#G #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #УкраїнськаМіфологія #Пригоди #Романтика #СучаснеФентезі
Вони повернулися вже коли стемніло. Холодний весняний вітер нагнав хмар. Небо затягло так, що жодна зірочка не змогла б пробити собі дорогу на землю, крізь цю набундючену завісу. Запах дощу, що от-от впаде на їх голови, тягнувся довгим шлейфом туману над гірським хребтом.
Северин сказав, що сам докладе діду про те, що вони дізналися в селищі. Лавінія хотіла заперечити, але набагато більше вона хотіла знайти Дем’яна й Вессу і розпитати їх про результати пошуків. Тому дівчина поспішила у Домівку Вивірок, сподіваючись, що вони там.
І не помилилась. Зайшовши до хатинки, відразу відчула гнітючий настрій, що там поселився. Зоряни ще не було. Весса і Дем’ян сиділи за столом. Похмурі і мовчазні. Подруга невідривно дивилась у вікно, ніби сподіваючись побачити, як Дарій ось-ось має зійти на ґанок і відчинити двері.
Дем’ян постукував пальцями по поверхні соснового столу, звівши брови у похмурій задумі.
Друг першим помітив Лавінію.
-Золотко, ти вже повернулась? Що там за справа з ковалем? - Друг хотів говорити жваво, як завжди, але це не дуже виходило.
-Про це потім. Зараз розкажіть, чи знайшли якісь зачіпки?
Дем’янові губи перетворились на тонку лінію. Він глянув на Вессу, шукаючи допомоги.
-Ми перебрали всі його речі - нічого. Обшукали всю територію академії - нічого.– подала голос подруга, все ще не відриваючись від вікна.
Якби це сказав хтось інший, Лавінія почала б сумніватись і зажадала б сама все перевірити, але їй це повідомила подруга, яка не випускає найменших деталей. Це позбавляло найменших надій.
-Давайте ще раз все добре обміркуємо. – вона почала ходити кімнатою. – Якщо його викрали, то як викрадач пробрався до академії? Сюди не може зайти нечисть, не можуть зайти звичайні люди, якщо з ними немає Тіньовика. Хіба... – їй була гірко навіть припускати таке, але ... – серед нас зрадник, який провів сюди викрадача.
-Або він сам пішов, нікому нічого не сказавши.
Лавінія різко повернулась до друга. Він висловив думку, яку вона всіляко відкидала, бо не вірила, що Дарій здатен на таке. Здатен на те, щоб покинути всіх, нічого не попередивши.
Дем’ян, певно, щось розгледів у неї в очах, бо різко сказав :
-Сама подумай. Ми нічого до ладу не знаємо про його минуле. Він завжди тікав від таких розмов. – друг втомлено потер очі.
Серце дівчини вколов гострий біль. Біль, який буває лише від слів, які уникав і не насмілювався озвучити їх навіть подумки, боячись, що вони стануть реальними.
Вона захитала головою, намагаючись відігнати слова Дем’яна. Лавінія міцно стиснула губи.
-Золотко... – вона перервала його порухом руки. Розвернулась і пішла до свого ліжка. Дівчина лягла, не роздягаючись.
Дем’ян хотів щось сказати, проте його знову зупинили. Цього разу Весса:
-Дощ почався.
І правда. Лавінія почула, як завиває вітер, як краплини вдаряються об шибку. Вона закрила очі. Не чула як пішов Дем’ян і як прийшла Зоряна. Сон прийшов швидко.
Їй снився сніг. Білосніжно-чистий, він мерехтів у променях сонця. Блиснуло лезо кинджала зі старанно оздобленню рукояткою. Сніг почав забарвлюватися у багряний. Крапля за краплею.
Лавінія різко прокинулась. Знадвору почувся гуркіт грому. Блискавка на мить осяяла кімнату, після чого все знову поглинула темрява. Дівчина важко дихала. А потім її сповнила тверда рішучість. Вона точно знала, що робити.
Накинула плащ, взяла дорожню сумку, кинула туди їжі й зимовий одяг і вийшла, тихо зачинивши двері.
Дощ лив нещадно. По небі знову пройшла сяйлива тріщина і зникла. Лавінія не гаяла часу і чимдуж побігла до конюшень. Їх з друзями неодноразові таємні вилазки на конях навчили її, як вивести Сірка непомітно.
Через ворота вона вийти вже не зможе. Отже, їй залишається один шлях. Вона повела коня у напрямку Лазарету.
Ось вона вже йшла тунелем ведучи за собою Сірка. Хвала Сварожеві, їй стало розуму прихопити свічку з Лазарету, тому зараз шлях їм освічувало тьмяне тепле світло.
Раптом її слух вловив звук. Вона зупинилась разом із Сірком, прислухавшись. І справді. Крім них з конем тут був ще хтось. Звук його кроків долинав десь зліва. Лавінія підняла свічку освітлюючи дорогу. Далі тунель розгалужувався на двоє. Чорт! А вона ж зовсім не знає куди йти.
Але ця раптова думка швидко була забута, бо дівчина помітила, що лівий тунель починає потроху світліти. Отже, той, хто там, наближався. Вона поставила свою свічку на підлогу і витягла шаблі, готуючись захищатися.
Кроки наближалися. Неспішні, але тверді й упевнені.
Нарешті у проході з’явилась постать. Лавінія вже була готовою кинутись у бій, як упізнала знайомі риси. Северин! Його плащ, на відміну від її, був повністю сухий. Отже, він тут уже доволі довго.
Хлопець також її помітив і завмер від здивування. Але це тривало лише мить. Він рішучим кроком підійшов ближче.
-Що ти тут робиш? – його тон був холодним і серйозним.
Дівчина неспішно сховала шаблі.
-Я, можливо, здогадуюсь, де Дарій.
Северин хвилину дивився на неї поглядом з дрібкою здивовання й розгубленості. Потім глянув на Сірка, дорожню сумку і кивнув.
-Я з тобою.
-Ні, це виключено. Я їду сама!
-Я їду з тобою. – повторив він тоном, що не терпить заперечень. Від цього Лавінія вперлась ще більше.
-Ні. Ти не можеш поїхати так. – вона тикнула пальцем на його одяг. – І за конем бігтимеш, ще більше часу втратимо.
-За конем не бігтиму. Часу й справді достатньо піде. А до моєї хатинки за одягом збігати тут зовсім не далеко.
-Як це за конем не бігтимеш? Дорога далека. Пішки йтимеш? – уїдливо перепитала Лавінія.
-Ні. З тобою на Сірку поїду.
Ще чого?!
Дівчина не хотіла більше втрачати часу на пусту балаканину. Підхопила свічу, взяла віжки і хотіла обійти Северина, але той різко зіпер руку на стіну, зупиняючи. Лавінія ледь не врізалась, через цей раптовий рух.
-Ти не знаєш дороги. Тунель має безліч розгалужень. Ти загубишся, якщо підеш далі сама.
Вона повернула голову. Їх обличчя були так близько, що Лавінія змогла роздивитися ледь помітне ластовиння, що де-не-де прикрашало ніс і щоки.
Чорт! Чорт! Чорт! Він правий! Про це вона не подумала! Дівчина ледь не заскрипіла зубами від люті і безвиході.
Хлопець зрозумів, що переміг і їй немає чого протиставити йому на цей аргумент й опустив руку.
-Ну добре. Біжи за одягом і вертайся сюди. – Лавінія випробувала свій останній шанс.
Але Северин зовсім не дурень і розгадав її підступ.
-Е ні, шахрайко. Так не піде. Віддай мені Сірка, як гарантію, що ти мене тут дочекаєшся.
-З якого це переляку? – вона заступила коня, ніби намагаючись сховати його за спиною.
Хлопець дістав щось із кишені і свиснув.
-Сірку, ходи-но. Маю тобі яблука.
Лавінія хотіла була розсміятися із цієї дитячої спроби, але сміх застряг їй у горлі, коли Сірко з радісним іржанням підбіг до Северина, минаючи її.
Тепер хлопець однією рукою тримав віжки, а іншого годував Сірка.
-І хто з нас шахрай? – обурено вигукнула вона. Уста хлопця майже розтягнулися у усмішці. Потім дівчина кинула нищівний погляд у бік коня.
-І ти, Сірку? Я розцінюватиму це, як зраду.
Кінь пирхнув.
Це її поразка і беззаперечна перемога Северина.
Вона сперлась на прохолодну стіну, склавши руки на грудях.
-Поспіши або віддай мого коня. – Лавінія сама здивувалася тому, яким владним вийшов тон.
Двічі повторювати не потрібно було. Хлопець швидко зник у темряві тунелю. Лише маленька цятка від його свічки і звук кроків, що віддалялися все більше, видавали його присутність.
Вона відкинула голову назад, відчуваючи прохолоду, яка просочувалась із кам’яних стін. Її охопила злість, яка, варто зауважити, потухла так само швидко, як і з’явилась, під впливом цікавості.
Як так вийшло, що вона прийшла як раз в той час , коли тут був Северин?! Але що йому тут знадобилося посеред глупої ночі? Ситуація повторювалась дивним чином.
Лавінія глянула на протилежну стіну і завмерла. Де-не-де на кам’яній породі чітко проглядалися якісь лінії. Вона підійшла ближче і зрозуміла, що ці лінії складалися з якихось символів, які не були схожі на жодну з абеток континенту. Дивно. Що це могло б бути? Ці знаки здалися їй знайомими, ніби вона їх вже десь бачила. Але де?
Від вивчення химерних символів її відірвали кроки.
Повернувся Северин, ведучи Сірка, до сідла якого тепер було прикріплено ще одну сумку.
-Що це? Я не знаю, що це за мова.– Лавінія тикнула пальцем у напис.
Хлопець придивився до стіни і у світлі полум’я свічки їй здалося, що його обличчя стало м’якшим, теплішим.
-Коли мені було сім, дід придумав мені тайнопис для розваги. Одна літера нашої абетки дорівнює одному із цих символів. Мені було дуже цікаво і я так звик до цього, що можу вільно писати і читати ці символи.
-Ого.. – мимоволі вирвалось здивування. Вона захоплено розглядала напис. – Що тут написано?
-Нічого важливого.
Його тон відрубав будь-яку найменшу симпатію, що ледь-ледь почала народжуватися. Напевно через це вони до цієї пори і ворогують. Але... Що ж, Северин мав абсолютне право не говорити їй, бо ж фактично це було її вторгнення.
Дівчина повела плечима, мовляв : «як хочеш» і взяла віжки.
-Тоді веди. Не хочу втрачати ще більше часу.
Хлопець кивнув і, не сказавши більше жодного слова, пішов у перед, показуючи дорогу.