Коли вона відкривала очі - Світ починав існувати для неї, А гіркі сльози її дівочі Розливалися дощами з неба. Коли ноги її торкались трави - Довкола розпускалися квіти І навіть найхижіші на Землі звірі Прагнули ласки її. Вона буцала каміння в море І уявляла як тоне разом із ним, Вона з піску збирала гори Й руками ламала міцний граніт. Люди довкола жахались цієї краси - Їм не доводилося зустрічати таких людей І скільки цих нахаб тишини не проси, Вона для них - породження темряви. Адже вона як втілення цього світу - В її очах зібралася всі вади їхні. І вона мовчала в силу свого дівочого цвіту, Щоб через ті вади, прекрасний світ не затих.

Вони прийшли до магазину о десятій ранку. За цю ніч він поспав лише дві години, а потім з самого ранку лежав та дивився у стелю. Що цікавого в стелі? Його мати досі на нього сердиться. За сьогодні вони й досі не розмовляли. Вона точно хвилювалася? -Тобі треба спати побільше. -Я не зміг заснути, нічого не вдієш. -Цілу ніч на голих дівчат дивився? - вона легенько посміхнулася. -Досить бути такою глузливою. Що ти купуватимеш? -Не знаю, мабуть, лише каву. А що, хочеш за мене заплатити? -Ні, я просто спитав. В мене не так багато кишенькових залишилося. -Тобі, до речі, кава також не завадила. -Знаю. -Ти досі не помирився з матір'ю? Будь чоловіком та вибачся, навіть для мене це не складно. Дві кави, будь ласка! -За що я маю вибачатися? Вона навіть нічого не сказала, звідки я знаю на що саме ця дурепа ображається? Може вона взагалі посварилася з дядьком, може вона втомилася, може ще щось, але суть одна - я не можу напевне визначити що саме не так. -Пішли на вулицю. Знаєш, ти дійсно дурний. Вона ображена, бо хвилювалася за тебе під час двох повітряних тривог. А ти вештався чорт-зна-де. Просто вибачся, що прийшов так пізно і змусив хвилюватися. -Досить. -Це нічого не змінить. -Знаю. Настала тиша. Він напружений, вона - байдужа. Тому і тиша між ними була чимось неоднозначним, наче так і треба і тут немає нічого сварливого. Тиша не давила на них. -А куди ви переїдете? -Ну, мені батьки не казали куди саме. Та й яка різниця. -Ти приїдеш після війни? -Мабуть, ні. А ти приїдеш? -Я нікуди не їхатиму, залишуся тут. -Ну, я мала на увазі чи приїдеш ти до мене раптом що. -Тобто, ми таки спілкуватимемося після твого від'їзду? -Авжеж. Та якщо ти против... Знов якась недоречна тиша. -Я не проти. Звісно, я не проти. Вже було рівно дванадцять. Вони сиділи під парасолькою від сонця та розмовляли ні про що, плутаючи руки. Розмови ні про що під час війни це те, що допомагає залишитися при собі, не з'їхати з глузду. І його серце переповнював спокій, бо він знав, що навіть коли вона поїде, то вони все одно зможуть розмовляти ні про що літніми ночами, зможуть щось обговорювати похмурого дня прохолодної та самотньої осені. Осінь дійсно дуже самотня, її майже ніхто не любить, стає холодно, ніяких свят, час, коли все засинає. Але вони не будуть самотні завдяки цим розмовам. Вони розійшлися по домівках. Він йшов не відчуваючи геть нічого. Було б легше, якби він відчував хоча б порожнечу, коли вона пішла, але він не відчував нічого. Сонце пеклó, наче наказувало людям впасти посеред вулиць та померти. Сонце, чому ти таке нещадливе? Він майже був готовий підкоритися та впасти, але він пообіцяв їй вибачитися перед матір'ю. Що це за людина така: ти з нею розмовляєш ні про що протягом декількох годин, а наприкінці розумієш, що дав безліч незбагненних  обіцянок цій людині. Але саме це він вважав в ній найцікавішим. Він дійшов до дому. -Мамо, вибач, що я вчора прийшов так пізно. А у відповідь лише мовчання та байдужість. Він вважає цю рису характеру матері напрочут дратівливою. Наступного дня він таки помирився з нею, але йому це нічого не дало, на душі було гидко - почував себе приниженим. Але подруга запевнювала його, що все гаразд і він все правильно зробив. Хто ж буде йому допомагати, коли вона поїде? А вже через тиждень вона таки поїхала. Він дізнався про це вранці, вона написала йому, що вже у родичів. Отакої, він навіть не попрощався з нею - не встиг. -Там краще, ніж тут? -Я так відразу не можу сказати. -А, он як. Весь день він ходив пригнічений та самотній, він навіть не думав, що після її від'їзду вже й сам не захоче підтримувати зв'язок. І навіщо було так через це хвилюватися? Він ще й запитував в неї чи точно вони спілкуватимуться, а сам тепер ненавидить все, що з нею пов'язано. Невже це через те, що вона не повідомила йому, коли їхала? Причина невідома, але наслідок є - з того моменту минув місяць, він відповів на безліч її повідомлень лише 5 разів і стер усі спільні фото чи відео. Навіть її телефон він видалив, хоча потім пожалкував, адже як він буде відхиляти її дзвінки? Проте він потім зрозумів, що знає її телефон напам'ять, коли вона йому подзвонила через два тижні. Він її досі ненавидить, невже відтепер він стане самотнім і йому не буде з ким говорити ні про що?

Небо. Чисте блакитне небо, без жодної хмаринки, невинне наче дитинство і так само наївне. Нескінченність, яку не облетить жоден літак і жоден птах. -Батьки сказали, що доведеться переїхати. Типу родичі живуть у більш розвиненій країні, я розумна дитина, всі справи. А тут немає ніякого майбутнього. -В сен ... Тобто, поїдете назавжди? -Напевно. Знаєш, я не можу їх підтримати щодо відсутності майбутнього. Навіть у цій країні люди знаходять своє покликання та стають щасливими. Щастя це не тільки престижність універу. -Так ти проти. Вони про це знають? Дівчина піднялася з землі, приймаючи сидяче положення. -Чому ж я проти? Я не замислювалася про майбутнє, тому вважаю, що віддатися в руки дорослих це цілком розумно. Просто я не зовсім розумію, що вони мають на увазі під життям. Навіщо ці люди живуть? Пролунала сирена. - Кажуть, під час повітряної тривоги краще сидіти в укритті, – тепер хлопець теж сидів. -Ми далеко від міста. Навряд чи вона сюди потрапить, а ось під завалами можна справді загинути. -Перестань бути такою легковажною. Вона знову лягла на траву, склавши руки під головою і заплющила очі. Над ними по невинному небу, яке вабить своєю нескінченністю, летіла ракета. Страх. Паніка. Тіло, яке труситься, і нудота. Вона настільки велика, що розбиває це наївне небо. Наче полем з квітами ходить людина з косою. У смерті нема нічого прекрасного. З важкими почуттями і тремтячими ногами він пішов, поки вона спала. Як ти можеш спати? Невже так ти ховаєш страх померти? Він дійшов до одного зі стовпів, які підтримували електричні дроти і сперся ліктем. По його тілу пройшов холодок і він відчув цей холодний піт, що виникає від жаху. То куди вона полетіла? Невже її не зіб'ють? Він сів, щоб прийти до тями і почув вибух вдалині. Не збили. Він упав і заплакав. Цього не мало бути. Вона підійшла до нього ззаду і поклала руку на його голову. -Заспокойся. Наше селище не постраждало. -Але ж інші люди, вони напевно тепер мертві чи поранені. -Яка тобі справа до інших людей? Насамперед думай про себе. -Перестань бути такою егоїсткою. На небо швидко набігли хмари. Воно більше не було безневинним, тепер воно ніби ховало під собою людей. Небо ненавидить ракети. -Можливо піде дощ. А у відповідь мовчання. Вона пішла, ні про що не думаючи і не шкодуючи, співаючи якусь пісню. Він підвівся і стояв приблизно 20 хвилин, теж ні про що не думав. Тільки-но бачив ракету в наївному небі. Більше не будь наївним. Він пішов, спочатку повільно і невпевнено, ніби земля під ним ось-ось провалиться, але потім поступово нормалізував крок. У голові трохи гуло і почав накрапати дощ. Він все ще не дійшов до свого селища, залишалося приблизно два кілометри. Тоді він вийшов до траси і ліг за десять метрів від узбіччя, сил іти не було. Дощ переріс у зливу, поки вона лежала. А чи є сенс повертатися додому, якщо його скоро, можливо, теж зітруть? Може хоч злива виб'є з голови цю дурницю? Обмиє тіла постраждалих і вся кров убереться в землю і зникне разом із їхньою ненавистю? Але ж ненависть більше ніколи не зникне. Злива пройшла, вже був вечір. Він підвівся і пішов додому, до якого йти чотири кілометри. Йому хотілося поїсти, але для цього треба лише дійти додому. Очі злипаються, і ноги більше не тримають, але треба йти. Всюди знову звучить сирена, це так набридло, нехай хтось заткне ці динаміки. Він був настільки стомленим, що був готовий наступну ракету ловити руками і розчавити її власноруч. Він був надто стомленим і вважав, що на це сил йому вистачить. Цікаво, а що зараз робить вона? Може, знову спить? Ближче до дев'ятої вечора він дійшов додому, повністю знесилений. -І де ти був? -Ми з Діною були в полі. -Ось як. Знаєш, я за тебе хвилювалась. Мабуть марно. -У нас є щось із їжі? А у відповідь лише байдуже мовчання та спина у дверному отворі, а потім зачинені двері. Ти точно хвилювалася? Він заварив собі чай та зробив бутерброд, а потім написав їй. -Мені нема чого робити. Чому ти тільки зараз написав? Так пізно повернувся додому? -Так. Мати мабуть образилася. -Я б теж образилася. -Припини будувати із себе дорослу. -Завтра прийдеш? -Давай у магазин, а не поле. -Добре. Вони щодня бачили один одного. Лише іноді не бачилися, але не більше тижня. А що буде, коли вона поїде? Невже більше їх не буде, будуть тільки він і вона? І коли це станеться? Він пішов у свою кімнату і пройшов повз матір. Він повернувся і подивився їй услід, щоб переконатися, що вона ще злиться. Він не хотів вибачатися, адже не бачив ні в чому своєї провини. Було близько десятої вечора і він ліг спати, але довго не міг заснути. Він повертався з боку на бік, ховався і відштовхував ковдру на край ліжка, намагався заснути без подушки, але все було марно, він не міг прийняти факт, що близька йому людина ось-ось поїде. Змирившись із безсонням він узяв телефон і почав переглядати галерею, там була ціла купа їхніх спільних фотографій. Можливо, після її від'їзду він видалить їх усі, щоб не сумувати занадто сильно. Може видалить навіть листування та фотки з інсти, залізе до архіву та видалить спільні сторі. Найбільше в житті він ненавидить сумувати за чимось. Однак все ще є надія, що вона не поїде назавжди або може не поїде взагалі, може вона часто повертатиметься після війни, через цю надію він ніяк не міг дозволити собі повністю порвати зв'язки з нею, але якщо тільки ця надія зникне все буде вирішено. Дивлячись на ці фотографії він заплакав через свою слабкість перед кимось таким легковажним, егоїстичним і пихатим, а хлопцям не належить плакати; Але поки ніхто не бачить можна дати слабинку і відпочити, розплакатися, захлинатися у своїх невизрілих почуттях, задихатися через свою слабкість. Адже наступного дня все одно доведеться знову бути сильною людиною, якій не можна плакати. #драма #романтика