Серпанок над папороттю. Розділ 2

#УкраїнськаМіфологія #Пригоди #Романтика #СучаснеФентезі

Лавінія хлюпнула собі на, розпашіле від тренування, обличчя крижану воду. Від холоду , який її пробрав вона здригнулася, але залишки сну зникли так само швидко, як пиріг Мокрини з тарілки. «Нічна прогулянка» не пройшла дарма і зараз Лавінія відчувала себе навіть гірше, ніж після її першого дзбана меду.

Навколо стояв легкий туман, крізь який продирався ранішній промінь сонця, нагадуючи, що скоро прийде його царювання.

Діжка для вмивання стояла на дерев’яному ґаночку їх хатинки. Думаю, саме ця частина дому стає свідком і збирачем пліток, щирих розмов і сварок.

Весса, її сусідка по будиночку і подруга, подала рушник, бо впоралася з водяною процедурою раніше за неї. Лавінія із вдячністю взяла тканину і швидко витерла підступні краплини води, які дуже хотіли потрапити за комірець.

-Я сподіваюсь, ти розкажеш нам, де ти вешталася вночі. – Весса виразно подивиться на нігті Лавінії, під якими ще залишалася земля після її «розкопок», хоча вона ретельно мила руки сьогодні щонайменше три рази. Подруга завжди звертає увагу на те, що, скоріше за все, не помітили б інші. Звісно, вона збиралася все розповісти. Просто чекала слушної нагоди.

-Будь обережнішою. Скоро посвячення і нам не потрібно, щоб тобі, як покарання, його перенесли на наступну весну. – Весса взяла рушник з її рук і обережно склала. Але Лавінія все ж встигла помітити тривогу в темно-зелених очах подруги. Невже її дар щось підказує? Це той випадок, коли дівчина не наважувалася розпитувати подругу , бо знала , як Весса не любила говорити на цю тему. Подруга взагалі не любила говорити про своє минуле. Ніхто не знав, як вона жила до того, як потрапила в академію. Крім вчителя Якова, який її сюди і привів. Лавінія пам’ятала її великі, сполохані, мов у кролика очі, коли вони вперше зустрілись. Весса ні з ким не говорила. Подейкували, що вона взагалі німа, але згодом вони потоваришували і першим , до кого дівчина заговорила, була саме Лавінія.

- Не хвилюйся. – вона зійшла із слизької стежини розмови. - Ходімо краще перевдягнемося, бо з мене якраз сьомий піт сходив, коли Яків нарешті закінчив тренування. А ще я голодна, мов ярчук . Як думаєш, з якою начинкою сьогодні пиріг Мокрини? – мов почувши слова Лавінії, її живіт жалібно забуркотів.

Примітка
Ярчук — в українських народних повір'ях — пес з вовчими іклами, якого боїться нечиста сила — відьми, чаклуни, можливо навіть диявол. Ярчуком вважали цуценя від третього покоління сук, які ощенилися вперше й першою приводили саме суку, а в деяких місцевостях — взагалі будь-якого первістка собаки.

-Думаю, зі сливовим варенням. – у подруги на обличчі з’явилася посмішка, розганяючи тривожні хмари.

Переодягнувшись , вони попрямували до їдальні. Щойно вони переступили поріг, їх оточив гамір веселих розмов і аромати, від яких живіт почав бурчати ще більше.

Низька стеля , дерев’яні стіни, кам’яна підлога. Ех... Скільки захопливих історій тут переповідалося. Скільки планів обговорювалося.

Вони взяли собі порції і попрямували до кінця одного з двох довжезних столів, де вже сиділи Дарій і Дем’ян.

-Смачного. – сказала Лавінія хлопцям і , помітивши, що Весса сіла біля Дарія , їй не залишалося нічого окрім, як сісти поруч з Дем’яном.

Дарій лише похмуро кивнув у відповідь. Чого це він надувся? Чи вони вже в курсі про її прогулянку? Але як вони дізналися так швидко?

-Дякую, золотко. Присідай. Я не кусаюсь. Ну, напевно... – лукаво сказав Дем’ян зі своєю звичною лінивою посмішкою. Лавінія знає його з самого дитинства. Вони разом гралися, разом бешкетувати, разом отримували на горіхи, разом поїхали до академії. Тому зараз поміж його лукавством і жартами вона помітила ледь видимий проблиск розчарування у блакитних очах. Він давно закоханий у Вессу, але подруга не відповідає на його почуття взаємністю. Лавінія не розуміла чому , бо бачила , що і Вессі він подобається , але вона свідомо його відштовхує.

-Зуби поламаєш. – Лавінія приземлилась на лаву поруч, нахабно посунувши Дем’яна.

-Оце навряд. – усмішка його ширшала.

-Самовпевненість точно колись зведе тебе в могилу. – вона закотила очі.

-Компліменти з самого ранечка? Ти раптом не простудилася , поки вешталася вночі по лісі? - Дем’ян приклав, мозолисту від шаблі і тренувань, долоню до її лоба , ніби перевіряючи , чи є гарячка.

-Чому так тихо питаєш? Нехай всі почують. І звідки ти взагалі знаєш?! – Лавінія струсила його руку, озираючись і перевіряючи чи ніхто не зацікавився їх розмовою. Хвала Сварожеві, ніхто навіть не повернувся у їх бік.

-Звідки-звідки? Ільяр не вміє тримати язика за зубами. Не хвилюйся, ми єдині , кому він розказав. Це, взагалі-то, я маю сердитись! Чому ти не взяла мене з собою?! Таке пропустив! – друг скорчив обурену гримасу.

-І ти туди ж! – роздратовано сказав Дарій, а потім повернувся до Лавінії, - Як ти могла? Зараз в лісі особливо небезпечно! Ще й посвята на носі! Безвідповідально! – він говорив тихо, але вона відчула його тривогу. Останнім часом взагалі став якимось нервовим. От і зараз крутив перстень на мізинці лівої руки. Мов старший брат, він завжди хотів опікати її, хоча вони майже одного віку.

Дівчина вже відкрила рота, щоб відповісти, але початку нової перепалки завадила Весса:

-Та годі вам! Я хочу почути , що саме відбулося.

Погляди друзів повернулися до Лавінії в очікуванні. Вона почала розповідь, голосом , який би почули лише ті, хто сидять поруч. Може скластися враження, що таке людне місце не для таких розмов, але на справді кращого, годі й шукати, бо ніхто не очікує почути таємниці, сидячи за тарілкою каші. А от шукати якусь безлюдну місцину для такої розмови і було б найбільшою помилкою , бо вона лише на перший погляд така.

Лавінія розповіла все , але не згадувала про тунелі, які показав їй Северин. Це не її таємниця , тому вона не має права її розголошувати. Навіть, якщо це таємниця її затятого суперника. Просто сказала, що Северин відволік вартових і вони змогли непомітно пробратися.

Дарій зіщурився, відчувши, що Лавінія прибріхує, але змовчав. Він завжди якимось дивним чином міг дізнатися , коли вона не договорює, або бреше. Та й Лавінія могла впізнати брехню в словах друга. Вона називала це просто інтуїцією. Цікаво, що з іншими так не працювало.

-Я ж говорив , що він нормальний хлопець. Просто трохи відлюдькуватий. – сказав Дем’ян , доївши кашу і перейшовши до сливового пирога.

-Чого це він тобі допоміг? – з підозрою запитав Дарій.

-І самій цікаво. – знизила вона плечами у відповідь.

-Покажи намисто. – попросила Весса.

Лавінія дістала прикрасу, яку сьогодні відмивала від землі разом з руками. Вона досі не могла зрозуміти з чого зроблений другий вид намистин, тому передала знахідку в руки подрузі.

Та покрутила його в руках придивляючись . Хлопці теж нахилитися, допитливо розглядаючи знахідку.

-Цінна дрібничка. Може, й собі по лісі походити. На нову шаблю так назбираю. – сказав Дем’ян.

-З чого інші намистини? – Лавінія згорала від цікавості.

-З кістки. – незворушно відповіла Весса.

-Людської? – у дівчини побігли мурашки по шкірі. Що ж це за намисто таке?

-Важко точно сказати. Сподіваюсь, з кістки якогось звіра. Та в нас не практикують різьблення з кістки. Це більше притаманно для Рургородського князівства.

-Якщо ми ще трохи посидимо, то не встигнемо до початку уроку в Лукаша. – нагадав друзям Дарій.

-На сьогодні завдання таке: бачите отой кривобокий дуб з краю поля біля озера? – вчитель прищурив очі від променів ранішнього сонця , які падали прямо йому в обличчя. - Вам потрібно дістатися до нього , витративши найменше часу, і, не покалічивши коня. – рудовате пасмо волосся впало Лукашу на очі і він швидким рухом відкинув його назад.

Десь ззаду зашепотілися і захіхікали дівчата. Більшість з них були по вуха в нього закохані. Це був наймолодший їхній вчитель. Треба визнати, що це доволі завидний наречений. Широкоплечий, статний, відзначений медаллю Сварожевого кола. Єдине, що вибивалося із цієї ідилії – це невеликий, але добре помітний шрам на підборідді, який Лукаш тер, коли щось обдумував. Думаю, не зайвим буде зазначити, що Ільяр - це його молодший брат. Він теж проходитиме посвяту цього року.

Лавінія глянула в напрямку дуба. Він самотньо майорів на протилежному краю поля. Далеченько, але посильно. Головне - дістатися раніше за Северина. Її поранена гордість вимагала реваншу.

-Так , все. Завдання зрозуміле? Готуйтеся , чекайте мого сигналу. – Лукаш злетів на свого коня і рушив у сторону дуба, щоб самостійно засвідчити, хто, коли приїде.

Лавінія попрямувала до свого коня. Сірко слухняно чекав її біля сосни, де вона його залишила. Її кінь був геть весь сірий і з симпатичним розсипом біленьких плям на носі , через що і отримав своє ім’я.

-Ну, що, друже. Не проти прогулятися? – дівчина погладила коня за вухом. Він фиркнув, по-доброму глянувши на свою господарку очима-намистинками.

-Я знала, що ти мене підтримаєш. - Лавінія посміхнулася.

Раптом вона відчула на собі чийсь погляд, який обпалював спину. Обернулася і зустрілася із сіро-зеленими очима. Суміш емоцій, які дівчина ніколи раніше не помічала в тих очах. Але, що саме це за емоції, з’ясувати не вдалося. Северин швидко розвернувся , ніби Лавінія застала його на гарячому. Мимоволі згадався день , коли почалася їхня ворожнеча.

П’ять років тому проводився турнір серед учнів академії. На той час була компанія старших учнів , які насміхалися над нею за те, що її мати була звичайною людиною. Вони ж бо всі походили з давніх родів Тіньовиків. І якби вона виграла це змагання , то вони були б змушені припинити. Але Лавінія не виграла. Через Северина. Він був останньою сходинкою до її перемоги , через яку вона перечепилася. Відтоді і почалася гра «хто кращий». Компанія її мучителів давно закінчила навчання в академії і ніхто вже не згадував про її матір, але суперництво Северина і Лавінії продовжувалося.

Дівчина згадала вчорашню ніч. Нащо він їй допоміг? Міг же просто піти, не попередивши про Ільяра і тоді її б покарали. Лавінія перестала розуміти його вчинки і це її дуже дратувало. Щоб відволіктися, вона почала перевіряти уздечку.

Обличчя розпашіло , а коса трохи розтріпалася від вітру. Вона дісталася дуба не першою, але випередила Северина, як і хотіла, але чомусь не відчула того задоволення, як раніше.

Дем’ян вже був тут , тому Лавінія попрямувала до нього, ведучи за собою Сірка.

-Непогано, золотко. Добре, що ти тут, бо було так нудно чекати. – він розсівся на брилі, а на обличчі та ж сама лукава посмішка.

Дівчина посміхнулася, коли почула старе прізвисько. Він називав її так, бо стверджував, що її очі саме такого кольору, хоча на справді вони були просто світло карі.

В неї ще залишався паскудний присмак зіпсутого настрою , через Северина, тому Лавінія не знайшла підходящої відповіді на іронію друга. Дістаючи зі сумки на сідлі сушені яблука для Сірка, вона запитала:

-Як там Ярослава і Любочка? Орій? Марко? Щось пишуть?

-Я як раз сьогодні надіслав їм листа. Через днів два прийде. – запевнив він.

У Дем’яна дві сестри і два брати. Орій – найстарший. Йому , серйозному і завжди зібраному, важкувато вживалося з, веселою і схильною до жартів, натурою Дем'яна. Дівчина ледь стримала посмішку, згадавши, як у вісім років була по вуха закохана в Орія.

За ним йде Ярослава. Її груба золота коса, яка сягала стегон завжди захоплювала. Коли тато читав маленькій Лавінії казку про князів, то прекрасна князівна завжди мала обличчя Ярослави.

Після сестри з різницею у два роки народився Дем’ян. Через чотири роки в їх сім’ї з’явилася Любава, але Лавінія кликала її Любочкою. Вона не уявляла , як цю круглощоку і завжди усміхнену дівчинку , можна кликати по іншому. Хоч їй вже виповнилося 15, але дівчина не переставали її так називати. А та у відповідь дулась, мовляв : «я вже не маленька» .

Наймолодшим був Марко, якому зараз всього 11. Хлопчина з такими ж , як і у Дем’яна карими ,але допитливими і позбавленими будь-якої хитрості очима. Лавінія пам’ятала , як він захоплено слухав казки, які вона переповідала йому, щоб відволікти від обдертих колін.

Вона провела з ними все своє дитинство, оскільки вони з Дем’яном були найкращими друзями і сусідами на Вирі. Ех...Вир. Як давно там не була. Відразу згадався запах металу і казок батькової кузні.

З роздумів її вирвали Весса і Дарій , які приїхали майже одночасно.