Ейнар розклав сіно, та оглянув результати власної роботи. Він не сприймав наказ командувача як покарання. Будь-яке завдання було для нього способом відволіктися від думок, а найголовніше, хоч трохи відтягнути час до розмови з Ренгволдом. Мальнор навпаки поводився так, ніби на його плечі ліг надзвичайно важкий тягар. Він надто голосно зітхав та робив вигляд, наче йому так зле, що він ладен втратити свідомість просто наступної миті. Але це було цілком в його стилі. Якби він народився ближче до столиці, то певно не чистив би зараз стайні, а готувався виступати перед натовпом. В Колді подібні розваги були не надто популярними. І замість того, аби гаяти час на споглядання незрозумілих сценок і танців, сіверяни воліли полювати, або ж тренуватися. З традиційних розваг на півночі був хіба спів за особливих нагод, або показові бої.
– На сьогодні досить. – озвався Ормар, перевіряючи виконану роботу. – І щоб подібного більше не було! Зрозуміли? Я бійок під час рейдів терпіти не стану.
Норст кивнув. І поки не почалася нова вистава від Мальнора, поспішив вийти з конюшні. Вже здалеку він чув, як виправдовується той змій, ніби і гадки не має, за що саме отримав в око. Ейнар тільки хмикнув під носа, продовжуючи шлях. Як подібне повториться, то він охоче ще раз зацідить тому в обличчя. Надто вже хлопець дратував своєю поведінкою.
День потроху добігав кінця. Сонячний диск повільно котився до обрію, огортаючи місцевість приємним золотавим сяйвом, що ніби мед розтікалося по навколишнім полям і потопало у зелені холодного лісу. Десь в далині, між крон, ще було чути спів птахів. А легкий вітер доносив аромати трав та квітів, що росли біля хатин селян.
Норст вже прямував до брами замку, коли неподалік почув мелодійний дівочий спів. Служниці завершували важкий день, збираючи тканину, і складали її у великі кошики. Туман, що спускався з гір міг звести нанівець цілий день важкої праці, тому навіть ще не просохші полотна обережно вкладали в окремий кош. Завтра вони продовжать прати, адже цей процес займає зо кілька днів за сприятливих погодніх умов. Якщо ж піде дощ, то це може затягнутися навіть до тижня. Аби трохи розважити себе дівчата співали. Ейнар добре знав слова, адже саме зараз лунала традиційна пісня, що прославляє Покровителя Неба та Землі, аби задобрити пантеон богів.
Джерело знаходилося трохи нижче, але спів розстілався далеко-далеко, певно до самого обрію, там де за віруванням між небом і землею і знаходився той, для кого дівчата так старанно співали. Озирнувшись, Ейнар пройшов трохи далі, звернувши з запланованого маршруту. Врешті кара небесна у вигляді батька може ще зачекати. Він став подалі, аби його ніхто не помітив, сховався за стіною ковальні. Дівчата йшли, продовжуючи співати, просили погожої днини на завтра, проте Норст чув голос лише однієї з них. Чомусь саме голос Іди здавався наймелодійшішим та найщирішим. Вона співала так натхненно, що не помічала нічого навкруги. Проте це зовсім не відображалося на її діях. Здавалося, ніби пісня переповнює її, робить більш впевненою. Навіть хода змінилася, стала граційною. І де поділася та невпевнена та незграбна дівчина, що може заплутатися у власній спідниці? Іда несла поперед себе великий кошик, проте її голос не здригнувся ні на мить. Вона співала голосніше за всіх, та найкрасивіше, що Ейнар просто не міг відвести від неї погляду.
Руде волосся переливалося у теплому світлі сонячного проміння, виблискувало і навіть здавалося, що і сама дівчина випромінює якесь чарівне світло. Норст не міг навіть кліпнути, ніби заціпенів. Але магія одразу ж розтанула, як останні слова пісні стихли. Служниці зникли з поля зору, а Ейнар все стояв відчуваючи як сильно калатає серце в його грудях. Ніби ладне вистрибнути слідом за мелодією, що й досі відголосками звучала в його голові.
Але на цьому всі приємні миті скінчилися. Щойно переступивши поріг парадної зали, Ейнар відчув важкість. Стіни тиснули на нього, як склепіння крипти. А вздовж хребта пройшов неприємний холод, який він відчував щоразу, коли Ренгволд викликав сина на розмову. Лорд з владним виглядом сидів на своєму кріслі. Що було більше схожим на трон, адже було розташоване на невеликому п'єдесталі. Ковані деталі підкреслювали суворий норов північних земель. А біля підніжжя лежали шкури диких тварин, як трофеї з минулорічного полювання. В іншій ситуації, якщо б це була зутріч з представниками інших королівств, вздовж стін обов'язково б стояли воїни. Проте, на щастя, чи може на біду для Ейнара, зараз вони з Ренгволдом були сам на сам.
– Я вже хотів відправляти за тобою охорону. – Зневажливо окинувши поглядом нащадка, лорд навіть не зрушив з місця, аби привітатися. – Моє терпіння, на відміну від сили, не залізне. Де тебе сиві духи носили?
Ейнар лише підтиснув губи. На язиці вже крутилися їдкі фрази щодо сили, але хлопець стримався, аби не нариватися на неприємності. Хотілося якнайшвидше закінчити неприємну розмову і забути про це, як про страшний сон.
– Затримався на конюшні. Мій кінь під час рейду оступився. Переживав, щоб він не пошкодив ногу.
Вирішивши не казати про справжні причини затримки, хлопець придумав досить правдиву версію. Ренгволд тільки скривився.
– Не за те переживаєш. Проводиш час на конюшні, вештаючись серед челяді, зате часу, аби прийти на загальну нараду не мав. Була б моя воля, я б з радістю дав тобі можливість офіційно порсатися в лайні, де тобі і місце. – останню фразу лорд просто прошипів крізь зуби, – Але, нажаль, маю вибивати з твоєї нікчемної голови придурь, аби хоч щось з тебе вийшло.
Ейнар стиснув зуби так, що аж щелепу звело. Але він дав собі обіцянку тримати язика за зубами. Скільки б Ренгволд не намагався його принизити, хлопця ці огидні фрази вже мало чіпляли. Хіба дратувала надмінна пихатість батька, котрого він зневажав.
– Наступного разу, я не буду пропускати наради. Це все?
Ренгволд аж весь почервонів від роздратування. Він очікував певної реакції на свої слова, намагався спеціально спровокувати сина на конфлікт, аби в черговий раз довести, що він ніхто. Проте така байдужість з його боку, мала протилежний ефект.
– Ні, не все! – Саме час було йти в наступ, і Ренгволд з насолодою вдихнув на повні груди, перш ніж почати смакувати момент, котрого давно чекав. – Восени, перед полюванням, ти очолиш команду бійців на турнірі. Я вже розподілив людей, згідно з навиками бою. Під твоїм керівництвом будуть Блінд та Ґедгут.
Ейнар відчув як закипає злість. Показовий турнір був важливим для кожного сіверянина, а від його результату залежав авторитет воїна та рівень поваги до нього. В своїх силах Норст молодший ніколи не сумнівався, проте мати під керівництвом інших це завжди відповідальність. В разі програшу, саме ватажок понесе покарання, за помилки своїх бійців. Привселюдна ганьба і звання найгіршого воїна на цілий рік в Колді, це фактично клеймо слабака. Кожен може знущатися, та плювати в бік найслабшого учасника. Та і це не найгірше, бо в давні часи програвшого чекала смерть. Битви йшли до повної перемоги. І Ейнар розумів, чого намагається добитися батько. Блінд – від народження має вади зору, і кульгає. Звісно, як і інші хлопці він отримав навики бою, проте по-перше, ніколи не приймав участі у змаганнях, по-друге явно був не найспритнішим. Про Ґедгута хлопцю було відомо лише те, що вже не молодий чолов'яга міцніше тримає і руках кухоль з брагою, аніж меч. Шанси виграти з такими воїнами практично дорівнюють нулю. Хіба тільки диво змусить цих недолугих хоча б випадково не наштрикнутися на власного меча. Ейнар вже навіть готовий був би терпіти компанію Мальнора, проте ці двоє...
– Завтра ж можеш починати тренування своєї команди. – З нотками знущання сказав Ренгволд, потішаючись.
Ейнар не витримав.
– Це просто безглуздя! Ці недотепи не здатні виграти за жодних обставин, і ти це знаєш! Навмисно поставив зі мною, аби зганьбити?
Ренгволд встав. В чорних очах плекалася ненависть, котру він навіть вже не намагався приховувати.
– Я сказав, – підвищив голос лорд, – що розподілив людей згідно з уміннями. І якщо ти вважаєш, що хоч на щось здатен, то доведи це! Або отримай те, на що заслуговуєш. Пішов геть!
– Я. Заслуговую. На перемогу! – відчеканив Норст кожне слово голосно та чітко. – І це ти також знаєш, адже в Колді для мене не має гідного супротивника в бою.
В очах темніло від злості, Ейнар стиснув кулаки.
– Та невже? Твоя зухвалість мене просто дивує. Те, що в тебе перестав випадати з рук меч, ще не значить, що ти став вправним бійцем. Припиняй скиглити, і подякуй, що серед мешканців я знайшов для тебе підходящу команду.
В голові хлопця промайнули яскраві думки. Традиційний турнір, поле з багнюкою в якому потопаєш по коліно, меч в руках. А головний супротивник – Ренгволд. Вирішальний удар, а потім... Тіло лорда проштрикнуте наскрізь безліччю гострих списів. Кров стікає вниз перемішуючись з багнюкою, обволікає темрявою, що ніби чорний дим просочується крізь шкіру. Ця думка була такою яскравою, що здавалося це було насправді. Ейнар кліпнув очима і мариво розвіялося, повертаючи його в парадну залу, де він, так само як і в уяві, стояв навпроти свого супротивника.
– Радій, що ти не приймаєш участі в турнірі. – Ейнар сказав це тихо, прошипів, але лорд почув.
– Що? – Від такого Ренгволд ледь не вскипів. – Що ти сказав, щеня?
Але Ейнар вже розвернувся і попрямував до виходу, кидаючи через плече:
– Я буду на наступній нараді вчасно.
Грюкнувши дверима, Норст мчав не розбираючи дороги. Лють затьмарювала очі і він відчував, як пульсує вона по венам, потребуючи виходу. Ненависть. Така само чорна та поглинаюча. Все що він знав житті це ненависть і зневага, котра непроглядною темрявою окутувала його душу ніби їдкою смолою. Ноги самі привели його до тренувальної зали. І Ейнар не сумніваючись ні на мить схопив меча. З усієї сили замахнувся і вдарив тюк набитий сіном, розрізаючи той навпіл. Пил піднявся в повітря, а в усі боки полетіли сухі травинки, розсипаючись довкола, ніби від пориву бурі.
Удар за ударом. Норст крушив все, що траплялося під руку, розбиваючи і стійки з тренувальною зброєю, і приготовані в стороні мішки набиті соломою. Полум'я на смолоскипі, закріпленому на стіні, колихалося від кожного різкого пориву, від кожного удару. Проте Ейнар не боявся, що той згасне. Що темрява поглине його. Він і так блукав у пітьмі власних емоцій.
– Ааааа! – крикнув, зриваючи голос.
Останній удар прийшовся на дерев'яний стовп, що слугував мішенню для стріл. Перед очима ще стояв образ лорда, а в голові дзвеніли його слова. Всі ті, що викарбувалися в його пам'яті роками. Замахнувшись Ейнар вдарив мечем, і від такої сили стопв впав. Підіймаючи довкола чергову хмару пилу, що застілала очі, свербіла в горлі. Напевне, хтось чув і цей гуркіт, що ніби гром відбивався від кам'яних стін, і його несамовитий крик, але наврядчи осмілиться прийти сюди.
Злість потроху вщухала, впускаючи замість киплячої всередині магми спустошення. Так зажди траплялося після зриву. Ейнар опустився на підлогу і запустив пальці в волосся. Він все ще важко дихав, а від безумного поєдинку з власними примарами все тіло тремтіло. Таке трапляється не вперше. Але страшніше те, що інколи він повністю втрачав контроль. Темрява перемагала, повністю затьмарюючи думки. Ейнару стало боязко від цього, адже в такі миті він відчував, наскільки стає подібним до батька. І починав ще більше зневажати себе через це.
За спиною почулися невпевнені кроки, і він обернувся, не очікуючи нікого побачити. Іда, стояла біля стіни тихенько, як мишка, трохи розгублено розглядаючи хаос який він влаштував. Було видно, що вона остерігається підходити ближче. Хлопцю раптом стало соромно. І за вчинений гармидер, котрий їй, або комусь з служниць, вочевидь, доведеться прибирати. І за власну поведінку. Адже в такому стані він не здавався сильним та могутнім. Його агресія була не більше ніж слабкість. Норст знову опустив очі, згорбився, ніби намагався взагалі розчинитися у повітрі, як той пил, що кружляв навколо нього.
– Мілорде? – тихенько запитала дівчина.
– Не починай, Ідо. – Скривився хлопець, адже це офіційне зверненя різало слух. – Ми ж наче домовилися. Для тебе просто Ейнар.
Він зігнув ноги в колінах і поклав на них лікті, спираючись. Погляд блукав по розбитому приладдю для тренувань, ніби дивився крізь все, що відбувалося навколо не фокусуючись ні на чому конкретному.
– Ейнаре... – сковтнувши комок в горлі, Іда підійшла ближче. – Як ти?
Норст хотів би саркастично розсміятися, можливо пожартувати. Але сил не було навіть на таке.
– Вже нормально. Чого прийшла?
Служниця трохи зам'ялася, підбираючи слова. Але все ж таки зібралася з думками.
– Ми з дівчатами були неподалік, розкладали тканину, що просохла. Почули голосні звуки, крик, а потім щось так гупнуло... Ми підійшли ближче. Ось..
Не знаючи де подіти руки, вона схопилася за фартух, ніби це могло хоч трохи придати впевненості. Дівчина відчувала себе ніяково, розуміючи, що стала свідком сильних переживань,
– І? А де інші? Хай би вже всі прийшли пожаліти мене, подивитися, як їх майбутній лорд влаштував тут справжню виставу.
Ейнар не дивився у бік дівчини, бо боявся побачити на її обличчі таку ж зневагу, котру завжди помічав в очах батька. Ренгволд, напевне, не упустив би шансу поглузувати зараз.
– Вони бояться, тому втекли подалі.
Іда зробила ще один крок, наближаючись і опустилася поруч. Хлопець ніяк не відреагував, хоча і був трохи здивований тим фактом, що після всього цього, вона взагалі розмовляє з ним, а не тікає світ за очі, як інші служниці.
– А ти? Не боїшся? – Ейнар прикусив язика.
Відповіді на це питання він боявся найбільше, і вже подумки дав собі гарного ляпаса. Хіба можна не боятися, коли він, як божевільний розгромив приміщення.
– Ні. Я не боюся тебе.
Така щира відповідь не аби як здивувала і він не стримався, обернувся вдивляючись в очі дівчини. Шукав підтвердження тому, що вона справді не сидить перелякана поруч, не думає про те, аби швидше втекти. Проте Іда здавалася впевненою, хіба трохи збентеженою. Але жодного ознаку страху, Норст не помітив на її обличчі.
– А варто будо б. Знаєш, це не розумно, йти на зустріч монстру.
Ейнар виплюнув останнє слово, ніби воно обпікало язик. Зараз він дійсно вважав себе монстром. Загнаним в кут, але небезпечним. Таким, як ті потвори з темного лісу.
Дівчина мовчала кілька секунд, а потім простягла руку до обличчя Норста, обережно прибираючи чорне пасмо волосся, що спадало на його обличчя.
– Ти не монстр, Ейнаре. І ніколи не дозволяй так думати про себе. В тебе світла душа, хоча і зранена, недолюблена.
Вона промовила це так серйозно і впевнено, а потім ніби зрозумівши, що сказала зайвого, сором'язливо опустила очі. На щоках дівчини палав рум'янець, що робив її вигляд більш невинним. Ейнар враз розгубив всі ті болючі думки, що терзали його ще секунду тому. Ця щирість в словах, ніжність її доторку, лагідна посмішка... Було ніяково відчувати подібне відношення. Це було незвичне, щось давно загублене зі смертю матері, відчуття тепла, котрого він не знав.
Знітившись від власних дивних переживань, Норст піднявся на ноги. Те тепло, що раптово виникало всередині бентежило, не давало спокою, змушувало серце битися частіше. Це трохи лякало. Озирнувшись навколо, ніби тільки прокинувшись, хлопець обвів приміщення поглядом, аби тільки не дивитися на Іду, бо відчував, що і сам починає червоніти. Хаос навколо добре відображав його власний стан. Хотілося і самому втекти подалі, але Ейнару стало соромно. Тому він меланхолійно почав прибирати розкидані речі. То хапаючись за одне, то за інше. Кілька хвилин Іда лише спостерігала, але потім мовчки приєдналася. Допомагаючи навести лад.
Ціла година пішла на те, аби прибрати наслідки п'ятихвилинної істерики. Спочатку Ейнар просто хапався за все під ряд, не розуміючи з чого починати, але в цей момент дівчина взяла ініціативу в свої руки, підказуючи як краще треба діяти. І Норст слухняно слідував її пропозиціям та наказам.
– Давай краще сюди? – вона показала пальцем на порожнє місце, де ще недавно було розкидане сіно з мішку.
– Добре.
Передвинувши стійку з тренувальними древками, Ейнар потер чоло, стираючи піт. Нарешті можна було огледіти результат їх спільної праці. Іда саме закінчила змітати сміття, скидаючи його до деревяного відра в кутку. Норст задоволено посміхнувся, поставивши руки на пояс він крутив головою з боку в бік.
– Ну що ж... – трохи ніяково посміхнувшись у відповідь, сказала Іда. – Думаю, зараз саме час йти відпочивати.
Надворі давно стемніло, і більшість мешканців вже відпочивали втомлені працею. Служниця і сама з радістю б відпочила після важкого дня. Прання відбирало багато сил. Ейнар кивнув.
– Дякую.
Він сказав це не роздумуючи. Адже в певному сенсі, компанія дівчини дійсно допомогла йому прийти до тями та заспокоїтися. А фізична праця та прибирання, загасили неприємний скрежет переживань всередині. Це коротке "дякую", значило набагато більше, ніж він міг висловити.
– За що? – трохи здивовано перепитала вона.
– За все. – чесно відповів Ейнар. – За те, що не побоялася і... Кинулася допомагати.
Розмовляти ось так без зайвих роздумів про правильне формулювання слів було дивним. Але таким необхідним.
– Ти ж не побоявся пірнути, коли мені потребувала домога.
Ейнар завмер, згадуючи як без роздумів кинувся у воду проклятого ставка. Їх ситуації в певній мірі схожі, але такі різні. Та це не відміняло той факт, що Іда була готова так само пірнути в невідомість, простягти руку допомоги, якої він так потребував. В приміщенні повисла тиша. Не знаючи що казати, та де подітися, аби не відчувати себе максимально розгубленою, служниця швидким кроком направилася до виходу.
– То я піду.
Не питаючи, а швидше стверджуючи, Іда практично бігла. Вона не злякалася, коли Ейнар був злим та розбитим, але ось це щось нове, що тремтіло у грудях ніби маленька пташка, лякало. Вона була вже на порозі, коли Ейнар раптом крикнув:
– Залишся! – сам не очікуючи такого, він знову повторив. – Залишся, Ідо. Побудь зі мною ще трохи. Будь ласка.
Руда озирнулася так і завмерши на виході з зали. Ще крок, і вона втече. Туди, де та маленька пташка заспокоїться і не буде так тріпотіти всередині. Ще крок... Але Іда так і не зробила його. Знову пірнаючи в невідомість, що так манила. Вона невпевнено підійшла ближче, не знаючи де подіти погляд. Ейнар і сам не розумів, чому попросив її залишитися. Чому так прагнув знаходитися в компанії дівчини, ділитися з нею своїми думками. Пускати туди, де ніхто ще не торкався чогось сокровенного – душі.
Він не знав про що розмовляти, і як взагалі повинен поводитися з дівчиною. Не мав нормального прикладу. Це був новий досвід в його житті. Тому хлопець діяв згідно з покликом голосу всередині, який бажав всього лише ту краплинку тепла, котрої завжди бракувало.
Норст сів, спираючись спиною на тюк з сіном. І Іда сприйняла це як запрошення, також опускаючись на підлогу поруч. Все, що відбувалося здавалося таким дивним та змушувало обох ніяковіти. Не знаючи як почати розмову, Ейнар раптом сказав перше, що прийшло в голову:
– Ти гарно співаєш. – А потім, побачивши подив на обличчі рудої поспішив пояснити, – Я чув як ви сьогодні співали, коли йшли з джерела.
Іда знову зашарілася. Їй ніколи не казали чогось подібного. І вона не звикла до компліментів та похвали. Значно частіще в її адресу звучали докори, або злі жарти. На мить в голові навіть промайнула думка, що хлопець жартує, або таким чином хоче якось задіти її, але це припущення швидко розбилося на дрібнесенькі уламки, ніби крига, що розсипається від удару об землю.
– Дякую.
– Чи знаєш ти ще якісь пісні?
Вона трохи задумалася, перебираючи в голові слова з різних співанок, пригадуючи їх.
– Так. Всі основні святкові, як і кожен в Колді. Вони завжди звучать на урочистостях. Ще знаю легенду-пісню про дракона котрий втратив зір та спалив весь світ вщент бо не бачив його.
Ейнар також пригадав сумний мотив легенди. Цю пісню колись співала Інгрід, оповідаючи братам байки. Але це була така сумна історія, котра неодмінно змусить його переживати, згадувати минуле, де всі діти Ренгволда були разом в стінах замку. І мимоволі приміряти роль тієї нещасної міфічної істоти на себе, адже він добре розумів те почуття, що може випалювати дотла.
– А ще якісь? – намагаючись не думати про долю дракона, він хотів якомога швидше перевести тему.
– Ще колискові знаю. – чомусь ще більше засоромившись промовила вона, і невідомо навіщо поспішила пояснити. – Брітта співала, це служниця, що також мешкала з нами. У неї народився син, і вона часто колисала його ночами.
Ейнар кивнув, не уявляючи хто така Брітта взагалі. Проте в Колді було багато прислуги, він не зобов'язаний пам'ятати всіх на ім'я. Та ніколи особливо цим і не цікавився.
– Заспівай мені.
Хоча це не було питанням, але він просив. Подумки благав. Сподівався почути мелодійний голос дівчини. Спочатку Іда хотіла відмовитися від такої дурної ідеї, адже ніколи не співала одна. Зазвичай лише за компанію з іншими. Але не змогла відмовити. Хотілося робити для Ейнара щось приємне. Вона прикрила очі, аби не розгубитися від його погляду, і почала тихенько співати.
Сніг опуститься на землю білим покривалом.
Закривай скоріше очі, адже темно стало.
Люлі-Люлі, спи, малюк. Холод не злякає,
Стіни Колда бережуть, зиму не впускають.
Люлі-Люлі спи, синок. Хуртовина в'ється,
Не чіпає мороз тих, хто має палке серце.
Ейнар завмер. Подих перехватило, а тілом прокатила хвиля дрібних мурашок. Ці слова випірнули з далеких-далеких спогадів. Ніби зі сну, де він був зовсім малесеньким хлопчиком. Серце билося так часто і голосно, що він на мить подумав, що зомліє. Це була та сама пісня. Його хіба не єдиний щасливий та такий теплий спогад з дитинства. Такий рідний, майже забутий. Цю пісню співала мама. Очі почало щипати. Не то від спогаду, не то від недостачі кисню, бо він так і не міг вдихнути, затримавши подих.
Голос Іди був таким мелодійним, а слова лелися ніжно, з такою ледь уловимою тією самою любов'ю, котрої сам Норст давно не відчував. Пісня закінчилася і дівчина відкрила очі, підіймаючи погляд. Такий само теплий та лагідний. Ейнар, що тільки почав нормально дихати знову затримав подих, поринувши в чари її медово-карих очей. Не замислюючись над власними діями, він різко подався вперед, притискаючись губами до вуст Іди. Трохи незграбно, різко, неочікувано. І вже за мить відсторонився.
Дівчина сиділа поруч повністю ошелешена таким вчинком. В грудях знову стиснуло від хвилювання. Норст злякався власного вчинку, злякався, що вона зараз дасть йому ляпаса, втече, буде уникати його. Але і тепер вона не тікала, навіть не ворухнулася, лише дивилася в його очі, ніби проникаючи далеко за обрій його думок. А потім торкнулася своїх губ, ніби не вірила, що сталося щось дивне між ними хвилину тому.
– Вибач... Я не. – тепер вже втекти хотілося Ейнару, а ще краще провалитися крізь землю. – Я не міг стриматись.
І знову тиша. Здавалося, що пройшла ціла вічність, хоча насправді минуло кілька секунд. Іда невпевнено торкнулася його руки, провела пальчиками по відкритій долоні. А потім обережно торкнулася обличчя Норста. Він не ворушився, дозволивши їй провести невагому лінію по щоці. Дівочі пальці тремтіли від хвилювання, так само як і він весь тремтів від невідомого почуття. Вона провела вздовж його підборіддя, а потім на секунду завагавшись, все ж торкнулась його губ.
Щось всередині вмить вибухнуло, розливаючи тепло по венам. Віддзеркаливши її рух, Ейнар торкнувся Іди. Провів по щоці, потягнувся вперед і вона зробила те саме у відповідь. Їх поцілунок був невпевненим, трохи незграбним таким наївним. Проте стільки емоцій вирувало всередині від усвідомлення того, що відбувається. Ніби сон, що пленив та зачаровував.
* * *
Все було наче уві сні. Віддалене, дивне, таке неприроднє. Чиїсь голоси звучали десь далеко, очевидно це збираються люди на площі перед палацом. Коридорами бігали слуги і то тут, то там поміж схвильованими фразами було чутно жалібні всхлипування. Густав сидів за столом у своїй кімнаті. Настій, що йому дав лікар для заспокоєння був сильним. В голові паморочилося, і все навколо ще більше нагадувало жахливий сон. В грудях так тисло, що дихати було важко, але від подальшої допомоги радник відмовився. Порожнеча. Гнітюча і темна. Те, що залишилося в його душі після того, як він знайшов Альмонда мертвим у власних покоях. Він не встиг. Не встиг відкрити таємницю, що важким грузом лежала на серці. Він не попрощався. Не прийшов як завжди на задушевні розмови, бо був зайнятий тим, що вмовляв інших радників зустрітися на таємній нараді. Остання їхня розмова з Альмондом буда про що завгодно, але не про головне. А тепер нічого не має значення. Геть нічого.
Густав прикрив обличчя руками. Боліло неймовірно. Навіть не фізичний біль турбував його зараз. Десь під ребрами все стягнуло в тугий вузол, що в кожну мить може не витримати напруги і тріснути. І чоловік докладав неймовірних зусиль, аби це не сталося просто зараз.
Люди чекають. Звістка розлетілася з такою швидкістю, що в нього не було зайвого часу, аби підготувати промову. Гул за вікном сповіщав, що вся столиця зараз знаходиться тут. І він, як головний радник мусить офіційно сповістити мешканців Хексе про смерть правителя. Важка ноша, зараз здавалася взагалі непідйомною. Він ще й сам до кінця не усвідомив цього, не встиг прийняти ту думку. Не встиг...
Хтось постукав в двері, та розмовляти Густав зараз не бажав ні з ким. Тошно бачити людей. І як жарт долі, саме він мусить вийти до цілого натовпу. Радник витер обличчя. Очі пекло від сліз, котрі він просто не міг стримати.
– Забирайтеся! – гаркнув він, навіть не підвівшись.
По той бік дверей почулися квапливі кроки, але більше ніхто не стукав. В голові пораз виникали уривки з останніх розмов, і невиконані обіцянки, які він дав Альмонду. Його грандіозний план і все що він думав тепер котилося в прірву. Зараз, після смерті правителя, не було жодного сенсу ні в тій нараді, ні в обговоренні подальших дій. Єдине, що він може зробити, це виконати головну обіцянку і все ж таки допомогти Гуді. Бо зараз намагатися проштовхнути непризнаного бастарда до престолу – самогубство. Це викличе хвилювання серед знаті та простого народу, що врешті може розв'язати громадянську війну, а потім і війни в інших землях. Адже розподіл влади ніколи не проходив без крові. Цим самим перекреслити абсолютно всі заслуги самого Альмонда Великого, котрий все життя підтримував мир та робив все, що від нього залежало, аби зміцнити позицію Хексе.
Потерши чола, Густав геть змарнів. Одне він розумів точно. Саме зараз вирішується доля об'єднаних земель. І поки Гуді не вступив в посаду, вся відповідальність паде на його, як головного радника, плечі. Потрібно було брати себе в руки. Попри біль втрати не втрачати здорового глузду і рухатися далі. Треба організувати прощання з усіма необхідними почестями, вийти до людей та оголосити трагічну новину. Почати контролювати ситуацію до того, як все піде шкереберть.
Піднявшись на ноги, Густав швидко умився. Перед очами темніло від пережитого та від дії заспокійливих трав, але він мусить все витримати. В пам'ять про свого найближчого друга, з котрим пройшов все життя, аж поки сьогодні їх шляхи розійшлися. Шлях Альмонда дійшов кінця, його ж, тернистий та не звіданий ще вів вперед.
Гідно тримаючись Густав пройшов повз пост охорони. Двері до зали нарад чомусь здавалися ще більшими та масивнішими. Проте треба зробити крок вперед. Зайшовши в приміщення, радник відмітив, що всі вже зібралися. Такі ж схвильовані і одночасно пригнічені, розгублені, як і він сам. Поререду буже важка розмова, від результату котрої залежить майбутнє кожного з присутніх.
* * *
Нарада тривала кілька годин і була складною. Проте основні питання все ж вдалося вирішити. Звісно, всі заздалегідь сплановані ярмарки та святкування буде скасовано. Хексе в траурі, і проводити будь-які забави зараз просто недоречно. Чи принесе це негативні наслідки? Звичайно. Казна стрімко порожнітиме без податків, а люди, кинуті напризволяще, обов'язково знайдуть інші шляхи, аби збути товари та пережити цей складний рік. Це саме те, чого так опасався Густав – втратити контроль над ситуацією. Проте треба було готуватися до складних часів.
Церемонію прощання та поховання вирішено не відкладати на довгий термін, адже дні видалимя спекотними. Тому чекати всіх з дальніх земель, аби кожен міг проститися з правителем Хексе просто неможливо. В кращому випадку це зайняло б мінімум два тижні часу. А до того моменту тіло Альмонда вже почало б псуватися. І саме організація поховання зараз найважливіше питання. Звісно, до кожного лорда буде надіслано листа. І за бажання люди можуть вшанувати пам'ять Альмонда Великого, відвідавши місце поховання згодом. Залишилося тільки дійти згоди, де саме буде покоїтися правитель. Місця поховань розташовані поза замком, проте радник наполягав дещо змінити правила, і упокоїти Альмонда деінде. Ближче до замку. Увіковічити пам'ять про нього.
Окрім цього, залишалося також питання престолонаслідування. Що зараз було чи не найголовнішим, адже від цього залежить, чи збереже Хексе свій вплив. За законом, писаним ще предками, Гуді має принести присягу не пізніше ніж за місяць від дня поховання Альмонда. Були пропозиції коронувати Гуді через три дні після всіх прощальних месс. Проте Густав до останнього наполягав аби коронацію провели якомога пізніше. Йому просто претила думка, що одразу ж після жалоби та церемонії вшанування, можна влаштувати свято. Це виглядало ніби танці на кістках, здавалося неповагою до одного з найвеличніших людей Хексе. Тому було прийнято рішення відкласти всі почесті на срок рівно в місяць. Звісно, радник не покладав надій, що за цей час Гуді раптом одумається, почне сприймати власну відповідальність, проте він мав хоча б шанс, аби підготувати хлопця до правління.
Про зверненя до людей, Густав волів би взагалі не згадувати. Крики, плач, гул голосів. Все це неймовірно тиснуло. А хвилювання, що почалися в натовпі ледь не переросли в бійку. Ньорд, як командувач війська був зібраним як ніколи, і це врешті дозволило не допустити кровопролиття та заколотів. Густав злився, адже тіло Альмонда лише перенесли на вівтар, а занепокоєння вже доводиться розганяти за допомогою воїнів. Люди розгублені, вони бояться та хвилюються, адже тепер їх майбутнє стало непевним. Достеменно нікому не відомо, що буде далі.
День видався настільки важкий, що чоловіку здавалося за сьогодні промайнула ціла вічність. Емоційне виснаження досягло піку, але він просто не міг собі дозволити слабкість. Не зараз. Густав знав, що скоріш за все, Олаф також знає про смерть батька. Але радник все ж таки мусив поспілкуватися з ним особисто. Підтримати хлопця, і вибачитися за те, що він не дотримався обіцянки, не встиг влаштувати їхню зустріч. Але як тепер дивитися в очі Уні? Провина загострилась новим стискаючим відчуттям в грудях.
У всьому Хексе панувала гнітюча траурна тиша. Служниці бігали коридорами, готуючи все до церемонії прощання з правителем. Всі обговорювали те, що сталося, але робили це пошепки. Ніби своїми голосами могли злякати дух Альмонда, що все ще був присутній скрізь, невагомою тінню слідуючи за кожним жителем замку. Вважалося, що протягом п'яти діб душа все ще знаходиться поруч з тілом, і цьому закону беззаперечно слідували, намагаючись не порушувати спокій. Зазвичай поховання проводилося на шостий день або ж пізніше, коли зв'язок тіла з душою остаточно розривався. Якщо це була видатна постать, то поховання могли перенести на якийсь час, аби всі могли висловити пошану до померлого. Це була суто Хексійська традиція, що відрізнялася від багатьох інших народних звичаїв інших земель. Та і всі основні дні пам'яті також припадали на шостий день нового лунного місяця, як данина всім помершим. Хоча, наприклад, в Колді дні вшанувань були лише раз на рік, але протягом кількох днів. Здавалося б, що це не суттєва різниця, проте це лише показувало різницю в сприйнятті традицій і вірувань.
Густав довго збирався з силами, аби прийти в святилище. Місце, де ще добу тому він проводив таємну нараду, будував плани на майбутнє, щось думав. Там, біля вівтаря вони розмовляли та вирішували питання, котрі здавалися важливими. Зараз все це стало абсолютно несуттєвим. Радник відкладав цей момент як міг, відтягував спеціально, адже не готовий був знову зустрітися з Альмондом. Не готовий був побачити його бездихане тіло, що готують до прощання. Не готовий прийняти ту думку, що його друга більше немає. Побачити його тіло на вівтарі – це крапка. Неопровержимий факт того, що цей проклятий день не сон, а реальність. Густав йшов повільно, а кожний крок було так важко зробити, ніби враз його чоботи стали важкими, як наковальня. Але він мусив.
Відкривши двері до святилища, Густав примружився. Всюду, де тільки торкалося око, були розставлені свічки. На вівтарі, у нішах на стінах, навколо величної статуї і навіть на підлозі. Жар від них обпікав, а танцюючі вогники різали око. Правиця одразу ж махнув служницям, що поралися біля тіла, і ті поспішили на вихід, навіть не піднімаючи очей. Ослухатися наказу було неможливо, хоча не все ще було завершено так, як того потребує ритуал. В приміщені стояв терпкий аромат трав та бджолиного воску, що тлів від полум'я безкінечної кількості маленьких вогників. На вівтарі по центру Густав одразу ж побачив тіло. Дихати знову стало важко проте він пересилив себе і підійшов ближче. Альмонд лежав на великому пласкому постаменті. Служниці вже встигли омити тіло, і навіть натерти його особливим маслом, що трохи затримувало природній процес гниття. Густав підтиснув губи. Очі почало пекти і він втягнув носом просочене різними запахами повітря. Очі правителя були закриті, і можна було б на мить подумати, що він просто спить, проте бліда шкіра та видозмінені смертю риси обличчя говорили про інше. Аромат масла, здавалося, проникав в легені, залишався гірким присмаком на язиці. Чоловік був вдягнений в парадній одяг, хіба тільки накидка підбита хутром відсутня. Там, вона йому не знадобиться, бо душі не відчувають ні болю, ні холоду. Принаймні так казали відьми та віщуни. Брунатного кольору сорочка здавалася занадто яскравою на тлі блідного тіла. Вишиті узори формували основні орнаменти хексійських земель. Вони спліталися ніби русло річок.
Майже все було готово до того, аби Альмонд міг відправитися у свій останній похід. Без боїв та хвилювань. Він як ніхто інший заслужив на подібні почесті. Проте Густав стояв поруч з вівтарем ніби закляк. Боявся підійти ближче, торкнутися блідої шкіри.
За дверима почувся голос Ньорда, що віддавав команди стражникам на вході. І єдине, що залишалося правиці – чекати. Організувати зустріч було не складно. Всі були настільки схвильовані та розгублені. Людей, слуг, воїнів, було так багато сьогодні в Хексе, що наврядчи б придавали значення появі незнайомця. За спиною почувся скрип відкриття масивних дверей. Петлі жалібно завили, а вогники свічок затріпотіли ніби метелики, що ладні в наступну мить зірватися ввись.
Густав обернувся, помічаючи фігуру в плащі, що наближалася до вівтаря. Олаф скинув капюшон, що приховував його обличчя, і радник знову стрепенувся, ніби побачив привида. Хоча і вважав, що потроху звик до їх з Альмондом схожості, саме зараз ця відмінна риса змушувала неприємне хвилювання знову посилитися. Олаф зупинився неподалік, так і не наважившись підійти ближче. Його погляд був спрямований на вівтар. І було в ньому стільки невисловленого жалю та болі, що Густав розпізнав майже кожну з емоцій. Просто відчув на собі, адже в очах хлопця побачив відображення власного горя.
– Дякую, що прийшов. – голос підвів, видався хриплим, ніби чужим, і радник прокашлявся.
– Хіба міг інакше? – не спускаючи погляду, тихо відповів Олаф.
Врешті, Густав зробив те єдине, що вважав правильним. Він підійшов до хлопця і обійняв його. По-батьківськи поплескавши по плечу, ніби заспокоюючи. Ці обіми були потрібні обом чоловікам, що втратили близьку людину. Зо кілька хвилин вони так і простояли, проживаючи болюче почуття, підтримуючи один одного, наскільки це було можливе. Але врешті, Густав розімкнув руки, і зробив крок в бік, ніби дозволяючи хлопцю підійти ближче.
Олаф зупинився біля вівтаря. Обвів поглядом чоловіка, що спочивав там. Між його бровами пролягла глибока зморшка, а губи були стиснуті в тонку лінію. Він роздивлявся батька вперше, і бачив його в останнє.
– Шкода, що я так і не познайомився з ним за життя. – тихо промовив він.
І знову укол провини проштрикнув душу Густава наскрізь. Він і так весь день звинувачував себе в тому, що так довго тягнув час. Думав, що його ще вдосталь. А виявилося, що відлік йшов на години. Якби ж він тільки знав...
– Вибач. – радник відчув, як посеред горла сформувався комок. – Треба було раніше організувати вашу зустріч.
Олаф меланхолійно кивнув.
– Не треба вибачатися. У мене також було ціле життя, на те, аби зустрітися з батьком, а я так і не зробив цього. Все відкладав це знайомство. Боявся. Хвилювався. Даремно тільки час згаяв.
Густав хотів сказати щось ще, але слів не вистачало.
– Тепер я розумію, чого всі кажуть, ніби ми схожі. Напевно так і є в певних рисах.
Олаф гірко посміхнувся. А потім обережно торкнувся прохолодної руки Альмонда. В святилищі повисла тиша. Безнадійна та гнітюча. Знявши з шиї мотузок з камінцем, тим самим, що його все життя берегла Уна, Олаф обережно вклав його під руку Альмонда.
– Як Уна сприйняла звістку?
Густав прокрутив перстень на пальці, з хвилюванням очікуючи відповіді.
– Важко. Їй боляче знаходитися в Хексе. Та і тут нас більше нічого не тримає.
Олаф прикрив очі, подумки прощаючись з батьком. А потім, коли відкрив їх, перед поглядом все розплилося.
– Я прийняв рішення поїхати. – цього разу голос хлопця звучав впевненіше. – не хочу краяти душу матері, та і мені тут робити нічого. Всі ті плани... – він на секунду замовчав, аби не вилаятися в такому святому для кожного місці. – Не так сталося, як гадалося. Подорож сюди буда важкою, а зворотній шлях, певно, стане ще важчим. Проте мати хоче повернутися туди, звідки вона родом. Каже, там її останній прихисток. Не хочу і її підвести.
Густав тільки кивнув, адже розумів, що так дійсно буде краще. Просити бастарда залишатися в Хексе – наражати на небезпеку. Та і з поваги до Уни він ніколи б не наважився на таке. Сказати було нічого, тому чоловіки стояли мовчки, дивлячись порожніми поглядами на вівтар.
– Якщо я можу щось зробити для вас, допомогти чимось, організувати супровід... Не соромся. Я все зроблю. Альмонд був для мене другом, і мені не хочеться залишатися в боргу перед ним. Тим паче, що я і так не зробив достатньо.
Олаф провів долонею по плечу радника, намагаючись так само висловити підтримку.
– Все добре, не зважайте. Сюди ми дісталися, та і зворотній шлях відшукаємо самотужки. То вже не ваш клопіт. – він на хвилину замовк, а потім все ж таки наважився запитати. – Але одне прохання в мене все ж є. Мати не знає, та і навряд чи схвалила б моє рішення. Та я все ж таки запитаю: чи зможете ви влаштувати мені зустріч з Гуді?
Такого Густав геть не очікував, а тому навіть трохи розгубився. Він навіть не припускав такого варіанту, а тому не знав що відповісти. Помітивши реакцію радника, Олаф поспішив пояснити:
– Я не прошу офіційного знайомства. Розумію, що моя раптова поява може викликати зайві підозри та хвилювання. Та і хлопець, напевно, важко переживає втрату батька. Він був вихований Альмондом. А я знаю наскільки важко втрачати того, хто є близькою людиною. Але... – хлопець нахмурився. – Як би не було, він мій брат. В наших жилах тече кров одного батька, і я хотів би побачитися з ним.
Радник стиснув губи, прокручуючи в голові варіанти та наслідки подібної зустрічі. Намагався уявити, як може повести себе Гуді, якщо дізнається про існування позашлюбного сина Альмонда. Опасінь було надто багато.
– Я не хотів би, аби він дізнався про моє походження. Можу бути в групі робітників. Байдуже. Просто не можу поїхати, так і не побачивши його.
Олаф дивився так прямо, зі сподіванням у погляді, що чоловік просто не міг відмовити. Тим паче, що все ще відчував тягар провини перед ним.
– Ну добре. Коли ви з Уною плануєте їхати?
Подумки Густав намагався придумати план, як найкраще виконати прохання хлопця, і влаштувати все так, щоб ніхто не дізнався про бастарда.
– Після поховання Альмонда. Не можу поїхати раніше. Це буде неправильно. Я мушу провести батька в останній похід. Не пробачу собі, якщо кину все це зараз.
Густав кивнув. У них було трохи часу, аби все ж таки влаштувати цю зустріч.
* * *
Накинувши капюшон та приховуючи своє обличчя, Олаф крався коридором, який йому до цього показав Ньорд. Всередині перемішалися всі думки, затьмарюючи будь-які плани на маймутнє. Він вперше бачив свого батька. Нажаль, і в останнє. Порожнеча. Саме це почуття домінувало над всіма іншими. Він стільки разів уявляв собі цю зустріч, що скаже, як буде поводитися. А врешті все будо дарма. Ніколи він не мав на думці зазіхнути на блага чи якісь титули. Це було несутьєво. Було просто цікаво дізнатися, як воно, усвідомлювати, що маєш батька. Порозмовляти з ним. Та і цьому не судилося статися.
Олаф йшов у темряві, тримаючись за стіну аби не впасти. Спеціально не брав ні факел, ні свічку, аби не ризикувати. Він звик за своє життя перебувати в тіні, так було комфортніше, ніж лізти в неприємності. Хоча ця частина була не жилою, все ж він вирішив, що так буде краще. Старий коридор колись слугував одним з проходів до першої обідньої зали. Проте зараз, після розбудови палацу, старе крило, що будо одне з перших побудованих укріплень в Хексе, нагадувало скоріше привида. І слугувало виключно як пам'ять про древню історію заснування столиці. Окрім цього, в часи війн, воно ж стало першим щитом оборони, оберігаючи місто від вторгнення з боку Солійських земель.
Образ Альмонда так викарбувавсяв пам'яті, що кожен зроблений крок знову і знову повертав Олафа до святилища, де на вівтарі лежало тіло його батька. Занурений у власні думки, хлопець не одразу зрозумів, що знаходиться на забутій території не сам. Лише коли неподалік почулися голоси, він зупинився. Від неочікуванної зустрічі перехопило подих, і Олаф зачаївся, прислухаючись.
– Це ти винна! – Прошипів Гуді крізь зуби, притиснувши служницю до стіни.
Дізнавшись про смерть Альмонда, хлопець ледь не збожеволів, усвідомивши, що він також має відношення до цього. Не важко було співставити їх з Асдісою розмову напередодні, та смерть правителя.
– Ти ж заприсяглася, що це не в'бє його. Казала, що він просто буде погано почуватися. Що це лише, аби виграти час. – в словах почулися нотки паніки. – Що ти наробила?
Він кипів від люті та безсилля. Був переляканий тим, що відбувається. Асдіса закашлялася, коли спадкоємець розтиснув руку, дозволяючи їй вдихнути. Здавалося, він просто зараз зверне їй шию.
– Альмонд був слабкий.
Вирішивши не казати всієї правди, на благо ситуації, дівчина почала виправдовуватися. Пояснюючи все тим, що сукупність перенесених хвороб і вік – основна причина смерті його батька. Вона цілий день навмисно уникала зустрічі з ним, сподіваючись, що шок мине перш ніж їй доведеться вигадувати виправдання.
– Але він був живий!
– Це було тільки питанням часу, мілорде! Ви ж на власні очі бачили стан батька. Наврядчи він протягнув до середини літа.
Почулося шарудіння, і Олаф стиснув щелепу так, що зуби заболіли. В темряві було важко розгледіти силуети людей, проте навіть тихі голоси добре розносилися по старому коридору. Гуді знову штовхнув Асдісу, притискаючи її до стіни.
– То ти вирішила вкоротити йому віку? Ти, підступна тварюка! Ти ж знала, що це вб'є його, чи не так?
Він вже не стримувався, ричав ці слова ніби скажений звір, що готовий розірвати свою жертву.
– Не я. – прохрипіла служниця. – А ми! Ви ж знали, погодилися на цей план.
Вона знову закашлялася, коли кисень наповнив легені. Шия боліла, а в очах стрибали яскраві іски, подібні до зірок на небосхилі. Якби не темрява, напевне все навколо потемніло б від задухи.
– Я не знав.. – перелякано зашепотів Гуді. – Ти обманула мене.
– Я врятувала вас! Якби чекали довше, то ви б залишилися ні з чим. Чи краще було б бездіяти та чекати, поки ваше місце займає хтось інший?
Олаф слухав цю розмову, і в голові потроху складалася картинка подій. Слово до слова співставляли бракуючі деталі, від яких хлопець починав закипати.
– Я тебе вб'ю, Асдісо! Накажу кинути в камеру, а потім привселюдно страчу. – Гуді був злий та розгублений, тому почав погрожувати, знову приховуючи власну слабкість та страх за звичною маскою образ.
Служниця ж раптом засміялася, чим збила з пантелику і Гуді, і випадкового свідка їх розмови.
– О, ні, Гуді! Ви цього не зробите! Інакше я розповім всім, як спадкоємець Альмонда наказав мені отруїти правителя, заради корони. Як мене, бідну служницю, обманом та погрозами змусили вчинити злочин. Спочатку спокусивши, а потім підмовивши на такий страшний план.
– Ти не зробиш цього! Тобі не повірять!
Гуді так розгубився від такого прямого супротиву дівчини, що відступив вбік. Щось у Асдісі змінилося, викрило справжнє нутро. Таке подвійне, темне. Те, що він раніще не помічав. Але саме цього і чекала дівчина. Настав час грати відкрито.
– Та невже? Я знаю про вас занадто багато, мілорде. І під страхом смерті готова розповісти ваші секрети всім. Як думаєте, чи зможете відмити всі плями зі своєї репутації, якщо випливуть подробиці вашого життя та переконань, ваші вподобання?
Гуді відчував, як земля йде з-під ніг, а його хитке становище опинилося під загрозою.
– Ти ніхто! – шукаючи хоч якість способи захиститися проричав він. – Тобі не повірять!
– У мене є докази. І свідки.
Це було брехнею. Асдіса блефувала, проте робила це занадто впевнено, не даючи спадкоємцю сумнівів в її словах.
– Що ти верзеш? Які свідки?
– Торговець травами. Той, у кого я купувала макове молочко та порошок дурману для вас. Я сказала, що саме ви просили придбати вовчий корінь. Він підтвердить мої слова.
Хвилювання пройшло вздовж спини хлопця холодним морозним доторком. Та служниця не збиралася зупинятися, продовжувала тиснути далі.
– Ми обидва опинилися у цьому човні, і якщо ви почнете топити мене, то не сумнівайтеся, я потягну вас на дно за собою.
Гуді не знав куди йому подітися. Хотілося кудись виплеснути свою агресію, викликану безпорадністю.
– Яка ж ти зміюка, Асдісо! – руки трусилися від нервів, а голос став хриплим, надірвався. – Що ти хочеш? Що ти хочеш за своє мовчання?
Дівчина посміхнулася, нарешті відчуваючи, що підійшла до своєї мети занадто близько. Ось він її шанс.
– Титул. Така плата за моє мовчання. – передчуття тріумфу переповнювало, і служниця вскинула підборіддя гордо вдивляючись у силует спадкоємся, в темряві напівзруйнованого коридору. – Як я сказала, ми в одному човні. Ви отримаєте корону, а я титул. Все чесно.
– Ти! Ти... – Гуді хотів щось додати ще, хотів бити, кричати, але стримався.
Він був наляканий та розгублений, загнаний у кут. А тому зробив єдине, що міг в цей момент. Він розвернувся, швидким кроком направляючись геть зі зпустошеного крила замку. Занадто багато потрясінь за один день. Ще мить Асдіса стояла, притуляючись до старої стіни, проводжаючи поглядом майбутнього правителя. А потім так само поспішила покинути їх таємне місце зустрічі. Вже подумки малюючи в уяві момент, коли окови її неволі впадуть, відкриваючи омріяний шлях у безбідне життя.
Олаф зціпив зуби до болі. Правда рано чи пізно стає відомою. Дочекавшись, поки кроки стихнуть, він продовжив свій шлях, роздумуючи над всім, про що дізнався. Він почув занадто багато правди, що гірким присмаком залишалася на кінчику язика. Темні ігри навколо корони жорстокі, та все має свою плату. Душа потребувала помсти за батька та справедливості.
Від першої частини цього розділу, я просто розтанула. Сцена між Ейнаром та Ідою вже від того моменту, де вона не злякалася і підійшла до нього, була дуже чуттєвою, а чим далі і чим більше Ейнар хотів, що Іда залишилася, то тим ширша посмішка ставала на моєму обличчі 😌 А момент поцілунку ❤️❤️ Стільки емоцій радості я вже давно не відчувала і після важкого тижня, це зарядило енергією та настроєм, тому дякую вам за це ❤️ А от друга частина стала сумною і важчою для мене. Сцена, де Олаф прийшов попрощатися з батьком була дуже зворушливою, він чудова людина, і все чого він бажав - познайомитися з батьком 😔 Тепер навіть складно уявити, як виглядатиме зустріч з Гуді, після того, що Олаф почув. Дуже сподіваюся, що ті кайданки, що ви показували, були призначені для Асдіси, а ще краще для неї з Гуді 😠
Сподіваюся, що Олаф не постраждає і зможе помститися за батька