Від неї у Герміони тріпотіло в животі, й раптом їй захотілося її поцілувати. Намагаючись повернути думки до твору, вона зробила одну помилку, від якої Белатрикс скривилася, а потім ще одну, яка вивела її із замріяності.   — Ти тренувалася? — огризнулася Белатрикс, роздратування забарвлюючи кожен склад.  — Щодня!  — Тоді ти не повинна робити таких помилок. — Вона стиснула губи й похитала головою. Белатрикс на мить зупинила на ній погляд, і Герміона відчула себе оголеною під її пильними очима. — Тебе щось турбує? Герміона зібралася з силами, борючись з клубком у горлі.   — Чому ти більше не граєш для себе? Я не можу уявити собі життя без музики.  — Якщо музика позбавляє тебе життя, ти передумуєш, — сказала Белатрикс тихим голосом і відвернулась. Герміона взяла її за руку, від чого гордовита жінка здригнулася.   — Втрата себе не зменшить біль. Белатрикс кивнула і вийшла з кімнати. -§-§-§-  — Тобі бракує точності, — сказала Белатрикс, її голос був таким же жорстким, як і вираз обличчя. Герміона не бачила, щоб вона розслабилась чи усміхнулась за весь урок. — Спробуй ще раз. Я вимагаю досконалості! Ці слова вразили Герміону, і вона здивувалася, а скільки разів Дельфіні чула їх. Вона прогнала цю думку і зосередилася на концерті.  Коли вона вже зовсім спітніла, Белатрикс торкнулася її плеча.   — Ти зробила великий прогрес за останній тиждень, — сказала вона та усміхнулась.  Вони на мить застигли одна навпроти одної, заплющивши очі.   — У тебе все ще є твоя віолончель?  — запитала Герміона.  Вона згадала статтю в "Таймс" річної давнини, де детально розповідалося про віолончель Белатрикс Блек. Це була сімейна реліквія, що перейшла від її бабусі до матері, а потім до неї. Вона відреставрувала її в ході кропіткої та тривалої роботи. Белатрикс зронила усмішку і подивилася в підлогу.   — Я завжди хотіла зіграти з донькою сонату Бетховена № 3. 3 моєю дочкою. Герміона кивнула.   — Покажи їй, що ти змінилася. Белатрикс гірко засміялася.   — Хіба?  — Ти більше не концертна віолончелістка. Може, цього достатньо. Цього разу Герміона пішла раніше за Белатрикс. -§-§-§- Коли Герміона увійшла до кімнати, Белатрикс сиділа на правому стільці з віолончеллю між ногами, поклавши одну руку на живіт інструмента. Смичка в руках у неї не було, але вона пестила струни кінчиками пальців, видобуваючи з інструмента найніжніші мелодії. Її очі були заплющені, а на обличчі застиг спокій. Щелепа і плечі були напружені, але вигляд у неї був чарівний. Герміона відвела очі лише тоді, коли Белатрикс розплющила свої.  — Я написала пісню для Дельфі, але вона її ніколи не чула.  — Зіграй її для мене, — сказала Герміона ніжним голосом, поклавши руку їй на плече. Белатрикс схопила її та притиснула до себе.  — Думаю, я зіграю, — сказала вона звернувши до неї погляд. Потім нахабно посміхнулася. — Але ти мусиш це заслужити. Герміона виклалася на повну, але навіть після третьої спроби жінка хмурилася. На її обличчі було видно незадоволення.  — Ти розслабилася.  — Я втомилася, — збрехала Герміона і тут же прокляла жар, що піднявся її щоками.  Вона здригнулася, коли прохолодні пальці Белатрикс погладили її по ланіті**, а потім поцілували.   — Не бреши. Я бачу, як ти на мене дивишся. Герміона трохи повернулася і поцілувала внутрішню сторону прохолодної долоні. Белатрикс випросталася і зітхнула.  — Зіграй для мене, — попросила Герміона, і цього разу Белатрикс кивнула.  — Ти стаєш м'якою, — зауважила Герміона, чим заслужила суворий погляд. Не те щоб вона була проти. На її думку, Белатрикс ніколи немала кращий вигляд, ніж тоді, коли була серйозною. Белатрикс зав'язала свої кучері в безладний пучок на маківці, що підкреслював її тонку шию, а потім взяла віолончель. Вона сіла, погладила інструмент, а потім потягнулася до смичка, злегка балансуючи, перш ніж піднести його до струн. Перша нота пронизала Герміону, як блискавка. Це була прекрасна пісня, яка пронизала її до глибини душі, щоб через мить знову наповнити енергією. Вона була сумною і пристрасною, сповненою надії й темряви. Це була абсолютно Белатриксова пісня. Вона спостерігала, як Белатрикс загубила себе у своєму мистецтві, як розслабилося і викривилося її обличчя, як напружилися м'язи на біцепсах. Вона стала єдиним цілим зі своїм ремеслом, єдиним цілим з музикою, яку вона створювала, і незабаром сльози почали котитися по її щоках. Не зустрічаючись з Герміоною поглядом, вона завершила пісню і сказала:   — Побачимося наступного тижня. Герміона насилу переступила з ноги на ногу і вийшла з кімнати, відчуваючи неспокій усередині. Двері майже зачинилися, коли вона розвернулася і повернулася до кімнати. Вона обійняла Белатрикс ззаду, заспокійливо поклавши руки їй на плечі.   — Шкода, що ти більше не граєш. Я б із задоволенням послухала її ще раз. На її подив, Белатрикс підняла смичок і опустила його вниз, щоб зіграти твір Баха. Герміона ходила перед нею, щоб вона могла спостерігати за дівчиною. Белатрикс плакала, коли грала, але її сльози вщухли з останніми нотами. Вона витерла очі та усміхнулася Герміоні.   — Мені цього не вистачало.  — Тебе було важко зламати, — сказала Герміона і посміхнулася. Белатрикс похитала головою, але її очі блищали.   ‒ Ти мене ще не зламала.  Белатрикс загадково усміхнулася і вийшла з кімнати. Герміона притулилася до стіни та склала руки на грудях, намагаючись заспокоїти своє серце. Воно скоро розірветься. -§-§-§-  — Якщо ти закінчиш цей твір без помилок, я зіграю для тебе. Герміоні не треба було повторювати двічі. Вона проігнорувала біль у зап'ясті та виклалася на повну, з точністю опанувавши стакато і закінчивши твір на ідеально зіграній ноті. Белатрикс схвально кивнула.   — Молодець.  — Розраховуйтесь, — сказала Герміона, і старша відьма влаштувалася в кріслі зі своїм інструментом.  Чудові мелодії наповнили кімнату, і коли Герміона зрозуміла, що Белатрикс повністю занурилася в музику, вона підійшла до неї та погладила її шию, проводячи тупими нігтями по гріховно м'якій шкірі.   — Хіба я не просила не відволікатися? — Белатрикс огризнулася, обернувшись, щоб подивитися на неї, її темні очі блищали.  — Ти казала: «Тільки ти, я і музика в цій кімнаті». Герміона нахилилася і поцілувала її в шию, від чого Белатрикс втратила концентрацію. Її смичок випав з руки.   — Я тебе зламала? — запитала Герміона. Белатрикс вигнула шию, і Герміона захопила її губи в довгому, повільному поцілунку. Її смак був таким же п'янким, як і запах її парфумів.   — Тепер ти знаєш, — сказала Белатрикс, яскраво усміхаючись. Це підкреслило всі її чарівні риси, і Герміона зрозуміла, що помилялася. Белатрикс Блек ніколи не мала кращий вигляд, ніж тоді, коли посміхалася повною, щирою усмішкою. Примітки: Від авторки: Сподіваюся, вам сподобалося. Дайте мені знати, якщо у вас є час ♥️. Від перекладачки: *Антонін Леопольд Дворжак — чеський композитор i диригент епохи романтизму, слідом за Бедржихом Сметаною розвивав національні традиції й затвердив світове значення чеської музики та чеської музичної школи. **щока

#Надприродне #Supernatural #Гавриїл_ОЖП #Б #G #Драма #Дружба #Закоханість #Травми #Балет #Мистецтво #Янголи #Париж #20століття Опис: Гавриїл тисячі років блукав по землі та ким тільки не був та що тільки не робив, аж тут йому стало нудно і він вирішив приділити себе мистецтву й затриматись трохи у Парижі. Примітка: Найімовірніше до кінця цього фіку, ви почнете мене ненавидіти( Тихий шелест легеньких спідниць, перестук пальців, шепіт дзвінких голосів та різкий запах паркету, закутували у себе, дозволяли почувати себе на своєму місці й водночас змушували іритувати* ще більше. Проте стукіт начищених туфель та спокійний голос розірвав та спопелив усі страхи, що вирували у душі Ганни: — Вітаю, вас, юні панни, — його голос лився наче мед, м’яко стікаючи у свідомість.  — Думаю вам відоме моє ім’я та хто я. Проте оскільки ви тепер частина моєї трупи, хоч і доволі недосвідчена, можете звертатись до мене просто Гавриїл.  Він шанований балетмейстер, відомий майже усій Європі, той чия таємничість заворожувала та бентежила так само як і його краса. Гавриїл, наче з’явився нізвідки, сяючи талантом та харизмою, у багатьох складалось враження, ніби той жив ще тоді, коли балет тільки зароджувався та вимальовував власні індивідуальні риси, а він міг з насолодою спостерігати за усією хаотичністю розвитку цього танцю. А його зовнішність, була аж занадто яскравою: золотаве волосся, обличчя, наче висічене з мармуру якимось талановитим грецьким скульптором, а очі прозора лазур, що бачить саму душу, захищаючи власну, та й зрозуміти скільки йому років було неможливо. Тут у цьому театрі, що гордо височів на околицях Парижу, творили магію. Неймовірно, але сюди наче стікались таланти цього світу, неймовірні костюмери, художники, постановники, гримери, танцівники. Й найцікавіше те що ніхто не хотів йти, скільки б їм не пропонували заплатити, вони наче застигла смола на корі дерева, якщо їх звідси й вирвеш, то більше нікуди й не приліпиш. Напевно їх можна було зрозуміти, адже тут митці відчували справжню свободу. Й одне питання мучило кожного, а чи справді це місце існує, чи вони усі вже збожеволіли? Ганна не могла повірити, що це усе справді відбувається з нею. Вона стільки років готувалась до цього, так багато працювала лише щоб отримати шанс потрапити сюди, бо саме ця трупа зможе подарувати їй найбільшу кількість можливостей на світове визнання та венерацію*, це іноді її шматувало з середини почуттям примарності усіх цих дитячих надій. Проте дівчина пам’ятала, що це не кінець боротьби, впевнена у тому, що ще пройдуть довгі роки, перш ніж вона зможе досягнути свого інтенту*.  — Та ще прошу, запам’ятати у цьому театрі, ніхто не має права вас торкатися, у тому числі і я. Тому у разі чого не бійтеся бити на сполох. Гавриїл, здавалось і справді безнастанний* у своїй справі, як знала більшість, усі учасники трупи від солістів до костюмерів з гримерами, були недоторканні. Як казав сам балетмейстер: — Я не буду адгерентом* у ваших брудних забавках. Ми тут творимо мистецтво, а не бозна-що! Опісля тих гучних слів дехто ще намагався, протягнути свої руці до його працівників, проте кожен з них так і не отримував того чого так спрагло бажав, натомість усіх їх спіткали нещастя. Оногди* один доволі впливовий політик намагався посягнути на честь, одної танцівниці з кордебалету, її вчасно знайшли та викинули того поганця з театру, проте якимось чином на наступному тижні його політична кар’єра чомусь почала розсипатися прямо на очах, ще через місяць той збанкрутував та певно аж до сьогодні жив у злиднях. Тому багато хто мріяв потрапити саме до цього театру, адже це подарувало б людям мистецтва не тільки визнання, славу та статус, а ще й гарантувало безпеку та можливість вільно творити. Попервах Ганна нічим не відрізнялась від інших танцівниць, тримала доволі високу планку намагаючись не виділятись, проте вона так і не змогла втримати цей образ надовго. Всього лишень через пів року її справжня особистість почала проявлятись значно сильніше ніж їй хотілось би, а талант розквітати. Унікальність цієї юнки сливе* засліплювала, це бачив кожен хто мав очі. Особливо добре це бачив Гавриїл, що угледів її особливість ще з першої сумісної репетиції, ба більше він і сам підштовхував дівчину якомога скоріше вилізти зі своєї шкарлупи та нарешті проявити себе. Як потім виявилось, Ганна мала серце з перцем, кожнісінький образ який та на себе приміряла, пашів почуттями та життям. Ангел розумів, що вона справжній талант, кожен її рух відлунював подихом чогось нового, це так відрізнялось від нього самого. Адже Гавриїл просто мав знання тисячоліть, він аж занадто довго спостерігав за людьми знаючи що їм сподобається у той чи інший час, а самі його ідеї не були чимось новим, той просто брав їх з часів котрі люди вже давно забули. Він був наче давньогрецька статуя, вилита з бронзи, сподобна* краса, що не ріже очі, а Ганна наче чистий адамант*, що сяяв у яскравому осонні*. — Пане Гавриїле, а чому ви вирішили займатись балетом? — спитала та якось, її очі сяяли чистою цікавістю, що притаманна 17 річній дівчині. — Бо мені було нудно, — посміхаючись відповів той. Ганна щиро та гучно розсміялась, не розуміючи усієї правдивості цього жарту. Роки йдуть, а Ганна сяє все яскравіше та все частіше отримує сольні партії у виставах, а її чудовими рухами зачаровуються усе частіше. Вона й справді виявилась найдорогоціннішою серед дорогоцінних. А почуття янгола все міцнішали, поки йому було не зрозуміло, він просто любить її чи ще й кохає? Одне він міг сказати точно він захоплений, зачудований, у захваті до нестями, від неї, особливо від її працьовитості та терплячості. Хоч з огляду на її палкий характер та веселу вдачу й було важко повірити у те що Ганна справді може бути терплячою, але всі чомусь забували про дівочу вперту наполегливість. І от вона вкотре за цей день на сцені, у неї сольний вихід, у її очах впевненість, тремтливе очікування, просто поглянувши на Ганну в очікуванні на свій вихід, можна було зрозуміти наскільки вона це любить. Кожен рух дланей* був схожий на майоріння конвалій від прохолодного легіту, а голова, що граційно схилялась до рам’я*, нагадувала скоріше порух лебідки. Легке гаргуяде* у комбінації з пліє*, виконане майже по пташиному, плавний пірует*. Па-де-ша* знову граційний як і завжди, прюнелева* спідниця розвіюється у такт кожному руху, ніжна усмішка на устах, впевненість у всьому що робить. Так поводяться професіонали.    Вони вдвох сидять у кабінеті знову розмовляючи про усе що тільки можна, раптом чоловік ніби щось згадавши зупиняється та питає: — Ви вже чули про Сергія Лифара*? Він начебто ваш земляк, Ганно, — навдивовижу, пан Гавриїл навчився вимовляти її ім’я правильно, бо з уст усіх місцевих воно звучало ближче до м’якого “Ханна” або ж “Анна”. — Так, чула, — весело посміхається, точно лишка*, звертаючи свої світлі очі до повільно пливучих оболок*. — Моя тітка, Броніслава Ніжинська*, була його викладачкою. — О, я бачу у вашій сім’ї ви не єдина видатна танцівниця. Хоча споглядаючи на вас, воно і не дивно, — весело усміхається сам собі, Ганна ж не може стриматись заливається сміхом. Такі їхні розмови не були рідкістю, адже вже давно вони стали дещо ближче ніж керівник та танцівниця, тепер певно після стількох років спільної праці та неймовірної кількості тихих вечорів, зайнятих балачками, їх певно можна було назвати навіть друзями. Суботній ранок, вихідний, нарешті вона може перепочити, сходити на закупи, випити філіжанку кави з пухкою перепічкою. Проте напевно Ганні не треба було йти аж так близько до поребрика*, хоч серед мряковини* мало що можна було розгледіти, але її мав насторожити навколишній галас, що не притаманний цьому місту о такій порі. Останнє що відбилось у її пам’яті це маленькі колеса та величезні фари автомобіля. Далі було боляче та багато шуму. Наступного разу вона розплющила очі у палаті лікарні. Проте цей день вона пам’ятала шматками, а хотіла б і не пам’ятати зовсім. Взагалі їй тоді хотілося померти разом зі своєю омріяною будущиною*.  Отак талановита юнка мусила попрощатися зі сценою та мріями. Хоча архангел і міг її зцілити, він цього не робив, бо знав інакше інші янголи знайдуть його сховок і йому знову доведеться тікати, а той хотів ще побути тут з нею. Врешті-решт, усі ми егоїсти і янголи не виключення, тому все що міг зробити Гавриїл це втішати її, опікатися нею наче загубленим каченям. Він дав їй те, що могла дати людина: роботу своєї помічниці, хоча вони йому раніше не особливо потрібні були. Дівчина покірно приймає цю посаду, просто виконуючи вказівки, наче сама не своя перестає жартувати та посміхатись. Усі у їхній трупі самі не свої, звідусіль видно жалісні погляди. Вона точно художник, якого позбавили рук. З часом вона потроху оживає, починає ламано усміхатися, на повну допомагати Гавриїлу готуючись замінити його на посаді, коли той піде, але очі все ще скляні, не зацікавлені ні у чому. Ганна знову танцює, кожен рух м’який, руки наче розсікаючи воду пливуть у повітрі, багатостраждальні ніжки стоять на пуантах граційно описуючи дуги, а на її обличчі леді помітно гримасу болю, що розповзається напруженими м’язами, тої впевненої усмішки більше нема. А Гавриїл затамовує подих, вдивляючись у всю красу, що вивільняється з її душі у цьому танці, та відчуває себе оцапеленим*. Таких як вона достоту* порівняти зі вмираючими зірками, що горять лише мить, проте їхнє світло розсікає темряву ще сотні років. Вони справжня деліція* у його довгому, сумному та нудному житті. Залишатись тут, для неї було справжньою мукою, вона вже втомилась бажати, але не мати навіть шансу знову ступити на сцену. Втративши можливість танцювати, Ганна наче втратила себе, дівчина занадто багато чим офірувала*, що б потім так просто відмовитись від усього що досягла. Вона справді намагалась відновитись, танцювала через біль, аж до того поки не впаде ридаючи, такою її кожен раз знаходив Гавриїл. Чоловік жодного разу не дорікнув їй за нерозважливість, а просто кожного разу обіймав ту поки дівчина не заспокоїться, а потім допомагав дійти до ліжка. Але пропри усю турботу трупи та Гавриїла, Ганна відчувала як усе сильнішими фалями* накочують на неї відчуття безпорадності та безглядної* порожнечі. Гавриїл знав, бачив, як їй тяжко, проте нічого з цим не робив, сподіваючись, що усе якось саме вирішиться, а дарма. Він бачить дівчину у своєму кабінеті, вона сидить у м’якому кріслі, бо вже не може довго стояти. Чоловік усе розуміє, кляне себе за дурість та падає перед Ганною на коліна, обіймає її ноги та тихо й палко шепоче ламаною українською, яку вивчив за роки їхньої дружби: — Прошу тебе, Ганно, Ганнусю, не покидай мене. Я тебе прошу, — шепіт янгола стає все тихішим й тихішим, слова з різних мов змішуються утворюючи з повноцінних речень, якийсь набір звуків. А дівчина лиш скляним поглядом заглядає за виднокрай* свого болю, в отусі* на полегшення, поклавши десницю* на голову янгола. Ганна справді була особливою, напрочуд талановитою та цікавою людиною, а ще вона була першою з його балерин, кого Гавриїл дійсно жадав торкнутись. Слова з зірочками(не вбивайте): Іритувати - дратувати, сердити, нервувати Венерація - повага Інтент - намір, мета Безнастанний - неперевершений Адгерент - співучасник Оногди - одного разу, якось Сливе - майже Сподобніше - зручніше Адамант - діамант Осоння - місце на сонці Длань - долоня Рам’я - плече Гаргуяде - невеликий стрибок балерини під час якого виконуються рухи однією ногою (на 45 градусів), а потім іншою. Пліє - згинання однієї або обох ніг, присідання на двох чи на одній нозі Пірует - повний круговий поворот всім тілом на носку однієї ноги Па-де-ша - котячий крок. Цей стрибок за своїм характером нагадує м’який рух котячого стрибка, що підкреслюється вигином корпусу і м’яким рухом рук Прюнелевий - колір стиглої шовковиці, темних ягід. Сергій Лифар - український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття. Лишка - лисиця Оболок - хмара Броніслава Ніжинська - українська артистка балету польського походження, видатна танцівниця зіркової трупи Сергія Дягілєва, балетмейстер і балетний педагог. Поребрик - бордюр Мряковина - туманність Будущина - майбутнє Оцаплений - здурнілий, подурнішавший Достоту - саме так Деліція - насолода, відрада Офірувати - пожертвувати Фаля - хвиля Безглядний - абсолютний Виднокрай - обрій Отуха - бадьорість, надія Десница(я) - права рука, правиця

#Месники #Marvel #Локі_ОЖП #Б #G #Нездоровістосунки #Галюцинації/Ілюзії #Маніпуляції #Психологічнітравми #Яндере Опис: Згасаючи, звуки розбивають розум. «Він мене не знайде, все добре». «Він — у клітці. Мені нічого не загрожує». «Ні, заспокойся. Він мене не знайде». Чутно тріск. Вже третя чашка за місяць випала з її тремтячих рук. У домі незвично тихо... *** Тиша — важка, задушлива, така, що з силою б’є по вухах. Це — покарання, вона на нього заслужила. Не відомо, скільки часу пройшло, може, доба, а, може, й короткі хвилини. Тут це зрозуміти неможливо, ця ледь освітлена сіра кімната без меблів, картин, шпалер, засмоктувала у страхи та жалі. Висушуючи усілякі надії, змушуючи бути покірною. Двері відчиняються, її торкаються холодні пальці, обережно беручи на руки, ніжно обіймаючи та заколисуючи, наче малу дитину. Вона ж спрагло, налякано чіпляється за нього, міцно обіймаючи та стискаючи його шию, анітрохи не завдаючи йому болю. Йому неможливо завдати болю. — Моя прекрасна Кароліно, — він м’яко заправляє золотаві пасма їй за вушка. — Все добре, я з тобою, — вона здригається у його руках. — Я завжди буду з тобою. *** Це починалось як легка інтрижка, флірт, бісики в очах. Мимохіть вкрадені поцілунки. Тоді їй ще було невідомо, хто він, — здавалося, ніби черговий багатій хоче розважитись із гарненькою дівчиною. Вона теж була не проти розваг, усе ж він гарний, ввічливий і з неймовірною харизмою. А його гострий язик та вічно саркастичний тон додавали деякої жаринки у їхні зустрічі. Попервах було дійсно весело, прекрасні сумісні вечори, палкі поцілунки. Усе здавалося казковим аж до їхньої першої ночі. Відтоді їхні стосунки стали якимись більш серйозними та дивними. Локі заявив, що тепер вони — офіційно пара. — Люба, думаю, відтепер нам варто перевести наші стосунки на новий рівень, — промовляє, зав’язуючи краватку. Кароліна спостерігає за його довгими пальцями, все ще не сприймаючи реальність після сну. — Що думаєш? Дівчина наче оговтується, здивовано переводить погляд на його очі, у яких бісики вже танцюють довкола ватри. Здавалося, ніби вона потрапила у якийсь дешевий роман, із тих, які не шкода залишити на буккросингу, не позичивши нічого на заміну. Різко він став м'якшим, не без своїх тарганів, але все ж — це було дивно. Кароліна все ще безнадійно вірила у швидкоплинність цих стосунків, ну, бо так, цей чоловік з іменем давнього скандинавського бога — прекрасний, неймовірно цікавий співрозмовник і той самий типаж «красунчика-лиходія». Але щось тут завжди було не так. Чим вона йому могла так сильно сподобатись, було не відомо: звісно, вона була симпатична й могла підтримати бесіду на будь-яку тему, проте на цьому й усе. Це що, новий варіант «Попелюшки»? — Ти прекрасна наче Фріг, одна з найгарніших богинь Асґарду. Подібні компліменти ставали все частішими. Локі часто говорив про її золотаве волосся, блакитні очі, порівнював їх із дорогоцінностями та шовком. Милувався гарними рисами обличчя й добрим але водночас рішучим характером. З часом деякі його біси почали виходити назовні: спочатку він ревнував, наче випадково робив усе аби вона якомога менше спілкувалася зі своїми друзями. Потім несподівано з нею припиняли розмовляти й родичі, колеги, знайомі. І, неочікувано, у Кароліни залишився тільки Локі. Вона була настільки засмучена та розчавлена, що навіть не подумала з ним розійтися, навіть коли їхні стосунки почали ставати все задушливішивими. З часом Локі навіть зміг умовити її піти у відпустку, бо «я бачу, наскільки ти засмучена», а потім — і зовсім звільнитися, бо «через цю роботу один стрес, відпочинь, а потім знайдеш іншу». Іншу роботу вона так і не знайшла. *** Вона горіла зсередини, це було до біса боляче. Це не було схоже на полум’я кохання чи пристрасті, це був спопеляючий усе вогонь, що ледь не забрав її душу. Було страшно, було до біса страшно. — Це моя провина! Я визнаю це! Випусти! Випусти мене! — дівчина кричала вже не своїм голосом. Яка ж дурна, хіба не знала, що не можна з ним сперечатися? Як звичайна смертна сміє суперечити давньому божеству? Хіба забула, якими бувають наслідки? Кароліна знову в цій кімнаті, повністю ізольована від світу: ні звуків, ані запахів. Лише марення та ілюзії, що час від часу насилає Локі. Невідомо, наскільки давно вона дізналася, що її коханець не просто так має таке дивне ім’я, а люмінесцентно-зелене світіння його очей — не обман зору та не марення через перевтому. А, можливо, Кароліна вже давно знала, хто він насправді, проте чомусь це завжди губилося десь далеко у її думках. Оце їхньому світу ще одної надприродної сутності не вистачало. Наче цьому всесвіту було мало Тора, Залізної людини, Галка... Ці «покарання» були доволі частими, поки вона не втомилась боротися. Кожен раз, коли Кароліна намагалася вибороти своє право на те, щоб піти на роботу, зустрітися з друзями та рідними, усе це закінчувалося однаково: він затягував її до цієї остогидлої кімнати та замикав. А щоразу після подібних покарань Локі пригортав її до себе, шепотів на вухо, яка вона йому дорога. Але щодня у її голові тріпотіла думка: «Треба тікати» *** Тепер мала нове ім’я та новий дім, засекречений, звісно, поступово почала нове життя. Виходити з дому було все ще важко й страшно, але все налагоджувалося. Після нападу на Нью-Йорк її знайшли Месники, через якісь свої канали зв’язку. Допомогли їй вибратися з цього пекла та відправили якомога далі. У домі — незвично тихо, зазвичай на фоні щось шумить: чи то телевізор, чи витяжка, чи діти з двору кричать та сміються.  Усі ці звуки, хоча ні, будь-які звуки заспокоювали її — най буде все що завгодно, окрім тиші. Кароліна досі пам’ятала той страх, те, як розум розколювався на шматки. Тепер же вона іноді бачить сни та галюцинації з ним, чує його голос та тоне у цьому божевіллі. Тому навіть коли їй здається, що навколо занадто тихо, вона починає бурмотіти щось, декламувати собі усі поезії, які тільки пам’ятає, фальшиво наспівувати усі відомі її розуму пісні. А зараз, наче сам звук задихнувся, кожне її слово тоне, їх усі поглинає тиша. Звуки навіть не долітають до поверхонь, гаснучи напівдорозі. Намагаючись заспокоїтися, вона присідає навколішки та починає збирати уламки від чашки з емблемою Гафелпафу. Тишу розривають лункі кроки, холодні руки пригортають до себе, а запах шкіряного одягу б’є по носу. — Кохана, як можна бути такою необережною?

#ЛедіБагТаСуперКіт #ЛедіБагІКітНуар #А #G #КітНуар_МарінеттДюпен-чен #романтика #флаф #першекохання #Марікіт Опис: AU де Марінетт не Леді Баг, а Адріан(Кіт Нуар) закоханий у милу дівчину з найкращої пекарні Парижу. У Парижі доволі тепло й радісно, на вулицях лине музика впереміш з розмовами і сміхом. Запахи переплітаються, змішуються, перебивають одне одного розтікаючись кварталами поміж людей. Волосся Марінетт розтікається шовком по плечах до самих обрубів крил*. Кіт заворожено споглядає, ніжно проводячи по пасмах й раптом щось згадуючи, відсахується ніби від удару. ‒ Марі, то ти їдеш до Нью-Йорку? – він майже проклинав бісів показ де він був моделлю й переповнений щастям демонстрував її котелок. Марі навіть переймаючись через його алергію замінила пір’я на штучне. Вона похмурніє та відводить погляд, що можна сказати другу якого отак зненацька полишаєш. ‒ Вибач, Котику. Це мій шанс, я справді хочу поїхати, – ніяково прочісує волосся пальцями. Й усе замовкає, вони дивляться на вулички, де весело гуляють люди, гамір та світло від ліхтарів трохи заспокоює, дозволяє загорнутися в атмосферу щастя з головою, щоб навіть багато страждальні носи сховати. Кіт важко видихає, з розумінням поглядаючи на Марінетт. ‒ Я розумію, принцесо і завжди буду чекати тебе тут у Парижі. Марінетт ніжно усміхається та пригортає Кота до себе. Час лине Кіт і Леді Баг з дня у день рятують Париж, все наче йде як зазвичай. Проте Адріану вже не вистачає тихих розмов з Марінетт, їх ніякових поглядів у коридорі між заняттями. Марі справді прекрасна, тому він і закохався, ще тоді на початку навчального року, коли вперше прийшов до школи. ‒ Ох, перепрошую, я тут трохи загубився. Чи не підкажете мені як дійти до мого кабінету? – звертається він до єдиної хто був у пустому коридорі, протягуючи листок з номером. ‒ Так, звісно, – після цих слів та її ніжного погляду у купі з м’якою усмішкою, Адріан і почав тонути у цих почуттях. Дівчина була настільки милою, що навіть провела його до кабінету й поділилась макаруном з маракуєю, яку він просто обожнює. Може це доля? Вони ще розмовляли декілька разів у стінах школи, хлопець здавалось виловлював кожну можливість та міцно тримався за неї. Питався чи однакова у них програма, переживав коли у неї закохався супер злодій, його дратувало до побілілих кісточок, що хтось отак нахабно примушує її, хоча були й свої плюси вони знову могли поговорити. А коли він побачив Марі, що підійшла до хлопця якого акумунізували й з щасливою усмішкою на устах привітала того з минулим днем народження, серце Адріана затріпотіло з новою силою. Її доброта сяяла з самого дна променисто блакитних очей. Супер злодії були аж якось надто часто зациклені на Марінетт, то намагались помститись за бозна-що, то надмірно опікали її, то були знову ж таки закохані. Проте його задушливий образ золотого хлопчика все ще зупиняв його від будь-яких рішучих дій. Аж тут Адріана осяяло, він згадав інцидент зі Злолюстратором, як йому тоді було легко жартувати та на повну проявляти свою симпатію, тому й вирішив почати залицятися до Марі у личині Кота. З маскою він міг сказати та зробити значно більше ніж зазвичай. Спершу він з’явився на її балконі з трояндою у руках, незграбно привітався та назвав своєю Принцесою. Марі так здивувалась, що аж ледь не впустила чашку з чаєм. Отак Кіт заходив час від часу до неї на гостину, вона частувала його чаєм та солодощами, а він навзаєм приносив їй квіти муркотів різноманітні компліменти та змушував дівчину шарітися. Вони говорили довго та багато, про що завгодно, так Кіт навіть дізнався, що вона думає про Адріана. Нічого цікавого, просто милий хлопець, що вчиться з нею в одній школі, Марінетт навіть за друга його не вважала. А якими ж веселими були їх походи у кіно, сміх та веселі розмови котилися залом впереміш з шипінням та обуренням інших глядачів. До усього хорошого звикаєш, й він звик. А коли у нього це відібрали то не зміг оговтатись, Адріан мав ще тоді перед показом попросити її стати друзями, взяти номер чи щось ще, тільки не полишати все отак. *** Сніг припорошив усе навкруги, вкриваючи навіть вікна своєю білизною. Природа спить, а життя продовжується, на вулицях так само гамірно та весело. Марі повертається до Парижу майже через пів року, бо ж Різдво, а його треба святкувати з родиною. Кіт з’являється на їх балконі під самий вечер, знову ж таки з трояндою, небесно блакитною** під колір її очей. За що отримав теплі обійми та гарячий чай. Вони довго розмовляли не змозі натішитись спілкуванням, адже Марі тут не надовго може на тиждень чи два. Нью-Йорк чекати не буде. Раптом Марінетт замовкає й напружено відводить погляд, щоки червоніють, а пальці безперестанку крутять чашку. ‒ Коте, – серйозно промовляє. А Кіт напружується, бо є чого боятись. – З першої нашої зустрічі, я думала, що ти просто дурко. Проте зараз ти займаєш особливу роль у моєму серці, – видихає наостанок, спрямовуючи рішучий погляд в очі кольору перцевої м’яти. – Коте Нуар, я закохана в тебе. Він розпливається в усмішці та не даючи Марінетт оговтатись, притискає до себе. ‒ Я теж..., – радісний голос різко обривається, коли він згадує про наслідки, обережно відсовується від дівчини. – Але Марі, я... ‒ Я розумію... Розумію, – вони замовкають. Тиша тисне на вуха. ‒ Може поговоримо про це, коли я і Леді Баг переможемо злісного метелика? – грайливо підморгує жартуючи. Видно наскільки його веселість награна, Марі пригортає його до себе з ніжністю проводячи по золотих пасмах. Більше вони не розмовляють, а Кіт йде залишивши недопитий чай. *** Через декілька днів, Марі навідується до школи, аби зустрітися з класом та друзями. У коридорах тихо, людей не так вже й багато. Дівчина проходить пустим коридором як раптом чує: ‒ Марінетт, – кличе хлопець, – пам’ятаєш мене? Я Адріан Агрест, був у твоєму котелку на показі. Дівчина ніжно усміхається дивлячись в очі кольору перцевої м’яти, такого ж кольору як у її першого кохання. Примітки: *Лопатки(так авторка любить банальні порівняння) **Одне зі значень блакитної троянди – досягнення неможливого.

#ГарріПоттер #БлезЗабіні_РонВізлі #В2 #M #Драббл #флаф #драма #романтика #трагедія Сонце, от як Блез міг назвати Рона. Той був ним від яскравої рудої маківки до самих швидких п’ят, з милим ластовинням, що розсипалось по обличчю та міцних плечах. Характер був то ніжний огортаючий, своїм теплим світлом то пекучим наче чайна ложка яку залили окропом. Ті перші дні, коли вони ледь один одному довіряли, шостий курс на якому це все й почалось. Рон червонів від кожного дотику, а його хлопець вів його, намагався висловити почуття. Своїм особливим, дивакуватим способом, викликаючи купу непорозумінь. *** - Рон, ти що, ніколи не цілувався? - здивовано питає Блез. Він пам’ятав, що у Рона колись наче була дівчина. - Цілувався, але з тобою то якось... - переводить подих. - не так, - ледь чутно продовжує той. Вони обидва ніяковіють, а Блез вперше за їх спілкування не може знайти слів. Тому замість балачок, обережно наче порцеляну огортає долонями його щоки та ледь відчутно цілує Рона у всіяного цілунками сонця носа. - Звикай, - промовляє пошепки, пронизуючи своїми чорними очима. *** - Рональде, я тебе прошу, - відверто втомлено промовляє парубок, потираючи пальцями між бровами. - Ні. Я не хочу, щоб хтось дізнався, - спокійно відповідає Рон. Переводить винуватий погляд на свого хлопця. - Цей во, мені шкода, л-любий, - ніяково додає, нервово зариваючись пальцями у своє волосся та червоніючи відвертається. А Блез навіть не одразу розуміє, до нього вперше лагідно звернулись. Ні в перший рік відносин коли найсильніше грають гормони, ні під час битви за Гоґвортс, коли кожне слово могло стати останнім. Жодного разу не назвав навіть “милими”, в той час, як сам Забіні щодня сипав компліментами, не завжди вдалими, та різноманітними лагідними прізвиськами. Вони обидва змінились, гнані почуттям що будь-який момент може бути останнім. Блез активно почав кликати Рона на побачення, повністю наплювавши на думку інших. А Рон видно намагався бути більш лагідним, чи як? Темні, загорілі руки м’яко обхоплюють жилясте тіло та стрімко притискають до себе. Їм не пручались, а обійняли у відповідь, сором’язливо ховаючи обличчя у згин шиї. Їх кохання було чимось на кшталт суміші ніжності, турботи та палкої пристрасті. Наче два вогні зустрілися та переплелися. *** От вони нарешті зізнались близьким. Якщо друзі Блеза в основному знизали плечима та шипіли мов ті бестії*, плюючись отрутою, несмішними жартами. А мати зовсім не здивувавшись просто благословила його. То з рідними Рональда було дещо важче, мати що не очікувала цього здійняла гучну сварку, а інші родичі були просто шоковані, навіть для все тямучої та кмітливої Джині це було шоком. Гаррі ж з Герміоною відреагували на це настільки спокійно, що аж перелякали усіх Візлі. - Хіба це щось жахливе? - з докором спитав Гаррі. Це не прийняття його відверто дратувало, грець з тим Блезом, най Рон кохає кого хоче. Їх звісно можна зрозуміти, але така реакція та злість просто плюндрували усі сімейні цінності. Пізніше, сімейство Візлі все ж оговталось та прийняло відносини Рона як належне. Проте слід, що ще багато років краяв серце залишився. *** Блез був пристрасною ніччю, гарячий, темноокий, заглядаючий у саму душу, той об чиї скроні можна було порізатись. Але до сміху незграбний у коханні. Це почалось десь у 2001 коли він відчув неймовірний біль у середині, десь біля серця. Довго терпів та коли, вже стало невимовно тяжко звернувся до Святого Мунго. Його прокляли... Прокляття невідоме нікому з присутніх, як і те чому його прокляли. Блез здогадувався, але мовчав. *** Сьогодні Блез якийсь особливо турботливий та сумний. Обіймає наче в останнє, міцно притискаючись усім тілом. Знімає з хлопця колючого светра, а той допомагає тому знімаючи з нього сорочку, повільно розстібаючи ґудзики. Рон тільки й може дивуватись. Йому виціловують руки. - Дозволь сьогодні мені, - тягуче шепче Блез, позираючи з низу вверх. Рон киває, мліючи від поцілунків, що посипались по плечах, шиї обличчю виціловуючи сузір’я, перемістившись на губи та повільно захопивши їх у полон. Засмаглі пальці, стягують чужі домашні штани, пестячи проводить долонями від ребер до колін трохи стискаючи. Рон проводить своїми блідими руками по міцних плечах, по торсу спускає їх нижче розстібаючи пасок. Руки Блеза бігають по усьому блідому тілу, то легенько проводячи, то ледь відчутно дряпаючи шкіру. Бере паличку промовляє кілька заклять, з невимовною турботою дивлячись на свого коханого, а той довірливо обіймає, відповідає на кожен поцілунок, приймає та сам віддає. Блез спускається нижче, грайливо покусуючи стегна, одразу заціловуючи кожен укус. Підбирається ближче до найчутливішого місця та обхоплює тонкими пальцями, проводить язиком, а іншою рукою поступово розтягує свого коханця. Доводить Рона до піка, погладжуючи рукою тремтяче стегно та наостанок наближається до його вуха та шепоче: - Ти зможеш продовжувати, чи лягаймо спати? - ніжно цілує у скроню прибираючи пасма кольору стиглого апельсина. - Можу, - хрипко відповідає, ніжно усміхаючись. *** Він згасав на очах. Проте так гідно як може тільки справжній слізиренець. Навіть коли випльовував кров, навіть коли не мав сил встати, його очі були живі, закохані до нестями. Блез цілував Рона кожен день, крав кожну вільну хвилину, обіймав сахаючись, що цього буде недостатньо. Не для його коханого, для самого себе. Перед смертю не надихаєшся. Рон, рвав та метав особливо перші місяці, після того, як буквально змусив свого хлопця розповісти про все. На початку шукав будь-які способи врятувати його, перепитав та перепробував усе що тільки можливо. Але не зміг допомогти, тому просто споглядав як опадає його квіт. Вони разом зачинилися у своєму маленькому будиночку, що придбав Блез. Друзям нічого не сказали, тихо проживаючи останні дні їх любові. *** - Тільки не кажи мені знайти тобі заміну. - Живи як хочеш. Головне піклуйся про себе - Якось не у твоєму стилі Забіні, - ховає очі за рукавами колючого светра, який завжди смішив його коханого. - Так, - слабко усміхається. - Ти моє серце, Блез, - він намагається усміхнутися, але виходить якось ламано, неприродно. Останній подих, останній поцілунок Блез Забіні віддав своє коханому, у його обіймах. Рон притиснувшись до плеча свого серця, не міг у це повірити. Тіло у його руках хололо. Примітки: *Бестіями також бува, називають змій.