Сорочинський ярмарок лякає Мальвіну своїм хаосом. #А  #N #укрреал #персонажі-діти #село #суржик #більшеінфивкінцевихнотатках Тато фотографує її з чоловіком в шароварах і з довгими вусами. Мальвіні не подобається його запах часнику, поту та чогось спиртного. Принаймні він дає їй намисто з бубликів і вдягає на шию. Її пухкі дитячі пальчики вже тягнуться до того, щоб надкусити шматочок, але мама зупиняє — каже, що ці бублики для краси, тож Мальвіна приходить до висновку, що вони неїстівні або отруйні. Мама просить не чіпати їх і натомість простягає біле морозиво в вафельному стаканчику. В мультиках воно буває різних кольорів, часто виглядає, як кілька яскравих кульок в ідеальному ріжку, іноді навіть политих шоколадом. А це — просте, біле, вже підтале на серпневому сонці. Попри те, що воно загорнуте знизу в целофановий пакет, Мальвіна в лічені секунди примудряється забруднити свої долоні та вишиванку з надто яскравими квітами. Кілька липких крапель падає на намисто з бубликів.   Мама витирає їй обличчя вологими серветками, що встигли нагрітися й дещо висохти. Мальвіна кривиться. Дорога до Великих Сорочинців здавалась найдовшою в її житті, якщо не враховувати мандрівки до Єгипту рік тому — але з неї вона пам’ятала небагато, хіба те, як будувала з татом високий замок з ляпок мокрого піску, і як в літаку боліли вуха. Тоді їй було чотири, і вона вже розуміла, що довга дорога була вартою веселого відпочинку.   Цього разу вуха не боліли, бо вони їхали машиною. Натомість її підкидувало на ямах, ремені дитячого сидіння незручно впиралися в шию, постійно хотілося в туалет, їсти або дивитись мультики. Під кінець дороги провалилась в сон, а коли прокинулась від того, що тато розстібав її ремінь безпеки й повідомляв, що вони приїхали, то щиро очікувала побачити надворі глуху ніч. Натомість виявилось, що лише обід — вони їхали, за словами тата, чотири з половиною години. Мама на це ще зітхнула — якби за кермом була вона, то доїхали б швидше і на поворотах їх би не заносило. Але в мами в животику росла дитинка — Мальвіна дуже сподівалась на братика — тож їй не зручно було б кермувати.   Заради чого була ця дорога, яка здавалась Мальвіні нескінченною? Веселого відпочинку вона не дочекалась. А поштовхатися в юрбі та поїсти розплавлене морозиво можна було і в Києві. Тут спекотно і нудно.  Мальвінині батьки, схоже, не розуміють, що могли б в цей час сидіти вдома і гратися з нею в добрих драконів чи будувати з кубиків. Мама захоплено розглядає глечики, розкладені на довгих столах, а тато спілкується з іншими вусатими дядьками. Хтось кричить “сільодка!”. Мальвіна вже помітила, що місцеві говорять трохи інакше, але це слово вона взагалі не впізнає. Тягне тата за рукав і питає, що це значить. Він пояснює — “оселедець”. Вона киває. Значить, “сільодка” — це “оселедець” полтавською, так само як “епл” — то “яблуко” англійською. Мальвіна пишається своїм знанням іноземних мов, і хоче вивчити всі, які існують на світі. Їх має бути мінімум чотири, максимум дванадцять — далі вона рахувати не вміє.  — У вас гарна сільодка! — каже вона одному з чоловіків, з яким говорить тато. В нього зачіска — оселедець: вибриті боки й довга смужка каштанового волосся посередині. Він взагалі вдягнений, як козак з мультику. Він здивовано дивиться на Мальвіну, кілька разів кліпає очима, потім починає сміятися. Вона ображається, хоча, можливо, він просто не знає полтавської.      Недоїдене морозиво хльопає на землю і розтікається білою плямою. Мальвіна відчуває, що от-от заплаче. Тато бере її за руку, присідає до її рівня і намагається підняти настрій.  — Як же мені розвеселити принцесу добрих драконів? Давай ти не будеш хнюпитися, а я тобі куплю будь яку ляльку-мотанку? Пам’ятаєш, у бабусі Люби така була, і тобі дуже сподобалась? — Тільки таку, щоб без хрестика. — Без хрестика? — З хрестиком на лиці некрасиво. — Добре, сонечко, але не знаю, чи тут такі будуть, — тато проходиться рукою по її волоссю. — Якщо будуть, то беремо без хрестика, — каже Мальвіна, а тато киває й посміхається. Їй теж стає дуже весело і добре. Вона уявляє собі ту ляльку-мотанку. Раптом тато дивиться кудись за неї й миттєво підіймається. Вона помічає, як його обличчя набуває якогось наляканого виразу. Дівчинка прослідковує за його поглядом і бачить маму, яка вже не розглядає горщики, а прихиляється до якоїсь з яток і зболено тримається за живіт. — Мамі бо-бо?  Тато відсторонено киває і підхоплює Мальвіну на руки. — Мама не піде з нами по мотанку? — Зачекай трішки тут, а потім ми підемо всі разом, гаразд?   Він садить її на одну з тих дерев’яних гойдалок, які приємно пахнуть, але скриплять. Вона захоплено махає в повітрі ногами, що ще не дістають землі. — Розгойдай! — вимагає вона. Тато робить якийсь дивний вираз обличчя, ніби вагається, але зрештою один раз сильно розхитує гойдалку. — Ти вже доросла дівчинка. Посидиш тут недовго, добре? — якось нервово повторює він своє прохання, а потім чимдуж біжить до мами.   Мальвіна почувається дивно. Вона не дуже розуміє, що відбувається, бо тато ще ніколи не залишав її саму-самісіньку. Вона швидко втрачає його й маму з поля зору, перед очима проходять десятки незнайомих людей. Дідусі й бабусі з палицями, підлітки в яскравих футболках, дорослі люди. Хтось в вишиванках — не таких яскравих і блискучих, як в Мальвіни, а старих, вишитих білими чи червоними нитками по льону. Мама називала такі якимось смішним словом — атлетичні? аутичні? автентичні?    Гойдалка зрештою зупиняється, а Мальвіна не може сама розгойдатись. Вона все одно продовжує сидіти, бо пам’ятає татову настанову і дуже боїться загубитися. Раптом до неї підходить якась жіночка в хустці й пояснює, що гойдалка ця — на продаж, користуватись нею заборонено, та і взагалі вона не закріплена до землі, й від того — небезпечна. Мальвіна вивчає полтавські слова “нільзя”, “качєля” і “хай Бог милує”. Жіночка ніби очікує щось від неї, а дівчинка просто дивиться їй в очі та розгублено кліпає.  — Де твоя мама?   Мальвіна показує пальцем туди, де востаннє її бачила. Жінка в хустці зітхає і, повагавшись кілька митей, сама знімає Мальвіну з гойдалки. Напевно, вона думає, що їй три роки і вона не може зіскочити сама. Люди часто вирішують, що вона молодша за свій вік.  — Тьопай до неї, харашо? — каже їй та жінка і Мальвіна йде туди, куди сказано. Вона плутається між штанами і спідницями незнайомців, а коли приходить до тої ятки, на яку спиралась її мама ще кілька хвилин тому, то не бачить знайомого обличчя. Мила бабуся-продавчиня питає її: — Ясочко, ти заблудилась?     Мальвіна не впевнена, що це слово значить, тож заперечно киває і починає непевно крокувати туди-сюди. Ось тут має бути тато, прямо за рогом, он біля стійки з рибою, десь з тітонькою, що продає картини… Його немає ні за рогом, ні біля риби, ні з тітонькою. Їй стає лячно. Неприємне відчуття зароджується в грудях. Вона знову почувається так, ніби от-от почне плакати. Попри спеку відчуває, як тілом пробігає морозець, починає тремтіти. Біжить в незнайомому напрямку, знаходить накритий скатертиною стіл, на якому стоїть бочка з квасом, ховається під нього і заходиться істеричним плачем наляканої дитини. Ковтає сльози, нерозбірливо гукає батьків, реве навзрид.   Хіба можна ненавидіти село, хоча ти провела в ньому від сили кілька годин? Чи можна взагалі ненавидіти щось, коли тобі п’ять і ти ще вчора доводила мамі, що сон тобі не потрібен, і куди краще буде, якщо тобі дозволять всю ніч гратись в добрих драконів?    Мальвіна впевнена, що ненавидить. Вона хоче додому.    А потім з’являється дівчинка-сонце.   Пізніше Мальвіна задумається, чому взагалі запам’ятала її як дівчинку-сонце. Вона так само могла б бути дівчинкою-без-вош. Або дівчинкою-причиною-її-нічних-кошмарів. Дівчинкою-з-неблагополучної-сім’ї. Та, напевно, такі титули заскладно запам’ятати в п’ять років.   Обличчя дівчинки-сонця поцятковане купою веснянок. Вона вбрана в вицвілу зелену футболку, чорні шорти і темно-синю кепку, під якою взагалі не видно волосся. І вона проникливо, допитливо дивиться Мальвіні в очі.  — Привіт, — Мальвіна каже нерозбірливо, не зупиняючись плакати. Їй кепсько. Дівчинка щось каже в відповідь, але вона лише бачить, як рухається її рот з відсутнім переднім зубом, замість якого тільки почав рости корінний. Крізь свій плач Мальвіна взагалі не розбирає її слів, окрім останньої фрази: — А тебе як зовуть? — отже, вона представилась, а Мальвіна не почула.  — Мальвіна. — Добре, Маль-іна. Мальвіна хнюпає носом.  — Не Мал… — Маліна, чому ти не їсиш бубліки? — дівчинка говорить дуже схоже на всіх місцевих. Самою сильною полтавською, яку Мальвіні доводилось колись чути. Показує на намисто з бубликів на її шиї. — Мама ка-а-аже вони не їстівні-і-і. — Як це не с’їдобні? — дівчинка-сонце тягнеться до її намиста і одним різким рухом рве нитку. Мальвіна навіть не встигає кліпнути мокрими повіками, як навколо неї розлітаються бублики і падають в багнюку. Вона шоковано відкриває рота, щоб заридати з новою силою, але дівчинка-сонце незворушно бере з землі бублик і надкушує. На її губах залишається трохи крихт і піску, — с’їдобні!   І чомусь це здається їм обом дуже смішним.  — Скільки тобі год?   Мальвіна показує п’ять пальців. Дівчинка-сонце шкіриться. — А мені шість! — Ти вже ходиш в школу?   Вона спочатку киває, а потім ніби задумується, і зрештою заперечно мотає головою. — То ходиш? — Нє. Але моя мама учителька труда, того я іноді ходжу на уроки. — Ого. — Ага, — дівчинка сонце раптом встає, і буцається головою об стіл. Майже не кривиться, — підожди тут.   Мальвіна кілька разів кліпає. Сьогодні їй таке вже казали. Вона обіймає руками коліна і підіймає зі своєї спіднички один з бубликів, який не опинився на землі. Кусає його, але їй навіть не вдається відламати шматочок. Вона лише залишає сліди на ньому маленькі від молочних зубів, тож вирішує просто смоктати той бублик натомість. Альтернатива — знов заплакати. Знаходить пальцем нитку, на якій висіли ті бублики, але не може її порвати, як би не старалась. Думає про те, як та дівчинка умудрилась це зробити ніби без зусиль. — Припідніми клейонку! — раптом чує вона звідкись з-за столу. Дівчинка-сонце.   Мальвіна слухається, але, припіднявши скатертину, бачить лише ноги якихось незнайомців. — З іншої сторони! — сміється та.   Вона повзе туди, і цього разу бачить схилену постать дівчинки в кепці з двома пластиковими стаканами в руках. Вона залазить під стіл і простягає Мальвіні один. В ньому — незрозуміла коричнева рідина з бульбашками. Дівчинка відкладає недоїдений бублик собі на коліна і бере стакан обома руками. — Кола? — питає Мальвіна. — Коля? Я не Коля, — не розуміє дівчинка-сонце, — ну а це квас. Ти шо, квасу ніколи не пробувала?   Мальвіна заперечно хитає головою. — В ньому є трохи алкоголя! — попереджає вона і Мальвіна шоковано дивиться у свій стакан, — але дуже мало. Пів процента чи шось таке. Я тобі налила менше, бо ти менша.   Мальвіна киває і зрештою робить непевний ковток. Почувається дуже-дуже дорослою і самостійною. Трохи квасу крапає на її вишиванку. Смак їй не особливо подобається. — Будем п’яні! — сміється дівчинка в кепці, — як дядя Женя!   Мальвіну така перспектива лякає, хоч вона й дуже слабко уявляє, що таке сп’яніння чи алкоголь, а дядю Женю взагалі не знає. Вона переводить погляд на землю з розкиданими по ній бубликами. Клейонка — Мальвіна подумки занотувала нове полтавське слово — не пропускає світло, але воно сочиться там, де вона не дістає землі. Також старша дівчинка пальцем роздлубала дірку в цій клейонці, і тепер невеличкий промінь світла падає також на її веснянкувате обличчя. Мальвіна заворожено дивиться на це. Дівчинка помічає.   Вона починає вишуковувати щось на землі. Мальвіна думає, що та шукає бублик, тому простягає їй один, але та його ігнорує. Мальвіна продовжує їй тицяти його в лице поки та не каже: — Та я друге шукаю. Во!   Своєю тонкою рукою вона викопує з землі зелене скельце і підносить його до світла. В наступну секунду Мальвіну засліплює в праве око і вона зойкає. Дівчинка-сонце сміється.  — Це сонячний зайчик! — каже вона.    Мальвіна спостерігає за тим, як вона пускає його по всьому простору навколо. Сміється.  — Пішли надвір! — пропонує її нова подруга, — там краще видно буде.    Мальвіна киває. Вона не знає, що робити з бубликами, розкиданими по землі, тож чекає на настанови. Її вчили, що старші завжди знають, що робити, а різниця в один рік для неї здається достатньою, щоб застосовувати це правило. Дівчинка-сонце підбирає з землі бублики, набиває половиною кишені, а половину пропонує Мальвіні. Тій нікуди їх покласти, і вона досі не доїла той один, тож хитає головою.    Дівчинка-сонце знизує плечима і втоптує бублики в землю. Виливає залишки квасу, залишає стакани валятись під столом. — Ну точно як дядя Женя! — сміється вона.   Вилазить на світло. Мальвіна слідує її прикладу, і їй відразу хочеться повернутись в свою підстільну фортецю. Там тінь, тиша і бублики. А от на ярмарку досі гучно, досі людно, і досі смердить. Сонце напікає в голову. Мальвіна не проводить паралелі, але саме від цього їй стає недобре. Раптом згадує, що, взагалі-то, мала причини плакати. — Мої мама і тато зникли! — каже вона, і плечі її знов починають здригатися.  — Ой! — каже дівчинка-сонце. Таким же тоном люди часто говорять “яка прикрість!” і “божечки, це певно несолодко!”, — скільки днів тому? — А? — Як давно зникли? — щиро питає вона, — Малінка, не тупи! Якщо їх не було два дня, можна заявлять в міліцію.   Мальвіна кліпає очима. Слово “міліція” звучить страшно, але вона більш ніж впевнена, що двох днів ще не пройшло. Час вона визначати ще не вміє, звісно, але висуває припущення. Найбільшим числом, яке знає. — Два… дванадцять хвилин.    Дівчинка-сонце дивиться на неї здивовано. — Значить не зникли. Я маму увесь день не виділа, а папу ще давніше! — вона широко посміхається, — То нормально, Малінка. Взрослі часто іщізають. — Чому? Мені це не подобається!   Дівчинка в кепці ледь привідкриває рота, задумується. Потирає підборіддя, як мультяшний персонаж, а потім брови злітають вгору і вона зводить руку в повітря — знайшла відповідь. — Бо вони вірять, що ти самостоятельна!   “Ти вже доросла дівчинка.”   Це здається логічним. — Мені сказали недовго почекати на гойдалці… — бубнить під ніс Мальвіна. — Ну так недовго вже пройшло, нє? Ти підождала, а потім роби шо хочеш! — сміється дівчинка, — а потім батьки тебе найдуть, або ти їх. Якшо будем ходить, то точно побачимо їх.   Мальвіна дивиться на неї з відкритим ротом, миттєво переконана, що так все й працює. Але все ж каже, насупившись: — Не хочу ходить. Мені спекотно.   Дівчинка-сонце тоді миттєво знімає свою кепку і надягає її Мальвіні на голову. Вона  дещо завелика і насувається аж на лоба. Пахне чимось старим і незнайомим, але Мальвіна майже не звертає на це увагу. Натомість дивиться на волосся дівчинки, до цього приховане під головним убором. Воно моркв’яно-руде і дуже-дуже коротке.  — В тебе рак? — дещо перелякано питає Мальвіна. — Нє. — Тоді ти хлопчик? — цього разу вона вже нажахана.   Рудоволоса сміється. — Теж нє! А шо? — В тебе волосся таке коротке… — Бо були воші! Мама постригла, шоб не було. Мені нравиться! — Ааа, — протягує Мальвіна, щоб показати, що розуміє.    Дівчинка-сонце в відповідь всміхається і бере Мальвіну за руку. Її долоня не така тепла, як Мальвінина. Пальці її значно довші й кістлявіші, шкіра блідіша, і якимось чином навіть на руках поцяткована веснянками. — Малінка, то будем гулять?   Вони гуляють. Пускають сонячних зайчиків. Плутаються під ногами в дорослих. Дівчинка-сонце почувається в своїй тарілці. Показує їй курчат в клітках, яких продають фермери. Розповідає різні речі. Про свого собаку. Про річку Псьол. Про те, що її волосся не завжди буде рудим, а може з віком стати каштановим, як у Мальвіни. Каже, що дуже не хоче цього. Мальвіна тоді каже, що вона зможе пофарбувати волосся. Так робить Люба.  В відповідь на це дівчинка-сонце веде її кудись і показує стійку з фарбами для волосся. Для Мальвіни це магія — вона ніби знає всі дороги ярмарку, всі закапелки, всі ятки, де видають безкоштовні солодощі. Більшість продавців та продавчинь говорять до неї милим голосом “ооо, а хто ця твоя нова подружка?”, на що та гордо відповідає “Малінка!” і отримує по два пряники, дві булки, дві цукерки. Мальвіна питає, чому її батьки завжди платять за таке, а їй все дістається задарма. Дівчинка-сонце відповідає, що це тому, що її тут всі знають.   З деяких прилавків вона бере ласощі, навіть не спілкуючись з продавцями і не потрапляючи в їх поле зору. Коли вона так робить, то наказує Мальвіні стояти тихо й не привертати до неї уваги. Знову каже, що це тому, що її тут всі знають. Мальвіна не розпитує більше, і облизує дармового півника на паличці. Вона ще ніколи не їла стільки солодкого в один день. Вони наїдаються стількох ласощів, що їх смак на язику майже не відчувається. Мальвіні подобається це життя відповідальної дорослої, і, хоч сам ярмарок її досі лякає, в присутності нової подруги набагато веселіше. Рудоволоса дівчинка відводить її подалі від юрби. За лаштунки великої вуличної сцени, на якій показували якийсь гучний концерт жіночки в схожих на Мальвінину вишиванку. Допомагає їй перелізти невисокий плетений тин, який розділяє територію для ходьби відвідувачів ярмарку і працівників одної з найпафосніших яток. Показує ятку з іграшками, і довго й гучно говорить про те, як би хотіла в’язаного слоника звідти. Мальвіні пригледжує собі котика, але не говорить цього вголос. Зрештою продавчиня дарує дівчинці-сонцю слоника. Мальвіна не отримує нічого, але не плаче.    Дівчата відходять подалі і присідають на клаптику трави між двома ятками. Повз них проходять люди, але майже ніхто їх не помічає. Там прохолодно, просторо і можна скільки завгодно гратися. Дівчинка-сонце аж сяє, тримаючи в руках слоника. Мальвіна грається липким солодким півником на паличці, якого не подужала доїсти. За їхнім сюжетом, слоник і півник — добрі друзі, які живуть разом в великому будиночку(за нього слугує кепка), але одного дня доля їх розділяє. За цей час півник стає відомим музикантом, а слоник нічого не досягає — Мальвіна сказала, що вони не можуть бути обоє успішними, а старша дівчинка не заперечувала. Її імені Мальвіна досі не знала. — Невже це ти, слонику? — говорить Мальвіна за свого персонажа, — ти виглядаєш як безхатьчик! — Я не в самій луччій формі, да — відповідає дівинка-сонце комічно низьким голосом, — але я дуже радий тебе видіти!   Вони зображають обійми іграшок, і півник приклеюється до слоника.  — Ой!   Відклеїти його виходить тільки в дівчинки-сонця. В неї вдається, але півник залишає на боці слоника липку пляму, а сам падає в траву. — Ой-ой-ой!      Мальвіна засмучено дивиться на льодяник, до якого вже приліпились шматки вовни і багато трави. Думає про те, як би тут знадобився великий ящик іграшок з дому. — Можеш забрать слоника, — дещо повагавшись, каже дівчинка-сонце. При цьому вона стискає іграшку, насправді не готова віддавати. Мальвіна думає над цим. — Ні. Мені тато купить ляльку-мотанку, — зрештою каже вона, — і ця лялька буде краще слоника! — Ляльку-мотанку! — захоплено каже старша дівчинка, послабляючи хватку за свою іграшку, — і яку? — Без хрестика. З лицем.   Дівчинка-сонце тоді якось прижмурюється і тихішим голосом питає: — Ти що, хочеш злих духів? — Аааа? — Старі люди… наші діди й баби… вірили, шо в цяцьки без хрестика на лиці вселяються злі духи.   Дівчинка-сонце лягає на спину, показує свого дерев’яного хрестика, прив’язаного на ниточку на шиї. В Мальвіни такого нема, але їй чомусь не страшно. Ця інформація просто відкладається десь на задвірках її дитячої свідомости. — Люба в таке точно не вірила, — каже Мальвіна. Люба — її бабуся. Вона фарбує волосся, водить машину, і користується телефоном “з екранчиком”. Просить не називати її “баба”, бо не відчуває себе старою. Вона взагалі не така, як бабусі в хустках і халатах на цьому ярмарку. Мальвіна навіть уявити не може, щоб та вірила в якихось там духів.   Старша дівчинка не каже нічого. Підіймає слоника над собою, задумливо випинає нижню губу. — Думаєш, в ньому теж є злі духи?   Вона знизує плечима, пхикає. — Мені без разниці. Я його брату подарю. — В тебе є брат? — Буде! Двоюродний. Жінка мого дяді беременна. — Я теж хочу, щоб в мене був брат! — каже Мальвіна захоплено, — він росте в мами в животику. Вони зможуть дружити!   Дівчинка-сонце якось відсторонено посміхається, але Мальвіна цього не помічає. Натомість дивиться на її збиті коліна, стару футболку, ледь замурзаний від шоколаду та інших солодощів рот. Роздивляється веснянки, заглядає в її карі очі. Вона до цього взагалі ніколи на людей не звертала уваги. Звичайно, вона постійно дивилась на маму й тата, але не так прискіпливо, як на цю дівчинку. Вона не знає, чому так захоплюється нею. Можливо тому, що вважає її дуже дорослою, або дуже розумною, або просто з іншого світу. Одна з села, інша з міста. Практично різні планети. — Знаєш шо, Малінка? Дуже жалко, що ти не мєсна.   Це останні слова, які їй каже дівчинка-сонце.   Через кілька годин Мальвіну знаходить охоронець. П’ятирічна дівчинка, поснула в траві в темному закутку Сорочинського ярмарку, без намиста з бубликів, з вишиванкою в плямах від квасу, солодощів та бруду. Волосся її незачесане. Коли вона прокидається, то плаче від сильного болю в животі. Вже в поліцейській машині вона блює. Харчове отруєння.   В лікарні батько її обіймає дуже сильно й міцно. В якийсь момент дівчинка розуміє, що він плаче. Вона ніколи не бачила, щоб він ридав. Вона й собі починає, за компанію. Він каже їй дуже багато слів. Вибачається, сварить, каже, що дуже-дуже любить її. Понад усе на світі. Що з нею могло статися так багато жахливих речей. Що мама теж дуже-дуже за неї переживала. І що через нерви з дитинкою в її животі могло щось статися. На цьому тато запинається і знову починає плакати. Мальвіна не розуміє, що тут такого поганого. Хіба це просто не значить, що її маленький братик переживав за неї? Принаймні вона сподівається, що це братик. Тато сказав, що хоче, щоб стать дитини була сюрпризом.   Мама лежить в лікарняному ліжку, і теж плаче, коли бачить доньку. Але її сльози якісь інші. Тихіші. Лячніші.    Пізніше в волоссі Мальвіни знаходять вошей. Її питають, чи носила вона колись головні убори когось, хто їх мав. Її мама впевнено каже, що ні, адже ніколи не давала доньці вдягати чужі шапки чи хустки. Тоді Мальвіна вперше розуміє, що старші теж можуть помилятися, але не каже нічого. Довго плаче, бо не хоче, щоб їй вибрили голову. Батьки витрачають пів години, щоб пояснити їй, що існують спеціальні шампуні і ніхто не зістриже ні міліметр з її волосся, якщо вона того не захоче.   Коли в неї таки народжується сестра, тато дарує Мальвіні ляльку мотанку. Без хрестика, як вона й хотіла. Мальвіна влаштовує затяжну істерику, бо боїться злих духів. Відтоді не може спати вночі, бо їй здається, що кожна лялька та плюшевий ведмедик має якісь лихі наміри. Вона малює на обличчях іграшок з великого ящика хрести.   Це продовжується місяцями. Її відводять до дитячого психолога. Та бере тисячі гривень, а після кількох сеансів каже, що в Мальвіни психоз через появу нової дитини в сім’ї, і радить приділяти їй більше часу й давати заспокійливі чаї. Вони здаються їй гіркими і несмачними.   Люба каже їй, що злі духи — маячня. Мальвіна не впевнена, що вірить їй, але до свого сьомого дня народження переростає свої нічні жахи. Щоправда, все ще розвертає ляльки на поличках спиною, щоб випадково не зустрітися з ними поглядом. Принаймні більше не обмотує ящик клейкою стрічкою. Помальовані хрестами іграшки дарує молодшій сестрі.   Вона потроху забуває про дівчинку-сонце. Вона все ще є там, десь, як дивний спогад. Її батьки сказали, що вона могла бути вигадкою дитячого мозку — стрес, сонячний удар, харчове отруєння, що завгодно могло вплинути на її сприйняття того дня. Спочатку Мальвіна тупає ногою і кричить, що вона — справжня. Що ця чудова, кмітлива, весела і доросла дівчинка живе собі десь там в Сорочинцях.    Через кілька років Мальвіна починає сумніватися.   Вона вчиться рахувати до двадцяти, далі до сотні, а потім вже вміє виконувати ділення в стовпчик, складати рівняння, скорочувати дроби та виносити спільні множники. В гімназії в центрі Києва її фото висить на дошці пошани. Вона обурюється, що ніхто не вірить, що вона в восьмому класі, і по фото дають їй п’ятий. Мама запевняє, що це тому, що восьмикласників-відмінників просто дуже мало.   Її нова однокласниця має довге каштанове волосся, але воно не таке темне, як в Мальвіни. Вона цибата, худа й скрізь поцяткована чи то родимками, чи то веснянками. Риси обличчя в неї дивні, непропорційні. Широкий рот, гострий ніс, довгі брови.   Ця однокоасниця завжди ходить в заношеному до дір одязі. Говорить нестерпним суржиком. Сміється пронизливим реготом. Кожна розмова з нею — обережне крокування кригою в спробах дізнатися, що вона розуміє, а що для неї невідоме. Коли вона побачила в кіно по телевізору двох чоловіків, що цілувалися, то тиждень говорила про цей феномен. Не тому, що обурювалась, а тому, що щиро раніше про таке й не чула. Більшість підліткового сленгу пролітає повз неї, вона не може підтримати розмову про речі, що відбуваються в світі. Ця дівчинка недалека, неприємна і, що вже брехати, тупа.   Мальвіна намагається не мислити стереотипно. Як би вона не зневажала село, і як би не переносила його на дух, та знала, що більшість дівчат звідти цілком прогресивні та розумні. В цієї, напевно, не все в порядку з головою чи в сім’ї: з того, що знає Мальвіна, її відправили в Київ до тітки з дядьком, бо її маму та вітчима позбавили батьківських прав. Сама дівчинка пішла в школу, в якій вже навчався її молодший двоюрідний брат. Мальвіна чомусь не впевнена, що та навіть зрозуміла, що взагалі відбулось, бо ні на мить не виглядала засмученою.   Цю дівчинку звати Ася Квітень і Мальвіні її шкода.  писала цей твір як данину поваги давнім персонажкам мене й мого друга. в оригінальній історії вони не перетинались як діти, але навчались разом в школі — одна приїхала з села, інша завжди жила в місті. там у них і квірська романтика з’являлась, і купа драми, але що було то загуло. а ще чисто теоретично аська й мальвінка — частина всесвіту вулиці вітряної, але майже не перетинаються з персонажами звідти. енівей, якщо це вам цікаво — ласкаво прошу до мого тгк — https://t.me/paraskaoo (https://t.me/paraskaoo)— і сподіваюсь на будь-який фідбек :3

#Оріджинал #G #F #ВПроцесіНаписання #Максі #студенти #психологія #пригоди #більшеінфивкінцевихнотатках Вона знов напилася. Вона знов напилася і вдарила якогось чувака в обличчя. Він впав спиною прямо на столик з шмурдяком, розлитим в паперові стаканчики, і все навколо нього пофарбувалося в червоний. Це не кров, це так розлилося те дешеве вино. Сам він майже не постраждав, хіба проходить пару днів з розквашеною пикою. Та і взагалі він бидло. Заслужив. Але вона знов напилася, знов напилася і вдарила чувака в обличчя. Їй не стало легше. *** Все починалось невинно. Власне, все в житті Ксені спочатку починалось невинно, а потім вона опинялась з розрізаною навпіл собакою на руках, в кущах на кордоні з Угорщиною чи на автобусі Боярка-Сиргород. Але цього разу вона робила все якраз для того, щоб не встряти в халепу. Чесно. — Пробач, реально треба бігти, ти далі сама, — каже Арлан, полишаючи її напризволяще, — я б залюбки ще походив би з тобою цим райончиком, але треба встигнути малого забрати зі школи до репетиції, а потім ще за довідкою зганять. — Що за довідка? — не надто зацікавлено питає Ксеня. Вони стоять посеред сірої й безлюдної вулиці, де хіба якісь нещасні ворони клюють щось зі смітника. Ксеня задумується, чи не мали вони давно відлетіти в теплі краї. Можливо й не мали. — Та в літній табір відправити його хочу, а там вимагають купу папірців. — Літній табір? Зараз початок зими. — Я йду на випередження. Арлан король тайм-менеджменту, аматорського театру і догляду за хворим меншим братом. Всі Ксеніні ставки на те, як швидко він вигорить і впаде в абсолютну апатію провалились, бо він досі ходить зі своєю свіжо пофарбованою рудою макітрою, усмішкою від вуха до вуха і незрозумілим ентузіазмом до всіх його затій. Арланів запал до нових ідей здається матеріальним і таким же блискучим, як і його відполірований чорний мопед. Він сідає на нього і підморгує: — Не загубись серед цих сталінок. Ксеня дозволяє собі засміятися. Її сміх схожий на звук, який видають деякі свійські тварини, коли їх ріжуть, та якби їй хтось про це сказав, вона б тільки стала пишатись більше й гиготіти гучніше. — Якщо й загублюсь, ти мене з-під землі дістанеш. Як я тебе з того туалету на Журавлинській! — Я думав ми про це забули! — тепер сміється Арлан. Зрештою він заводить свій мопед і той гарчить, пихкаючи димом і змушуючи Ксеню гучно закашлятись. А можливо, це вона продовжує сміятись. Раптом Арлан щось згадує і заглушає мотор, різко повернувшись до Ксені: — Фотік в тебе? Вона ствердно киває і показує йому перекинутий на шнурку через плече фотоапарат миттєвого друку зразка ранніх двотисячних. Арлан серйознішає. — Ти ж його як зіницю ока! — він ніби попереджає, а ніби й погрожує, і Ксеня задумується, чи помітив він, що праве око в неї почервоніло через якусь мошку, яка мала необачність туди влетіти. Зрештою вона киває і запевнює його, що з його дорогоцінною камерою нічого не станеться. На це Арлан відповідає, неприродно всміхаючись і з натиском промовляючи: — Ну, тоді щасти. Спробуй знайти в цьому щось цікаве для себе, прошу. Ксені зухвало посміхається в відповідь. Їй завжди здавалося кумедним те, як Арлан може миттєво змінити свій тон голосу на “твою мамцю, яка не хоче бачити як ти знов впадеш в запій”. Власне, мамці на її запої, певно, все одно, а Арлан якраз має досвід батьківства (майже). Тож Ксені зазвичай приємно, коли він так поводиться, адже турбота і піклування означають, що їй менше доведеться робити самій. Не в цьому випадку, щоправда: зараз його турбота і піклування вимагають від неї шастання по найнуднішому району міста з фотоапаратом і диктофоном, розпитувань абсолютних незнайомців про їх життя-буття і потенційно публічної промови. Це так Арлан оберігає її від альтернативи: абсолютної саморуйнації. Власне, все не так погано. У Ксені просто немає кнопки “стоп”, зате є жага до витівок і випивки. Арлан це називає прокляттям двох “в”. Ксеня як накопичувальний бачок з купою енергії, яка якщо не буде витрачена, то переллється через край і зачепить всіх довкола. Спершу все було стерпно. На першому курсі дівчина взагалі здавалась зашуганою й тихою, але ось вона вже на третьому і її грозяться вигнати. Ось вона вже вляпується в сороміцькі історії та підриває спокійне життя студентське. Ось Арлан і вирішив, що так далі продовжуватися не може і варто спрямувати цю енергію в благе річище. Якась його знайома в театрі — Агнешка, здається, — розповіла йому про фотоконкурс, де потрібно зробити набір фотографій і написати статтю до них. Нагорода — чи то якісна камера, чи то грошовий приз, чи взагалі якась путівка. Арлану вона не особливо цікава, але він загорівся самою ідеєю і відразу почав свою працю. Темою конкурсу є “унікальність”, і він довго пояснював Ксені, що це поняття абстрактне і тому його ідея фотографувати найнудніший прошарок населення є насправді влучною і постіронічною. А він прийшов до цього після багатьох днів роздумів і брейнстормінгу, коли нарешті — Еврика! — не заїхав випадково в крайній район Сиргороду, відомий тим, що нічим не відомий. Там живуть переважно пенсіонери й бідні люди, там немає диваків чи інтелігентів. Там є тільки сірі панельки і парк Комсомолу, який все ніяк не перейменують. Подивився на це Арлан і вирішив — воно! Який же глибокий задум — пошуки унікальности в самих нудних, непримітних речах. І яка ж гарна нагода витягти Ксеню з її замкнутого кола саморуйнації і дати камеру в руки. Вона була(і залишилась) скептично налаштована щодо цієї ідеї, але її очі бідної студентки загорілись на обіцянці розділити потенційний грошовий приз, якщо вона допоможе з цим проєктом. Арлан запевнив її, що не потрібно вміти професійно фотографувати чи писати гарні статті, вона просто спробує, а він все одно зробить основну роботу. Від неї вимагається взяти в жителів району інтерв'ю, записати їх на диктофон і поклацати цих людей. Навіть якщо вийде змазано, на крайняк теж можна буде назвати постіронією. Кінець кінцем Арлан збере матеріал з записів, склепає з цього статтю, відбере непогані фотки і сам зробить декілька. На самому ж конкурсі вони вдвох презентуватимуть свій проєкт, і навіть якщо не виграють, в довгостроковій перспективі Ксеня може захопитися подібною творчою діяльністю і нарешті завести собі якесь нормальне гобі. Ось вони навіть почали втілювати це в життя, приїхали в крайній район і Арлан встиг показати Ксені як вправлятися з фотоапаратом. Їй це здалось надзвичайно нудним заняттям. — Я зроблю все для того, щоб не встряти в халепу, — Ксеня не відповідає напряму на прохання, але і це, здається, достатньо задовольняє Арлана. Він засовує долоню в кишеню, бере звідти щось, потім ховає обидві руки за спиною, проводить якісь махінації і зрештою простягає Ксені стиснуті кулаки. — В якій? — питає. Дитячі забавки. Ксеня бурчить: — Хай буде ліва. Арлан розкриває долоню, і Ксеня помічає в ній значок, де чорним по білому написано "активіст". Арлан чіпляє його їй на куртку, дивом не звалюючись при цьому з мопеда. — Нахіба? — питає Ксеня і Арлан всміхається: — Так до тебе буде більше довіри, — пояснює він і береться за кермо. Заводить по новій мопед і зникає з поля зору за лічені секунди. Ксеня зітхає і, прокрутившись на п’ятках, розвертається в протилежний бік. Її погляду відкривається вуличка з покоцаною асфальтованою дорогою, що петляє між панельними будівлями і клумбами, засипаними залишками брудного снігу. Людей там взагалі не видно, тож Ксеня направляється вглиб цих нетрів. За кожним поворотом, здавалось, їй відкривається двір, в якому вона вже проходила, такі вони однаковісінькі. Дівчина зупиняється сфотографувати лебедя з шин в одному з них і стає на лавку, щоб кадр вийшов краще. Гаразд, не те слово. Арлан би сказав “артхаусніше”. Той лебідь, бідолаха, згори і близько не виглядає так добре, як збоку, а засипаний снігом і брудом він має взагалі жалюгідний вигляд. Ксеня нетерпляче витягає фотографію з фотоапарата, не дочекавшись, поки вона вилізе повністю. Вона агресивно махає нею, ніби віялом, бо бачила подібне в фільмах. Швидше проявлятись від цього фотка не починає, тож дівчина ховає її собі в кишеню, а саму камеру направляє з лебедя на свої ноги в грубий коричневих чоботях, що досі стоять на червоній лавці. Хоч щось яскраве на весь район. Захопивши об'єктивом свої ноги, добрячу частину лавки зі спинкою і трохи землі, дівчина не встигає навіть сфокусувати камеру як якийсь дідок, схожий на шкільного викладача історії, тільки з сильнішим перегаром, починає кричати їй щось в спину. Ксеня не розуміє, що саме йому не сподобалось, але здогадується, що він, певно, просто не звик до подібного роду персонажів на його клумбі. — Йдіть ви в жопу, старий пень! — кричить вона йому в відповідь. Ксеня знає, якою її сприймають перехожі, і відповідає своїй зовнішності. Вона — круглолице дівчисько з коротким волоссям, пофарбованим в червоний. Якщо кучерява шевелюра Арлана попри постійне фарбування залишається ніжною і доглянутою, у Ксені вона шпичаками, ніби голки в їжака, стирчить в різні боки, а на дотик і взагалі відчувається, як дешева перука. В неї пірсинг в носі — невеличка блискуча кніпка, що чомусь викликає переляк в деяких її родичів. Вона не висока й не худа, однак також досить спортивна. Вона третій вчиться в військовому училищі не задля того, щоб не могти й гвинтівки підняти. Востаннє, коли її бачила хрещена мати, та перехрестилась і сказала про неї: "Господи помилуй, ти як мужик!". Тепер в неї ще й око червоне. “Старий пень” явно не очікував на таку відповідь і на мить зам’явся, не певен, як йому взагалі реагувати. За цей час Ксеня вже навмання клацнула фотоапаратом і зіскочила з лавки, гигикаючи. Вона знов пішла вулицею, і цього разу удача була до неї більш привітною: вона натрапила на людну вулицю. Ксеня спробувала згадати, як Арлан вчив її ввічливо починати інтерв'ю. — Драстє, чи можна цапнути в вас хвилиночку вашої уваги? Не схоже щоб у вас було багато інших справ, — дівчина підскакує до бабці на лавці і підсовує їй під ніс пристрій з аудіозапису, ніби мікрофон. Судячи з не надто привітної реакції тої, Ксені таки варто було більше репетирувати привітання. Але й бабця могла виразити своє невдоволення іншим способом замість плювати на куртку. Зрештою Ксеня щось гаркає і, протерши серветкою куртку, іде допитувати далі. Люди не проявляють особливого ентузіазму до її задуму, і вона обурюється. А ті, хто намагаються відповідати, здаються ходячими методичками по тому, як швидко заснути. Наступні інтерв'ю теж не увінчуються успіхом. Звісно, це надзвичайно нудний район, і Ксеня не мала очікувати багато. Але коли вона була в подібному в Києві, то зустріла побільше фріків: бачила руду дівчину з якимось відстороненим поглядом і синьоволосого представника ще невідомого науці гендеру, що здійснювали акт кохання на поламаній лавочці. Бачила чувака з дивним пристроєм з антенками, що пищав, і дитиною на його плечах, що змагалась з цією залізякою хто кого перекричить. Діти з батьками це взагалі окремий жанр: коли ще дуже мала була, зустріла якогось молодика з п'ятилітнім хлопчиком, що розмовляли про астрофізику. Бачила фріків і неформалів. Тут верхом дивацтва є хіба парочка п'яних неадекватів. — Шановний, не обов'язково роздягатися, — шипить Ксеня останньому перехожому, що, схоже, забув про планове відвідування психіатрії. Дістає з кишені диктофон, зупиняє і стирає запис, бо нічого хоч трохи цікавого і не гидкого там немає. Гарчить собі під ніс про "срані доісторичні методи запису", замість яких вона могла б просто використати телефон. Що б не казав Арлан, а Ксеня поки не відчула жодного "творчого піднесення" від цього райончика. Здавалось, всі тут випромінюють якусь гнітючу й достобіса нудну енергетику, а краєвиди теж не навіюють особливого натхнення. Панельки, неадеквати, панельки. Затиснуті між панельками клумби та лавочки. Кіоски з дешевими продуктами. Гаражі. Панельки. Коли вона роззирається в пошуках нової жертви для інтерв'ю, то зауважує, що люди вже помітили її спроби в журналістику і всі як один перейшли на інший бік вулиці. Як людина з відсутнім відчуттям такту і присутньою впертістю вона б все одно пішла до них. Але як лінива і не вмотивована студентка, вона просто човгає далі. Що далі вона йде, то менше людей зустрічає і то вужчими стають вулички. Ксеня фотографує кілька вікон, з яких ллється тепле світло, і кладе собі до кишені готові фотографії. Їй дещо прикро, що хоч це й камера миттєвого друку, потрібно чекати декілька хвилин перш ніж картинка проявиться. Вона якось пожалілась на це Арлану, а в відповідь він пообіцяв показати їй, як відбувається "справжнє" і "серйозне" проявлення фоток. Вона відмовилась, знаючи, що занадто нетерпляча для такого діла. Ксеня заходить в черговий провулок, і першим її інстинктом є бігти. На жаль, вона дослухається до другого: залишитись і дивитись. Прямо на її очах розгортається сцена: двоє хлопців не надто презентабельного вигляду сваряться між собою. Перший, в костюмі Адідас і зі стрижкою "під горщик", схоже, програє. Він стоїть притиснутим до стіни і аж кипить від злості, на очах червоніє і булькотить. Другий, кремезніший і, здавалось, небезпечніший, кричить: — …раз, мало тобі не здасться! Хоч ще один раз ти, мерзота, братимеш їхні брудні бабки, збиратимеш свої зуби по дворах! Адідасівський морщиться, коли слина Кремезного потрапляє йому в лице, і сичить: — Відколи тебе почала так харити моральність цієї історії? Сам ти його не краще. Для Кремезного це стає останньою краплею, і він б'є Адідасівського в шию. Той втрачає рівновагу і ненавмисно. зміщає свою вагу на правий бік, але опирається об стіну будинку й не падає. Це цікаво. Ксеня не стане затримуватись надовго. Вона любить конфлікти, але і Арлана по-своєму любить й не хоче його розчаровувати. Не хоче вчергове встрявати в лайно і його розчаровувати. Але це все одно єдина цікава річ, яку сьогодні доводиться бачити. Дівчина зупиняється, дивиться з-за кута на сценку й повільно підіймає до рівня очей камеру. Ні, ну фотографувати вона не буде. Це видасть звук, та й дасть лише один кадр. Якщо вона й захоче знімати це, то використає телефон. Правда ж? — Не порівнюй мене і цього уїбана з його сраного культу! — гарчить Кремезний і пришпилює Адідасівського до стіни, притримуючи його плече рукою. — Ти сам з Єлисеєм ледь не в рота сосавася, не тобі говорить! На ці слова Кремезний визвірюється і б'є Адідасівського коліном в живіт. Той згинається навпіл, видаючи неприємний шиплячий звук. Кремезний хапає його за відносно довге волосся і притримує його голову ледь не в сантиметрі від своєї, викрикуючи образи в лице. Адідасівський слабко пручається: лівою рукою він намагається вивільнити свою голову, а правою тягнеться до кишені. В Ксені ніби кров застигає в жилах. Не від сцени бійки. До таких вона звикла, і сама, на своїй малій батьківщині, нерідко брала в подібних участь. Це промовлене вголос ім'я стає тим, що змушує її похитнутися на місці й з переляку нажати на кнопку на камері. Чорт, от наступного разу в неї в руках буде автомат, хтось гукне ім'я "Єлисей" і вона так само чисто випадково спустить курок. "Це може бути інший Єлисей. Ім'я взагалі не поширене, але ж не один він на всю країну. Та й не може тут ніхто знати про нього. Не може. Бо якщо він тут, то він знає що я тут. А він не може, не може, не може знати що я тут!” — думки дівчини пливуть в хаотичному напрямку. Але водночас вона прокручує в голові попередні уривки розмови. Абсолютну ненависть в словах Кремезного при його згадці. Слова про “сраний культ”. Чорт, точно він. Перед її очима з камери вилізає ще повністю біла фотографія, а коли вона отямлюється, заспокоює дихання та опускає камеру, то вже бачить звернені на неї погляди обох учасників бійки. Але буквально за цю одну мить, поки її погляд був розфокусований, дещо змінилось. Адідасівський тепер височіє над Кремезним, тримаючи праву руку біля його живота. Той же виражає суміш болю й шоку, хоч буквально щойно тримав першого за патли. — Шо ти смотриш? — помітивши Ксеню гукає їй Адідасівський сма́чною Полтавською говіркою. Ксеня миттю вирішує, що якщо їй і світить стати третьою учасницею бійки, то зробить вона це добровільно. “Вибачай, Арлан, мене не так просто перевиховати.” — думає вона і робить крок вперед. — Відійшла-а! — гарчить Адідасівський, і дівчина пирхає. Вона, хоч сама досить низька, вище нього на пів голови і вдвічі кремезніше. Навряд такий дрищ може представляти їй якусь загрозу в рукопашній бійці. А Кремезний взагалі нічого не зробить, бо досі чомусь не в змозі банально випрямитися. — Що то за Єлисей, про якого ви говорили?! Яке ви маєте до нього?.. — дівчина не встигає закінчити, як Адідасівський відпускає Кремезного і той падає на землю мов мішок з піском, які в військовому училищі використовують в якості мішеней для стрільби. Сам же хлопець атакує Ксеню, і вона з легкістю блокує його удар ліктем. Адреналін вдаряє в голову. Він не залишає місця для думки, що, може, він не такий і дрищ, якщо миттєво повалив Кремезного. Але б'ється він справді слабко. Власне, всі логічні висновки досягають мозку Ксені тільки тоді, коли вона помічає в долоні правої руки нападника якийсь блискучий металевий предмет. Чорт. Це мусить бути ніж. Дівчина одним різким і шаленим рухом перехоплює його зап’ястя, подумки дякуючи останнім трьом рокам, проведеним в військовому училищі. Вона починає заламувати хлопцю руку, кажучи: — Повторюю, звідки знаєш Єлисея?! Адідасівський чомусь мовчить і кривить лице в дивній міні. Коли дівчина намагається дістати ніж з його руки, він особливо не пручається і вишкіряється ще сильніше. Дівчина хапається за щось металеве, не відводячи погляду від обличчя супротивника. Її навідує думка, що в цієї речі надто дивна форма, аби бути ножем. Щойно вона торкається його, то чує якийсь шиплячий звук і пронизливий біль блискавкою вражає її тіло. Він зачіпає в першу чергу ту руку, що торкнулась зброї, але дівчина все одно вона відчуває жахливий спазм по всьому тілу. В очах темніє. Вона хрипло скрикує і похитується, миттєво відпускаючи хлопця і обхоплюючи травмовану руку іншою. Згорблюється і хапає ротом повітря, намагаючись не впасти. Відчуває дрож по всьому тілу. За цей час Адідасівський відходить до Кремезного і щось йому каже. Той тільки мичить у відповідь, тож отримує удар ногою в живіт. Ксеня намагається втамувати тремтіння, і, на щастя, за ще кілька секунд спазми припиняються. Рука все ще нестерпно болить, але, коли вона дивиться на неї, то бачить лише невеличкий синець на вказівному і середньому пальцях. Принаймні перед очима вже нічого не пливе. І будь-яка розумна людина б кинулась тікати. Ксеня, щоправда, давно перестала себе ідентифікувати як таку. — Падлюка! — вона кричить, і Адідасівський розвертається до неї. Цього разу вона може краще побачити зброю в його руках і здивовано завмирає. Цей предмет замалий для ножа. Чорт, він схожий на кастет. От тільки продовжується майже до зап’ястя видовженою коробкою з кривулявою подряпиною в формі букви Х. І кастети не вдаряють людей струмом, хай як вправно б з ними не вправлялися. Хлопець робить випад і цього разу цілиться кастетом на точку десь між вухом і лінією щелепи. Ксеня блокує його перш ніж він торкається її шкіри, і вже впевнюється у своєму тріумфі. Однак її знову пронизує цей пекучий і нестерпний біль, цього разу якраз в районі щелепи. А він навіть не торкнувся! Хлопець штовхає її і вона покірно падає на асфальт, важко дихаючи. Також вона чує якийсь дивний звук удару, ніби на асфальт впав якийсь предмет, але вона занадто в агонії, щоб звернути увагу. М'язи в обох місцях удару скажено пульсують, і дівчина скручується калачиком, намагаючись притупити біль. Все перед очима починає темніти і розпливатись, тож вона ледь зауважує, як з поля зору швидко зникає Адідасівський, а потім, в протилежну сторону йде, похитуючись, і Кремезний. Якби вони хотіли її вбити прямо зараз, то могли б. Але вона лише дівчисько, що підслухала їхню розмову і втрутилась, тож її просто залишили лежати на землі. На її лобі з'являються краплі поту, а це лайно може доставити проблем ранньою й вітряною зимою. Так можна й захворіти. На думці про вітер Ксенін погляд повільно переходить на табличку, що висить на стіні дому. На зміну судомному, нестерпному і різкому болю приходить притуплений і спокійніший, дівчина нарешті може сфокусувати зір. Читає: "Вулиця Вітряна" На номер після назви вже не звертає уваги, але кутик її роту піднімається догори. Кумедно. дякую за прочитання! буду вдячна за будь-який фідбек, будь то похвала чи критика. якщо ви якимось дивом пам'ятаєте, що на цьому сайті вже була одна "вулиця вітряна", то ви абсолютно праві. То була попередня версія цієї писанини, де ксеня пай-дівчинка, а арлана звати славік. я переформатувала ідею цієї історії і видалила попередню версію, але її все ще можна прочитати в моєму тгк (там також є класні приколюхи по вже існуючій версії, наприклад арти з персонажами, додатковий контент тощо) — https://t.me/paraskaoo(https://t.me/paraskaoo)

— До завтра, тату! Ніхто не сказав маленькій Мірі, що це завтра може настати набагато пізніше. Альтернативний всесвіт, де Місако померла, коли її доньці вже виповнилося п'ятнадцять. #татусімимоволі #татусі_мимоволі #buddydaddies #AU #таймскіп #N #A #Міні #Закінчений Здавалося, посмішка Мірі випромінювала сонце, коли вона розвернулась геть з матір’ю. — Здається, ми так і не змогли змінитися, — сказав Кадзукі, дивлячись, як вона йде. *** Міцно тримаючи аркуш паперу в руках, Мірі знову і знову перечитувала написане на ньому. Вона вже виплакала всі очі, тож тепер вони були просто сухі та втомлені. «Моїй милій, милій доньці. Моїй найдорожчій дитині. Хоча іноді ми не могли знайти спільну мову, ти повинен знати, що я завжди, завжди любила тебе і намагалася робити для тебе все, що було б краще. Мені дуже шкода, що я не змогла побачити твій випускний, але я знаю, що ти виростеш красивою, розумною та впевненою дорослою дівчиною, на відміну від тої, якою я була в твоєму віці. Залишати тебе в цьому жорстокому й темному світі прямо зараз дуже егоїстично з мого боку, але, боюся, у мене не було вибору. Однак у мене був один свого часу, і, боюся, я вибрала неправильний варіант: я не підтримував зв’язку з твоїми татусями. Ти, мабуть, пам'ятаєш двох дивовижних чоловіків, з якими ти прожила цілий рік, поки я була на самому дні. Здається, це було рівно десять років тому: тобі не було й п’яти, але це точно врізалося у твою пам’ять, чи не так? Раніше ти постійно говорила про них, але після того, як тобі виповнилося п'ять років, вони відвідували лише кілька разів. Я не знаю, як у них справи зараз, тому я не хочу підіймати твої сподівання. Але після того, як я піду, вони перші, з ким тобі слід принаймні спробувати зв’язатися; у мене немає їхніх номерів, але в цьому конверті ти знайдеш їхню адресу та кілька фотографій з того часу, як ти жила з ними. Я впевнена, що вони подбають про тебе, тому не хвилюйтеся. Навіть якщо ти їх не знайдеш, не сумуй. Я знаю, що ти знайдеш спосіб подбати про себе, і щойно ти засумуєш за мною, пам’ятай, що я завжди буду поруч з тобою в наших піснях. Не здавайся, Мірі. З любов’ю, твоя мама». Плечі Мірі знову почали здригатися, тому вона притиснула руки до грудей і обійняла себе, аби трохи заспокоїтися. Вона не могла виявляти слабкість: принаймні зараз. Мама завжди казала, що вона сильна дівчинка, і повинна залишатися такою, доки не знайдеться хтось, хто скаже: «це нормально іноді дати слабину». Але цього когось точно не було за дверима, у які вона постукала кілька хвилин тому: "Скільки разів мені повторювати?! Немає тут Рея і Казу… ке? ко? Та все одно! Я живу тут уже шість років і я не знаю, де попередні власники! Йди до своїх батьків, дитино!" — старий зачинив двері прямо перед її носом. Мірі нервово здригнулася. Вона зітхнула й обернулася, щоб вийти з дому. Вона відчула деяке дежавю від цього місця, але не була впевнена, чи справді впізнавала його. Вона також не пам’ятала облич її батьків і не була певна, що зможе впізнати їх зараз, навіть маючи фото при собі. Вийшовши на вулицю, вона закуталася в зелений шарф, який був з нею майже відтоді, відколи вона себе пам’ятала. Похолоднішало, бо наближалося Різдво і теплі дні вже були далеко-далеко. Мірі була готова розплакатися від безнадії. Вона вирішила погуляти, щоб просто не стояти на одному місці і не замерзнути на смерть. "Неймовірно. За два дні я втратила маму і двох тат, про яких раніше навіть не підозрювала. Що може бути гірше?..» Це було закладено для дівчинки-підлітка, єдиною турботою якої ще недавно була підготовка до шкільної вистави. Вона не знала, скільки часу йшла містом Токіо, але в якийсь момент вона потрапила в мало знайоме їй місце. Мірі пройшла повз кафе «Ядорігі», вивіска якого не світилася, а вікна були забиті якимось картоном. У неї було достатньо грошей, щоб залишитися в якомусь готелі на кілька днів, але вона знала, що врешті-решт опиниться в притулку. Прогулюючись холодними вулицями, які поступово ставали все вужчими й темнішими, бачачи щасливі родини, які готуються до Різдва чи радіють першому снігу, вона почувалася майже непомітною. Так було до тих пір, поки гучний шум не вирвав її з роздумів. Швидше за все, це був постріл! Мірі миттєво здригнулася і, налякано, інстинктивно обернулася в пошуках джерела звуку. Мабуть, вона зайшла в кримінальний район міста. Майже відразу її погляд зустрівся з поглядом незнайомця, який стояв у сусідньому провулку. Його очі дивилися в неї й виражали одночасно шок і гнів, й Мірі нервово ковтнула: тепер вона помітила, що незнайомець був одягнений у все чорне, а ті самі темні пасма волосся, що спадали йому на очі, не віщували нічого доброго. І останнє, але не менш важливе: він тримав щось у руці, і це точно був пістолет. Пістолет, який щойно когось убив. Після секунди порожнього глипання очима чоловік зробив повільний крок у її напрямку, зберігаючи зоровий контакт. Мірі пришвидшила крок і забажала зникнути цілком і з кісточками. В якийсь момент вона зловила себе на тому, що біжить щосили. Чоловік ніби й не переслідував її, але дівчина не заспокоїлася, доки не дійшла до якогось готелю і, нерівно дихаючи, попросила маленьку кімнатку, щоб залишитися на ніч. Жінка на рецепції запитала, де ж її батьки, але, не отримавши відповіді, просто з розумінням передала ключі Мірі. Вона тихо подякувала і, щойно опинилась у напівпорожній кімнаті й усвідомивши, що під час бігу втратила шарф, почала нестримно схлипувати вголос. Звичайно, не тільки через шарф. Вона знала, що їй доведеться повернутися туди, звідки вона прийшла, щойно прокинеться, а потім негайно піти до дитячого будинку, оскільки тут більше не було кому про неї піклуватися. Її маленький рюкзак полетів на підлогу. *** З тих пір, як Кадзукі зрозумів, що Рей також підпадає під термін «хтось, до кого ти не можеш дозволити собі прив’язатися і можеш втратити в будь-який момент», він дистанціювався від нього. Це не було раптове рішення, це не було обговорюване рішення, це навіть не було свідоме рішення, але вони обидва знали, що це було правильним рішенням. Ймовірно. Кадзукі переїхав у сільську місцевість і зробив усе, щоб мінімізувати свою роботу найманим вбивцею, підробляючи тут і там й ніде не затримуючись надовго. Рей, навпаки, з головою занурився у вбивства, хоча цього не любив і не бажав любити. Обоє не могли пригадати, коли вирішили залишити свою квартиру, яка надто нагадувала про кращі часи (чи її знайшли вороги, й через це вони були змушені її покинути?) і навіть коли востаннє розмовляли один з одним. Але, відповівши на раптовий телефонний дзвінок від Рея, Кадзукі здалось, що минуло не так вже й багато часу. — Якби я сказав тобі поїхати до Токіо, не ставлячи жодних запитань, ти б це зробив? — Гм, я думаю, що так, але чому? І чого так раптово, га? Відповідь надійшла не відразу. — Місія пішла не за планом: мене побачив сторонній. — Втрачаєш хватку, га? Тобі слід було залишити цю роботу набагато раніше. Але яке це має відношення до… Рей не відповів на це, він просто продовжив говорити: — Втікаючи, цей незнайомець втратив зелений шарф з твоїми ініціалами. І цей незнайомець виявився дівчиною-підлітком із каштановим волоссям, і я так впевнений… — Навіщо ти мені це кажеш? — голос Кадзукі затремтів, коли він сказав це, намагаючись зберігати нейтральність і суворість, — вона з Місакі й, мабуть, не пам’ятає нас. — Ось чому я хотів, щоб ти не запитував, а просто прийшов. Кадзукі зітхнув. — Скільки, за прогнозами, залишалося жити Місакі? Десь вісім-дванадцять років, так? — запитав він. — Отже, десять років у середньому арифметичному. На деякий час знову запанувала тиша з обох сторін. — Ти знаєш, де вона зараз? — запитав Кадзукі, маючи на увазі не Місакі. — Не знаю, але я думаю, що її можна відстежити. — Ну, ми ж повинні повернути дівчині її шарф. Я приїду завтра вранці поїздом. *** На вокзалі Токіо, як завжди, було людно. Погода була ще холодною, але сонце змилувалось і ще деякий час благословляло городян та світило крізь хмари. Потяг щойно прибув на станцію, готовий висадити старих пасажирів і прийняти нових. На перон вийшов блондин років тридцяти, майже без багажу. Давно його не було в місті. Назустріч йому вийшов темноволосий чоловік майже такого ж віку. Дивно, але він не звертав уваги на оточення і був глибоко занурений у свої думки. П'ятнадцятирічна дівчинка з каштановим волоссям, маленьким рюкзаком і розгубленим виглядом збиралася сісти на потяг із Токіо саме на цій платформі. Рей побачив Кадзукі і попрямував до нього, Мірі поспішила сісти в поїзд. Хтось штовхну її, або ж це вона на когось налетіла. Цей хтось не вибачився, отже, мабуть, це вона з неуважності врізалась? — Вибачте, — пробурмотіла Мірі. Спочатку вона не отримала відповіді, тож подивилася, в кого це вона влетіла. Побачивши, вона одразу завмерла. Мить потому, той хтось дістав із кишені зелений шарф і простягнув його Мірі. Вона просто стояла в шоці і не брала, але й не тікала. Не погрозливо, а ласкаво, майже як давній знайомий чи родич, якого їй важко було впізнати, він сказав: — Ти так змінилася, Мірі.

— Беккі сказала, що якщо почнеться війна, то вона поїде за кордон! І напевно більше ніколи-ніколи не повернеться. — Війна не почнеться.  #СімяШпигуна #Йор_Лойд #G #Б #Міді #ВПроцесіНаписання #ЙорФорждер #ЛойдФорджер #АняФорджер #ангст #війна #ЕлементиФлафу #ВідхиленняВідКанону #чому_в_тегах_не_можна_виставити_апостроф_блін Чергова сімейна прогулянка, черговий вечір середи. Аня багато говорила, Йор слухала, а Лойд вставляв короткі зауваження. Аня змогла задовольнитись тим, що він відповів, й побігла попереду сім'ї, аби застрибнути в велику кучугуру снігу. В той самий час Йор звернулась до чоловіка: — Думаєш, це все пусті слова? Після вчорашньої провокації всяке може статися.  — Йор, я певен, все буде гаразд. Щороку, якщо не щосезону, з'являються подібні погрози. Здебільшого про те, що от Останія візьме й знову нападе на Весталіс. Цього разу, звісно, ситуація інша, і Останія погрожує нападом. Але я переконаний, що нічим більшим, ніж невеликим загостренням стосунків між країнами, це не грозить. — Лойд говорив переконливо й спокійно. Частково він навіть мав рацію: щойно з'явились чутки про можливу війну, WISE дали доручення своїм агентам поїхати до Весталісу й зробити все можливе, аби потрібні для миру угоди були підписані й політики розійшлися в доброму гуморі. Одним із цих агентів і мав бути Морок. — Напевно, твоя правда. — усміхнулась Йор. Щирість її усмішки часто радувала й водночас гнітила Лойда. Гнітила, бо він розумів, що ніколи не зможе бути настільки щирим з нею. Але він помітив за собою, що почав уникати брехні там, де можна було.  — Слухай, мені потрібно буде по роботі відлучитись на кілька днів. Не будеш проти побути вдвох з Анею на цей час? Не питай, куди саме Не питай, в якій конкретно справі  Не питай, навіщо — Звичайно ні! А коли ти повернешся? Лойд зітхнув з полегшенням. Йор ніколи не була дуже допитливою, та й на заміну він рідко допитував її. Хоча їй то навряд було що приховувати, і, напевно, цікавитись її справами навпаки варто було частіше.  — Якщо все буде добре, то в п'ятницю ввечері. — То ти пропустиш шкільний виступ Ані! А вона так старанно вчила той вірш. — засмучено сказала Йор, і ці слова почула і сама Аня, що якраз настрибалась в снігу: — Татко не прийде на виступ? — її голос затремтів, і Лойд вже встиг пожаліти про своє рішення. В нього, щоправда, не було вибору, але почуття провини перед Анею нікуди не зникло. Я не маю почуватися винним. Це все заради миру. Щойно він це подумав, Аня перестала сумувати.  — Ну нічого! Я можу показати тобі свій виступ прямо тут! — Аня залізла на найвищу гору снігу, що допомогло їй майже зрівнятися по зросту з батьком. Намагаючись збалансувати на цьому снігу(і ледь не доводячи до інфаркту нещасну Йор, що пильнувала, аби донька не впала), дівчинка почала говорити: — Ні долі, ні волі у мене нема! Зосталася тільки надія одна! — вона говорила, роблячи задовгі паузи в реченнях, і часто запинаючись. Її обличчя виглядало кумедно, коли вона намагалась читати такий серйозний вірш, — надія вернутись ще раз на Вкраїну, по… по… — Поглянути ще раз. — підказала Йор. — Поглянути ще раз на синій Дніпро! Там жити чи вмерти, мені все одно. Еее… Поглянути ще раз на степ, могилки. — темп вірша остаточно збився. — Ніколи б не подумав, що такі вірші вчать в першому класі. — прошепотів Лойд до Йор. Та кивнула. — Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні до… волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна! — завершивши імпровізований виступ, Аня поклонилась, і, як і варто було очікувати, таки навернулась і покотилась вниз зі сніжної кучугури. На щастя, Лойд встиг її підхопити на руки: — Обережно! Аня лише дурненько всміхнулась: — Як тобі мій виступ? — Чудово, ти велика молодець! — Лойд погладив Аню по маківці, а Йор поплескала в долоні. Дівчинка виглядала надзвичайно щасливою. І вона мала право радіти — таки кілька днів зубріння не були марними. І Йор раділа. Незважаючи на морозну погоду грудня, їй на душі було тепло. Вона була в оточенні сім'ї, людей, яких вона любила, і ніколи б не побажала цьому зникнути. Лойд радів з тієї ж причини, і лише тихий голосочок всередині був незадоволений. Голосочок агента Морока, що не дозволяв собі прив'язуватися ні до кого. *** Цій розмові передувала ще одна, коротша й тихіша, що відбувалась після закінчення занять в академії Еден. Зазвичай з уроків Аню забирала Йор, однак цього разу вона затрималась на роботі. За її словами, це було пов'язано з великою кількістю понаїхавших в зв'язку з загостренням політичної ситуації дипломатів, котрих конче потрібно було обслугувати. Не схоже на те, щоб вона брехала. Лойд же, навпаки, звільнився раніше. В зв'язку з насуваючою місією в Весталісі, він мав задіяти трохи зусиль аби не здавалось, що він ніколи не присутній в житті сім'ї і постійно в "відрядженнях". Саме тому зараз, накинувши дитячий наплічник через одне плече, він вів Аню до парку, аби там вже зустрітися з Йор і здійснити рутинну прогулянку. Аня, як завжди, багато говорила і перескакувала з теми на тему так само вправно, як балансувала на бордюрі біля дороги. Лойд мусив стежити за тим, аби вона не впала, іноді ловлячи себе на думці, що аж занадто звик до подібного. Не лише до доньчиних падінь, а, в першу чергу, до самої доньки. В файлику на котру він мав одну прогалину: — Аню, зачекай. — тихо сказав він і нахилився до дівчинки. — скажи, а коли в тебе День Народження? Аня замислено глянула на нього і кліпнула очима, але нічого не сказала. — Аню, ти знаєш коли твій День Народження? — м'яко повторив питання Лойд. Зазвичай батьки питають подібне, аби перевірити, чи пам'ятає цю дату  дитина або щоб згадати самим. Цей випадок не підпадав ні під перший варіант, ні, благо, під другий. Батько просто хотів дізнатися. — Не знаю. — пробелькотіла Аня, — це значить, що в мене ніколи не буде Дня Народження? І мені завжди буде… п'ят… шість? — Що за дурниці! Ні звичайно. Якщо ти не заперечуєш, нехай він буде двадцять шостого лютого. Згода? — саме цю дату від балди записав Френкі в документах Ані, щойно її взяли з дитбудинку. Тоді про справжню дату її народження ніхто не дбав, але ось Лойда почала гризти совість, що насправді вона народилась в інший день і її навіть ніхто не спитав. "Що, так не хочеш аби вона Козорогом була?" — підколов тоді Френкі. Міняти дату народження було для нього зайвою паперовою роботою і просто морокою, але за круглу суму він погодився. — Але ж це взимку, — буркнула Аня. — Я не хочу взимку. — Але це дуже скоро! — заперечив Лойд. Якщо вже Аня не знала свого справжнього Дня Народження, то просто так міняти документи він не збирався. Та й саме ця дата вже була записана в всіх шкільних паперах. — Я обіцяю, ти чудово відсвяткуєш це свято навіть взимку. Хочеш, запросимо твоїх однокласників? Аня миттєво пожвавішала: — Хочу! Хочу, хочу! І можна буде отримати великий-великий торт? — вона розвела руками на всю їх можливу довжину, показуючи розміри омріяного торта. Лойд всміхнувся: — Ну, ледь скромніший, але можна. Все для майбутньої іменинниці. А тепер скажи, хто ж це йде до нас? — він вказав рукою на елегантний силует, що наближався до них. Аня швидко його впізнала і побігла назустріч: — О, мамо, мамо! А ти знала що в мене буде свій власний День Народження і свій власний торт? *** — Мені здається, дарма я переживав. Місія не виявилась такою вже й складною. — Морок був в на диво хорошому настрої, хоч і повернувся після складного завдання, заради якого поїхав аж в Весталіс. Фінальним штрихом була розмова з кількома Вестальськими міністрами, але це залишилось на завтра. Вже був ранок четверга, і ось лише зараз він дозволив собі відпочити. В штаб-квартирі WISE в Весталісі будь достатньо зручностей, аби розмістити більшість агентів, тож Морок планував вже йти у свій номер. Хіба оце заскочив в тимчасовий кабінет Сильвії аби перекинутися кількома словами.  — Ти… так. Ти зробив все, що від тебе залежало і навіть більше. — Сильвія кволо посміхнулась, але щось в її очах символізувало про неспокій. — В тебе все гаразд? — Так. А в тебе? — А чому має бути негаразд? В мене-то все добре. — От і чудово. Йди готуватись до завтрашнього завдання. — зовнішній вигляд Сильвії сигналізував, що вона справді не в порядку. Очі ніби затухли, а голос дрижав. Однак Лойд був шпигуном, а не детективом, тож вирішив, що в неї негаразди в особистому житті. Щоправда, яке в його колег може бути особисте життя?  Щойно Лойд покинув кімнату, Сильвія зітхнула й закрила обличчя руками. Плечі її здригнулися. — Привіт Френкі. Ти щось теж в'ялий. — Лойд ввійшов в номер, який поки ділив з Френкі. Ввечері наступного дня він мав його покинути та повернутись в Останію. — Привіт. А ти на диво веселий. Що ж це з усіма коїться? Незважаючи на таку поведінку, Морок вирішив притупити свою пильність, бо все одно ніщо не мало завадити його хорошому ранку. Він навіть не заперечуватиме, якщо друг запропонує зіграти в карти на гроші чи почне тараторити про своїх колишніх. Але натомість Френкі лише спитав: — Ти не хвилюєшся за Йор та Аню? — Якщо Йор не приготує чогось смертоносного, то, переконаний, все буде гаразд. — Ти егоїст. Лойд напружився. Подібної претензії від Френкі він вже точно не очікував. Його плечі трохи напружились, погляд посерйознішав.  — Чому? Щось сталось?  Френкі скорчив дивну гримасу й підвів одну брову, як раптом друга теж піднялась до неї, а очі розширились в усвідомленні. — То ти ще не знаєш! Сильвія вирішила тобі не казати. На серці Морока похололо. — Що я не знаю? — Забий. В неї, схоже, були на це причини. — Френкі говорив про це явно як не про тему, на яку можна просто забити. Він відвернувся до стіни, але дещо змінений і напружений голос Морока змусив його розвернутись назад: — Що я не знаю? — Слухай, Мороку, тобі буде легше якщо ти дізнаєшся самостійно.  Френкі помітив острах на обличчі Морока. Ще не переляк і не злість, лише невелику напругу. І щось в цьому виразі все-таки змусило його здатись. Він не сказав нічого вголос, лише вказав головою на пульт від телевізора, що лежав на столі. Двічі Лойда заохочувати не довелось, і він впевнено ввімкнув телевізор і першим, що йому відкрилось, був канал новин. Не багато часу знадобилось, аби зрозуміти, що ж так стривожило всіх. — Сміливі війська Весталісу вже на підході до Берлінту. Такими темпами вже за три дні ми зможемо повністю захопити його і досягти наших військових цілей, в які, звичайно, не входить вбивство цивільних людей. — диктор новин говорив беземоційним і монотонним, лише ледь-ледь натякаючи на те, що це явно не той тип новин, який він звик розповідати.    Коліна Морока підігнулись майже миттєво, і він дивом втримався на ногах. Наступні слова про "спеціальну військову операцію" і "добре треновану армію" пройшли повз його вуха, мов фоновий шум, і на мить він відчув себе ізольованим від всього світу. Руки почали тремтіти, а обличчя різко зблідло. Лише наступні слова диктора раптом прозвучали набагато голосніше, ніж все інше, й ніби повернули його до реальності.  "Це не початок нової війни, це завершення старої" — Ми не могли це передбачити. — з максимальним розумінням сказав Френкі й поклав Лойду руку на плече. Той здригнувся від доторку, й, зберігаючи відсторонений погляд, сказав: — Я маю зателефонувати Йор. — Звичайно. — Френкі не заперечив, не зробив уїдливе зауваження про "фейкові" стосунки, навіть не обділив його незграбно-саркастичним поглядом. Він лише спостерігав, як Лойд набирає номер на домашньому телефоні.  Гудок, ще один, іще. З кожним разом руки Лойда починали тремтіти все сильніше. Френкі терпляче чекав, всівшись на краю дивану. — Не бере слухавку? — Ні. — відповів Морок, — скажи, коли це почалось?  — О п'ятій ранку, за годину до твого повернення з місії. Тоді з'явилась перша офіційна заява про війну, а війська вивели ще ввечері. — Я допустив це. Френкі зітхнув: — Ніхто з нас не міг це передбачити. Ми намагались завадити тому, щоб Весталіс напав на Останію знов, а не тому, щоб Останія почала мститись. Операція Сич була націлена абсолютно на протилежне, ми не працюва… — Але сьогоднішня місія була націлена саме на те, щоб перешкодити Останії! Я знав, я мав постаратись сильніше, я мусив. — голос Лойда надломився. — Ти як ніхто знаєш, що війни не починають лише старі пердуни в костюмах. Звичайно, вони грають роль, і ти зробив все, аби їм завадити. — неочікувано Френкі постарався бути серйозним і підтримати друга, — Але за їх спинами ціла нація, і навіть найкращий на світі шпигун не може їй перешкодити. — Це не має значення, все провалилось. — Лойд кинув спроби додзвонитись до Йор, і з тим, як слухавка телефона опустилась на своє місце, на його серце ніби ліг важкий тягар. Після цього він пустим поглядом втупився в стіну.  — Слухай, нічого ще не провалилось. Якщо ти зараз опустиш руки, тоді в нас справді не буде надії. Але ти все одно потрібен… — Кому? Батьківщині? — Морок сказав це з очевидною іронією. Він міг назвати себе жителем Останії, але зважаючи на дії, які щойно почала ця країна, він волів вважати себе просто ніким. Пустим листком, на якому можна намалювати будь-що. Будь-яку національність, будь-яку особистість. Частково це було правдою. — Ти сам знаєш відповідь.  Лойд закрив обличчя руками.  — Може, зателефонуєш Фіоні, раз ти вже біля телефону? — Чому саме Фіоні? Якщо від кого й очікувати вказівок, то це від Сильвії. — Сильвія зараз в сусідній кімнаті, Фіона — на базі в Останії. Чомусь ці слова Френкі роздратували Лойда, але він послухався. Набрав номер, знову почув кілька гудків, але цього разу трубку взяли достатньо швидко. — Агент Північ? — Мороку!  — Агент Північ, ти як?  Про формальне привітання і кодові слова обоє, схоже, забули. В трубку почулось зітхання. — Як в дитинстві.  — Ти в безпеці? Як ситуація? — За мене не варто переживати. — що б агент Північ не казала, але було очевидно, що їй було приємно, що Морок за неї турбувався, — по Берлінту вже було кілька прильотів, але, повір, все не так страшно. — жінку було чути з перебоями. — Чорт. Ти випадково не знаєш, як там Аня та Йор? Вони не виходять на зв'язок. — Ні. — голос Фіони миттєво посуворішав. — Тоді мені потрібно негайно повертатись. — сказав Лойд, абсолютно не роздумуючи. — Чому? Єдина місія, яка в тебе зараз — це та, що в Останії. Тобі все одно потрібно її завершити, це навіть ще важливіше. А операція Сич, очевидно, більше не актуальна. Тобі більше не потрібно грати роль Лойда Форджера, Мороку. Ці слова вдарили по ньому гірше, ніж звістка про війну. Мороку миттєво стало погано.  — Ти не розумієш.  — Що я можу не… — в трубку почувся гучний звук. Не обов'язково вибух, але гучний достатньо, аби змусити здригнутися навіть Френкі, що сидів на іншому кінці кімнати й ледь чув те, що говорила Фіона. — зараз є важливіші проблеми, я передзвоню. В жодному разі не повертайся. Дзвінок завершився. Лойд злісно штовхнув ногою стіну.  *** — Але вона має рацію, чи не так? Тобі потрібно завершити місію тут. Лойд не відповів. Пройшло декілька годин після розмови з Фіоною. Кілька годин моніторингу новин, неможливості знайти собі місця і повного стресу. Звичайно, він розумів, що не міг запобігти війні самотужки. Та й ніхто не очікував, що дрібна провокація справді приведе до подібного. Але совість його гризла страшно, і він зрештою дозволив їй з'їсти себе повністю. Він не почувався готовим до завтрашньої місії. Напевно, це й було причиною, чому Сильвія не сказала йому нічого, але він ще й готовий був закластися, що це Фіона намовила її так зробити. Їй не подобалась така прив'язаність Морока до фейкової сім'ї. — Сильвія сказала,  — почав Френкі, — що оскільки ситуація нестабільна, в агентів WISE є майже повна свобода дії. І раз операція Сич більше не є актуальною, ми можемо повернутися до роботи в Весталісі. Під час воєнного конфлікту буде дуже важливо підпільно працювати тут. Під бомбами в Останії нам робити справді нічого. — Але я повинен повернутися. — Спочатку ти повинен завершити цю місію. — Угу, звичайно. Навіщо? Френкі відповів питанням на питання: — А навіщо їхати в Останію? І, навіть якщо зберешся їхати, як ти це зробиш? В тому напрямку зараз хіба військова техніка рухається. — Військова техніка… — Морок задумався. Френкі знав його досить добре, аби відслідкувати напрямок його думок, тож ледь не прокричав: — Навіть не думай! Морок нічого не відповів. Ввімкнув телевізор й почав слухати новини, що лилися нескінченним й болючим потоком.  Під вечір Сильвія запросила Морока до себе в кабінет.  — Чесно кажучи, я думала, що ти прийдеш сам, щойно дізнаєшся. — почала вона. — Але я не прийшов. — Ти не прийшов. — Сильвія кивнула. — я знаю, що Френкі тебе вже проінформував про подальші плани. — Точніше про їх відсутність. — Що ж, так.  — Все, заради чого працювало WISE, загнулось за один момент.  — Але це не робить нашу організацію менш потрібною. Зовсім навпаки. — Це щойно була обіцянка засипати мене роботою? Вже передчуваю нові місії.  — Ні, чому ж. — Сильвія зітхнула. — я, звичайно, можу запропонувати покінчити зі старою. Не думаю, що вона вже матиме якусь користь. Фіона сказала, що може прийти до Йор та повідомити, що Лойд Форджер загинув під кулями чи завалами якоїсь будівлі. Обирай, яким героїчним чи не дуже способом хочеш "померти". Морок закусив губу. Він навіть не вагався, чи хоче цього, бо розумів, що ні. Однак сказати це Сильвії — інша справа. Однак вона, схоже, зрозуміла. — Все з тобою ясно. Можеш поки не покінчати з операцією "Сич". Тобі може здаватися, що ти не маєш близьких людей. Можливо навіть, твоя правда. Але є ті, хто турбуються про тебе, і про кого турбуєшся ти. Тобі складно від них відмовитись. І це навряд WISE. — вона зробила паузу, а Лойд продовжив мовчки слухати, — але я все одно знаю тебе достатньо.  — До чого ти хилиш? — Я знаю, де буде військовий коридор. Точніше, ти можеш забезпечити його парі десятків біженців, що сьогодні вночі тікатимуть від кордону з Весталісом. Достатньо лише вирішити кілька справ тут і там, — цим займусь я — й на цьому напрямку залишиться лише кілька одиниць військової техніки. Їх треба знешкодити зсередини. Тоді цей шлях до центру Останії буде вільним. Вільним для тебе і біженців. Морок якийсь час не знав, як відповісти. Однак це було саме тим, чого він потребував. Нова місія, в якій він як принесе користь, так і зможе дістатися Берлінту. — Дякую. — Вестальську форму тобі видадуть. Зазвичай ми не відправляємо агентів на військові завдання, але від п'ятої ранку ніщо вже не "зазвичай". — додала Сильвія, сумно всміхнувшись. — будь обережний, Лойде. Звертання на це ім'я змусило відчути мурашки по всьому тілу.  *** Весь вечір неділі Аня була в чудовому настрої, жвава та енергійна, вона стрибала по квартирі. — Це вже не смішно, юна леді! — Йор щиро намагалась бути суворою, але ці слова звучали з її уст так неприродно, що лише змушували Аню сміятись і казитись ще більше. — пора вже іти спатки! — Я маю спочатку завершити з агентом Бондом! — з усією серйозністю, яку могла з себе вичавити гіперактивна Аня, вона заявила про свої наміри. — місія "порятунок світу від світової війни" не може бути перерваною. Йор зітхнула. Вона знала, що Лойд не любив, коли Аня гралася в війну чи щось подібне, та і на її думку ці ігри були за жорстокі. Однак, коли останні місяці всі медіа тільки й говорять про можливу загрозу вторгнення, не можна звинувачувати дітей в тому, що вони рефлексують. Аня в цьому випадку ще й була досить спокійна і не сильно переживала — принаймні, Йор так здавалось. Вона упустила момент, в який її донька, що до цього обіймала свого пса, раптово відсахнулася від нього, як від вогню, і почала перелякано ковтати повітря. — Аню! Що сталося? — Йор швидко підбігла до неї, нахилилась і подивилась доньці прямо в налякані очі. Вона ніколи не бачила, щоб Аня так тремтіла, дрижала, тривожилась. — що таке? Без жодних пояснень Аня уткнулась Йор в живіт і почала гучно плакати, хапаючись за маму, ніби в наступну мить їх мали розлучити. Йор підняла доньку на руки й спробувала заспокоїти, хоч і не розуміла причини такої різкої зміни настрою. Зазвичай дівчинка могла заспокоїтись після кількох хвилин, але цього разу плакала довго й безперервно. Йор ніколи не звертала увагу на те, яка насправді Аня тендітна. Вона була явно замалою для свого віку, і від цього Йор стало ще більш не по собі дивитись на те, як вона плакала. Зітхнувши, вона прилягла на диван, досі тримаючи Аню на руках і намагаючись її заспокоїти. Іноді здавалось, що вона вже припинила й от-от засне, але потім схлипування починались знову. За вікном вже опустилась ніч, коли дівчинка виснажилась і поринула в сон. Йор же, не зважаючи на втому, ще довше не могла стулити очей. В голові крутилось багато думок: "Яка ж ти жалюгідна, Йор Форджер. Ти навіть не нагодувала свою дитину вечерею, нікчемна Йор Форджер. Лойд не може навіть покластися на тебе, і ти ні на що не здатна навіть зараз, в такий непростий для країни час. Гидка, гидка Йор Форджер!".  Стулила очі вона вже коли почало світати, але нагоди хоч трохи виспатись їй не випало. Бо ранок почався не з кави.  Не зі зборів Аню в школу, не з несмачного сніданку. А з протяжної сирени за вікном, що звучала настільки голосно, що, здавалось, здатна була оглушити Йор. Вона тоді прокинулась першою, щойно почула цей звук. Хоча вона й не те щоб спала — скоріше ледь дрімала, час від часу перевіряючи, чи все гаразд з Анею.  Йор спочатку не могла зрозуміти, що відбувається. Все відчувалось, мов сон при хворобі, бо, коли ти досі в легкій дрімоті, але чуєш шалений вий сирени і нерозбірливі повідомлення з гучномовців надворі, складно усвідомити реальність того, що відбувається.  Йор повільно піднялась з дивану і на ватних ногах дійшла до телевізора, увімкнула його і почула саме те, чого боялась найбільше. На серці похололо, й вона ще довго не могла зрушити з місця, допоки з трансу її не вивів тихий голос Ані, що вже прокинулась і дочовгала до мами: — Почалося? — прошепотіла вона. Замість відповіді Йор міцно-міцно обійняла доньку.  *** Сильвія справді все організувала. Давши детальніші настанови, вона видала Мороку військову форму Весталісу. Вона ідеально сіла на нього, змусивши скривитися від думки, як природньо він в ній виглядав. Раніше, в часи, коли він воював в цій армії за віру і правду, він би носив цю форму з гордістю.  — Яке моє нове ім'я? — спитав Морок, — потрібне якесь типово Вестальське, в мене є декілька на думці. Але якщо я беру на себе роль реальної людини, то це все ускладнює. — Просто подивись на нашивку з іменем. — сказала Сильвія, і Морок послухався. Згадана нашивка, з чорними літерами на зеленому фоні та номером групи крові знизу, справила на нього дивне враження. — Я звідкись знаю це ім'я. Сильвія лише зітхнула, ніби сподівалась на іншу реакцію, але і цю також очікувала. — Справді знаєш, і дуже добре. Але, боюсь, Лойд Форджер витіснив цю людину з твоєї голови. Не скажу, що це погано. Він не зрозумів.  — Просто поводься природньо.  Лойд кивнув. Ще кілька довгих годин і складних махінацій потому він вже сидів всередині військової машини разом з ще дюжиною Вестальців, всіх у формі і з мотивацією вбивати, знищувати чужу націю, ламати долі. Звичайно, ніхто з них не сказав би цього вголос. Вони всі мали свої пояснення, якими виправдовували свої дії. "Я маю прогодувати сім'ю" — сказав би Вестальський солдат.  "І заради цього буду стріляти по цивільнім" — цього б він не проговорив.  

— Як думаєш, якщо я все одно потраплю до директора, може мені заодно попросити його перевести мене до музичного класу? Завжди хотіла вивчати магію бардів. — Ні з того ні з сього почала розмову Іда. Рейн лише спантеличено подивилися на неї. #совинийдім #n #g (?) #ІдаКлаторн_РейнВісперс #A #міні #пригоди #флафф #конкурс — По твоєму, директор Фауст дозволить? Не схоже, щоб він пробачив тобі всі витівки. — Ну, тоді дочекаюсь коли він на пенсію піде. — Цьому не бувати. Мені здається, він ніколи цієї школи не покине. Іда лише хіхікнула. — І то правда. Тоді спробую його вмовити. Раптом шантаж спрацює – не думаю, що він захоче вдруге побачити в учительській сумці величезного слимака. — Дівчинка знову засміялася, у відповідь на що Рейн лише підняли одну брову. Іда вкотре втряла в халепу, а саме – бійку. Сталась же вона по підставі розбіжностей в думках: Іда посперечалася з Даріусом з треку мерзот, котрий переконував її в необхідності системи ковенів. Дівчинці ж вона ой як не подобалась(хоча вона все ж мала всі шанси вступити в Імператорський Ковен), і цілком можливо, що проста суперечка переросла в дещо серйозніше й травматичніше, по причині чого Іда й сиділа зараз під дверима директора. А Рейн… А що Рейн? Вони знали Іду не так давно, але вирішили прикрити її перед директором. Все одно альтернативою було йти на урок, де довелось би виступати перед однокласниками — Ти ж навіть заклинань бардів не знаєш. — Посперечаємося? — Іда посміхнулася, звернула свій погляд на скрипку Рейн і спритно взяла її з рук барда, ті навіть заперечити не встигли. Їм довелося лише спостерігати, як Іда намагається, взявшись за струни, зручно розмістити інструмент і робить кілька фальшивих акордів. Музикант обурено спробували повернути скрипку, але Іда вже почала грати. Яке ж було здивування Рейн, коли раптом заграла не така вже й огидна музика, а предмети довкола злетіли в повітря. Це було дивовижне видовище. — Хех, я все одно погана в цьому. — Незабаром відьма повернула Рейн скрипку, а ті не могли відвести погляду від неї. — Це було класно. Де ти навчилася? — Ну, у вільний час вивчаю різні види магії. Ось дивись — Іда зробила нехитрий рух рукою, і на її плечах затанцювало два крихітні клони самої себе. Це було найпростіше закляття ілюзії, яке швидко розвіялося, але навряд чи хоч одна відьма на Кипячих Островах мала сміливість змішувати різні види магії. — Навчи. — Слова злетіли з губ Рейн самі, так вони були заворожені. Іда хитро посміхнулася, ніби й чекала на таку реакцію. — Тоді навчи мене грі на скрипці. Може закляття бардів я й знаю, а звучить все одно відстійно. — Згода! *** — Виглядаєш нервово. — Хіба? — Умгу. Нервуєш перед Громом? — Іда уважно зазирнула у зелені очі Рейн, і ті відвели погляд. Юна відьма не припинила допитувати: — Вже когось запросили? — Від твоїх питань легше не стає. — Охоче ​​вірю, але не заспокоюся, поки не дізнаюся відповіді. Рейн лише зніяковіли і не наважувалися подивитися на аж надто цікаву подругу. — Гром нескоро, я ще встигну декого запросити. Якщо захочу… — Перш ніж Іда встигла запитати, кого ж, Рейн продовжили, – А ти з ким підеш? — Так я без поняття, мене Аладор запрошував, але я відмовилася. Я ж то бачила, як Одалія на нього заглядається, не хочу їм роман псувати. Та й аж надто нудний він, весь такий правильний і педантичний, аж тошно. — Ясно… Слухай, кхм, а я на твою нудні? — Раптом спитали Рейн, Іда спантеличено на них подивилася. — Ти? Ні, ти класні. Її перервав наполегливий стукіт у кімнату. — Ідо, відкривай!! Я знаю, що ти там! — Провалюй, у мене урок скрипки з Рейн! — Це важливо! Іда зітхнула і відчинила двері простим порухом руки. В кімнату відразу ж увійшла Ліліт, привіталась з Рейн і почала очима моніторити кімнату сестри. — Щось шукаєш? — Так, ти не бачила мій гаманець? — Нє-а, а що? Загубився? Ліліт кивнула. — Так, я прийшла зі школи та не змогла знайти. Я вже скрізь шукала, лишилася тільки твоя кімната. — безнадійно сказала Ліліт, нахиляючись щоб подивитися під шкарпеткою, що валялась на підлозі. Потім вона почала перебирати полиці, з яких почали валитися невпорядковані книги, папірці та блискучі фантики від цукерок. — Ее, мою колекцію мотлоху не чіпати. Там точно твого гаманця немає. — Потрібно скрізь подивитись. Та й пошуки тривали б менше, якби ти хоч іноді прибиралась в кімнаті. Хоча б перед приходом гостей. — Ліліт жестом вказала на Рейн, які весь цей час сиділи нижче трави тихіше води. Взагалі дівчина вже звикла до того, що час від часу вони приходять до її сестри і разом практикують магію або просто спілкуються, це стало буденністю після того інциденту з бійкою, а чи й ще раніше. — Ліліт, а ти не думала, що хтось міг твої гроші вкрасти? — спитали Рейн. Сестри Клаторн переглянулись. — Тоді кому б це спало на думку? — Безсумнівно, Одалії! — впевнено сказала Іда. — Хіба вона не ідеальна учениця? Думаєш, вона здатна? — недовірливо запитали Рейн — У тому й суть, що найідеальніша і її ніхто не запідозрить. Але я знаю, яка вона насправді і як з першого дня не порозумілася з Ліліт. А нам її ще й в приклад ставлять, цю заучку з класу оракулів і її кавалера-мерзотника… Раптом очі Іди заіскрилися хитрим вогником. Дуже підозрілим та дуже небезпечним. — Точно, мерзоти! Я знаю як надати їй урок, раджу завтра бути обережними біля їдальні. — Чекай, що ти замислила? — спитали Рейн. — Жорстоку помсту! — засміялася відьмочка, а Ліліт спантеличено подивилася на молодшу сестру. — Але ми навіть не знаємо, що це вона гроші вкрала. — Є інші варіанти? Можу дати вам двом час до завтра, щоб знайти винного, або за замовчуванням вирішимо, що це Одалія і я здійсню свій план. Вперед, детективи, а я піду готуватись! Іда швидко чкурнула з кімнати, залишивши Ліліт та Рейн. — Ой не подобається мені це… Наступного дня Рейн та Ліліт чекали як Судного. Кожну перерву вони ходили як на голках, ніби ось-ось має статися щось незворотнє. Іда щось задумала, а це майже завжди означало хаос і розруху. Але на подив навіть до третьої перерви не сталося нічого дивного, тільки Іда ходила загадкова і хитро посміхалася. Це й не давало Ліліт спокою, тому вона підстерегла Рейн біля музичного класу і поділилася переживаннями: — Я навіть спробувала вплинути на неї, як старша сестра, розумієш? Сказала, що ті п’ять равликів у гаманці не варті зруйнованого Гексайда, а вона знаєш що? Либитися і каже, що не розуміє, про що я. Так я й повірила! — Так, Іда — агент хаосу. Але якщо вона щось замислила, її ніяк не зупинити, вже повір. Тож краще просто змиритися і чекати на момент ікс, ми вже нічого зробити не зможемо. Тим паче – чого нам боятися? Іда ж не дурна, навряд чи її витівка вийде з-під контролю. Взагалі вона дуже розумна. І смілива. І чаклує добре. — очі Рейн забігали туди-сюди, тоді як погляд Ліліт був скептично-похмурим. — Вибач, не можу говорити. Я запізнююся до їдальні. Незграбно схопивши скрипку (Ліліт готова була посперечатися, що брати її з собою взагалі не потрібно було) Рейн побігли ліворуч коридором. А потім схаменулися і повернули вже праворуч, у бік їдальні. Ліліт по-доброму треба було піти за ними, але вона вирішила пообідати вже на наступній перерві зі старшокласниками. Вона завжди робила так, щоб здаватися на вищому рівні, аніж ровесники. Юна відьма сперлася на шафку і почала повторювати параграфи підручника з зіллєваріння. Її непомірно дратувало те, що Іда могла й не читати книгу, а все одно здавала контрольні виключно на високі бали. Напевно, це тому, що вона собі шпаргалки постійно пише – он навіть дала Ліліт дві про всяк випадок. Здається, вона поклала їх у кишеню. Зрозумівши, що зубрінням нічого добитися не вийде, Ліліт вирішила звернутися до цього методу і почала ритися в кишені. Яке ж було її здивування, коли звідти випало не тільки два папірці, а ще й той самий гаманець! Дівчина аж обімліла і одразу перевірила його на наявність грошей – усі равлики були на місці. Виходить, гроші ніхто не крав, вона просто не додивилася і протупила (як би не хотілося це визнавати). “Чорт!” — пробурмотіла вона собі під ніс і кинулася в їдальню, щоб повідомити сестру про знахідку. Бігла вона швидко, бо раптом Іда вже встигла здійснити свій план? Незрозумілі крики з їдальні сповістили, що так і сталося. — Чорт, чорт, чорт! — Знову вилаялася Ліліт і спробувала відчинити двері, але зсередини їх ніби хтось тримав. Тоді дівчина плюнула й застосувала закляття, що вмить вибило їх. Спочатку вона побачила величезну фіолетову мерзоту, що перекрила вхід. У серці Ліліт оселилася фальшива надія на те, що це не її сестра влаштувала – ну, не стала б Іда використовувати магію іншого треку? Вона б побажала і залишитися з цією думкою, але знайомий голос, що наказав мерзоті відійди, розвіяв цю надію. Погляду Ліліт постала Іда, що стояла на столі в оточенні суцільного хаосу – школярі навколо, які сподівалися нормально поїсти, відбивалися ложками, виделками та тарілками від фіолетових істот. Найіронічніше, що більшість учнів тут було саме з класу мерзот – Одалія, Аладор, Даріус та ще парочка дітей. Серед них виділялася лише червона форма Рейн. Бард сиділи подалі від усіх і перебирали струни магічної скрипки, тим самим намагаючись прибрати зі свого шляху хоча б кілька монстрів. — Лілііі! — Іда привітала сесру самовдоволеним тоном і хитро посміхнулася. — Ідалін, що ти твориш?! — Чого? Не чую, надто шумно! — Ггх! Щоб достукатися до сестри, Ліліт дістала гаманець із кишені та посвітила ним прямо перед носом Іди. — О… Знайшовся? Відьмочка виглядала навіть розчарованою, бо їй зіпсували таку чудову витівку. — Добре. Мерзотності, відпустіть учнів. – Іда діловито змахнула вказівним пальцем, але нічого не сталося. Ліліт напружила плечі. — Я наказую вам, відпустіть їх! — суворішим тоном сказала вона. Нічого. — На них закляття не діють! — заволав Даріус з другого кінця їдальні. Його мерзота, що, ймовірно, до цього служила персональним помічником, під чарами збунтувалася проти господаря. Власне, це Іда і ставила за ціль, ось тільки не врахувала, що і її мерзоти слухати теж не будуть. Очі Ліліт панічно забігали. — Що робити будемо? — Все не так погано, я… Договорити дівчинка не встигла, бо їй в обличчя прилетів чийсь обід. І прилетів з немалою такою силою, бо вона не втрималася на столі і, втративши рівновагу, плюхнулася на підлогу. — Та це справжнє повстання мерзот! — Чи то налякано, чи то захоплено пробурмотіла Іда. Тон голосу Ліліт не могла розібрати через шум навколо. Безневинна битва їжею ставала дедалі небезпечнішою. Ліліт допомогла сестрі піднятися і сказала: — Це не може так продовжуватися, я покличу Бампа. — Настукати на мене хочеш? — обурилася Іда. — Нагадую, це я заради тебе влаштувала! — Я не просила тебе про це. — прошипіла Ліліт. — А директора я хочу покликати для того, щоб він насамперед розрулив усе це. — Та я впораюся сама! — Як ти впораєшся, якщо на цих тварюк не діють закляття? — Придумаю що небудь. Секунду потому тільки присутність старшої сестри поруч не дала Іді викрикнути добірну лайку – вона ледь ухилилася від тарілки, що полетіла в її бік. — Окей, гаразд, клич Бампа. Я поки що спробую звідси інших вивести. Не пропаду. Ліліт кивнула, і, кинувши останній погляд на сестру, вибігла з їдальні. У цей час Іда, озброївшись ложкою та парочкою магічних трюків, кинулася “в бій”. Насамперед вона звільнила Одалію, яку не відпускала велика мерзота. — Не дякуй. — І не збиралася. — Яка ти добра. У будь-якому разі біжи, а я тут з рештою розберуся. Не будь Одалія такою наляканою, вона б ще посперечалася, але цього разу послухалася слів Іди і з усіх ніг кинулася з їдальні. Тепер дівчинка озирнулася на предмет інших потерпілих, і помітила, що більшість школярів вже успішно покинули їдальню. — От і добре! Гей, ви двоє біля входу, дожовуйте свої бутерброди і йдіть, тут небезпечно! — Останню фразу вона адресувала меншокласникам, які сиділи за першим столиком і явно не звертали уваги на те, що відбувалося навколо. — Ми ще не доїли. — відповів один. Другий із набитим ротом додав: — У нас ще перерва. — За яку ці монстри відірвуть вам макітри і зжеруть мізки? — крикнула їм Іда явно перебільшену нісенітницю, сподіваючись, що це спрацює, проте хлопці залишалися на своїх місцях, тоді як на гучні слова звернули увагу самі мерзоти й обернулися на винуватицю витівки. Хороші новини – дітям навряд чи загрожує небезпека, погані – вона загрожує Іді. Дівчинка нервово ковтнула і зиркнула на монстрів, один з яких в наступний момент схопив її за ногу і підняв у повітря. — Аа! — скрикнула вона, але швидко зорієнтувалася і застосувала закляття, що миттєво розквасило монстрові обличчя. Проте разом із ним прийшло двоє інших, вони оточили відьму. Вона почала відступати назад, доки не вперлася в стіну. Кілька разів вистрілила по мерзотах закляттями різних типів, але спрацювало лише кілька. Та й цього було недостатньо, вона виявилася загнаною в глухий кут. Коли здавалося, що відносно сумного фіналу не уникнути, хтось позаду повалив одного з монстрів так, що той упав обличчям униз прямо перед ногами Іди. Коли інші монстри озирнулися, і варто помітити, були вони досить неповороткими, її хтось схопив за руку і потяг під стіл, вона навіть здивуватися не встигла. — Рейн? — прошепотіла вона, коли змогла нарешті побачити свого “рятівника”. — Тсс. — Жестом Рейн показали, що треба мовчати, доки монстри не підуть. Іда кивнула, і, підібгавши коліна, обперлася на ніжку столу. Друзі сиділи так хвилин п’ять, чуючи краєм вуха як зверху нишпорять мерзоти в пошуках учнів, що залишилися. Іда пирснула сміхом, уявляючи їх здивування після свого різколо зникнення, але Рейн лише осудливо глянули на неї, мол монстри почують і розсекретять їх укриття. Але чи справді цей погляд був засуджуючим? Від нічого робити Іда почала вдивлятися в обличчя Рейн, і не сказати що вона могла прочитати на ньому хоч якусь емоцію, але найближче до дійсності було, швидше за все, сум’яття і страх. А ще вони перебирали в руках якийсь папірець, що явно до цього пролежав у кишені. Іда зосередилася на тому, щоб прочитати ще хоч щось на обличчі Рейн, і ті помітили її увагу, проте всіма силами уникали зорового контакту, звертаючи його або на листок, або кудись убік. Іда схилила голову і навіть легенько штовхнула Рейн пальцем, питаючи “все ок?” — Так, так. — прошепотіли вони. — Але… Рейн замялись. — Що “але”? — Якщо не зараз, то ніколи. Уф. Іда… я… ми… Ти підеш зі мною на Гром?! Остання фраза злетіла з вуст Рейн так швидко і голосно, що вони затулили рота долонею і заплющили очі. Іда ж відкрила свої широко-широко, але не встигла нічого відповісти — на гучний звук обернулася якась мерзота і на раз-два схопила Іду, діставши її з-під столу. Повиснувши в руці цього монстра вниз головою і втративши надію вибратися, краєм ока вона помітила, як інша мерзота схопила Рейн. Проте робити з ними монстр нічого, схоже, не збирався, просто дивився на здобич. Скориставшись моментом, Іда крикнула: — Схоже, все, що нам залишилося, це чекати допомоги. А поки я перепитаю, ти справді щойно запросили мене на Гром? Не дивлячись на не дуже зручне положення – так само вниз головою в руці фіолетової гидоти – Рейн змогли відповісти: — Т-так. Що ти думаєш щодо цього? — Я згодна!! Настав час для Рейн дивуватися. Так-то вони встигли пожалкувати про свою пропозицію відразу, як тільки вимовили її – тим паче, що це сталося мимоволі, майже само собою. Справа в тому, що вони були впевнені, що у них зовсім немає шансів якось станцувати з Ідалін Клаторн, настільки привабливою, розумною і просто кращою у всьому. Тож і боялися пропонувати. Але чомусь все тримали в руках папірець з нехитрою фразою: “Іда, чи підеш ти зі мною на Гром? P.S. Я зрозумію, якщо ні P.S.S. І з жалю не варто згоджуватися P.S.S.S. І май на увазі, що танцювати я не вмію”. І чомусь випалили частину того, що було там написано, у самий невідповідний момент! — Правда-правда? Ти? Хочеш піти зі мною? На Гром? Іда видала смішок, на який обернулась мерзота, що схопила її, але Іда просто штовхнула її рукою, мовляв, “не зараз”. Здавалося, вона таки давно могла звільнитися з хватки цієї мерзоти, але висіння догори дригом приносило їй задоволення. — Хочу, дуже! Це буде круто! Іда усміхнулася, що не залишало сумнівів у щирості її слів, на що Рейн залилися рум’янцем, але цього разу погляду не відвели. Друзі дивилися один на одного кілька секунд, і жоден з них не хотів переривати зоровий контакт. Навіть мерзотності, здавалося, розуміли значення тиші, що нависла між ними. От би цей момент тривав вічність. — Що ви ще тут влаштували?! За цим криком послідувало падіння Іди і Рейн на підлогу, бо гидоти під дією чиїх чарів послабили хватку і розлилися фіолетової жижею на підлогу. Іда піднялася першою, і, обтрушуючись від липкої рідини, обернулася на замісника директора – Бампа, що увійшов до їдальні. З-за його спини з’явилася Ліліт. Вона таки привела допомогу, ось тільки запізно. — Клаторн, Вісперс, як це називається?! — Вчитель явно був лютий. — Мало того, що завдали величезної шкоди майну школи, влаштували переполох і налякали купу учнів, то ще й чаклували не профільною магією! Якщо від Іди я цього очікував, то Рейн… Не маю слів. Я зараз же зв’яжуся з вашими батьками. Рейн присоромлено схилили голову, а Іда підбадьорливо прошепотіла: — Це він так залякує, але нічого не зробить. Я не вперше витівки влаштовувала, і щоразу сухою з води виходила. Тож не парься, вже завтра все забудеш. Від думки про “завтра” Рейн справді стало легше. Завтра. Завтра буде Гром. Це буде найкращий день в їхньому житті! — І, звичайно, я не можу залишити вас обох без покарання. — примруживши очі, продовжив Бамп. Здавалося, він навіть чув, про що шепотілася Іда, але виду не подавав. Також і вона показувала, що його промови їй до лампочки. — Найменше, що я можу зробити — це заборонити вам завтра йти на Гром з усіма. Замість цього ви прибиратимете в їдальні після цього розгардіяшу, що сьогодні влаштували. Мені здається це справедливо. Оце вже проблема. Велика така проблема. Іда миттєво пожвавішала і обурено глянула на замісника директора. — Ви не можете! Ні! Взагалі-то я маю право піти на Гром, і ви не повинні його у мене відбирати! — А ти не повинна була влаштовувати тут такий погром. Якщо ти не хочеш, щоб я провів розмову з батьками, доведеться мене послухати. Вісперс, тебе це теж стосується. Іді і Рейн нічого не залишалося як кивнути і розчаровано перезирнутися. — Я чекаю, щоб ви написали пояснювальну, і до кінця дня хочу бачити її на столі. З кожним словом Бампа образа Іди посилювалася, але вона знала, що вдіяти нічого не зможе – і справді провинилася, й тепер має віддуватися за свої вчинки. — Завтра приходьте до школи за годину до уроків, щоби розпочати прибирання їдальні. Але чому Бамп вирішив обрати саме таке покарання? Коли Рейн нарешті запросили Іду на Гром, і начебто все йшло чудово! — А так, і не забудьте вибачитись особисто перед усіма постраждалими. Іда несвідомо стиснула руки. Злість усередині наростала – скільки директор її не карав, відьмі було однаково, але точно цього разу. Це так нечесно! — Містере Бамп, вибачте… Моя сестра не винна, це моїх рук справа! — несподівано заступилася Ліліт. Здавалося, всі четверо присутніх, включаючи її саму, не одразу повірили своїм вухам. Іда здивовано глянула на сестру. — Я вибачаюсь?.. — перепитав Бамп. — Це через мене такий розгардіяж. У мене вкрали гроші, але вони були просто в гаманці. І Іда вирішила помститися. Я… Попросила її про це, ось! Тому якщо хтось і винен, то це я. Рейн та Іда ошелешено перезирнулись. Бамп недовірливо поглянув на Ліліт. — Я маю відпрацювати їхнє покарання. — впевнено сказала вона, дивлячись директорові у вічі. — Ліліт, ти одна з найдисциплінованіших учениць, на відміну від твоєї сестри. Я не можу повірити, що ти можеш бути причетною до цього. — Але це так. Або у вас подвійні стандарти, і ви відразу починаєте звинувачувати Іду у всіх бідах, тільки тому що вона і раніше встрявала в неприємності? Це дуже неправильно. Рейн також непричетні. Відпустіть їх на Гром. Бамп заскрипів зубами, і пильно оглянув усіх трьох учнів згори донизу. — Так тому й бути. Але якщо завтра до обіду тут не буде чисто… Я ще придумаю, що тоді влаштую. А поки йдіть на уроки, вже давно пролунав дзвінок. — Добре, директоре. Бамп поспішно пішов за допомогою закляття, залишивши друзів посеред їдальні. Декілька секунд вони просто дивились один на одного, але Іда таки порушила тишу: — Ліліїїт! Ти найкраща сестра на світі!! Дякую-дякую-дякую! Вона міцно обійняла сестру, правда, випадково забруднивши ту залишками мерзоти. — Але, в такому разі, ти сама не підеш на танці… — Рейн не розуміли, чому вона так вчинила. Ліліт просто усміхнулася: — Я зрозуміла, що вам двом потрібніше. Тим паче мені навіть нема з ким йти. Ну і на випадок, якщо Бамп захотів би зробити мене королевою Грому і змусити боротися зі страхами, я буду тут боротися зі сміттям. Це все ж таки в рази краще *** Іда переглядала фотоальбом, який напрочуд добре зберігся навіть через стільки років. Деякі сторінки все ж таки були пом’яті, але це не заважало читати записи там або переглянути фотографії. Ось на цій зображені Іда з Ліліт після перемоги над Гландусом у Граджбі. А це перша їхня спільна фотка з Рейн. На ній вони закрили обличчя рукою, а Іда відволіклася на щось за кадром – безумовно, фото невдале, але навіває спогади. Іда з ніжністю провела рукою по сторінці і готувалася закрити альбом, як раптом зі склеєних сторінок випала ще одна фотокартка. Іда ошелешено подивилася на неї, і в грудях ніби щось кольнуло. Це ж спогад із того самого Грому. Іда в яскраво-червоному, навіть ближче до бордового костюмі, Рейн в елегантній блакитній сукні. — Ми тоді майже не потанцювали нормально. — гмикнувши, прошепотіла Іда. О, ні, вона не шкодувала про це. У неї були чудові спогади про той день. Спочатку Рейн ніяк не могли набратися сміливості та запросити її на танець, а вона розважалася тим, що непомітно підливала яблучну кров у пунш. Але танець таки трапився – незграбний, можливо безглуздий, але найкращий із усіх в житті Іди. На жаль, вона так і не повторила його.