#G #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #УкраїнськаМіфологія #Пригоди #Романтика #СучаснеФентезі
Лавінія повільно, через силу, ніби змагається із власним тілом, розплющує очі. Ясна блакить неба без жодної хмаринки засліплює. Все тіло болить і дуже хочеться пити.
Дівчина намагається пригадати, що сталося і спомини хвильою затоплюють її. Невсипущий, людська рука, прірва, темрява.
Вона жива чи вже померла? Хоча, дивлячись на те, як болять м’язи і тіло, то скоріш за все перше. «Якщо болить, значить жива.» Так казав Яків.
Повертає голову. Недалечко перегоріле вогнище. Лавінія спробувала зайняти сидяче положення і це вийшло. Не без допомоги сосни, під якою вона лежала.
Неподалік помічає мішечок. Такий самий, як був у неї, але напевно він десь загубився під час падіння. Вона вирішила довідатися, чий це лише після того, як нап’ється. Там повинна бути фляга з водою. Бажання випити води настільки сильне, що у ній прокидаються неймовірна сила. На ногах, які хитаються і підгинаються, дівчина підійшла, витягнула флягу і припала до горлечка.
Божественна, освіжаюча прохолода накрила її.
-Як спина? – лунає до болю знайомий голос і Лавінія ледь не давиться тою водою.
Перед нею стоїть Северин. Темне волосся трохи вологе. Умивався. Отже, недалеко є струмок. В руках він тримає якусь обскубану птицю. Певно вполював.
Хлопець кладе здобич і допитливо дивиться на Лавінію, повторюючи питання.
-Нормально. – сухо відповідає дівчина, прислуховуючись до відчуттів. Виявилося, що хтось дбайливо наклав тугу пов’язку. Але звідкіля тут взятися зайвій тканині? Вона ще раз дивиться на Северина. Той без сорочки, лише у темних штанях.
Чорт! То він її перев’язував! Була б вона Зоряною, то відразу ж певно згоріла від сорому, але Лавінія не вона.
-То ти мене роздягав? – з викликом питає дівчина.
-Ти втратила багато крові. Померла би. І ніяка Тіньова кров не допомогла б. Не було часу на церемонії.
Їй дуже хотілось обуритись, але вона розуміла, що він правий і це її дратувало. І Северин це знав. Кутики його уст сіпнулися у напівпосмішці. Ууууу... Дратує!
Натомість Лавінія перевела тему:
-Я пам’ятаю , як падала і все. Більше нічого. Що сталося? Як так трапилося, що я не розбилась?
Хлопець на хвильку задумався над відповіддю.
-Щезник. Він був мені винен. Підхопив тебе на льоту і благополучно приземлився, але ти втратила свідомість.
Сухе пояснення, але воно її цілком влаштовувало. Крім одного.
-Ти бачив, хто мене штовхнув? Мені здалося, що це була людина.
Тепер пауза затягнулась. Северин довго не відповідав. Потім заглянув їй в очі і з його губ зірвалося ім’я.
-Ільяр.
Дівчина отетеріла. Як Ільяр? Той Ільяр, який у неї закоханий ще з перших років навчання в академії? Не може бути. Навіщо йому це?
Останнє вона сказала у голос.
Хлопець лише байдуже пожав плечима. Але Лавінія помітила його очі, коли він обертався – злі та люті. Чого б це?
-Ти брешеш! – у неї не було жодних доказів і жодних причин вірити Северину.
-Ти можеш мені не вірити, але хіба це щось змінить. – відповів хлопець, не обертаючись.
Якийсь час вони мовчали. Вона намагалась вкласти все в голові, а він мовчки різав птицю.
-Навіщо? – запитала дівчина.
Северин покинув своє заняття, знову повернувся і нерозуміюче глянув на неї.
-Навіщо ти знову мене врятував? Ми конкуренти! Нащо ти марнуєш час і панькаєшся зі мною, коли міг би бути вже за крок до водопаду?
-А ти б як зробила? Залишила б мене вмирати? – він чекав відповіді.
Лавінія задумалась. Чи залишила б вона його стікати кров’ю? Він її суперник, той, хто спаскудив їй життя в академії. Вона намагалась згадати все, за що його ненавиділа, але цього все одно було не достатньо для ствердної відповіді на його питання. Ні, не залишила б. Це відкриття приголомшило її.
-Так!
-Брешеш! – сіро-зелені очі люто блиснули. Він швидко наблизився до неї. Хлопець на добру голову вищий за неї. Лавінія навіть не ворухнулась. – Не бреши ні мені, ні собі!
Після цих слів Северин розвернувся і, не дивлячись на неї, став розводити вогонь, щоб приготувати птицю.
Їли мовчки. М’ясо було сирувате. Зекономили час. Вона не відчувала смаку, але їй було байдуже.
Дівчина відзначила, що у Северина перемотана права рука. Певно, теж результат його зустрічі з мешканцями лісу. Також помітила підвіску, яка мирно висіла у хлопця на шиї. Ні, не підвіска. Кільце. На мотузці. Широке , масивне і рельєфне. Око майстра завжди помічало такі деталі і їй довелося придушити бажання розглянути виріб ближче.
І ось Лавінія знову йде, але тепер не сама. Северин іде попереду. Вони зберігають мовчання, не порушуючи тишу лісу. Західне сонце заливало золотим сяйвом стежинку.
І раптом дівчина чує шум. Вода! Ні , не просто вода. Водопад! Нарешті!
Вони з Северином перезирнулися і рушили у напрямку звуку зі ще більшою обережністю ,бо не зрозуміло, що їх там чекає.
Вийшли на галявину. Водопаду не було видно, але чутно. І шум цей надходив з надр печери, яка відкрила їм свій темний вхід. Тунель. Северин ступив першим. Він йшов, ведучи рукою по вогкій і сирій стіні печери.
Тунель привів їх до просторішої печери, у яку через щілини пробиралися промені західного сонця. Тут розкинулося гірське озеро, в яке впадав водоспад. Шум води відбивався відлунням від кам’яної породи печери. Молочно-біла пара підіймалась там, де вода водоспаду зустрічалась із озером. Чарівно.
У ту ж мить Лавінія відчула наполегливе, непереборне бажання зайти у воду, відчути її освіжаючу прохолоду. Северин теж це відчув. Вони ступили у воду. Він взяв її за руку. На її скептичний погляд відповів:
-Буде прикро, якщо ти послизнешся на камінні, розіб’єш голову і помреш за кілька кроків від цілі.
-Дивись аби ти не послизнувся! – уїдливо відповіла дівчина, але руку не вирвала.
Сорочка швидко намокла і поважчала. Тут було не глибоко, десь по пояс. Але вони вперто йшли до водоспаду, мов їх хтось тягне за невидимі нитки. Ступили під водяну завісу і навколишній світ для них відімкнувся. Тепер вони у повній мірі відчули на своїх плечах тиск падаючої води, яка заливала очі та вуха. Але Лавінії таки було приємно після усього пережитого отак стояти.
Аж раптом хребет прострелив різкий біль, ніби хтось заганяє під шкіру шаблю, або приклав ,нагріту до білого, кочергу. Дівчина не втримала крику. Вода заповнила рот. Крізь шум води вона почула ще один крик, Северенів.
В одну мить все зупинилось. Біль зник так само швидко , як і з’явився. Слідом за ним шум водоспаду і тиск від потужного струменю, який лежав на плечах теж. Лавінія спантеличено і трохи боязко, ніби очікуючи, що її знову заллє водою, розплющила очі. Але замість печери вони опинились під відкритим бузковим небом. Знайомий кривобокий дуб , ніби махав їм своїми гілками, вітаючи. Вони в академії. Вона пройшла Посвяту.